Тема 14. Незалежні держави на пострадянському просторі

Литва, Латвія та Естонія

Найбільш успішно пострадянська трансформація відбувалась у країнах Балтії (Литва, Латвія та Естонія). Із здобуттям незалежності тут почалася розбудова власної державності, реформування економічної i соціальної сфер. Політичні реформи в них зосереджувалися на: рішучому демонтажі радянських державних i партійних струк¬тур; формуванні нових органів, які базувалися б на засадах розподілу влади на законодавчу, виконавчу i судову; утвердженні демократичних принципів, правових засад у суспільному житті; формуванні й розвитку багатопартійності; забезпеченні політичних, духовних та інших прав i свобод громадян.

Основною політичною силою Литви тривалий час був народний рух "Саюдіс". Його керівник В.Ландсбергіс очолював Верховну Раду, коли вона прого¬лосила незалежність Литви. Велику роль у здобутті Литвою незалежності відіграв А. Бразаускас, пер¬ший секретар ЦК компартії республіки, який домігся, щоб литовська компартія стала самостійною. Після проголошення незалежності А. Бразаускас очолив Демократичну партію праці Литви (ґрунтується на засадах соціал-демократії), в яку переоформилась республіканська компартійна організація. Ця партія скористалася труднощами перехідного до ринкового господарства періоду й у 1993 р. завоювала більшість місць у пар¬ламенті. А. Бразаускаса було обрано президентом держави. Прогресивний плин політичного життя супроводжувався жорстким політичним суперництвом, у ході якого владу перебрали у свої руки правоцентристські та праві сили. Партії лівого спрямування неухильно втрачають вплив у суспільстві. Яскравою ілюстрацією суспільних уподобань є той факт, що нині діючі президенти Литви (В. Адамкус, обраний вдруге у 2004 р.) та Латвії (В. Вике-Фрайбарга, обрана вдруге 2003 р.) до обрання були громадянами відповідно США і Канади.

Економічні перетворення в країнах Балтії здійснювалися впевнено та цілеспрямовано й полягали в приватизації і акціонуванні державної власності, відмові від державного регулювання діяльності підприємств, переорієнтації на світові ринки, залученні іноземних інвестицій. З середини 90-х років Литва, Латвія та Естонія демонструють зростання економічних показників.

З 2004 р. країни Балтії вступили до Євросоюзу та НАТО.

Однією з найгостріших проблем Латвії та Естонії є проблема російськомовного населення, яке за радянських часів за чисельністю перевищувало частку корінного населення. В роки боротьби за незалежність (1989-1991) “російськомовні” були ґрунтом живлення проімперських сил. Уряди Латвії та Естонії обмежили права переселенців, що переїхали в країну після 1940 р. і через великодержавну ментальність були нездатними сприйняти ані місцевої мови, ані культури невеликих народів.

Відносини України з країнами Балтії будуються на основі взаємної поваги, дружби, рівноправ’я і взаємовигідного співробітництва. Литва і Латвія наприклад, є одними з найпослідовніших прибічників інтеграції України в Євросоюз і НАТО. Президент Литви В. Адамкус взяв активну участь у розблокуванні політичної кризи в Україні у листопаді – грудні 2004.

Білорусь

Після проголошення незалежності керівництво Білорусі на чолі з С. Шушкевичем обрало шлях млявих, без потрясінь “шокової терапії”, реформ економіки. В результаті виникли надмірні труднощі народного життя і піднесення антиринкових настроїв се¬ред населення. На цій хвилі на перших президентських виборах у 1994 р. пере¬могу здобув О. Лукашенко, що виступив з програмою встановлення жорсткого державного контролю над економікою i за всебічну інтеграцію з Російською Федерацією. Повернення до старих, антидемократичних методів державного керівництва стало визначальним принципом внутрішньої політики білоруського президента. У 1996 р. О. Лукашенко зініціював проведення конституційної реформи в країні. Її результатом стало небачене збільшення ролі голови держави у системі органів влади. Фактично президент О. Лукашенко наділений необмеженою владою. За підтримки Росії О. Лукашенко зміг придушити парламентську опозицію і сформувати кишеньковий законодавчий орган. У країні встановлено авторитарний політичний режим, брутально придушується опозиція, постійно порушуються права людини.

2004 р. у Білорусі одночасно з парламентськими виборами було проведено референдум, на який було винесено питання про можливість для О. Лукашенка балотуватися на посаду голови держави на третій термін. За підсумками референдума 77,3% виборців проголосували за це право президента. Результати виборів президента, що відбулися 2006 р., були на перед передбачені.

У 1996 та 1999 рр. президенти Бiлopyci та Pociї уклали угоди про створення союзного державного об’єднання Pociї і Білоpyci. Ними передбачається вироблення загальної оборонної стратегії, узгоджене держзамовлення оборонним підприємствам. Білорусь отримала можливість купувати в Російській Федерації енергоносії за цінами, удвічі нижчими, ніж для інших держав СНД. Передбачалося створення єдиної грошової одиниці. Керуватиме Союзом Вища дер¬жавна рада, до якої увійдуть найвищі посадові особи Pociї та Бiлopyci. Ефективність російсько-білоруського союзу поки що незначна.

В останні роки реальністю стала майже повна ізоляція Білорусі від сучасних політичних процесів у Європі та світі. Багато західних лідерів називають О. Лукашенка “останнім диктатором у Європі”.

Останнім часом погіршилися відносини Білорусі з РФ через підвищення нею цін на нафту та газ.

Молдова

У 2000 р. парламент Молдови ухвалив акт про те, що президента країни обирає вищий законодавчий орган. У 2001 р. на парламентських виборах перемогла Компартія Молдови. Президентом країни обрано В. Вороніна, лідера молдавських комуністів. 2005 р. В. Вороніна було переобрано на посаду президента Молдови.

Самостійний шлях Молдови з перших кроків був ускладнений виступом сепаратистів (українського та російського населення Придністров’я, яке входило до 1940 р. до складу УРСР як Молдавська автономна республіка, а також гагаузької громади на півдні країни). Бажання відокремитися від Кишинева розпалювалося в першу чергу дуже сильними настроями в молдавській громаді та в румунському суспільстві про об’єднання Румунії та Молдови. Внаслідок цього виникли невизнані Придністровська (ПМР) та Гагаузька республіки. За лаштунками подій стояла Росія. В Придністров’ї дислокувалася з радянських часів 14-та армія, яку Росія оголосила своєю. Спираючись на військово-технічні можливості формально нейтральної російської армії, Придністров’я витримало тиск у збройному конфлікті з Молдовою. Пізніше президент Придністровської республіки І. Смирнов вимушений був почати переговори з Кишиневом. У 1997 р. за посередництва президентів Росії та України було підписано угоду про широку автономію Придністров’я, при збереженні територіальної цілісності Молдови. Однак улітку 2004 р. конфлікт між Молдовой та ПМР розгорівся з новою силою. Влада ПМР почали вимагати від молдавських шкіл переглянути викладання історії, що мала, на їх думку, “прорумунський” характер. Після відмови виконати цю вимогу влада почала захоплювати молдавські школи на підконтрольній території. Це привело до різкого загострення придністровського конфлікту. З новою силою протистояння розгорнулося після введення керівництвом Молдови економічних санкцій проти ПМР, що блокували її зовнішньоекономічну діяльність. У відповідь Придністров’я блокувало залізничні шляхи та вимкнуло електромережі, що постачали електроенергію у Молдову. Нового військового зіткнення вдалося уникнути завдяки великим зусиллям.

2006 р. у ПМР було проведено референдум щодо приєднання до РФ, що не мав жодних юридичних наслідків.

Відносини з Україною на сучасному етапі можна охарактеризувати як конструктивний політичний діалог. Україна підтримує стремління керівництва Молдови зберегти територіальну цілісність своєї держави.

Грузія

У травні 1991 р. на хвилі антикомуністичних та антирадянських настроїв президентом Грузії було обрано відомого дисидента З. Гамсахурдіа. Внаслідок протиборства різних політичних, що доходило до збройних сутичок, опозиція президентові створила Військову раду, яка позбавила Гамсахурдіа влади, скасувала інститут президентства, припинила дію конституції, розпустила парламент. У березні 1992 р. Військова рада оголосила про саморозпуск та про утворення Державної ради, яку очолив колишній компартійний лідер Грузії та міністр іноземних справ СРСР Е. Шеварнадзе. Він же очолив новообраний у 1992 р. новий парламент країни. У 1995 р. Шеварднадзе було обрано президентом Грузії. Тягар соціально-політичних проблем не дозволив країні вийти з кризи.

До осені 2003 р. політичне становище в Грузії загострилася. Рівень безробіття за офіційними даними перевищив 40%. Середня зарплатня у розрахунку на одну родину з 4 осіб дорівнювалася 23 дол.

Однією з пекучих проблем Грузії є сепаратизм. Абхазія, 83% населення якої складали грузини, заявила влітку 1992 р. про незалежність від Грузії. Внаслідок цього виникла грузинсько-абхазька війна, що завершилася поразкою Грузії та втечею 150 тис. біженців-грузинів з Абхазії. Абхазькі сепаратисти користувалися підтримкою Росії. Значно погіршилися відносини центра з Південною Осетією та Аджарією. Під сумнів було поставлено територіальну цілісність країни.

На цьому фоні підвищувалася активність з боку опозиційних політичних сил, що консолідувалися у боротьбі проти офіційної влади. 2 листопада 2003 р. в Грузії відбулися чергові парламентські вибори. Центвиборчком оголосив, що за їх підсумком перемогу отримали політичні сили, що підтримували президента Е. Шеварднадзе. Однак опозиція виступила з різким протестом з приводу підведення підсумків голосування. Її лідери – М. Саакашвилі, Н. Бурджанадзе, З. Жванія – звинуватили владу у брутальній фальсифікації підсумків голосування. На вулиці Тбілісі вийшли сотні тисяч демонстрантів, що протестували проти сваволі офіційної влади. В руках вони тримали червоні рози, які стали символом цих подій (згодом їх назвуть “революцією роз”).

Після переговорів, за посередництва Росії, 23 листопада Е. Шеварднадзе заявив про відставку. Обов’язки голови держави тимчасово перейшли до голови парламенту Н. Бурджанадзе.

4 січня 2004 р. у Грузії відбулися дострокові президентські вибори. За результатами виборів перемогу отримав лідер політичного блоку «Національний рух» М. Саакашвілі, за якого відали голоси більш ніж 90% виборців.

Саакашвілі Михайло Миколайович народився 21 грудня 1967 р. Вищу освіту отримав на факультеті міжнародних відносин Київського державного університету. На початку 1990-х рр. продовжив навчання в магістратурі Колумбійського університету (США). Вільно володіє англійською і французькою мовами. Був депутатом грузинського парламенту, міністром юстиції, головою тбіліської міської думи.

Нове керівництво країни рішуче взяло курс на стабілізацію соціально-економічного і політичного становища в країні. Тбілісі відновив контроль з боку центральної влади над Аджарією. Однак напруженою залишається становище навколо Абхазії та південної Осетії. Рада Безпеки наполягає на вирішенні грузино-абхазського та грузино-південноосетинського у рамках єдиної Грузинської держави, тобто при збереженні суверенітету і територіальної цілісності Грузії. Відновлення і укріплення територіальної цілісності країни є першочерговим завданням керівництва країни.

М. Саакашвілі і його соратники, виконуючи свої передвиборні обіцянки почали боротьбу із злочинністю, зокрема, з корупцією у системі державної влади.

Сучасна зовнішня політика Грузії ставить на меті: 1) вступ до Євросоюзу та НАТО; 2) схилити США, Євросоюз і провідні міжнародні організації і фінансові структури до розширення політичної, фінансової і науково-технічної допомоги країні; 3) отримати міжнародну допомогу для відновлення суверенітету над Абхазією і Південною Осетією.

Грузія подала заявку на вступ до НАТО ще 2002 р. Серйозною перешкодою на шляху до нормалізації грузино-російських відносин залишається присутність у Грузії російських військових баз. 2005 р. уряди Росії та Грузії домовилися про вивід російських військових баз з території Грузії до кінця 2008 р.

Разом з тим президент М. Саакашвілі відводить США роль головного стратегічного партнера і головного гаранта безпеки Грузинської держави. Стратегічний характер відносин між Грузією і Сполученими Штатами було закріплено під час візиту

президента США Дж. Буша у Тбілісі у травні 2005 р.

Відносини між Грузією і Україною мають давні історичні традиції. У ході державного візиту президента Грузії М. Саакашвілі в Україну у 2005 р. було підписано Декларацію про розвиток відносин стратегічного характеру. Обидві сторони висловили стремління розвивати важливі транспортні проекти на шляху Азія – Грузія – Україна – Європа. Візит В. Ющенка до Грузії 2007 р. сприяли подальшому розвитку українсько-грузинського співробітництва.

Вірменія

Головними причинами політичної та соціально-економічної нестабільності в Вірменії є війна з Азербайджаном, енергетична криза, масове безробіття та еміграція населення. Загострилася ситуація після президентських виборів 1996 р., результати яких опозиція не визнала. Почалося відкрите протистояння владі. У лютому 1998 р. президент Л. Тер-Петросян та все вище керівництво країни пішло у відставку. Президентом країни було обрано Р. Кочаряна. 2003 р. його було обрано вдруге на посаду голови держави. У жовтні 1999 р. під час засідання парламенту було вбито вісім вищих посадових осіб країни.

На початку ХХІ ст. Вірменія демонструє досить високі темпи зростання ВВП. Збільшуються іноземні інвестиції. Підвищилася безпека і стабільність енергосистеми країни. З 2002 р. Вірменія є членом СОТ.

Протистояння Вірменії та Азербайджану почалося ще в 1988 р. Зерна конфлікту були посіяні в 1922 р., коли радянське керівництво вирішило включити Нагірний Карабах, населений вірменами, до складу Азербайджану. Скориставшись у роки “перебудови” новою ситуацією, Нагірний Карабах заявив про бажання перейти під юрисдикцію Вірменії. Керівництво СРСР було не в змозі розв’язати цю проблему. Війна, яку країни почали ще до розпаду СРСР, тривала й після проголошення Азербайджану та Вірменії незалежними. Азербайджан втратив до 25% території. В 1994 р. воєнні дії припинилися, було укладено договір про перемир’я. Але до сьогодні конфлікт не врегульовано, тривають безрезультатні переговори.

Азербайджан

Економічні проблеми й невдала війна з Вірменією послабили позиції першого демократично обраного президента Азербайджану А. Ельчібея. Влітку 1993 р. проти нього та його прибічників почалося збройне повстання опозиції. В результаті жорстокої боротьби країну очолив колишній компартійний керівник республіки Гейдар Алієв, якого пізніше було обрано президентом. 2003 р. новим президентом обрано одного з лідерів правлячої партії “Єні Азербайджан” (Новий Азербайджан) Ільхама Алієва (син багаторічного лідера Азербайджану Г. Алієва).

Збільшення видобутку нафти, підвищення цін на неї на світовому ринку значно пожвавили економіку країни. На початку ХХІ ст. Азербайджан демонструє досить високі темпи зростання ВВП і є одним з лідерів зростання іноземних інвестицій.

Країна залишається головним партнером західних нафтових компаній, що розробляють величезні поклади вуглеводневої сировини в азербайджанському секторі Каспія. У 2005 р. було відкрито нафтопровід Баку – Тбілісі – Джейхан, яким каспійська нафта буде надходити у порти Середземного моря. Вперше нафта Каспія буде надходити на міжнародний ринок в обхід Росії. Цей трубопровід призначений для транспортування азербайджанської нафти у США. Офіційний Баку виявляє особливу зацікавленість в участі США у вирішенні багатьох проблем багатого енергоресурсами Каспійського регіону.

У той же час азербайджанські політики визнають важливість урахування геополітичних інтересів Росії в Закавказзі. Росія на своїй території працевлаштовує більше мільйону азербайджанських громадян. Крім того вони вважають, що Росія може допомогти у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху. Разом з тим Азербайджан має на увазі вступ до НАТО.

Відносини між Україною та Азербайджаном на сучасному етапі набули стратегічний характер. Останнім часом підписано низку важливих угод про сумісну розробку нафтових та газових родовищ. Фахівці з Азербайджану допомагають Україні у розробці її частини Чорноморського шельфу. Азербайджан зацікавлений в українському нафтовому обладнанні. Для Києва особливо важлива підтримка Азербайджаном українського варіанту транспортування каспійської нафти маршрутом Баку-Супса-Одеса-Броди.

Казахстан

Внутрішньо політичне життя країни на сучасному етапі визначається концентруванням влади в руках пропрезидентських сил і особисто президента Н. Назарбаєва. Дії правої і комуністичної опозиції придушуються владою.

Серйозною проблемою залишаються регіональні розбіжності Казахстану, перш за все півночі, де казахи не складають більшості населення. У 1998 р. Назарбаєв переніс столицю держави з Алма-Ати до Астани, на північ, щоб таким чином посилити інтеграцію держави.

У 2002 р. США та ЄС визнали Казахстан країною з ринковою економікою. Рівень заробітної платні у країні є одним з найбільших у країнах СНД. Інтенсивно розвивається житлове будівництво. візитною карткою сучасного Казахстану і показником його інтенсивного розвитку є його столиця – Астана.

Найбільш тісні відносини у Казахстану склалися з Росією – провідним торговельно-економічного партнером країни. Казахстан стояв у витоків створення Євразійського економічного союзу (ЄврАзЕС).

В останні роки стратегічні відносини Казахстану складаються із США. Величезні поклади нафти і газу в цій країні ставлять її у розряд особливих партнерів США. У відповідності з договором про розвиток співробітництва у військовій сфері американці створили авіаційну базу біля – Астани. Україна посідає четверте місце у списку головних експортерів товарів у Казахстан. Казахстанська сторона висловлює зацікавленість у розширенні своєї присутності на українському ринку нафтопродуктів.

Киргизія

Економічна політика президента і уряду характеризувалася ринковою спрямованістю. Спочатку ХХІ століття економіка країни розвивалася швидкими темпами. Однак залишалося багато проблем: незавершеність ринкових реформ несприятливі умови для підприємництва, корупція на всіх рівнях, низький рівень життя абсолютної більшості населення, обслуговування державного боргу перевищила річний ВВП.

На передостанніх президентських виборах, що відбулися 2000 р., президентом країни було обрано А. Акаєва, якій обіймав цю посаду з 1990 р. Останній період його президентства характеризувався гоніннями на опозиційні політичні сили і пресу, перерозподілом власності правлячим режимом в інтересах членів родини голови держави та його оточення.

У березні 2005 року противники влади після багатьох сутичок з міліцією захопили будівлю уряду. Більшість представників влади, у тому числі і президент, залишили столицю – Бішкек. Пізніше А. Акаєв підписав заяву про добровільне складання повноважень. Виконувачем обов’язків президента став К. Бакієв, один з лідерів опозиції. Ці події отримали назву “революція тюльпанів” (жовті тюльпани стали символом опозиції). На президентських виборах 2005 р. переміг К. Бакієв.

Пріоритетними для Киргизії є розвиток відносин з Росією, Китаєм та США. У киргизькому аеропорту ”Манас” створено американську військово-повітряну базу. У ході кампанії в Афганістані американські літаки, розміщені на цій базі, здійснювали патрулювання і бомбардування позицій талібів і терористів.

Зараз діє Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Киргизією. Між двома державами нема політичних розбіжностей. Вони активно підтримують одна одну о ООН і ОБСЄ.

Узбекистан

На початку ХХІ століття економіка Узбекистану динамічно розвивається. У країні законодавчо закріплено рівність всіх форм власності. Країна добилася зернової та енергетичної незалежності. Узбекистан за запасами золота посідає 4-е місце у світі, міді – 11-е, урана-8, володіє великими покладами нафти та газу.

Велика роль у економічному розвитку країни належить іноземним інвестиціям. Невирішені соціально-економічні проблеми: однобока сировинна спрямованість національної економіки, залишається високим рівень безробіття, не сягнули належного рівня медицинські і освітянські послуги, корупція на всіх рівнях.

Президентом країни з 1990 р. до сьогодення є И. Карімов. На внутрішньополітичне становище серйозний влив здійснює ісламський фактор. Ісламісти ставлять своїм завданням перебудову життя суспільства і держави на принципах Ісламу. У перші роки незалежності вплив ісламістів на всі сторони життя стрімко зростало. За цих обставин І. Карімов та його оточення обрали модель світського правління в державі й прагнуло нейтралізувати намагання ісламського духовенства грати домінуючу роль в Узбекистані. Керівництво країни повело рішучу боротьбу з ісламістами, які, в свою чергу, оголосили І. Карімову “священний джихад”. Боротьба з ісламським фундаменталізмом стала однією з ключових проблем влади Узбекистану. Створене 1996 р. і пов’язане з “Аль-Каідой” та іншими міжнародними терористичними організаціями “Ісламський рух Узбекистану”, не раз давало про себе знати замахами на життя відомих у країні людей і терористичними актами.

На початку ХХІ ст. Узбекистан став одним з опорних центрів у боротьбі проти міжнародного тероризму.

Таджикістан

У 1991 р. у Таджикистані почалася громадянська війна. Причина її - боротьба за владу між проросійським керівництвом республіки на чолі з президентом Е. Рахмоновим та ісламською опозицією на чолі з С. Нурі. Наслідки війни жахливі: з 5,6 млн. населення до 1993 р. країна втратила в бойових діях 20 тис. чоловік, загальна частина біженців перевищує 1,5 млн. чоловік. У 1997 р. укладено Московську угоду про припинення воєнних дій.

У 2006 р. діючій президент Е. Рахманов переміг на президентських виборах. Тепер за таджикськими законом, він, вперше обраний головою Таджикистану у 1994 р., може правити до 2013 р.

З лютого 2000 р. у країні почали проводитися парламентські вибори на багатопартійній основі.

На початку ХХІ ст., попри руйнівні наслідки громадянської війни, у Таджикистані намітилося певне пожвавлення в економіці. Значну допомогу республіці надали Росія, США та різні міжнародні організації.

Найбільш привабливим аспектом для іноземних інвесторів є наявність у Таджикистані покладів різних корисних копалин. Число крупних родовищ яких наближається до 400.

Становище у соціальній сфері залишається складним. В останні роки керівництво країни вирішувало невідкладні проблеми, пов’язані з адаптацією у економіку країни біженців та бувши учасників збройних конфліктів. У країні спостерігається найвищій в СНД рівень безробіття, що складає, за неофіційними даними, до 30%.

Головним стратегічним союзником Таджикистану, гарантом його національної безпеки є Росія. Москва допомагає Е. Рахманову забезпечувати певну внутрішньополітичну стабільність. З боку Росії цій центральноазійській республіці було надано всебічна допомога в становленні національної армії, силових структур, укріпленні кордонів.

Антитерористична операція в Афганістані у жовтні 2001 р. значно активізувала відносини Таджикистану із США. У американському керівництві розуміють, що без економічних реформ, що покращать становище населення Таджикистану, привабливість радикальних ісламістських рухів для бідних людей, може тільки посилитися. У зв’язку з цим у Вашингтоні розглядаються різні варіанти надання різнобічної допомоги Душанбе.

Туркменістан

З 1990 до 2006 р. у країні склався режим особистої влади президента С. Ніязова. Ще 1999 р. Народна рада Туркменістану ухвалила рішення про надання президенту країни права виконувати свої повноваження без обмеження терміну, а у 2002 р. було прийнято рішення про те, що С. Ніязов залишається президентом країни пожиттєво.

Культ особи С. Ніязова не мав аналогів у сучасному світі. Його повний офіційний титул – Перший Президент Незалежної Нейтральної Республіки Туркменія Великий Сапармурат Туркменбаши (Туркменбаши – загальноприйнятий у країні псевдонім президента, що у перекладі значить “батько всіх туркмен”). Іменем С. Ніязова названо майже тисячу об’єктів на території Туркменістану. Його портрет прикрасив грошові знаки країни. У центрі Ашгабату споруджена на високому постаменті 18-метрова позолочена статуя Туркменбаши. С. Ніязова вважали “намісником Алаху”, а вивчення книги “Рухмана”, в якій викладено історичний шлях і національну ідею, є найважливішим обов’язком кожного з туркмен.

Наприкінці 2006 р. С. Ніязов помер. На початку 2007 р. новим президентом Турменістану було обрано Гурбангули Бердимуххамедова. Результати виборів були оголошені 14 лютого на засіданні Халк Маслахати (Народної ради). У цьому заході взяв участь Президент України В. Ющенко. Новообраний глава Турменістану пообіцяв дозволити вільне користування мобільними телефонами та Інтернетом.

Основу економіки країни складають видобуток та експорт природного газу. За обсягами його видобутку Туркменістан входить у четвірку світових лідерів. Туркменістан обрав надзвичайно обережний підхід у здійсненні економічних реформ, сподіваючись використовувати продаж газу, нафти й бавовни. Промислові о’єкти у газовій та нафтовій промисловості знаходяться під контролем держави. Масштаби приватизації і в інших галузях незначні.

Новий етап економічного підйому, обумовлений, перш за все, підвищенням цін на газ і нафту на світовому ринку і залученням нових закордонних інвестицій. Зростання ВВП, наприклад, в 2000 р. складав 17, 6%, що було найвищим показником у світі. За рівнем інвестицій на душу населення Турменістан вийшов на перше місце у СНД.

На фоні певних економічних успіхів головною проблемою країни залишається подолання злиднів. Рівень життя у столиці значно перевищує середній по країні. У важкому становищі перебувають багатодітні сім’ї, а їх у Туркменістані нараховується до 45%.

В останній час влада оголосила про безкоштовне виділення населенню електроенергії, води та харчової солі. Правда їх споживання суворо лімітовано (стосовно, наприклад, електроенергії – це 35 кіловат в місяць), а перевищення встановлених норм веде до крупних штрафних санкцій.

На міжнародній арені Туркменістан притримується принципу нейтралітету. Серед головних стратегічних партнерів Туркменістану сьогодні у Ашгабаті називають Терцію та Іран. Турція