Міністерство освіти і науки України Маріупольський державний університет Кафедра соціальних комунікацій РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ (ЕТАПИ ВЕСІЛЛЯ) Виконала: студентка 1 курсу спеціальності "Журналістика" денної форми навчання Муравська Анна Викладач: к.ф.н, доцент Л.В. Романенко Маріуполь - 2014План

Вступ

Барвінкові обряди

Дівич-вечір

Весільний поїзд

Весільні чини

Бгання короваю

Запросини

Посад

Вінчання

Покривання

Посаг (придане)

Комора

Колачини

Благословення в хаті молодого

"Брама", "рогачка", "шлябант"

Поклін в хаті молодої

Реєстрація шлюбу

ПрогулянкаВітання молодих (Даровання, перепій)

Початок весілля

Перший танець молодого подряжжя

Весільний коровай

Знімання вельона або кидання весільного букета

Розрізання весільного торта

Висновки

Вступ

Весілля — комплекс церемоній і обрядів, часто народних традицій, пов'язаних з укладенням шлюбу; має етнічні релігійні, географічні та інші особливості в різних народів у різних країнах.

Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість — справжня народна драма, що включала ігрові дії, танці, співи, музику.

У характері весільної обрядовості відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід) молодим, імітація викрадення нареченої (посад молодої), подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.

Пережитком матріархату є й пріоритетна роль матері у весільних дійствах. Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки, зустрічала весільний поїзд, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок, вела молодих на посад. Рудиментом шлюбу дохристиянської доби є звичай накривати сина-нареченого білою переміткою у барвінкових обрядах.

У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовиш, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

На кінець ХХст. зберігаються 2 основні тенденції у справлянні весіль у світі — з одного боку, під впливом глобалізації весільний обряд набув у найбільших мегаполісах планети універсального космополітичного вигляду (особливо при міжетнічних, міжконфенсійних, міжрасових і т. зв. міжнародних шлюбах), з іншого — існує стійка тенденція до «етнізації» весіль і всіх пов'язаних з ним традицій, навіть у середовищі городян, в т. ч. і в Україні.

"Сценарій" традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й дотепер — більшою мірою в сільській місцевості та у значно трансформованому вигляді в умовах міста. Барвінкові обряди розпочинали власне весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілий ряд обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословіння на плетення вінків, їх виготовлення та одягання.

Дівич-вечір (дівичник, вечорина, вечоринки, дружбини, пироги, збірня, головиця, заграванки, заводини) влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді.

Дівич-вечір у домі нареченої відзначався особливою ліричністю. Дівчата-подруги вили гільце: оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого і молодої як символ наречених.

Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї (на Прикарпатті — на застелене кожухом ярмо), після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У більш давні часи всі ці дії виконувала мати.

Старша дружка (весільна матка) чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом.

Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля.

Весільний поїзд (поїзд, свати, почет, дружина). Його складали головні дійові особи весільної обрядовості — з боку молодого і з боку молодої. На перших етапах весілля ці групи перебували у протиборстві, на заключних — у порідненні.

Центральними фігурами весільного поїзда, навколо яких розгорталися всі обрядові дії, були наречені. Групу нареченого представляли старший дружка (боярин), хорунжий, старший сват, дружка, світилки, групу нареченої — старша дружка, брати. Всі вони разом складали почет молодих, виконуючи ритуальні функції переважно на перших етапах весілля: під час плетення вінків, завивання гільця, запросин.

Весільні чини. Українське весілля — багатоактова народна драма з численними дійовими особами, кожна з яких виконувала свою обрядову роль. Власне, майже всі весільні гості (свати, сватьбові) мали свої весільні чини.

Функцію розпорядника весілля виконував староста (сват). Він починав сватання, ділив коровай, виголошував прощі, в деяких регіонах одягав намітку нареченій, виконував і деякі обряди, що мали правове значення. Не даремно старосту вважали за представника громади. У парі зі старостою виступала його дружина — старостіна (сваха, свашка), яка брала участь в обміні подарунками, хлібом, в обрядах покривання молодої.

До почту молодих входили весільні чини, які виконували важливі, але одномоментні функції: приданки, закосяни, свашки виконували обряд пов'язування намітки; світилка стежила, щоб не згасли свічки при виконанні обряду посаду; брат продавав сестру-наречену; солов'ї (хлопці, родичі молодої) продавали її придане.

Серед весільних чинів були й ті, хто "спеціалізувався" на виконанні окремих обрядів: вінкоплетниці, коровайниці, візники (возниці, кодаші), гудаки (веселики, музики), кошельник (при обдаровуванні); весільні атрибути несли хорунжий і прапор.

Усі весільні чини мали обрядові відзнаки: найповажніші перев'язувалися рушниками, інші чіпляли букети на піджаки і квітки на капелюхи.

Бгання короваю — один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію.

Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п'ятницю або суботу в домі молодої (у східних районах), у родичів (Поділля та Волинь) або ж в обох молодих. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей.

Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, які приносили з собою борошно, яйця та сало. Весь процес бгання короваю обставлявся ритуальними та магічними діями. Вважалося доброю ознакою, коли коровайниць була непарна кількість (найкраще сім). Щоправда, в деяких районах запрошували парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді.

Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений — злу долю. Тому коровайниці "улещували" коровай приказками та піснями.

Запросини передбачали збір дружини (весільного поїзда) та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками та стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: Просили вас батьки, і я вас прошу прийти на малий час — на весілля до нас. Цей звичай не був повсюди однаковим: у південних районах найчастіше запрошував молодий, у Карпатах — спеціальні посередники (звачі), на Поділлі молоді ходили на запросини разом. Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах — усіх мешканців. Не годилося запрошувати під час випадкових зустрічей на вулиці, що відбилося в іронічному прислів'ї: Просили по дорозі, щоб не були на порозі.Покривання — найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї.

Далі символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. У найдавніші часи обряд розплітання здійснювався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці ж XIX ст. — як в домі молодої, так і в домі молодого приданками, свекрухою й навіть молодим.

Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поділлі втинання коси здійснював молодий: посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігався і більш архаїчний обряд — відсікання коси. Після церковного вінчання розпочиналися танці, під час яких молодій обтинали косу. Родичі молодого прив'язували кінець коси до гвіздка, вбитого в стіну. Молодий серед танцю повинен був виявити таку спритність, щоб єдиним ударом топірця повністю відрубати косу. Після цього родичі молодої приймали хлопця до свого роду.

Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі. Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним.

Обряд покривання був останнім, що викопувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.

Посаг (придане). Кожна українська дівчина готувала собі придане, зокрема ту його частину, що становила так звану скриню. Адже посаг складався з двох частин: худоби та скрині. Щодо першої, то й виділяв батько. Це худоба, певна сума грошей, клаптик землі. Але те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом з матір'ю. Скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей.

Отож, до весілля дівчині належало багато працювати. А втім ця праця не була для неї обтяжливою. Вона виконувала її здебільшого на вечорницях та оденьках, де і працювали, і розважалися.

Траплялося, дівчина не встигала приготувати собі посаг. У такому разі народні звичаї передбачали спеціальні передвесільні дії — торочини, на які приходили подруги нареченої.

Завершували готувати посаг у передостанній день весілля. Після обряду пов'язування молодих його урочисто везли до нареченого. Скриню супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям — виймали із скрині гарні речі. Однак посаг мав продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працелюбність. Якщо він характеризував дівчину як добру майстриню, її почет зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної.

Парубки також брали участь у створенні матеріальної основи майбутньої сім'ї — вони, як правило, працювали у господарстві. Причому до цієї праці їх залучали досить рано — з 12—13 років. Адже молодий, беручи шлюб, мав сплатити нареченій віно — своєрідний викуп, вартість якого або дорівнювала посагові, або навіть перебільшувала його.

Хоча з часом розмір посагу та вартість віна зазнавали змін, сам принцип підготовки молодих до матеріального забезпечення сім'ї залишався одним із найважливіших.

Комора — цикл обрядів шлюбної ночі, що складався з двох частин: перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини, вивід її до гостей, власне комору, демонстрацію цнотливості (перезву); друга — приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого. Подекуди завершальний весільний обряд мав назву пропій або придана (переважно в районах з російським населенням).

Наступного ранку дотримувалися ряду обрядів, в основі яких лежала віра людей в особливу силу молодої. В їх числі митвини — ходіння молодої по воду, вмивання та скроплення всіх оточуючих; биття каші — ритуальне приготування каші, її "продаж" гостям та обсівання нею двору й худоби.

Колачини (покалачини, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини) — обряд післявесільного циклу, спрямований на зміцнення зв'язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду. Відбувалися колачини, як правило, через місяць після весілля у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. За звичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 колачів, батьки у свою чергу обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками.

Серед українців Карпат був поширений обряд міни — відвідування молодими батьків дружини. Під час гостини тесть віддавав зятю те, що обіцяв (мінив) йому, коли укладали шлюбну угоду.

Протягом перших місяців шлюбу влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнити спілкування молодих з родичами та свояками: сватини — жіноча вечірка в домі молодої, куди запрошувалися свахи; гостина — відвідування молодою своїх батьків; пропій — пригощання молодим весільних батьків та гостей, щоб запити своє господарство.

 

“Брама”, “рогачка”, “шлябант”.

  Так, в основному називають процес викупу нареченої. Назва походить від того, що дорогу перед під’їздом до нареченої перегороджують столом, на якому обов’язково має бути ікона, пляшка горілки, хліб, м’ясне та солодке. Браму ставлять, в основному, хлопці, які живуть на вулиці чи в будинку молодої, далекі друзі чи однолітки нареченої, які не є запрошеними на весілля. Хоча дуже часто в цьому дійстві беруть участь і брати та родичі молодої і запрошена молодь. Колись з боку нареченої були тільки хлопці, які й намагалися не відпустити дівчину, але тепер цей обряд чисто символічний. До речі про суму викупу та інші особливості варто поговорити заздалегідь, щоб жартівливе дійство не переросло в справжні образи, а то й бійку. Бувалі кажуть, що траплялося й таке, що через непорозуміння на брамі зривалося весілля. Отже, варто знати, наскільки сприйматимуться ваші жарти. Дуже важливо вчасно відчути, щоб не перегнути палку. На Волині є звичай, який часто використовують і у Львові. Якщо будь-хто привітався за руку з протилежних сторін – торг вирішено і браму забирають. Отож, якщо ви стоїте з боку молодої, а по той бік стола ваш кращий друг, з яким ви вчора пили на парубочому вечорі, - не поспішайте до палких привітів, бо за молоду можете не взяти ні пляшки. Тоді варто ховатися подалі від розлючених запорожців. Часто на брамі замість горілки можуть подати воду. Тому вміст кожної пляшку, як би надійно закритою вона не виглядала варто не лише понюхати, а й скуштувати.

Традиційно в Україні грошової одиницею для викупу молодої була горілка, хоча в деяких районах просять ще й гроші, але це запозичений звичай і появився лише з радянською окупацією. Зазвичай ставлять по пляшці горілки на кожен край стола і пляшку посередині. Кількість може бути збільшена, тому в багажнику варто мати принаймні ящик горілки. Також варто запастися на той випадок, якщо поставлять ще браму десь посередині чи напочатку вулиці. Таке трапляється вкрай рідко, але буває.

Молодий в торгах участі не бере. З його боку торгуються дружби та старости, а допомагає вся решта громада. Процес торгу супроводжується куштуванням горілки з обох боків. Традиційно спочатку куштують з пляшки, що була на столі, тобто з молодої сторони. Потім дружба приносить кілька пляшок горілки, з одної з яких й беруть пробу. Кожна сторона намагається якомога легше сприйняти міцний напій опонента, аби показати, що градус слабенький. При цьому часто не закусують (мовляв, нема після чого). Інколи для того, щоб показати, що горілка справді не розбавлена, дружби наливають дегустатору молодої в склянку, а собі в келих-наперсток. Коли ж опоненти кажуть, що це не чесно, дружби відповідають, що домовлялися скуштувати по келиху горілки, а ось по якому ніхто не говорив, а від налитого на брамі відмовлятися не можна.

Часто з боку молодої виводять підставну молоду чи “молодуху”. Основним її атрибутом є величезний живіт з подушки та лялька на руках. Дуже часто в молодух перевдягають чоловіків. Так веселіше. Цей обряд походить з тих часів, коли наречену реально викуповували, а молодята часто-густо й не зналися, особливо, якщо одружувалися з розрахунку. Вважають, що молодому в ті часи справді могли підсунути, наприклад, не надто вродливу старшу сестру нареченої, яка засиділася в дівках.

Коли вже нарешті сторони домовляються і забирають з-посеред дороги стіл, виходить молода. Тут теж відбувається своєрідний торг: хто до кого ближче підійде. Наречений намагається виманити майбутню дружину за браму, а наречена навпаки – притягнути нареченого якомога ближче до двору чи під’їзду. Хто кого більше переманить на свій бік – той і керуватиме в сім’ї. Нарешті, коли вже молодята на відстані кількох кроків, наречена спочатку тричі кланяється молодому, а потім він – їй. Молода причіпляє майбутньому чоловікові ще на ліву сторону бутоньєрку.