Висновки

1. Політика – це насамперед мистецтво управління всім комплексом потреб та інтересів, які в будь-якому суспільстві виступають рушійною силою його розвитку. Найефективніший інструмент політики – держава. Суб'єктами політичної діяльності є індивід, певна соціальна чи професійна група населення, еліта, клас, народ, нація, певні міжнародні об'єднан­ня тощо. Об’єктами виступають самі ж суб’єкти, оскільки вони є носіями тих потреб та інтересів, які має забезпечити держава як відносно автономний суб’єкт суспільства. Прогрес у розвитку людства не слід пов’язувати з етатизацією суспільства, оскільки вона формує психологію приниженості й залежності від держави, а з усвідомленням ним власної політичної сутності як самодіяльної, цілеспрямованої, суб’єктної.

2. Політичне життя суспільства, розвиваючись у координатах суб’єкт-об’єктних взаємовідносин, характеризується динамізмом і напруженістю. В першу чергу це зумовлено тим, що основними потребами й інтересами людини, які визначають її діяльність загалом, політичну зокрема, є економічні. Отже, вона є найперше суб'єктом економічного інтересу, що з самого початку прояв­ляється в управлінні домашнім господарством. Звідси безумовна економічна, а не партійно-ідеологічна визначеність політики, яка може мати пріоритет тільки в кризові для держави моменти історії, коли во­на якраз і забороняє політичну діяльність партій, але виключно для підняття економіки.

3. Людина як політична істота в статусі суб’єкта політичної діяльності може існувати за умови наявності у своїй свідомості цілей, зміст яких органічно пов’язує індивідуальні потреби й інтереси з суспільними. Якщо ж вона не йде цим шляхом, її неодмінно очікують розчарування, оскільки здається, що суспільство та його державні й громадські інститути проти неї. Це прояв так званого політичного відчуження, або безсуб’єктності людини. Подолання ситуації політичної відчуженості якраз і пов’язується зі становленням у взаємовідносинах між усіма людьми суб’єкт-суб’єктних відносин, оскільки кожна людина є одночасно суб’єктом і об’єктом себе самої.

4. Політична соціалізація здійснюється на шляху набуття людиною знань, умінь і навичок активної діяльності в напрямку розуміння змістовно-структурної сутності держави, політичних партій, громадських, професійних, культурно-просвітницьких, релігійних суб’єктів політичного життя суспільства. Її наслідком є перетворення людини зі стану об’єкта політичної маніпуляції в суб’єкта самоуправлінської політичної діяльності, в громадянина – відповідального суб’єкта наданих йому суспільством прав і обов’язків.

5. Політична еліта – це частина людей, рівень соціалізації та управлінських здібностей якої максимально сприятливий для організації суспільства як політичного організму, ядром якого є держава. Це справді кращі й обрані долею люди, здатні до самоорганізації і притягування до себе всіх, хто має потребу в соціально-політичному способі життєдіяльності. Це харизматичні особи, навколо яких твориться не просто сумісний простір людського буття, але й суспільний в духовно-практичному сенсі.

6. Природа елітарності вкорінена в специфіці міфологічної свідомості. Міф являє собою реалізацію уяви й уявлень людини про звитяжну історію персонажів, яких вона творить у своїй фантазії і яким згодна наслідувати, оскільки це історія її власного духовно-споглядального мрійливо-сподіваного способу життя. Цим зумовлена велика кількість політичних міфів, які творить як народна більшість, так і ті, хто хоче мати вплив на неї.

7. Обраність значною мірою визначається силою характеру, властивого певним політичним діячам. До категорії політичної еліти слід віднести тих державних і громадських діячів, які мають якісний рівень політичної свідомості та політичної культури і політичну волю, що дозволяє їм активно, впродовж усього життя, або ж усієї політичної кар’єри, реалізовувати властиві їм політичні ідеї. Саме ці якості дозволяють їм бути не просто відомими політиками, а мати вплив на суспільно-політичні процеси в інтересах переважної більшості людей.

8. Слід розрізняти політичних лідерів і політичну еліту. У першому випадку обраними не завжди можуть бути кращі. Має бути самокритичне ставлення до власних успіхів. Людина, що по істині належить до політичної еліти, в разі недотримання своїх зобов’язань, не буде шукати винних, а чесно і щиро визнає свої помилки публічно і відійде від політики. Тому обраними не завжди можуть бути кращі. Їх обирають за наявність сили характеру, тотожну силі волі, яка не завжди є розумною. Звідси провину за відсутність політичної еліти і наявність псевдоеліти слід покладати також і на суспільство. Але тут діє закон, згідно з яким подібне притягується до подібного, впізнаючи себе один в одному. Щоб змінити його, потрібно формувати елітарність як рису народного характеру.