Тема 5. Політична ідеологія

План

1. Поняття і функції політичної ідеології.

2. Види політичних ідеологій:

а) ідеологія лібералізму;

б) ідеологія консерватизму;

в) національно-демократична ідеологія;

г) ідеологічні засади соціал-демократії.

1. Поняття і функції політичної ідеології

Людина як суспільно-політична істота визначає свою життєдіяльність міркуваннями, як відзначав ще Аристотель, про добро і зло, справедливість і несправедливість. Наслідком таких міркувань є поняття права як міри справедливості, яка, будучи покладена в основу державного устрою, характеризує людей як розумних істот, здатних до утвердження в суспільстві миру і злагоди. Функцію розробки певних концепцій щодо того, якими мають бути механізми забезпечення справедливості у взаємовідносинах між людьми, беруть на себе активні суб’єкти політичного життя суспільства – як окремі мислителі, так і колективні, а саме: так звані партійні та громадські ідеологи.

Ідеологія – буквально вчення, наука про ідеї, якими визначається діяльність людини як свідомої істоти. Це важливий момент у визначенні поняття ідеологія: вона своїм змістом апелює до людини як носія тих ідей, які безпосередньо не випливають із одного лише факту її приналежності до виду homo sapiens. Ідеологія – це вчення про сукупність ідей, які кожна людина здатна осмислити і зрозуміти, отже, реалізувати в своїй життєдіяльності як такі, що забезпечують її мрію про мир і злагоду у відносинах з іншими людьми попри всі можливі відмінності між ними.

Виходячи з цього, ідеологічною у своїй безпосередній суспільній життєдіяльності є людина, здатна подолати стихійно-афективний, отже, свавільний спосіб мотивації власної поведінки. Саме через це суб’єктами власне політичного способу життя є, як ми щойно відзначили, або окремі люди, або ж їх групи, об’єднані певними спільними ідеями, на основі яких вони, з одного боку, об’єктивно являють собою своєрідну державу в державі, з іншого, мають непереборне бажання створити суспільство на їх основі. Тобто, для носіїв певних ідей їх зміст сприймається і функціонує не лише як надбання власної індивідуальної свідомості, але і як певний ідеал для суспільства, вивірений досвідом їх повсякденного життя.

Це дає підстави визначати не тільки поняття ідеї, але й ідеалу. Класичне філософське визначення ідеї таке: образ, наявний у свідомості людини, що визначає спосіб її життєдіяльності, цілеспрямовує її. На відміну від ідей як образів предметно-речової дійсності, але без їх матеріального наповнення, ідеї політичні, взагалі – суспільні, являють собою дійсність певних відносин між людьми. В політико-правовому сенсі, як ми це бачили, це ідея справедливості, віднесена своїм змістом до міри, що максимально можливо враховує інтерес кожного індивіда і суспільства в цілому. В цьому складність вироблення політичних ідеологій. Але це спонукає до визначення ідей як певних ідеальних конструкцій, до втілення/здійснення яких здатне прагнути суспільство як сукупна цілісність ідейно споріднених людей.

Ідеал (гр. іdеа — ідея, поняття, уявлення) — зразок, вища кінцева мета певних прагнень діяльності людини. В політичному вимірі являє собою гармонійне суспільне утворення, в якому вирішенні будь-які конфлікти й непорозуміння між людьми й народами. Так, Платон розробив вчення про ідеальну державу, в якій правителями є мудреці, філософи, які визначають місце кожної людини в її житті на тій підставі, що є носіями найвищого об’єктивного знання, яким є знання ідеї блага. Звичайно, що ідеал не можна втілювати в емпіричну дійсність в її суто належному варіанті, оскільки це призводить до утвердження в суспільстві антигуманних форм правління, як і до приниження гідності й достоїнства звичайної людини. Якщо візьмемо християнство, яке є дуже близьким до державної влади в усі часи, то, створивши ідеал боголюдини, воно, попри декларації про створення людини як богоподібної істоти, фактично сприяло політичній практиці її приниження й самоприниження, навіть фізичного знищення. Аналогічно в СРСР будівництво комунізму пов’язувалось із дотриманням кожною людиною морального кодексу, вимоги якого виконували функцію ідеалу. Звідси постійні репресії проти власного народу, особливо проти інтелігенції й селянства. Хоча теоретики комунізму Маркс і Енгельс чітко заявляли, що комунізм – це не ідеал, з яким має звірятись дійсність, і не стан, який можна будь-коли досягнути, а такий тип розвитку суспільства, в якому людина прагне до самовдосконалення, тому воно перебуває в стані перманентних вдосконалювальних гуманістичних змін.

Таким чином, ідеологія (гр. іdеа — поняття і Іоgоs — учення) — система концепту­ально оформлених уявлень, ідей і поглядів на суспільне життя, яка відобра­жає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільст­ва, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів суспільства. Ідеологія – вчення про ідеї як спонукальні духовні чинники людської життєдіяльності. Як правило, це ідеї про суспільний устрій, про правила, норми, принципи взаємин між людьми.

Зважаючи на наведене, під ідеологією, як правило, розуміють вчення про понятійно-пізнавальну й духовно-практичну взаємодію ідей, яке має чітку теоретичну форму і може слугувати засобом для визначення цілей, тактики і стратегії головних суб’єктів політичного життя, в першу чергу політичних партій. Хоча в демократично-правових суспільствах виникають дискусії відносно того, чи не є вплив ідеології на свідомість людини втручанням у сферу суверенності її свідомості. Йдеться про те, що в колишньому СРСР суспільне життя було надто заідеологізованим, тому опоненти з протилежного табору висували концепцію деідеологізації, а потім і редеідеологізації людського суспільного буття. Адже людина не може існувати як істота розумна без того, щоб мати змістом своєї свідомості певні ідеї та ідеали.

Що стосується власне ідеології політичної, то вона являє собою систему поглядів на процеси, які характеризують основні аспекти суспільних проблем, пов'язаних з функціонуванням держави як головного інструменту забезпечення життєдіяльності суспільства. Її суб'єктами виступають головним чином політичні партії, хоча погляди на структуру і напрямки політичного життя суспільства мають всі громадяни. Її також можна віднести до усталеної форми свідомості суспільства. Крім того, вона є явищем духовної культури, адже суспільно-політичні погляди на теоретичному рівні завжди розглядались як частина соціально-філософських роздумів мислителя.

Структурно політична ідеологія включає в себе політичні ідеї, ідеали, теорії, концепції розвитку суспільства, політичні програми, пробле­ми партійного будівництва та напрямки партійної діяльності тощо. Вона, як правило, схильна до теоретичної та практичної апеляції до певних со­ціальних структур, здатних реалізувати програмні цілі суб'єктів політичного процесу. Тому суттєву роль у її функціонуванні відіграють про­фесійні партійно-державні теоретики-ідеологи. Для підсилення практи­чного ефекту вона розробляється в якості відображення так зва­них корінних інтересів певних суспільних структур. Найбільш заідеологі­зованою в історії політичної думки були комуністична й націонал-фашистська ідеології, що грунтується на абсолютній переконаності у виключній правоті власної політичної ідеології.

Поза всякими сумнівами, політичні ідеології мають бути присутніми в житті суспільства, але партійний пріоритет не повинен бути домінуючим, інакше вони ведуть до конфронтації між людьми в суспільстві, до його некерованості. Потрібно виходити з того, що змістовно вони тяжіють до об’єктивності, оскільки завжди їх автори, особливо партійно не заангажовані мислителі, дотримуються вимог логіки наукового дослідження. В разі їх практичного втілення відбувається своєрідний „зсув” об’єктивного змісту в бік суб’єктивності й суб’єктивізму апологетів, зумовлений тим, що вони, як правило, не будучи розробниками вчень, не можуть адекватно усвідомити його. Звідси бажання прискорити втілення ідеології в життя, забуваючи або ж ігноруючи те, що зміни у сфері мотиваційно-спонукальної свідомості можуть відбуватись у більшості людей переважно еволюційно, поступово, не стільки під впливом переконань з боку пропагандистів, скільки власними зусиллями. А для цього потрібна громадянська, а не обивательська свідомість.

Виходячи з наведених визначень, можна говорити про наступні основні функції політичної ідеології.

Пізнавальна. Оскільки суспільство являє собою складну динамічну систему взаємовідносин між людьми, які багато в чому відрізняються між собою як у змісті потреб та інтересів, так і засобах їх досягнення, політичні ідеології дозволяють ознайомитись із всією множиною підходів до їх сутнісного наповнення і значення та здійснення зі збереженням миру, спокою і злагоди між ними. Цим зумовлено те, що в усіх демократичних правових державах конституційно закріпленим є право на ідеологічний політичний плюралізм і можливість вільно вивчати їх зміст. Якщо брати Конституцію України, то Стаття 15 зазначає: „Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності”. При цьому „жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”.

Методологічна. Тісно пов’язана з пізнавальною, адже будь-яке знання, надто ж про політичне життя суспільства, зобов’язує людину, яка володіє ним на рівні ідеї як найвищої форми пізнання, до практичних дій. Політичні ідеології якраз і спрямовують стихійні порухи людини, як і людських об’єднань, в річище позитивного вирішення їх потреб та інтересів. Метод якраз і означає розвиток на шляху, орієнтирами руху по якому є певні правила, норми, положення, програмні цілі тощо. Стихійні протестні рухи, включно до революцій, як правило, не вирішують тих проблем, не досягають цілей, які їх учасники хотіли забезпечити подібними методами й подібною ідеологічною методологією.

Розпад СРСР не в останню чергу зумовлений тим, що держава була створена на основі хибної політичної ідеології. Але не Марксової, а Леніна. Перший відзначав: „Справа в тому, що революції мають потребу в пасивному елементі, в матеріальній основі. Теорія здійснюється в кожному народі завжди лише остільки, оскільки вона є здійсненням його потреб. ...Чи стануть теоретичні потреби безпосередньо практичними потребами? Недостатньо, щоб думка прагнула до втілення в дійсність, сама дійсність повинна прагнути до думки”. Навряд чи думка тих, хто здійснював революцію 1917-1920 років минулого століття в Росії, була теоретично обґрунтованою. Тому такі наслідки через короткий історичний період, хоча влада в країні була монопольною, більше того – диктаторською й авторитарною.

Просвітницька. Досвід цивілізованого демократично-республіканського розвитку західноєвропейських країн переконує в тому, що будь-яким змінам державного устрою має передувати період просвітництва. Так, гасло „знання – сила”, сформульоване Ф.Беконом стало можливим через те, що, по-перше, була відроджена (в добу Відродження) філософія як школа свободомислення, по-друге, головним знанням, яким мали можливість оволодіти широкі верстви населення, стало знання методу й методології їх отримання. Р.Декарт, як і Ф.Бекон, стали ідеологічними (у філософському сенсі) засновниками Нового часу й Нової історії саме тому, що трансформували знання в методологію, без якої, на переконання першого, не можна взагалі приступати до процесу пізнання. Отже, закономірно, що епоха Відродження органічно перейшла в епоху Гуманізму та Реформацію. Як ми відзначали, саме в цей час почали формуватись політичні ідеології, змістом методологічно оформленого знання яких опікувалась доба Просвітництва.

Проблеми, які постійно виникають в Україні доби незалежності, спричинені в першу чергу тим, що суспільство не набуло статусу громадянського у всіх зазначених функціях, які виконують політичні ідеології. Стихійне бажання мати власну державу, не будучи підкріпленим пізнавально-методологічно оформленим процесом просвітництва, не дає очікуваних результатів. І в цьому, а не в лідерах країни, корінь негараздів, що супроводжують вітчизняне суспільство останні два десятиріччя. Запозичити чужий досвід на рівні знання можна, але він не стає методологією практичних дій. Якщо ж стає, то спричиняє до порушення об’єктивної логіки розвитку суспільства та політичної нестабільності.