Тема 3. Міжнародне становище Радянської Росії в 20-х роках

Після закінчення громадянської війни, в якій воєнними засобами була захищена молода радянська державність, однією з нагальних проблем радянського керівництва було її зміцнення, що здійснювалося за різними напрямками. Найважливішими з них були: по-перше, розширення соціальної бази політичного режиму (запровадження непу), по-друге, гнучка національна політика, по-третє, розвиток політичної системи (утворення СРСР), яка мусила закомуфлювати імперський характер держави і разом з попереднім запобігти розпаду багатонаціональної країни, по-четверте, забезпечення сприятливих міжнародних умов розвитку радянської держави.

На початку ж 20-х рр. у світі, внаслідок першої світової війни і більшовицької революції в Росії, склалася принципово нова геополітична ситуація. Умови Версальського миру програмували виникнення нових воєн і міжнародних потрясінь. Розгромлена і принижена, але не знищена Німеччина як і раніше була потенціальним суперником Великої Британії і Франції. Радянська Росія, яка відмовилася сплачувати борги царського і Тимчасового урядів, чим суттєво зачіпала економічні інтереси кредиторів і обурювала проти себе громадську думку, опинилася поза системою міжнародних відносин.

Радянське керівництво намагалося поширити революцію у світовому масштабі, підтримати робітничі й соціалістичні організації демократичних країн, а також національно-демократичні рухи, спрямувати їх через Комінтерн у русло боротьби за реалізацію досвіду створення більшовицької моделі суспільного розвитку.

Після поразки головних антибільшовицьких сил у Росії країнам Заходу вже нікому було надавати допомогу для повалення радянської влади. З іншого боку, не виправдались сподівання більшовицького керівництва на швидке здійснення всесвітньої революції. Ось чому на початку 20-х років постало на порядок денний спільне прагнення і західних країн, і Радянської Росії до мирного співіснування.

Ще в 1920 – 1921 рр. радянська Росія підписала низку договорів з державами, які раніше входили до складу Російської імперії - Фінляндією, Латвією, Литвою й Естонією; з південними сусідами - Афганістаном, Іраном, Туреччиною та Монголією.

Нормалізація відносин з найбільшими західними країнами окреслилася навесні 1921 р., коли була підписана торговельна угода з Великою Британією. Проблема сплати російських боргів, що утворилися до жовтня 1917 р., обговорювалася навесні 1921 р. на міжнародній конференції в Генуї. Радянською делегацією керував нарком з іноземних справ Г. Чичерін. Західні країни вимагали від РРФСР виплати боргів царського та Тимчасового урядів, повернення іноземцям їх націоналізованого майна або компенсації за його втрату, а також скасування монополії зовнішньої торгівлі. У свою чергу радянська делегація висунула контрпретензії на покриття збитків, завданих країні інтервенцією, а також блокадою в роки громадянської війни. Взаємоприйнятного рішення знайти не пощастило. Безрезультатно завершилося обговорення цих же питань і на конференції в Гаазі влітку 1922 р. Однак сама участь у цих міжнародних форумах Радянської Росії означала її фактичне визнання західноєвропейськими державами.

Під час Генуезької конференції в Рапалло (передмістя Генуї) було підписано радянсько-німецький договір про відмову від взаємних претензій і встановлення дипломатичних відносин. Так було прорвано політичну ізоляцію обох держав.

У 1926 р. СРСР і Німеччина підписали договір про ненапад і нейтралітет.

Суттєве значення мало встановлення торговельних стосунків із західними країнами. Радянське керівництво намагалося залучити іноземний капітал для відновлення народного господарства. У 1921 р. були створені концесії з Північним телеграфним товариством про відновлення ліній зв’язку між Скандинавією та Японією, з американським бізнесменом А. Хаммером про розробку уральського азбесту, з німецькими фірмами створили понад 20 спільних товариств.

У 1924 р. СРСР було визнано більшістю країн Європи, Великою Британією та Францією в тому числі. Але в 1927 р. з Великою Британією дипломатичні відносини було розірвано через втручання СРСР в її внутрішні справи (підтримка страйкарів під час загального страйку 1926 р. тощо). Відновлено їх тільки у 1929 р.

Суперечливістю відрізнялася політика СРСР щодо Китаю. У 1924 р. між обома державами було підписано договір про взаємне визнання. Водночас надавалась фінансова та військова допомога опозиційній до центрального уряду національній партії – Гоміндану (голова – Сунь Ятсен), що прагнула визволити Китай від панування іноземних імперіалістів, мала свою армію і контролювала південь країни.

Радянське керівництво сподівалося використати авторитет Гоміндану (члени КПК за наказом Москви входили до його складу), щоб привести до влади компартію Китаю, а потім позбавитися справжніх гомінданівців. У відповідь на це новий керівник Гоміндану Чан Кайши розгорнув хвилю масових репресій проти комуністів.

У 1928 р. війська Чан Кайши зайняли Пекін. Об’єднання Китаю під його егідою завершилося. Радянських спеціалістів було вислано. Отже, на цей момент політика СРСР стосовно Китаю зазнала поразки. На хвилі зростаючих у Китаї антирадянських настроїв з одного боку, а також намаганням Радянської країни проводити політику колоніального спрямування (повне підпорядкування Китайської Східної залізниці та її інфраструктури) з другого боку, у 1929 р. виник збройний конфлікт, який закінчився поразкою китайських військ.

І все ж таки у 20-ті роки СРСР поступово визнавався світовим співтовариством. Радянські делегації брали участь у кількох міжнародних конференціях: у Лозанні (1922 – 1923 рр.) з проблем Чорного моря, у Женеві (1926 – 1933 рр.) з роззброєння тощо.