Тема 11. Срср у середині 60-х – першій половині 80-х рр.

Після усунення М. Хрущова нове керівництво країни на чолі з першим, а згодом генеральним секретарем ЦК КПРС Л. Брежнєвим запропонувало подальші економічні реформи. Спроби їх здійснення перш за все пов’язані з діяльністю голови Ради міністрів О. Косигіна.

У березні 1965 р. було визначено основні напрямки аграрної політики з урахуванням досвіду, набутого за М. Хрущова:

- збільшення капіталовкладень у сільське господарство;

- підвищення закупівельних цін і введення заохочення надпланового виробництва;

- послаблення державного контролю над колгоспами й радгоспами (вони отримували розрахований на 5 років план реалізації продукції за стабільними цінами);

- списання боргів;

- проведено низку заходів щодо розвитку соціальної сфери села.

Однак додаткові ціни, які отримували колгоспи й радгоспи, вилучались у зв’язку зі зростанням цін на техніку і добрива. Через відставання соціальної сфери села посилився відплив населення в міста.

Наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. керівництво країни намагалося переломити негативні тенденції в сільському господарстві. По-перше, було скасовано деякі обмеження особистих присадибних господарств; удвоє збільшено мінімальний розмір ділянки. Але, як і раніше, держава орієнтувалася на колгоспи й радгоспи, а на місцях індивідуальні господарства усіляко обмежувалися. По-друге, почалося об’єднання колгоспів, радгоспів і підприємств харчової промисловості з метою спеціалізації виробництва і покращення переробки сільськогосподарської продукції. По-третє, у 1982 р. почалося створення агропромислових комплексів (АПК). В АПК об’єднувалися колгоспи, радгоспи, перероблюючі підприємства, транспортні й допоміжні служби, розташовані на одній території. Керівними і координуючими установами цих об’єднань були Держагропром, облагропром і РАПО. Але ця організаційна перебудова не торкалася основ виробництва і не змінювала ставлення селян до праці. У восьмій п’ятирічці (1966 – 1970 рр.) обсяг сільськогосподарської продукції збільшувався в середньому на 4% на рік, а в одинадцятій (1981 – 1985 рр.) – на 1,2%. Втрати сільськогосподарської продукції становили щорічно від 20 – до 40%. Виникли серйозні проблеми в постачанні населення продовольством. Посилилась залежність СРСР від імпорту харчових продуктів з-за кордону.

У вересні 1965 р. почалася реформа у промисловості. Вона передбачала низку заходів:

- зміни у плануванні: а) скорочення до мінімуму директивних показників, що їх доводили до підприємств; б) створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання.

Реформа була недостатньо опрацьована, проводилась нерівномірно в галузях і районах, не стимулювала робітників до покращення праці. Незважаючи на це середньорічні темпи приросту обсягів промислового виробництва зросли у восьмій п’ятирічці до 8,5%. Однак уже через півтора роки багато міністерств ігнорувало реформу. Консервативна більшість у керівництві країни боялася навіть часткового впровадження ринкових відносин. Після чехословацьких подій 1968 року, які викликали у Л. Брежнєва та його оточення побоювання щодо долі соціалізму, почалося загальне згортання реформи. Це було спричинене також тим, що перетворення, які проводились, не зачіпали основ політичної системи.

Характерними рисами розвитку промисловості у 70-і – на початку 80-х рр. стали:

1. Спад середньорічних темпів розвитку промислового виробництва - до 3,7% в одинадцятій п’ятирічці.

2. Першочергове фінансування воєнно-промислового комплексу (ВПК) на збиток іншим галузям економіки та соціальній сфері. Різке збільшення витрат на ВПК у зв'язку з досягненням і підтримуванням воєнно-стратегічного паритету СРСР та США, Варшавського договору і НАТО. Підсилення ролі ВПК в економічному та політичному житті країни.

3. Переважний розвиток виробництва засобів виробництва, відставання легкої та харчової промисловості, посилення диспропорцій в економіці країни.

4. Зріст видобутку нафти й газу, збільшення їхнього експорту. В 70-х – першій половині 80-х рр. від продажу енергоносіїв Радянський Союз отримав близько 450млрд. доларів. Ці кошти дозволяли створювати видимість благополуччя в економіці.

5. Посилення відставання СРСР від країн Заходу в ефективності виробництва. Інвестування у промисловість давали все меншу віддачу.

6. Екстенсивний шлях розвитку економіки: нарощування обсягів виробництва досягалося головним чином завдяки будівництву нових і розширенню старих підприємств, а не завдяки вдосконаленню технології.

7. Розвиток гігантських підприємств-монополістів, що виробляли в умовах відсутності конкуренції неякісні, але дорогі товари.

8. Командно-адміністративне керування народним господарством, основними рисами якого були жорсткий централізм, директивне планування, детальне регламентування роботи підприємств, бюджетні асигнування. За часів Л. Брежнєва посилилася централізація керування. У країні нараховувалося близько 100 союзних та 800 республіканських міністерств. Чисельність керівного апарату до 1983 року досягла 18 млн. осіб – найвищого показника у світі. На їхнє утримання витрачались колосальні кошти.

Становище в економіці відбивалося на стані соціальної сфери. У 60-70-і роки матеріальний стан населення покращувався шляхом підвищення зарплатні, пенсій і грошової допомоги. Необхідні для цього кошти з'являлися не тільки завдяки розвиткові промисловості, але й від експорту енергоносіїв на Захід. Однак темпи зростання реальних прибутків населення скоротились з 5,9% у восьмій п'ятирічці до 2,1% в одинадцятій. Заробітна платня підвищувалася в основному робітникам з низькою платнею та залишалася майже незмінною у кваліфікованих робітників, що позначалося на ставленні людей до праці. У результаті незабезпеченого попиту населення на предмети повсякденної необхідності зросли внески в ощадкасах.

Продовжував діяти остаточний принцип виділення коштів на соціальні потреби. Частка видатків держави на освіту й охорону здоров’я зменшилася до 1968 року і стала нижчою від рівня 1940 р. Накопичились проблеми, пов'язані із забрудненням навколишнього середовища. З 1971 року припинилося зростання середньої тривалості життя населення. У 1965 р. вона складала 69 років. За цим показником СРСР посідав 35 місце у світі.

Головним гальмом у розвитку радянського суспільства була політична система. Основними рисами суспільно-політичного життя були:

1. Зосередженість влади в руках комуністичної партії. Конституція 1977 року вперше в історії країни законодавчо закріпила керівну та спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Починаючи з 1971 р., партійні організації отримали право контролю за діяльністю адміністрації не тільки на підприємствах (що було і раніше), але й у навчальних закладах, установах культури та охорони здоров’я.

2. Формальний характер демократії. У різні державні та громадські організації обиралося до 1/3 дорослого населення країни, але основна маса обраних не брала участі у вирішенні конкретних питань.

3. Визнання державної власності вищою формою власності. Колгоспно-кооперативна форма вважалася другорядною і фактично була різновидом державної. Інші форми власності на засоби виробництва не дозволялись.

4. Замкнений характер радянської політичної системи. Її складовими були КПРС, радянська держава, профспілки, комсомол, кооперативно-колгоспні об'єднання, громадські організації, що не мали на меті політичних цілей, та з 1977 р. – трудові колективи. Інші об'єднання (народні фронти, громадські рухи тощо) не мали права на існування.

5. Пристосування політичної системи до виконання вказівок зверху, а не до організації життя суспільства в межах закону.

За часів Л.І. Брежнєва припинився перерозгляд справ жертв репресій, почалася реабілітація Сталіна, знову було посилено цензуру. Зазнали гоніння вчені-економісти, які виступили за перехід до ринкової економіки, та історики, які не погоджувались з офіційною версією історичних подій. У засобах масової інформації переважав показ життя без проблем, пропагувались реальні та фіктивні успіхи, замовчувались негативні моменти: зростання алкоголізму, наркоманії, злочинства, посилення соціальної апатії людей та ін.

Наприкінці 60-х років почалась кампанія звеличення Брежнєва, що досягла апогею в кінці 70-х – на початку 80-х рр. 7 травня 1976 р. Л. Брежнєв став Маршалом Радянського Союзу. Важливою ознакою політичного життя 70-х років було формування культу особи, що мав на останньому етапі життя Л. Брежнєва досить гротескний характер завдяки безмірному звеличуванню особи генерального секретаря.

В особистому житті Л. Брежнєв відрізнявся низьким інтелектуальним і культурним рівнем. Нестримна пристрасть до вихвалянь і нагород (Л. Брежнєв мав 220 радянських і зарубіжних орденів і медалей) увінчалася 4 зірками Героя Радянського Союзу, 1 зіркою Героя соцпраці, нагородженням орденом “Перемоги”. Піднесенню його авторитету не сприяла і трилогія мемуарів “Мала земля”, “Відродження”, “Цілина”, написана іншими від імені генерального секретаря. Члени родини Л. Брежнєва були замішані в кримінальних злочинах. Авторитет лідера партії і країни значно впав. У часи “брежнєвщини” посилились недбалість, безвідповідальність. Усе більш відкрито підіймала голову організована злочинність, “тіньова” економіка.

“Брежнєвщина” стала символом аморальності, безконтрольності й безсилля, породжене деградацією суспільно-політичної і соціально-економічної системи. Яскравим виявленням хибності радянської політичної системи була наочна хворобливість, недієздатність лідерів партії і держави похилого віку - Л. Брежнєва (пом. 1982 р.), Ю. Андропова (пом. 1984 р.), К. Черненко (пом. 1985 р.).

Негативні процеси в житті суспільства викликали опозиційні настрої, передусім у інтелігенції. У 1966 р. за дисидентство (інакомислення) були засуджені письменники В. Данієль та А.Синявський. Пізніше така ж доля спіткала публіциста А.Гінзбурга та інших. З 1968 року почали практикувати відправлення «інакомислячих» у спеціалізовані психіатричні лікарні. Було ув'язнено учасників демонстрації на Красній площі проти вводу військ варшавського договору в Чехословаччину. У відповідь на все це в 1969 р. виникла ініціативна група захисту прав людини в СРСР (Н. Горбаневська, С. Ковалев, Л.Плющ тощо), а в 1976 р. – група сприяння виконання Гельсінської згоди на чолі з Ю.Орловим. До кінця 70-х – початку 80-х рр. майже всі лідери й активні учасники правоохоронного руху були ув’язнені або заслані, зокрема й академік А.Д. Сахаров, якого заслали до Горького. З середини 70-х рр. був змушений проживати за кордоном О.І. Солженіцин. Придушувались також національні рухи та організації.

Таким чином, після невдалих спроб реформ у 70-х – на початку 80-х рр. уповільнились темпи економічного та соціального розвитку країни, спостерігався застій у політичному та ідеологічному житті, склалися протиріччя у відносинах між владою та суспільством.

Політичне керівництво країни на чолі з Л. Брежнєвим забезпечувало наступні зовнішньополітичні пріоритети: досягнення силової рівноваги з блоком НАТО, ізоляція Китаю (комуністичне керівництво якого, незадоволене критикою культу особи, ще наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. розірвало стосунки з КПРС), завоювання міцних позицій у країнах “третього світу”, контроль за країнами так званого “соціалістичного табору” з метою утримання у сфері свого впливу.

На виконання цих завдань було кинуто всі політичні, економічні і воєнно-технічні ресурси. Історичною реальністю було досягнення воєнно-стратегічної рівності (паритету) між СРСР і США. Ця рівновага не забезпечувала міцного миру, але створювала умови для пошуку спільних рішень для попередження великої війни.

На початку 70-х рр. канцлер ФРН В. Брандт від імені своєї держави уклав договори з СРСР, Польщею, НДР, ЧРСР, в яких визнавалась територіальна непорушність державних кордонів, що склалися в Європі після другої світової війни.

Під час візиту до Москви президента США Р. Ніксона у травні 1972 р. було укладено угоди про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1) терміном

на 5 років. Лідери суперкраїн підписали також важливий документ – “Основи взаємовідносин між СРСР і США”.

Особливу роль в укріпленні міжнародних відносин відіграла “Угода про попередження ядерної війни”, де вперше було сформульовано положення про те, що в ядерній війні не може бути переможців.

Просунулося вперед вирішення берлінської проблеми. 3 червня 1971 р. було укладено чотирьохсторонню угоду з урегулювання статусу Західного Берліну. В цілому ці угоди носили вимушений характер, засвідчуючи повоєнний розділ Європи. Новий зовнішньополітичний курс двох супротивних держав ознаменував початок розрядки міжнародної напруженості.

У стосунках з союзниками Радянський Союз здійснював політику диктату і втручання в їхні внутрішні справи. Справа в тім, що в більшості країн Східної Європи кризові явища в політичному й економічному житті виявилися дуже швидко після примусового впровадження там радянської моделі суспільного розвитку.

У 1968 р. в Чехословаччині почався процес, ініційований новим керівництвом компартії, оновлення і відмови від тоталітаризму. У відповідь на це, за наказом керівництва СРСР, 21 серпня 1968 р. радянські війська, а також війська Польщі, НДР, Болгарії та Угорщини були введені на територію Чехословаччини. З “Празькою весною” – спробою демократизації – було покінчено.

Намагаючись і в подальшому запроваджувати в життя “доктрину Брежнєва” (обмеження суверенітету держав-сателітів), радянське керівництво спостерігало пильно за антикомуністичним тенденціями розвитку в Польщі в 70 – 80-ті рр., проте війська ввести вже не наважувалося побоюючись різкої протидії Заходу.

У другій половині 60-х років ще більш погіршилися стосунки з Китаєм. Справа дійшла до збройних конфліктів на кордоні (1969). Найбільш великим з них було збройне зіткнення в районі острова Даманський на р. Амур ( зараз належить Китаю).

Під час арабо-ізраїльських війн (1967 р., 1973 р.) СРСР підтримував арабські країни, що призвело до розриву дипломатичних відносин з Ізраїлем (1967 р.) посилювало конфронтацію в регіоні, відсувало на невизначений час мирне вирішення проблеми.

Під час кровопролитної війни у В’єтнамі, що набула кульмінаційного моменту наприкінці 60 – на початку 70-х рр., СРСР надавав значну воєнно-технічну і матеріальну допомогу Демократичній Республіці В’єтнам.

Глибоко зневажаючи міжнародне право, СРСР увів 27 грудня 1979 р. війська до Афганістану. На момент вторгнення спецслужбою СРСР у власному палаці було підступно вбито афганського правителя Х. Аміна, який перед тим слухняно впроваджував у життя радянські ідеали. Ця акція мала на меті підтримати прокомуністичний режим в умовах громадянської війни, що розгорталася у країні. Усунення одіозного Аміна було одним із заходів цієї підтримки. Радянська пропаганда назвала все це “наданням інтернаціональної допомоги братському афганському народу”. Введення радянських військ викликало рух опору афганців. Майже 10-річна неоголошена війна СРСР проти афганського народу дуже дорого коштувала і афганцям (майже 1млн), і радянським громадянам ( 15 тис. загиблих, 35 тис. поранених). Війна в Афганістані підірвала довіру міжнародного співтовариства до СРСР, завдала смертоносного удару “міжнародній розрядці”.

Іншим прорахунком СРСР було ухвалення рішення про розміщення ракет середнього радіусу дії в Європі. Воно різко порушило стратегічну рівновагу.

У другій половині 70-х – на початку 80-х рр. СРСР у тій чи іншій формі брав участь у збройних конфліктах в Анголі, Ефіопії, Сомалі, Йємені, озброював “прогресивні”, з точки зору радянського керівництва, режими в Іраку, Лівії та інших країнах, які не користувались високою міжнародною репутацією.

Таким чином, після невдалих спроб реформ у 70-х – на початку 80-х рр. уповільнились темпи економічного та соціального розвитку країни, спостерігався застій у політичному й ідеологічному житті, склалися протиріччя у відносинах між владою та суспільством. Авантюрна зовнішня політика, рецидиви імперського мислення похитнули міжнародний престиж СРСР.