Тема 9. Політична традиція і сучасна політична ситуація в україні

План

1. Становлення політичної думки в Україні

2. Сучасна політична думка і ситуація в Україні

1. Становлення політичної думки в Україні

При розгляді даного питання потрібно виходити з урахування певних ментальних особливостей, властивих українському народу. На переконання відомого філософа І.В.Бичка, це насамперед кордоцентризм, антеїзм і космізм. Разом узяті, ці особливості характеризують політичну свідомість українців як схильну до індивідуалізму, соціалізованому на засадах космічно-земної сердечності. Що виражається у відомому афоризмі: „Нашого цвіту по всьому світу”. Звідси майже півторатисячолітня фактично бездержавна історія народу та певний романтизм відносно сутнісних визначень, які характеризують політичну свідомість і суспільно-політичну практику українців упродовж зазначеного періоду.

Так, Ю.Липа, характеризуючи специфічні риси українців в їх етнокультурному сенсі, відзначав, що генеральні ідеї продукують одиниці, але вони „зникають в групі, традиції, в повторності. Українські герої – це висловники туги й праці багатьох поколінь. Вони завершують собою повторність і уяскравлюють традицію. Їхня особиста творчість – це завжди тільки одна сильна мелодія, що вплітається в потужний спів раси”.

Звідси традиціоналізм і консерватизм, властивий українцям, які в більшості випадків не чують голосів своїх видатних героїв. Це підсилюється тим, що на тлі бездержавності досить легко представити їх зрадниками, що й робили правителі царської Росії та СРСР. Щоправда, Ю.Липа вважав це позитивним чинником, який не дає можливості народу розчинитись в інших культурах. Очевидно, що це певна ідеалізація.

Більш об’єктивно до визначення ментальних рис українців в їх політичному спрямуванні підходили І.Огієнко та Д.Донцов. Перший, посилаючись на літописців УІ - ХІІ століть, відзначав властиву їм (південно-руським слов’янам) гостинність до чужинців і постійні суперечки між собою. Це використовували завойовники, налаштовуючи одні українські субетноси проти інших.

Д.Донцов характеризував їх у негативному сенсі ще більш радикально. Він вважав, що опора лідерів УНР на народні маси, а не власну творчу волю, здатну підпорядкувати їх ідеї власної державності, призвела до втрати держави. Він сформулював питання, вирішення яких дасть практичну можливість утвердити українську державу. Це: „Яка мета нації?”, „Як здобути свою мету?” і „Хто має довершити цей процес?”. Мета – власна державність; здобути можна засобами національної революції; довершити справу може „людина нового духу”, яка має сильну волю до здійснення мети.

Українські інтелектуали не досягли мети тому, що були прихильниками просвітницької ідеології, яка вбачала силу в розумі знань. Між тим „касту луччих людей” потрібно шукати не серед „мільйона свинопасів”; їх треба не вибирати, а добирати для вирішення цілком певного завдання, а саме: об’єднання нації. Розвиток нації залежить від енергії, яку має його творча провідна верства. Якщо вона втрачена, або ж її не вистачає на певні творчі звершення, нація не об’єднається і, отже, не реалізує себе як політико-культурна одиниця. Фальшивих богів створює народ, який у марксизмі під виглядом народних пролетаризованих мас є рушійною і провідною силою історичного розвитку суспільства.

Сказане не означає, що заперечується гідність народу. Він має свою психіку, відповідну місію і роль, яку виконує добре. Але „коли психічні прикмети верстви підвладної стають прикметами верстви правлячої – в суспільстві настає катастрофа”. Д.Донцов вважав, що Київські князі започаткували найпотужнішу в тодішній Європі державу саме тому, що були сильні духом войовничої звитяги. Цього не перейняли діячі соціал-демократії: „Наші апостоли юрби були представниками підвладної верстви, а не тої, що створила культура верстви провідної княжого Києва й козаччини. Вони чулися духовними нащадками не каст організуючої і правлячої, а якраз каст тих смердів, котрі про таку організацію ніколи не думали і яка була їм осоружна”. Звідси й постійні заяви про начебто бездержавну сутність українського народу. Насправді ж тут проявлялась холопська сутність самих цих діячів, яку вони успадкували від нього, а не від князів та видатних діячів Козаччини. Це культура хліборобського субстрату, культура селянина, який, як зауважував Ортега-і-Гасет, „замість напружуватися, щоб жити, живе, щоб не напружуватися”, маючи ідеал вегетативного стилю життя, а не життя творчого, будівничого.

Оскільки немає підстав вважати Київську Русь українською державою, оскільки на той час не існувало українського (й не тільки) народу в його державотворчому розумінні, для політологічного знання важливе значення має Конституція Пилипа Орлика, в якій чітко й виразно йшлося про Україну, співзвучну сучасним реаліям. Так, у ній йдеться про: відновлення статусу Київської митрополії як незалежної від „московського іга”, захист православної віри і первинність духовного авторитету Константинополя; неподільність і територіальну цілісність України під захистом шведського короля; ліквідацію московських військових поселень і укріплень; утвердження республіканського устрою з чітко визначеними функціями Козацької Ради і гетьмана; етико-правові та функціональні обов’язки генеральної старшини; обрання, а не призначення, скарбника з числа заслужених і видатних людей та відокремлення державних скарбів і майна від особистого багатства гетьмана; обмеження експлуатації; виборність військових і посполитих урядників; впорядкування прав жінок, чиї чоловіки загинули або перебувають у походах; впорядкування земельної власності; Магдебурзьке самоврядне право для міст України; додаткову систему та державні повинності з боку посполитих; врегулювання торговельних справ таким чином, щоб „виїзні ярмаркові аби вибирали повинність із кого належить, а не з убогих людей”. Говориться також про гетьмана як гаранта прав, наводиться текст присяги.

Як і П.Орлик, Ф.Прокопович був випускником Києво-Могилянської Академії, згодом її професором і ректором. Філософські погляди визначались розповсюдженими на той час ідеями пантеїзму й деїзму. Це значною мірою вплинуло на його політико-державну та правову доктрину. З одного боку, він запропонував Петру І релігійний тип держави, підпорядкувавши їй церкву і зробивши православ’я державною релігією, фактично – державною ідеологією; з іншого – на чолі держави мав бути монарх-просвітитель, носій розумної волі. Таким Петро І не був, хоча й багато зробив для утвердження освіти в державі засобами свавільної волі, оскільки мав необмежену владу над підданими. Це вже чистий деїзм як обгрунтування абсолютної монархії в її деспотично-диктаторському вигляді: Бог – цар – створив світ (державу (у радянські часи пропаганда весь час нав’язувала народу В.Леніна як творця держави)), тому на правах творця може її знищити.

Як філософ, він був проти диктатури: „Диктатори – влада надпотужна і люта, порівняно з „монаршеством” жахлива”. Проте, служачи монарху, не помічав диктаторського стилю правління Петра І й надто вже натхненно вихваляв Івана Грозного. Найкращою формою правління серед монархічних вважав спадкову, але не обов’язково кровну, а за заповітом діючого монарха. Подібні заповіти маємо в сучасній Росії та Україні, хоча в ній завадила спадковості Помаранчева революція.

На противагу Ф.Прокоповичу Г.Сковорода у своїх суспільно-політичних поглядах тяжів до пантеїзму, тому обстоював необхідність створення „горішньої” духовної республіки, проте не у вигляді церкви чи світської держави. Недоліком таких форм існування людини є те, що вони „ловлять” людину нав’язаними принципами організації її життєдіяльності, що досить часто протилежні її природним схильностям. Це відчужує людину від суспільства, яке має творитись на засадах „спорідненої праці”. Між тим, ставши на шлях самопізнання через поєднання у своїй свідомості трьох світів і двох натур, вона набуває статусу політичної істоти в істинному вигляді.

Не можна обійти діяльність Кирило-Мефодіївського товариства для формування політичної свідомості українців. Зовсім не випадково влада царської Росії жорстоко розправилась з його учасниками, в першу чергу Т.Шевченком, хоча програмний документ був розроблений М.Костомаровим. До головних ідей можна віднести наступні.

1. Люди від природи єдині за своєю сутністю, тому їх суспільно-політична єдність може відбутись на основі віри в єдиного Бога. Язичницька віра у багатьох богів роз’єднує людей і народи, породжує постійні війни між ними, які досить легко спровокувати правителям.

2. Устрій, який не веде до війни, базується на законі, якого дотримуються і правителі, і народні збори. До того ж правитель повинен виконувати волю народу, а не діяти на свій розсуд.

3. Істинну християнську віру мають слов’янські православні народи. Але їм у їх єдності заважає постійна незгода між собою і пристрасть до запозичення чужого, суміщена з фактичним ігноруванням свого як багато в чому безперечно кращого. Духовна залежність від інших народів призвела до незворотних деформацій специфічних особливостей свого народу. Найбільшою мірою це проявилось у житті московського народу (москалів): „І здурів народ московський і попав в ідолопоклонство, бо царя свого нарік богом, і все, що цар скаже, то вважав за добре, так що цар Іван (Калита – авт.) в Новгороді душив і топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим”.

4. Повну протилежність такій дурній вдачі москалів склали козаки: „І не любила Україна ні царя, ні попа, а закомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном чи невільником, аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були служити всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титулу не було між козаками”.

Властива українцям (козацтву) вольниця і рівність, щира християнська віра зіграла з ними недобрий жарт. Вони поєднались з Московщиною і досить швидко зрозуміли, що опинилися в неволі, бо „у своїй простоті не пізнала Україна, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель”. Українці хочуть слов’янської єдності з „ляхами й москалями” на засадах союзу трьох братніх народів як трьох Народних Республік, а не єдиної держави, в якій існує приниження споріднених народів. Тому республіка була знищена, Україна поділена і пропала. „Лежить в могилі Україна, але не вмерла”.

5. Майбутнє слов’янських народів кирило-мефодіївці пов’язували з утворенням своєрідної федеративної конфедерації, до якої мають увійти всі слов’янські народи, а не тільки Польща, Україна й Росія. Приклад такого об’єднання покаже Україна: „Бо голос України не затих. І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя. Ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні у хорутан (словени – авт.), ні у сербів, ні у болгар. Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: „От камєнь, его же нє брегоша зиждущии, той бисть во главу””.

Досить продуктивна модель, але, як показала історія розвитку Європи і слов’янських держав, дещо романтична. Україна відігравала суттєву роль у розвалі царської Росії та СРСР, але свою місію центру слов’янства не виконала. Але про це у наступному параграфі.

Якоюсь мірою ідеї кирило-мефодіївців продовжив М.П.Драгоманов як один із організаторів так званого громадівського руху, до якого належали В.Антонович, В.Русов, М.Подолинський, М.Зібер, якоюсь мірою О.Потебня. Вони переймались національно-культурною проблематикою в контексті пріоритету загальнолюдських цінностей перед національними, а також особистісних перед колективними.

Якщо особистість є найвищою цінністю, то потрібна така держава, яка б не обмежувала її свободу. Держава, на думку М.Драгоманова, є інструментом обмеження свободи, тому історичний поступ реалізується на шляху обмеження державної влади. Це привело його до анархічної ідеології, згідно з якою на її місце мають прийти самоврядні громади, в яких не повинно бути „начальства”, обмеження творчої ініціативи гармонійно розвинених особистостей, мінімум елементів примусу в суспільному житті.

Ліберально-анархічний підхід до організації суспільства визначає громаду в якості первинної клітинки соціуму. Основа для її створення – воля індивідів до її існування як найбільш ефективного засобу самоствердження цінностей, що для членів громади складають спільний інтерес. Це шлях утворення суспільства знизу, а не зверху за допомогою держави.

Такі погляди мали на меті лібералізацію державного устрою в Росії в бік федералізації, а не уніфікованої централізації. З іншого боку, він, визнаючи право українців на національно-культурне самовизначення, не підтримував їх прагнень до утворення власної держави. Через що був підданий вигнанню царем (працював професором університету в Софії) і не сприймався національними рухами в Україні.

Загалом, це позиція космополітизованого інтелектуала, мало придатна для реального суспільно-політичного життя. Просвітити народну свідомість до рівня визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, як і їх самих, не те що складно, але й непотрібно, навіть неможливо. По-перше, етнічний поділ на „своїх” і „чужих” існує на біологічному й індивідуальному рівнях і погасити його освітою мало кому вдавалось. По-друге, освічені люди також не стають від цього носіями суб’єктивності й суб’єктивізму, в тому числі зумовленого етнічно. По-третє, якраз освічених людей найскладніше об’єднати у громади – вони вбачають у них спосіб обмеження власної свободи значно більшою мірою, ніж звичайні люди. Тому громади у вигляді етнокультурних груп і народів мають законне право на створення власної держави. Те, що форми правління не завжди ефективні в приборканні вдачі людей і правителів, не означає, що бездержавність краща.

І.Я.Франко виходив із того, що історія не розвивається лінійно і однозначно не є світовою і загальнолюдською. Її поступ хвилеподібний, нерівномірний. Тому народи знаходяться на різних щаблях економічного, політико-правового, духовно-культурного розвитку. Ось чому історичний поступ суспільства слід оцінювати з точки зору „емансипації людської одиниці”, а не досягненнями виробництва, науки, мистецтва. Вільний розвиток людської індивідуальності в умовах розвитку родини, громади, нації має бути визначальним напрямком суспільного процесу. Отже, потрібно гарантувати державно-правовий статус суспільства, який би сприяв такому розвитку.

Саме суспільство повинно стати політичною нацією. „Все, що йде поза рамки нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”. Тобто, він не сприймав марксизм як ідеологію абстрактного пролетарського інтернаціоналізму, адже людина органічно належить до певного народу, культури, історії, а вже потім може стати носієм якоїсь доктрини, наприклад, соціал-демократичної.

Особа, зростаючи духовно, не може зраджувати тому суспільному осередку, в межах якого зросла її душа, сформувалось її духовне серце. Етнос як природна суспільна одиниця має піднятись до нації, що є „суцільним культурним організмом”. На цьому шляху вона якраз і усвідомлює себе як вільну особистість завдяки наявності ідеалу національної та загальнолюдської єдності й віри, яка робить ідеал сердечним покликанням.

В історії людства важливими є не матеріальні стосунки в процесі виробництва матеріальних благ, а суб’єктивний чинник, який привносять у неї різні народи. „Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його собі, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвиток матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас як сліпа машина”. Особлива місія в такому поступі належить „будителям” мас, їх свідомому служінню народу, включно до страждальницько-героїчного.

До таких „будителів” мас належав і сам І.Франко, і видатний теоретик правової держави як найвищої форми цивілізованого співіснування людей і народів у специфічних умовах „правового соціалізму” Б.Кістяківський. Він відзначав, що тип держави, яку має Росія, формує у людей негативне ставлення до неї взагалі. Але це не є підставою для того, щоб заперечувати її взагалі, як це робили більшовики на чолі з В.Леніним. „Справді, все культурне людство живе в державних об’єднаннях. Культурна людина і держава – це два поняття, що взаємно доповнюють одне одного. Тому культурна людина просто немислима без держави”.

Безумовно, держава має примусову функцію, яка, на жаль, в окремі історичні періоди життя різних народів домінує. Проте мета, яку вона переслідує, зовсім інша, а саме: забезпечення солідарного інтересу громадян, досягнення спільного блага. Це можливо, якщо вона буде правовою, а не монархічно-деспотичною, як у Росії. Вже на той час він вважав, що більшість цивілізованих народів мають конституційний, або ж правовий устрій. Основний принцип такої держави полягає в тому, що влада в ній обмежена визнанням за кожною особистістю невід’ємних, непорушних і недоторканних прав. Вона має право на власне самовизначення без того, щоб його зміст визначала держава. На першому місці має стояти свобода совісті. Всі інші є похідними від неї, насамперед – свобода слова у всіх його проявах. Для цього потрібно мати право на свободу створення відповідних товариств, спілок, організацій, адже слово є засобом спілкування.

Реалізуючи такі невід’ємні права, люди, звичайно, вступають у суперечливі суспільні відносини, які можуть викликати певні правопорушення саме з їх боку, включно до карних. Щоб цього не допустити, державна влада повинна мати визначені законом повноваження, з виконанням яких кожна особистість зі своїми непорушними правами могла б цілком свідомо погоджуватись. Якраз закон і є гарантом того, що права громадян, по-перше, визначені, по-друге, захищені. Але визначені не державою, а правовою свідомістю громадян, захищеною державою, органи якої мають основну функцію – дотримуватись у своїх виконавчих діях вимог закону, підпорядкованого праву. „Всі права особистості, разом із її недоторканістю, складають посутнісний зміст політичної свободи, без якої не може обходитись жодне культурне суспільство”. Якщо ж особистість безправна, то в країні процвітає адміністративне свавілля і поліцейське насилля.

Влада у правовій державі за принципами і формами своєї організації суттєво відрізняється від тієї, яка панує в абсолютній монархії. Головна відмінність – народ як сукупність рівноцінних і рівнозначних між собою в гідності й достоїнстві осіб є суб’єктом влади, носієм суверенної волі, а не її об’єктом. Уряд і народ взаємодіють у напрямку досягнення взаєморозуміння і взаємопідтримки зусиль один одного на встановлення й утвердження правової основи держави. Класова боротьба, що існує в суспільстві, не є політичною основою держави, а належить до її соціальних основ. „Сучасна держава – це немовби якийсь відомий момент класової боротьби, застиглий і виражений у зовнішній державно-правовій організації. Це співвідношення між класовою боротьбою і державною організацією зазвичай і мають на увазі, коли кажуть, що державний устрій, той чи інший характер державних установ або просто конституція є виразом співвідношення суспільних сил”.

Наведене означає, що класова боротьба органічно вплетена в структуру сучасної конституційно-правової держави. Через політичні партії класи мають (можуть мати) своїх представників у законодавчих органах влади і протистояти їм у відстоюванні своїх інтересів доти, доки не прийнято рішення. Правова держава діє як орган єдиної, завжди компромісної волі, тому вона не є органом волі якогось одного класу, хоча б його представництво і було абсолютним. З цієї причини тієї відчуженості народу від держави, яка спостерігається в абсолютистсько-монархічних державах, конституційно-правові держави не мають. „Безумовно, що повна єдність державної влади з народом, тобто повна єдність держави як цілісної соціальної організації, може здійснитись тільки в державі майбутнього, в народній, або соціалістичній, державі. Остання, проте, не буде в цьому випадку створювати новий принцип, а тільки здійснить принцип, проголошений правовою державою”.

Йдеться, звичайно, про соціалістичну державу на ідеології європейської соціал-демократії. Це потрібно брати до уваги, щоб не вважати соціалізм в СРСР реалізацією принципу правової держави. Основою правової держави є органи народного представництва як політичного інституту, в якому виробляється спільна солідарна воля. Суспільство в такому разі має бути просякнуте політичними (партійними), професійними, громадськими об’єднаннями, щоб через них можна було репрезентувати як інтереси окремих осіб, так і зміст загальнонародної правосвідомості. Для цього важливо, щоб народ мав загальне, рівне, пряме і таємне виборче право, а його свідомість була правовою, а не, наприклад, морально-релігійною в церковно-конфесійному вигляді.

Оскільки період життя Б.Кістяківського, як і Д.Донцова, зовсім недалекий від нинішнього українського, наведемо думки першого відносно умов утвердження правової держави. Це потрібно для того, щоб органічно перейти до розгляду другого пункту теми.

Отже, він вважав, що в Росії (і тим паче в СРСР, який свідомо ставив моральний кодекс будівника комунізму вище правових норм) „необхідно підвищити рівень правосвідомості в народі та збільшити у ньому почуття моральної і правової відповідальності за свою поведінку. Слід працювати над тим, щоб у нашому суспільстві зникло дещо зневажливе ставлення до законів і права. Нарешті, нам треба прищепити більш суттєве почуття солідарності різним елементам нашого народу. Тільки міцне почуття солідарності в суспільстві може гарантувати єдність і цілісність держави. ...Але задовольнити солідарні інтереси народу можна тільки тоді, коли вони існують і усвідомлюються”. Засобом до формування вказаних духовних якостей якраз і має бути активна участь народу в політичному житті через виборче право. „Правильне і нормальне виконання державних функцій у правовій державі залежить від самодіяльності суспільства і народних мас. Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходять із надр самого народу, правова держава немислима. У правовій державі відповідальність за нормальне функціонування правового порядку і державних установ лежить на самому народові”.

Справді, дуже відповідальна місія лежить на народові для того, щоб він існував як суб’єкт правового типу держави і творець громадянського суспільства. Це досить складно здійснити, адже завжди з боку народу є спокуса віддати управління ним сильній владі, а з боку інтелектуалів – очолити прискорений рух народу до нових суспільних умов життя, які наблизять його свідомість до розуміння необхідності бути носіями правосвідомості в її суспільно-практичному функціонуванні. Коли ж цього не робити, а дати народу волю до самодіяльності, буде анархія. Оскільки народ надає безумовну перевагу владі над собою з боку, як він вважає, сильної влади, а не влади розумних людей, утворюється поліцейська держава. Саме такою була держава в царській Росії, а потім в СРСР.