Висновки

Зміст української суспільно-політичної думки в її історичному становленні можна виразити наступними пунктами.

1. Становлення української суспільно-політичної думки відбувалось досить суперечливо. Головна причина – специфічні особливості народного менталітету, що тяжіє до космізму, антеїзму й кордоцентризму. Внаслідок цього маємо складну світоглядно-мотиваційну форму народної самоідентичності. А саме: індивідуальна вдача, сила власного характеру переважає над суспільними інтересами. Це означає, що любов до матінки-землі, зоряного й місячного неба та своїх душевних переживань як загальних основ світобудови й людського буття заважає утвердженню суспільства на основі держави як необхідного інституту скріплення індивідів у політичний організм. Це яскраво проявляється у наведених нами вченнях.

2. Розвиток народу в політичну націю залежить від енергії, яку має його творча провідна верства. Якщо вона втрачена, або ж її не вистачає на певні творчі звершення, народ не об’єднається і, отже, не реалізує себе як політико-культурна одиниця. Народ має свою ментальність, відповідну місію і роль, яку виконує добре тому, що діє традиція в якості об’єктивного закону його існування. Але коли ментально-психічні прикмети підвладної верстви домінують або ж стають прикметами правлячої – в суспільстві настає катастрофа, оскільки народ в статусі нації вже не може жити згідно вимог традиції як прояву „преданья старины глубокой”.

3. Просвітити народну свідомість системою об’єктивного знання, підняти її на рівень визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, як і авторитету просвітителів, досить складно. По-перше, етнічний поділ на „своїх” і „чужих” існує на біологічному й індивідуальному рівнях і погасити його освітою протиприродно. По-друге, освічені й просвітлені розумом люди також не стають від цього носіями суб’єктивності й суб’єктивізму, в тому числі зумовленого етнічно. По-третє, освічених людей складно об’єднати у громади – в цьому вони схильні вбачати обмеження власної свободи значно більшою мірою, ніж звичайні люди. Тому громади у вигляді етнокультурних груп і народів мають законне право на створення власної держави. Те, що форми правління не завжди ефективні в приборканні вдачі людей і правителів, не означає, що бездержавність краща. Вільний розвиток людської індивідуальності в умовах розвитку родини, громади, нації має бути визначальним напрямком суспільного процесу. Отже, потрібно гарантувати державно-правовий статус суспільства, який би сприяв такому розвитку.

4. Особа, зростаючи духовно, не може зраджувати тому суспільному осередку, в межах якого зросла її душа, сформувалось її духовне серце. Етнос як природна суспільна одиниця має піднятись до нації, що є „суцільним культурним організмом”. На цьому шляху вона якраз і усвідомлює себе як вільну особистість у вигляді наявності в неї ідеалу національної і загальнолюдської єдності та віри, яка робить ідеал сердечним покликанням. В історії людства важливими є не матеріальні стосунки в процесі виробництва матеріальних благ, а суб’єктивний чинник, який привносять у неї різні народи. Особлива місія в такому поступі належить „будителям” мас, їх свідомому служінню народу, включно до страждальницько-героїчного.

5. Держава має примусову функцію, яка, на жаль, в окремі історичні періоди життя різних народів домінує. Проте мета, яку вона переслідує, зовсім інша, а саме: забезпечення солідарного інтересу громадян, досягнення спільного блага. Це можливо, якщо держава буде правовою, а не монархічно-деспотичною. Основний принцип такої держави полягає в тому, що державна влада в ній обмежена визнанням за кожною особистістю невід’ємних, непорушних і недоторканних прав. Особа має право на власне самовизначення без того, щоб його зміст визначала держава. На першому місці має стояти свобода совісті, все інше є похідними від неї.

6. Реалізуючи такі невід’ємні права, люди, звичайно, вступають у суперечливі суспільні відносини, які можуть викликати певні правопорушення саме з їх боку, включно до карних. Щоб цього не допустити, державна влада повинна мати визначені законом повноваження, з виконанням яких кожна особистість зі своїми непорушними правами могла б цілком свідомо погоджуватись. Закон і є гарантом правової захищеності та визначеності громадян. Але не стільки державою, скільки правовою свідомістю громадян, як і державою, органи якої мають основну функцію – дотримуватись у своїх виконавчих діях вимог закону, підпорядкованого праву.

7. Основою правової держави є органи народного представництва як політичного інституту, в якому виробляється спільна солідарна воля. Суспільство, просякнуте політичними, партійними, професійними, громадськими об’єднаннями, здатне репрезентувати як інтереси окремих осіб, так і зміст загальнонародної правосвідомості. Для цього потрібно, щоб народ мав загальне, рівне, пряме і таємне виборче право, а його свідомість була правовою, а неморально-релігійною в її церковно-конфесійному вигляді.

8. Відповідальна місія лежить на народові для того, щоб він існував як політична нація – суб’єкт правового типу держави і творець громадянського суспільства. Це досить складно здійснити, адже завжди з боку народу є спокуса віддати управління собою сильній владі, а з боку інтелектуалів – очолити прискорений рух народу до нових суспільних умов життя, які наблизять його свідомість до розуміння необхідності бути носіями правосвідомості в її суспільно-практичному функціонуванні. Коли ж цього не робити, а дати народу волю до самодіяльності, буде анархія. Оскільки народ надає безумовну перевагу владі над собою з боку, як він вважає, сильної влади, а не влади розумних людей, утворюється поліцейська держава.

9. Свідома, а не партійно ангажована, політична думка в Україні постійно наголошує на необхідності розбудови держави на основі національної ідеї як інтегрально-об’єднавчої в своєму історичному бутті. Але виявилось, що історія України не відома (й невідома) сучасному українському громадянину. Спроби ж подати її як історію єдиного народу у більшості випадків виявляються невдалими з різних причин. Об’єктивними є ті з них, що звертають увагу на субетнічну й, отже, соціокультурну різнорідність народу, який, до того ж, формував свою ідентичність в різних державах, різних релігійно-церковних конфесіях, не маючи можливості усвідомлювати себе як єдиний етнос чи навіть суперетнос. До суб’єктивних причин слід віднести політику свідомого роз’єднання об’єктивного духу народної цілісності, яку проводять всі імперії, в тому числі і колишній СРСР.

10. Потрібна розважлива еволюційна політика не запозичень, а розвитку власної внутрішньої основи, яка вже у своїй історії є міжнародною. Народи Європи, починаючи з Нового часу, фактично сповідували народно-демократичну ідеологію, перестаючи бути підданими королів та імператорів на основі ліберально-демократичної та консервативної ідеологій, піднятих з часом до соціал-демократичної. Лише в цей період вони стали французами, італійцями, іспанцями, німцями і т.п., а нам належить стати українцями. Джерелом політичної державотворчої життєдайності є історична книга буття власного народу, втілена в ньому через мову, культуру усних переказів, звичаї, традиції, обряди, релігійні вірування тощо. На жаль, політична думка в сучасній Україні, надто ж у її партійному виконанні, не працює на формування рідного українського дому. Навпаки, домінує огульна критика, суб’єкти якої ніби змагаються в національно-політичному мазохізмі та самоприниженні. Це означає, що як політичне керівництво, так і народ в цілому, ще не виробили в собі свідомість політичної суб’єктності, все ще перебуваючи в стані суб’єктивного обурення відносно того, що зачіпає їх особистий інтерес.