Тема 8. Політика і міжнародні відносини

План

1. Міжнародна політика, її цілі й завдання

2. Етнополітика та її завдання

3. Поняття геополітики. Геополітичні інтереси країн в сучасному світі

4. Політичні конфлікти та шляхи їх розв’язання

5. Глобальні проблеми людства і шляхи їх вирішення

1. Міжнародна політика, її цілі й завдання

Міжнародна політика означає уміння узгоджувати інтереси різних держав. Особливо на тому етапі розвитку людства, коли воно стало єдиним суб’єктом світової історії. Це якраз і складає її основну ціль. Адже не так легко на рівні договірно-правових зобов’язань домовитись державам, які відрізняються між собою за багатьма чинниками, що характеризують їх політичний устрій, наявну політичну систему, характер здійснення влади, домінуючі політичні партії та ідеології тощо.

Реалізація головної цілі досягається постановкою певних завдань, виконання яких є змістом міжнародної політики. Ці завдання стосуються встановлення між різними державами двосторонніх або багатосторонніх відносин у визначальних сферах суспільного життя країн: власне політичній, економічній та духовно-культурній.

Відповідно до цього міжнародна політика може здійснюватись і здійснюється на рівні:

- міждержавних урядових, законодавчих, судових, військових відносин та відносин між суб’єктами політичного життя, якими є політичні партії, громадські об’єднання і рухи;

- економічних відносин між державними і приватними суб’єктами економічного господарювання, а також профспілковими об’єднаннями;

- соціокультурних, спортивних, релігійних відносин духовно споріднених організацій.

Наслідком проведення активної міжнародної політики є створення міжнародних організацій як суб’єктів світової політики. Ними в наш час є такі впливові організації, як ООН, НАТО, ЮНЕСКО, Євросоюз, Рада Європи, Парламентська асамблея Ради Європи, Організація Африканських держав, Організація країн Карибського басейну, Організація Латиноамериканських держав, МВФ, ЄБРР, СНД, ЮНВТО, ФІФА, УЕФА, МОК та десятки, а то й сотні інших.

Міжнародна політика є продовженням внутрішньої політики держав, особливо з того часу, коли їх економічні потужності вийшли за межі національного ринку. Як правило, всі її суб’єкти об’єднуються на основі спорідненості економічних, політичних і соціокультурних інтересів. За інших умов їх діяльність не може бути ефективною. Прикладів цього більш ніж достатньо. Так, створена після розпаду СРСР Співдружність незалежних держав фактично ніяк не визначає характер і зміст відносин між її учасниками через недружні, іноді навіть ворожі, відносини між багатьма з них. Не можна вважати високоефективною також діяльність ООН, тому що її знижує, крім багатьох інших факторів, право вето, яке мають постійні члени Ради безпеки. А вся історія ООН доби існування СРСР визначалась комуністичною партійною ідеологією як непримиренна боротьба двох полярних політико-економічних і соціокультурних систем. Зараз також існують проблеми, коли, будучи суб’єктами спільних організацій, держави мають полярні погляди на принципові питання світової політики.

Специфіку сучасної міжнародної політики визначають не тільки двосторонні чи багатосторонні міждержавні об’єднання, але й багатосторонні відносини між ними як її самостійними суб’єктами-гравцями. Так, стан міжнародної політики й міжнародної політики у 50-ті – 80-ті роки ХХ ст. значною мірою визначався відносинами між двома військово-політичними блоками – НАТО і Варшавського договору. Це був стан так званої „холодної” війни, що декілька раз межував зі станом її переходу у війну „гарячу”. Якщо ж брати ідеологічну боротьбу, то вона справді була гарячою, непримиренною, сатирично-саркастичною, якщо брати сферу політичного плакату чи політичного мистецтва загалом.

Міжнародна політика завжди характеризується як багатополярна чи багатополюсна або ж монопольна, однополюсна. Фактично, якщо брати 20-е ст., вона була двополюсною, біполярною. У політичному сенсі це антагоністична лінія у світовій історії, адже полюси не тяжіють до діалектичної єдності протилежностей. Тут, на жаль, діє принцип „або – або”. Тому вкрай позитивним фактором міжнародної політики слід вважати розпад однієї з систем, яка настійливо насаджувала світу концепцію непримиренності політичних полюсів. Нині існує декілька центрів визначення світової політики, що не дозволяє утвердити однополярний чи антагоністичний двополярний світ. Такими центрами є потужні азійські країни Китай, Японія, Індія, Іран; близькосхідні – Ізраїль, деякі арабські країни; європейські країни з їх економічними, політичними, духовно-культурними об’єднаннями; Росія і країни Шанхайського договору; звичайно, США. Оскільки багато країн входять в різні організації, а всі вони, врешті-решт, посилаються на Статут ООН, можна сподіватись, що антагоністичні відносини поступово зміняться, попри іноді войовничу риторику, на партнерські, в основі яких толерантність і консенсус як засіб прийняття взаємоузгоджених рішень.

Так, членство у Європейському союзі передбачає, що країни в першу чергу утверджують у себе громадянські типи суспільств і правові держави, вступають у Євроатлантичний союз, а вже потім подають заявку на входження до нього. Це означає, що блок НАТО вже не є агресивним, оскільки до нього вже вступили всі колишні члени Варшавського договору, для якого він був саме таким. Більше того, відносини між колективними суб’єктами міжнародної політики розчиняються, так би мовити, у відносинах між громадянами країн, які їх складають.

Потрібно також звернути увагу на те, що за сучасних умов, коли є право і можливість вільно обирати місце проживання і нею користуються десятки мільйонів громадян із країн, що розвиваються, вони стають суб’єктами міжнародної політики. Адже по відношенню до них у країн, які їх приймають, існують політико-правові зобов’язання. Своєрідною формою міжнародної дипломатії є багатомільйонний потік туристів, які відвідують різні країни світу, впливаючи на внутрішню політику як своїх власних держав, так і держав, які їх гостинно приймають.