2. Основні політичні режими

Політичний режим (фр. rеgіте — управління) — сукупність мето­дів, засобів і способів, за допомогою яких державні, партійні та громадські органи й організації здійснюють упра­вління суспільством і забезпечують своє політичне домінування. Цілком очевидно, що політичний режим є похідним від наявної в країні політичної системи. Адже саме вона визначає зміст методів управління, які використовують її структурні складові.

Так, якщо держава демократично-правова, утверджується режим, який спрямовує суспільство на здобуття самоуправлінських навичок і воно, врешті, стає громадянським. Якщо йдеться про демократично-правову республіку, утверджується не просто громадянське суспільство, а в ньому домінує принцип місцевого самоврядування. Тут варто знати, що республіка – це тип держави, яка функціонує, так би мовити, знизу, засобами горизонтальної взаємодії між усіма суб’єктами суспільства, фактично між усіма, її громадянами. Звичайно, що для цього потрібно мати високий рівень властивої їм політичної свідомості, політичної культури і політичної відповідальності. Проте вона, як це випливає із визначення політичної системи, є невід’ємним її складником.

Аналогічним до щойно наведеного є режим соціально орієнтованої у своїй політичній діяльності держави. Головним критерієм її віднесення до такого типу є цілеспрямована діяльність громадських організацій, які розуміють її як інститут громадянського суспільства. Це дає їм можливість адекватно розуміти конституційно закріплені права, в першу чергу положення про народ як носій верховної влади, яку він здійснює не в політико-партійному контексті, коли реалізує своє право на обрання органів представницької влади, а у власне суспільно-громадському, власне політичному, коли здійснює безпосереднє управління тими процесами, що відносяться до його повсякденного життя. Тобто, проявляє свою суверенну волю як прояв спільної народної волі. Причому, не в протестному, а позитивному спрямуванні. Це політичний режим як безпосереднє народне самоуправління, за якого держава функціонує як розвинений духовно-практичний політичний умонастрій її громадян. Правовим підґрунтям для них є усвідомлене і свідоме застосування положення про рівність усіх людей в гідності й достоїнстві, яка випливає з властивої їм політичної сутності.

Якщо основу політичної системи суспільства складає монархічна держава та відповідний їй державний устрій, в такому разі політичний режим функціонує на основі авторитарних методів впливу на суспільні відносини й свідомість суспільства. Причому, це відноситься до всіх його суб’єктів – як індивідуальних, так і колективних.

Монархія – це політичний режим єдиновладдя та одновладдя. Якщо йдеться про єдиновладдя, то це може означати, з одного боку, владу єдиного об’єктивного розуму чи єдиної розумно впорядкованої волі, з другого, владу єдиної розумної волі, яка належить монарху як верховному правителю, що суміщає в собі всі три різновиди державної влади. У першому випадку до монархічної форми організації політичної влади як основи політичного режиму можна віднести вище названі типи державного устрою – демократичний, громадянсько-правовий та соціально орієнтований. Адже в їх основі, попри деякі, іноді навіть суттєві, відмінності, раціонально обґрунтовані принципи організації життєдіяльності суспільства. Так, багато країн мають державний устрій у вигляді конституційних монархій, хоча практично це демократично-правові держави.

У другому випадку все залежить від того, настільки мотиваційна сфера свідомості правителя-монарха є ціле-раціональною не лише в своїх задумах, але й у суспільно-політичному практичному спрямуванні. Саме це мали на увазі філософи епохи Просвітництва, які, виступаючи проти спадкової монархії, не заперечували необхідності утвердження принципів абсолютної монархії за умови, що монархом буде об’єктивний розум і, відповідно, його носії. Тут не слід лякатись від того, що йдеться про абсолютну монархію. У філософському розумінні абсолютне – це відокремлене від його матеріального носія об’єктивне начало, в даному разі від суб’єктивності, властивої кожній людині. Тому абсолютне – це водночас об’єктивне, застережене не стільки від суб’єктивних рис звичайних людей, скільки від суб’єктивізму правителів, від їх свавілля.

Так, монархічний і воднораз демократично-республіканський тип політичного режиму реалізується в країнах із сильною президентською владою. Якщо взяти для прикладу США, то демократизм суспільства забезпечується, по-перше, федеративним устроєм держави, за якого кожен штат здійснює фактичне самоврядування; по-друге, дворівневим парламентаризмом – Сенатом і Конгресом; по-третє, багатопартійністю; по-четверте, обмеженням для Президента країни обіймати цю посаду двома термінами; по-п’яте, правом Президента накладати вето на прийняті органами представницької влади закони і їх правом долати його; по-шосте, чітким розподілом владно-управлінських повноважень між гілками влади; по-сьоме, виборністю органів місцевого самоврядування та їх підконтрольністю громадськості, яка наділена широкими повноваженнями; по-восьме, наявністю вільних ЗМІ, діяльність яких чітко визначена і законодавчо закріплена; по-дев’яте, великими контрольними повноваженнями, якими наділений Верховний Суд країни.

На цьому тлі демократично-республіканський федеративний устрій колишнього СРСР не виглядав як такий, що своїми підвалинами мав моністично-монархічний принцип об’єктивного розуму. Це визнавалось навіть у відповідних постановах монопольно правлячої політичної партії кожного разу, коли закінчувалось правління її ж попереднього керівника – воно визначалось як волюнтаристське й суб’єктивістське. Можна сказати, що причиною розпаду якраз і стала фактична відсутність усіх чинників, які характеризують політичний режим країни як заснований на об’єктивній, а не всього лише декларованій єдності народовладдя й влади державних інститутів.

Відомо, що видатні мислителі впродовж майже усієї політичної історії людства досить негативно оцінювали демократичну форму правління, вважаючи її найгіршою й неправильною (Платон і Аристотель, легісти, Макіавеллі та ін.). Причина: влада неосвіченої й необізнаної в сутності управління більшості мало чим відрізняється від влади тиранічної, деспотичної, врешті, монархічної, заснованої на спільній і єдиній свавільній афективній народній волі. У.Черчілль, на якого часто посилаються політики й політологи, також визнавав, що демократія не є належною формою правління, але кращої немає. Це суперечить філософсько-політологічній загальносвітовій думці, тому що кращою завжди є та, яка спирається на розумно-вольову монархічну як моністичну дію. Але як окрема людина чи окремі люди в якості носіїв розумної волі не витримують випробування владою під впливом її зваб чи тиску свавільної волі народу, так і сам народ у своїй чисельній масовій більшості не здатен демонструвати розумно-вольовий спосіб життєдіяльності.

Виходячи з цього, на характер політичного режиму й політичної влади суттєвий вплив здійснюють політичні партії та громадські організації. Передбачається, що вони, будучи створені згідно до чітких цільових та ідеологічних засад, здатні утвердити в суспільстві правовий громадянський порядок, який би був водночас моністично-монархічним, тобто тримався на правовому принципі рівності всіх перед законом, і республікансько-демократичним, тобто кожен громадянин був свідомим своїх громадянсько-правових функцій. Звичайно, що в реальній суспільно-політичній практиці не існує чистих форм політичних режимів. Головне не в цьому, а в тому, щоб людина відчувала дію правових законів у вигляді, так би мовити, цілком відчутної об’єктивної тенденції суспільного життя такою ж мірою, якою вона відчуває дію закону всесвітнього тяжіння.

В такому випадку маємо сформований на їх основі – державних інститутів, партійних і громадських установ – інтегральний тип владних відносин, що проявляються як певний рівень політичної свідомості та політичної культури, властивий всім членам суспільства. Але належний рівень в першу чергу має бути у керівників щойно названих інститутів та установ. Адже розвиток суспільства, як про це свідчать соціально-філософські вчення найвідоміших та найавторитетніших вчених суспільствознавців, визначається боротьбою еліт і змістом властивої їм філософської, політичної, правової, морально-етичної, релігійної свідомості.