Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
тарій – це своєрідні соціальні типи особистостей. Вони відрізня% ються за рівнем свідомості, характером та спрямованістю діяль% ності. Високий рівень свідомості чи спрямованість діяльності може зумовити перехід особистості з одного соціального типу в інший. Людина є не пасивний продукт обставин, а суб’єкт своєї життєдіяльності.
Серед переважної кількості рядових особистостей є ті, що у своїй індивідуальності найбільшою мірою виявляють всезагаль% не. Історична особистість – це людина, що залишила певний слід в історії життя народу, держави, людства. Це державні чи громадські діячі, ватажки суспільних рухів, конфліктів, пере% міщень, політики, їх діяльність може мати позитивний або не% гативний характер.
Видатна особистість – це людина, що своїми вчинками, творчістю, практичними справами здобула історично!позитив! ну суспільну оцінку, бо присвятила своє життя загальнолюдсь! ким (народним, національним) пріоритетам. Такі люди беруть на себе відповідальність за нові підходи до суспільного творен% ня. Вони геніальні, талановиті, це гордість нації й людства, бо ввібрали у себе усі характерні ознаки, притаманні людині як представникові роду людського.
Звичайно, статус видатної особистості має конкретно%істо% ричний характер. Епоха вносить зміни у оцінки результатів діяльності, може навіть розвінчати раніше незаперечні істини. Діяльність видатної особистості може не одразу підтримуватись народом, бо позначена новизною, що входить у життя через подолання старих структур та опору їх суб’єктів. Видатні осо% бистості можуть прискорювати або уповільнювати хід історич% них подій, їх роль зримо виявляється у соціально%політичній сфері, де вони визначають завдання, приймають рішення, діють і ведуть за собою маси, в економічній сфері, у культурі, духов% ному житті. В той же час перебільшення ролі особистості при% зводить до викривленого розуміння історичного процесу в теорії й до значних деформацій життя на практиці.
Всі люди одночасно унікальні й неповторні і разом з тим несуть в собі загальнолюдські характеристики. Саме соціально%
лектуалів.
Універсальну характеристику 7 відношення людини до навколиш%
’2 нього світу виявляє її діяльність. Це універсальний, необхідний засіб існування і розвитку людини. Він включає в себе матеріально%
практичні та інтелектуальні операції, соціальну та біологічну взає% модію з навколишнім середовищем. Саме в діяльності людина визначає своє місце в житті, стверджує свою суспільну природу, виявляє себе як творча, вільна індивідуальність. За межами діяль% ності немає людини, немає творення, самореалізації.
672
Є. А. Подольська «Філософія»
спільне, що має суттєве значення для суспільства, постає як осно% ва типізації особистостей. Першу спробу типізації особистостей на основі тотожності характеру, темпераменту людей здійснив Гіппократ. Пізніше ці погляди розвивали І. Кант, І. Павлов.
У сучасній психології виділяють чотири головні типи осо% бистостей:
сангвіністичний (висока нервово%психічна активність, емо% ційна вразливість);
холеричний (висока імпульсивність, енергійність дій, за% пальність);
меланхолійний (приглушеність моторики, стійкість по% чуттів);
флегматичний (стриманість, повільність дій, спокійність міміки).
Більш поширений розподіл особистостей на:
інтравертів (звернених на себе);
екстравертів (звернених на зовнішній світ).
Відповідно до виду діяльності людини, від якої вона отримує максимальне задоволення, виділяються такі типи особистостей:
альтруїсти (насолода від допомоги іншим);
практичний тип (задоволення від продуктивно%корисної праці);
гностичний тип (задоволення від пізнання, наукової діяль% ності). Розрізняють також гедоністів, які головним прин% ципом життя вважають задоволення, діловий тип та інте!
Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
За змістом діяльність являє собою процес предметно!пере! творюючого, практичного освоєння людиною об’єктивного світу. Залежно від засобів регуляції діяльність розгортається на основі свідомо визначених цілей, на засадах соціально детермінованих потреб особи. Щодо засобів здійснення діяльність являє собою універсально%творчий процес, продуктом якого є сама людина та світ її відносин, її культури.
Усвоїй єдності всі види соціальної діяльності – матеріальної
ідуховної – утворюють складну ієрархічно організовану систе% му, яка забезпечує задоволення історично створюваних потреб, як суспільних, так і індивідуальних. Сукупна діяльність індивідів є, таким чином, засобом буття суспільства, його са!
моорганізації, відтворення та розвитку.
Детермінація діяльності являє собою зумовленість вчинків і дій зовнішніми і внутрішніми факторами. Неможливо досить вичерпно описати діяльність як єдність зовнішнього і внутріш% нього, якщо не брати до уваги специфіку потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, які мотивують поведінку людини, орган% ізують взаємовідносини людей. Діяльність саме і є той «канал» зв’язку, через який зовнішній світ впливає на людину, стає надбанням суб’єктивного «Я», а внутрішня природа людини опредмечується, сприяючи самоствердженню особи.
Діяльність – це ініціююча, генеруюча ланка у складному внут! рішньому механізмі детермінації сенсу і спрямованості суспільно! го розвитку. Принцип детермінізму спирається на діяльність, виходячи з того, що в суспільному житті ніщо не відбувається без діяльності людей. Усі зміни і в цілому розвиток суспільства суть в кінцевому рахунку результат соціальної активності, спря% мованої на досягнення свідомо поставлених цілей.
Джерелом і змістом діяльності є функційні суперечності між природним і соціальним, суб’єктивним і об’єктивним, усвідом% леним і неусвідомленим, свободою і необхідністю. Породжена в результаті суперечностей внутрішня напруженість одержує вихід у розвитку діяльності. Виникнення, зростання, розгортан% ня і вирішення суперечностей, повтор цього циклу на новій основі – рушійне джерело діяльності.
Є.А. Подольська «Філософія»
Удіяльності виділяються три основні елементи:
суб’єкт, який виявляє активність;
об’єкт, на який вона спрямована; сама активність як стан.Третій компонент знаходить свій прояв у трьох різних
формах діяльності: практично%перетворюючій, теоретико%пізна% вальній і ціннісно%орієнтаційній.
Кожна з названих форм характеризується не лише діяльні% стю свідомості, а й ступенем усвідомлення значення певного явища в житті людини, суб’єктивним встановленням його цінності.
Діяльність (action)– специфічна форма відношення людини до навколишнього світу та самого себе, що виявляється у цілесп! рямованій зміні та перетворенні світу і людської свідомості. Діяльність людини передбачає певне протиставлення суб’єкта і об’єкта діяльності: людина сприймає об’єкт діяльності як ма% теріал, що може отримати нову форму і властивості, перетво% ритися з матеріалу на предмет і продукт діяльності.
Термін «діяльність» має два основних значення:
1)вид або види соціальної діяльності, поведінки, наприклад, товариства, держави, а також індивідуума;
2)вид або види індивідуальної соціальної діяльності, яка є не просто результатом біологічного рефлексу, а виступає як цілеспрямована, що містить у собі розумове цілепок% ладання.
За Вебером, значуща соціальна діяльність складається з будь% яких видів діяльності. Нею керує суб’єктивне осмислення, і вона спрямована на інших. Для символічного інтеракціонізму ( Блу% мер, Мід та ін.) саме це, а не просто реакція – головна відмінність людської діяльності. Взагалі філософи та соціологи розійшлися в питанні про те, як пояснити соціальну дійсність – посилання% ми на індивідуальну усвідомлену діяльність (теорія соціальної дії; методологічний індивідуалізм) або в якості похідної від соц% іальної структури (структуралізм). Є соціологи, які вважають, що ні теоретики діяльності, ні структуралісти не змогли пока% зати дійсний шлях утворення цінностей у акторів (соціальна феноменологія, етнометодологія, Шюц, Гарфінкель). Мали
Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
місце спроби примирити теорію соціальної дії зі структуралі% стськими постулатами (Парсонс, Гідденс), і хоча злагоди поки що не досягнуто, визнання отримує така ідея: соціологічне дос% лідження має бути повернуте і до діяльності, і до структури.
Діяльність – це процес, що містить мету, засоби та резуль% тат, отже, невід’ємною характеристикою діяльності є її усвідом! леність. Діяльність виступає реальною рушійною силою та умо% вою існування суспільства.
Суб’єктом діяльності може бути особа, колектив, соціальна група, клас, суспільство в цілому. Типи і форми діяльності роз% різняються за суб’єктом, об’єктом, функціями та цілями (інди% відуальна, громадська, виробнича, ідеологічна, наукова, політич% на, культурно%виховна, відтворювальна та творча).
Діяльнісна сила людини ніби приводиться в дію пусковим механізмом, яким виступає потреба. Саме потреба є специфіч% ним протиріччям між соціальним суб’єктом та навколишнього дійсністю, яке розв’язується в процесі усвідомленої діяльнісної суб’єктно%об’єктної взаємодії, що призводить як до зміни само% го соціального суб’єкта, так і до зміни навколишньої дійсності. Потреба детермінує діяльність особистості, її ціннісні орієнтації, волю, емоції та, в свою чергу, сприймає зворотній вплив з боку діяльності та її мотиваційних факторів. Вона визначає характер психічних та соціальних умов діяльності, виступає основним фактором у регуляції поведінки особистості.
Діалектика взаємозв’язку потреб і діяльності охоплює весь життєвий цикл розвитку суспільства. Цей взаємозв’язок є не% обхідним, суттєвим, стійким, неперервним і виступає як закон відповідності соціально%перетворюючої діяльності потребам суспільства та кожного індивіда. Задоволення потреб, що ви% никли раніше, виступає основою розширення кола потреб, по% яви нових. Чим багатші потреби, тим повніша діяльність, бага% тогранніша сама особистість.
Принципові межі та можливості розвитку людини визначає не сама по собі оточуюча людину дійсність, не будь%які зовнішні сили, а динаміка практично%перетворюючої діяльності, яка роз% ширює спектр умов природного існування людини, удоскона%
Є. А. Подольська «Філософія»
лює соціальне середовище її існування та створює умови для її духовного розвитку. На підставі практики формується той діяльнісно!творчий спосіб відношення до дійсності, який у прин% ципі виходить за межі пристосовницької поведінки. Він визна% чає розвиток усієї матеріальної та духовної культури людства, всіх форм суспільної життєдіяльності людини, він по суті відкриває необмежені можливості удосконалення людини та способів її взаємовідносин з дійсністю.
Діяльність, маючи соціокультурні засади, передумови та теорії, може здійснюватись на двох рівнях:
діяльність з використання, освоєння вироблених у ході історичного розвитку способів зміни і перетворення дійсності, що зафіксовані в певних установках, нормах, програмах, які задають відповідну парадигму діяльності;
діяльність з розвитку наявних форм культури та відпо% відних форм ставлення до дійсності.
Якщо перший режим діяльності має риси адаптованої, при% стосовницької поведінки, то в другому випадку передбачається здатність до постійного перегляду та удосконалення засадо% вих програм; люди при цьому виступають не просто активни% ми суб’єктами, а творцями принципово нових програм дій, нових соціокультурних парадигм. Перший вид діяльності на основі правил, традицій, що є результатом культурної твор% чості на певному етапі її історичного розвитку, за класифіка% цією німецького соціолога М. Вебера, називається «традицій% на поведінка». Якщо в першому режимі діяльність
цілеспрямована, то в другому – вона цілепокладена, оскільки пов’язана з перебудовою своїх засад. Саме при переході від цілеспрямованої діяльності до цілепокладеної повною мірою відкриваються перспективи творчості та свободи.
Вся історія людського суспільства, матеріальної та духовної культури являє собою процес розгортання, реалізації діяльніс% но%творчого відношення людини до навколишнього світу, що виявляється в побудові нових способів та програм діяльності. Якщо взяти матеріальне виробництво, то люди в свій час здійснили перехід від полювання і риболовства, коли присво%
Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
юються продукти, до землеробства та тваринництва, де продук% ти вже виробляються, потім від ремесла та мануфактури – до великого машинного виробництва; нині здійснюється перехід до постіндустріального інформаційного суспільства.
Здійснення будь%якої діяльності завжди передбачає коопе% рацію зусиль людей, їх співробітництво, а тим самим якісь фор% ми їх спілкування. При цьому саме спілкування являє собою певного роду діяльність, у якій можна виділити сферу цілепок% ладання, ціннісно%смислові установки, засоби, прийоми та опе% рації, що спрямовані на досягнення цілей спілкування.
Отже, діяльність як специфічно людське ставлення до реаль! ності, що здійснюється в рамках певних соціокультурних умов, являє собою складне багатомірне культурне утворення, яке включає в себе не тільки реальні дії, так би мовити, «на виході» всієї цієї структури. Останні мають своєю передумовою роботу структури в цілому: наявність ідеального плану діяльності да дію свідомості в цьому ідеальному плані, що передбачає «зво% ротній зв’язок» по ходу реалізації ідеальних планів та програм в дійсності, потім перетворення та розвиток внутрішнього світу суб’єктів діяльності у міру здійснення їх світовідношення до процесів діяльності, налагоджування міжсуб’єктних відносин спілкування, що є необхідною умовою сумісної діяльності. Ро% бота в середині всієї цієї структури може здійснюватись як в режимі функціонування, коли вона орієнтується на реалізацію прийнятих норм та правил заданої соціокультурної парадигми, так і в режимі розвитку, коли відбувається удосконалення, пе% ретворення вихідних засад та установок діяльності, їх «пере% програмування».
Усі ці структури діяльності, з одного боку, замикаються в складні системні утворення, що є «тілом» соціокультурної діяльності в цілому, а з другого – їх окремі ланцюги та елемен% ти виділяються у відносно самостійні цілісності, що й дозволяє говорити про окремі види та форми діяльності і спілкування в найрізноманітніших сферах соціокультурного життя.
Як і будь%яка реалія буття, що має життєво%смислове значен% ня для людей, діяльність стає предметом не тільки об’єктивую%
Є. А. Подольська «Філософія»
чого раціонально%теретичного пізнання, а й ціннісної духовно! практичної свідомості, що виробляє певне відношення до цих реалій та передбачає їх певну оцінку. Діяльність як домінуючий спосіб ставлення до дійсності виступає в якості цінності куль% тури, однак драматичний досвід сучасної цивілізації, яка відчу% ває на собі руйнівні наслідки невгамовного безвідповідального активізму, породжує досить сильні критичні настрої відносно активно%перетворювальних засад у людській культурі.
Прибічники таких настроїв підкреслюють, що руйнівні тен% денції закладені в сутності самої установки на активне перетво! рення наявної дійсності. Причому західній цивілізації з її вису% ванням на передній план активності людини, діяльнісного першопочатку протиставляються цінності як традиційної куль% тури з її установкою на домінування наявного соціокультурно% го досвіду на противагу динаміці та новаторству, так і культур Сходу з їх принципами слідування «природному стану речей», відшуканим ритмам та циклам природного та соціального жит% тя. Діяльність у дусі однобічного технологізму, що зводить світ, до якого «вписана» людина, до матеріалу маніпулювання, цілі якого визначаються утопічними проектами або просто егоїстич% ними інтересами, обов’язково призводять до загубних наслідків, у тому числі і для самих людей, які здійснюють таку діяльність.
Для того щоб уникнути цієї небезпеки або хоч мінімізувати її, слід передбачати розвиток самого суб’єкта, його відповідаль% ності за спрямованість своєї діяльності, гармонізацію ступеня свободи та ступеня відповідальності, здійснення цілепокладан% ня, його смислових орієнтирів, спрямованих на коеволюцію лю% дини та навколишнього світу. Тому адекватна оцінка активно% перетворюючого діяльнісного першопочатку, виступає як актуальне та важливе завдання сучасної філософської свідомості.
Характеристика індивіда як продукта суспільних відносин зовсім не означає, що вихідні умови індивідуального існуван% ня (наприклад, характер виховання, сімейне та соціальне ото% чення тощо) раз і назавжди зумовлюють наступну поведінку людей. Етнічна, віросповідна, класова, професійна прина% лежність людини не змушує фатально діяти певним чином.
%
Розділ одинадцятий. Особистість та її перспективи у вимірах філософського аналізу
Незведеність людини до її соціально%групового стану, неза% лежність поведінки від попередніх факторів, здатність бути відповідальним за свій персональний образ саме й фіксуються в поняттях «індивідуальність» та «особистість», які виявляють різні аспекти людської самопобудови. В індивідуальності ми відзна% чаємо насамперед її самобутність, а в особистості – са! мостійність. Людина виступає як індивідуальність при наявності особливих, одиничних, неповторних властивостей, а особистістю вона залишається тільки доти, доки не втрачає себе, своє лице.
Людина – продукт і суб’єкт суспільних відносин. Якщо понят% тя індивіда націлене на перше з цих визначень, то поняття інди% відуальності та особистості акцентують увагу на тому, що конк% ретна людина може стати активним суб’єктом суспільного життя.
Людський індивід, з одного боку, є соціально універсальним, а з іншого – особистісний. Індивідуальність виявляється у своєрід% ності соматичних, психічних, інтелектуальних потреб та здібнос% тей. Інстинкт не дає людині «що потрібно», традиція не дає лю% дині «що повинно бути», бо це забезпечує особистісна трактовка «Я». Тому індивідуалізацію слід розглядати в одному ряду з таки% ми категоріями, як «самосвідомість», що позначає персональну представленість Я, та «самооцінка», яка являє собою контроль за реальною здатністю особистості критично кваліфікувати власні мотиваційні стани, рівні зазіхань. За рахунок динамізації особис% тісно%мотиваційної сфери самооцінка виконує функції: саморозу% міння, самоуправління, самовиправлення та самозбереження.
Характеристика індивіда як продукта суспільних відносин зовсім не означає, що вихідні умови індивіду% ального існування (наприк%
лад, характер виховання, сімейне та соціальне оточення тощо) раз і назавжди зумовлюють наступну поведінку людей. Етніч% на, віросповідна, класова, професійна приналежність людини не змушує фатально діяти певним чином.
Незведеність людини до її соціально%групового стану, неза% лежність поведінки від попередніх факторів, здатність бути
Є. А. Подольська «Філософія»
відповідальним за свій персональний образ саме й фіксуються в поняттях «індивідуальність» та «особистість», які виявляють різні аспекти людської самопобудови. В індивідуальності ми відзначаємо насамперед її самобутність, а в особистості – са! мостійність. Людина виступає як індивідуальність при наяв% ності особливих, одиничних, неповторних властивостей, а осо% бистістю вона залишається тільки до тих пір, поки не втрачає себе, своє лице.
Людина – продукт і суб’єкт суспільних відносин. Якщо понят% тя індивіда націлене на перше з цих визначень, то поняття інди% відуальності та особистості акцентують увагу на тому, що конк% ретна людина може стати активним суб’єктом суспільного життя.
Людський індивід, з одного боку, є соціально універсальним, а з іншого – особистісний. Індивідуальність виявляється у своєрід% ності соматичних, психічних, інтелектуальних потреб та здібнос% тей. Інстинкт не дає людині «що потрібно», традиція не дає лю% дині «що повинно бути», бо це забезпечує особистісне трактування «Я». Тому індивідуалізацію слід розглядати поряд з такими кате% горіями, як «самосвідомість», що позначає персональну представ% леність Я, та «самооцінка», яка являє собою контроль за реаль% ною здатністю особистості критично кваліфікувати власні мотиваційні стани, рівні зазіхань. За рахунок динамізації особис% тісно%мотиваційної сфери самооцінка виконує функції саморозу% міння, самоуправління, самовиправлення та самозбереження.
Індивідуалізація – процес виділення людини як відносно само! стійного суб’єкта в ході історичного розвитку суспільних відносин. Це процес і результат суміщення соціальних вимог, очікувань, норм, цінностей, виявлення особистісних та ділових якостей, що необхідні для ефективного виконання соціальної ролі, із специф% ікою потреб, властивостей та стимулів діяльності індивідів, тобто персоніфікованою формою реалізації соціальних функцій.
Поняття індивідуальності акцентує увагу на тому особливо! му, специфічному, своєрідному, що відрізняє дану конкретну людину від інших людей. Воно може розглядатися як антитеза відносно поняття середньотипового. З уявленням про розви% нуту індивідуальність пов’язується наявність різноманітних
