Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Подольська - Філософія, 2006

.pdf
Скачиваний:
463
Добавлен:
28.03.2015
Размер:
8.37 Mб
Скачать

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

змінюванні. У німецькій класичній філософії проблеми теорії пізнання пов’язувалися з дослідженнями історичного розвит% ку форм практичної і пізнавальної діяльності.

Фоєрбах, відстоюючи принципову можливість пізнання світу, довів, що для людського пізнання не існує ніяких нездоланних перешкод, що в людини якраз стільки органів чуття, скільки не% обхідно для пізнання світу і його цілісності. Він вважав вищим ступенем пізнання, в ході якого розкриваються внутрішні зако% номірності об’єктивного світу, абстрактне мислення людини. У філософській системі Канта вперше здійснено спробу побудува% ти таку теорію пізнання, яка була б цілком залежна від будь%яких припущень про реальність. Кант стверджував залежність реаль% ності від самого пізнання: об’єкт, за Кантом, існує сам по собі лише у формах діяльності суб’єкта. Після Канта німецька класич% на філософія намагалася подолати розрив гносеологічної і онто% логічної проблематики. Підкреслюючи взаємозв’язок суб’єкта і об’єкта, Гегель показав безпідставність їх метафізичного протис% тавлення. За Гегелем, суб’єкт і об’єкт тотожні, бо підґрунтя діяль% ності становить саморозвиток абсолютного духу, котрий є абсо% лютним суб’єктом, який має об’єктом самого себе.

Гегель піддав глибокій критиці скептицизм та агностицизм і обгрунтував можливість пізнання світу, створеного абсолют% ною ідеєю. «Прихована сутність Всесвіту, – писав він, – не володіє силою, яка була б спроможна дати опір розумовому пізнанню, вона повинна перед ним відкритися, розгорнути пе% ред його очима багатство і глибини своєї природи і дати йому вдовольнитися ними». Гегель стверджував, що людина здатна пізнати світ, оскільки і її свідомість, і сам цей світ за своєю при% родою «тотожні», є інобуттям абсолютної ідеї. Свою філософсь% ку систему мислитель вважав вичерпним пізнанням світу, аб% солютною істиною в останній інстанції. Однак, заперечуючи первинність матерії, об’єктивний ідеаліст наділяє вищою актив% ністю «світову ідею», все ж принижує пізнавальні можливості людини. Але більшість ідеалістів, відділяючи свідомість від ма% терії, заперечують можливість пізнання сутності речей. Таку позицію, як правило, займає і суб’єктивний ідеалізм.

561

Є. А. Подольська «Філософія»

Філософи завжди ставили питання, чи можна вірогідно пізнати предмети, їх сутності і виявлення сутності. В історії філософії склалися дві позиції: пізнавально!оптимістична і агностична.

Філософські напрями, які заперечують можливість пізнан! ня зовнішнього світу, одержали назву агностицизму. Агности% цизм зародився ще в стародавньогрецькій філософії. Протагор у V ст. до н. е. мав сумніви в існуванні богів. «Про богів, – пи% сав він, – я не можу знати, є вони, чи немає їх, тому що багато всього перешкоджає такому знанню – і питання темне і людсь% ке життя коротке» [20]. Різним людям притаманні різні знан% ня, різні оцінки одних і тих самих явищ, а тому «людина є міра всіх речей». Таким чином, філософ робив висновок про немож% ливість вірогідного, тобто загальнозначущого («однозначущо% го»), знання про сутність навколишніх явищ.

У школі софістів ставилась мета обгрунтувати будь%які суд% ження, точки зору, удаючись навіть до логічних передержувань

іпарадоксів (софізмів). Засновник античного скептицизму Піррон вважав вірогідними чуттєві сприймання (якщо щось здається гірким або солодким, то відповідне твердження буде істинним); помилка виникає, коли від явища ми намагаємося перейти до його основи, сутності. Усякому твердженню про предмет (його сутність) може бути з рівним правом протистав% лене твердження, яке йому суперечить. Саме такий хід думки привів до позиції утримання від остаточних суджень.

Найбільш яскраво в історії філософії агностицизм був ви% ражений у поглядах англійського мислителя Юма (1711–1776)

ів концепції німецького філософа Канта (1724–1804).

Юм стверджував, що ми не тільки не знаємо, які речі самі по собі, а навіть не знаємо, існують вони реально чи ні, тобто Юм не тільки сумнівався в можливості пізнання світу, а й мав сумн% іви щодо об’єктивної реальності світу. Ми, говорив він, маємо справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчут% тями. Усе наукове пізнання, всі закони природи, на його думку, суть порядок, до якого звикають люди. Силою звички людина складає у певному порядку свої уявлення, знищуючи хаос у

562

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

природі, і створює закони природи. Юмівський агностицизм одержав назву скептицизму. Юм визнавав тільки суб’єктивну причинність – нашу звичку, наше очікування зв’язку одного явища з іншим і фіксацію цього зв’язку у відчуттях. За межі цих психічних зв’язків ми проникнути не можемо. «Природа, – стверджував Д. Юм, – тримає нас на поважливій відстані від своїх таємниць і надає нам лише знання небагатьох поверхо% вих якостей об’єктів, приховуючи від нас ті сили і принципи, від яких цілком залежать дії цих об’єктів» [43].

Поставивши проблему «Що я можу знати?», Кант розгор% нув її в «Критиці чистого розуму» в питання «Як можливе апріорне (переддосвідне) знання?» Це питання потім розпало% ся на низку інших: «Як можливе природознавство? Як можли% ва математика? Як можлива метафізика (тобто філософія) в ролі науки?» Кант досліджував пізнавальні здібності, або ду% шевні сили людини, які лежать у фундаменті кожної з цих сфер пізнання. Він вважав, що спостереження і аналіз явищ безпе% рервно поширюють досвід і обсяг знань, але прогрес знання завжди має межі, завжди перед людиною будуть знаходитися «речі самі по собі» [14]. Скільки б ми не заглиблювались у яви% ща, наше знання завжди буде відрізнятися від речей, які вони насправді. Кант був рішучим супротивником пізнавального скептицизму, але одночасно виступав і проти догматичного забобону про всесильність наукового знання, проти переоцін% ки можливостей науки. У цьому контексті він і навів «річ у собі» як непізнаванну.

На відміну від Юма, Кант не заперечував існування зовні% шнього світу, який впливає на органи чуття людини, спричи% нюючи відчуття. Це матеріалістична тенденція у філософії Кан% та. Але, визнаючи об’єктивне існування речей, Кант, слідуючи за Юмом, стверджував, що ми не знаємо і не можемо знати, що являють собою ці речі. Вони недоступні для пізнання. Тому Кант називав їх «речами в собі». З точки зору Канта, людина пізнає не речі самі по собі, а тільки спосіб їх впливу на людину, тобто пізнає тільки явища. «Ми, – говорить Кант, – можемо

563

Є. А. Подольська «Філософія»

пізнати об’єкти тільки такими, якими вони нам являються, а не такими, якими вони можуть бути насправді».

Агностицизм досить поширений у сучасній західній філо% софії і навіть у природознавстві. Такі напрями філософії, як праг% матизм, логічний позитивізм, екзистенціалізм та інші течії ста% ранно захищають агностицизм, вони використовують його як засіб, за допомогою якого намагаються підірвати довіру до нау% кової теорії. Звичайно, сучасні західні філософи не заперечують, що наука має значні досягнення в пізнанні світу. Але ці досяг% нення вони намагаються розтлумачити у дусі агностицизму.

Швидкі темпи розвитку сучасного природознавства, які супроводжуються невпинною зміною одних теорій іншими, руйнуванням старих понять і виробленням нових наукових ідей, які відповідають усе більш глибшому проникненню людсь% кого розуму в сутність мікросвіту і більш широкому обсягу макросвіту, вони намагаються пояснити як відмову від вірного наукового пізнання і представити всі досягнення науки як вияв абсолютної відносності нашого пізнання. Така абсолюти% зація відносності наших знань знайшла своє найбільш яскраве виявлення в «теорії конвенціоналізму» (від лат. conventio – зго% да), яка була висунута ще на початку XX ст. французьким ма% тематиком і методологом науки Анрі Пуанкаре. Згідно з цією теорією, всі основні принципи науки є результатом конвенції (згоди) між вченими і не мають ніякого об’єктивного змісту.

Послідовник Пуанкаре Карнап у 30%ті роки XX ст. сформу% лював принцип терпимості, згідно з яким у підґрунтя будь%якої природничо%наукової теорії можна покласти систему аксіом і правил синтаксису. Айдукевич також розвивав точку зору «ра! дикального конвенціоналізму», сутність якого полягає в тому, що зображення світу в науці залежить від вибору понятійного апа% рату, причому у цьому виборі ми вільні. Елементи конвенціо% налізму є і у неопозитивізмі, прагматизмі і операціоналізмі. Неспроможність конвенціоналізму виявляється у запереченні об’єктивної основи конвенцій у науці, в ігноруванні меж, у яких угоди в науці мають силу. Ці межі зумовлені самою дійсністю,

564

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

а в основі еквівалентності теоретичних систем (обчислень, гео% метрій, формалізмів, мов тощо) лежить об’єктивно існуюче різномаїття явищ зовнішнього світу.

Зрозуміло, що обсолютизація відносності наукових знань серед учених є результатом насамперед незнання ними діалек% тики, яка дає наукове розуміння співвідношення абсолютного і відносного у пізнанні.

Безперечно, агностицизм – явище не випадкове. Гносеологічні корені агностицизму складаються, по%перше, з того, що агности% цизм, невірно пояснюючи факт мінливості, відносності наукових знань, абсолютизуючи її, робить висновок про неможливість до! стовірності знань. По%друге, агностицизм перебільшує, розширює відносну недосконалість органів чуття людини, тобто абсолюти% зує критичне ставлення до показань органів чуття і в силу цього проповідує недовіру до свідчень наших органів чуття. По%третє, гносеологічні корені агностицизму – в складності і суперечливості самого процесу пізнання. Крім того, гносеологічним підґрунтям агностицизму є відрив явища від сутності, відчуття від зовніш! нього світу. Агностицизм перебільшує і роздуває суб’єктивні моменти в процесі відбиття об’єктивного світу і його законо% мірностей. Цим значною мірою пояснюється те, що агностицизм досить поширений не тільки в сучасній західній філософії, соц% іології, а навіть у природознавстві.

Наука й суспільна практика на кожному кроці виявляють недосконалість агностицизму. Вони все глибше і повніше роз% кривають закономірності об’єктивного світу. Те, що було не% відомим для нас ще вчора і являло так звану «річ у собі», стає відомим і перетворюється на «річ для нас».

Аналіз проблем теорії пізнання в західній філософії XX ст. характеризується такими особливостями. Вперше в історії теорії пізнання ідеалістичний емпіризм (махізм, неореалізм) по% єднується з онтологізмом, тобто з певними припущеннями про реальність і її властивості («нейтральні» елементи світу Маха, «чуттєві дані» неореалістів, «сенсибілії» Рассела і т. п.). Друга особливість сучасної західної філософії полягає в появі на% прямів (логічний позитивізм, неопозитивізм, аналітична філо%

565

Є. А. Подольська «Філософія»

софія), які заперечують осмисленість теорії пізнання (як і всієї філософії). З точки зору логічного позитивізму ідеалом осмис% леності є наукове знання: всі речення науки можна розділити на синтетичні (висловлювання емпіричних наук) і аналітичні (істини логіки, математики); класичні ж філософські проблеми (відношення суб’єкта і об’єкта, природа реальності та інші) не мають смислу, мають характер псевдопроблем.

Екзистенціалізм, на противагу неопозитивізму, надає кри% тиці теорію пізнання (і всю класичну філософську «метафізи% ку») за близкість до правил, які прийняті для формулювання питань у науці або буденній мові. У II половині XX ст. більше, ніж будь%коли раніше, стала очевидною неспроможність пре% тензій різних напрямків ідеалістичної гносеології на вирішен% ня основних проблем теорії пізнання.

Які ж основні положення і принципи філософської теорії пізнання? Якщо коротко сформулювати ці принципи, то вони зводяться до такого: теорія пізнання – це теорія про законо! мірності правильного відображення у свідомості людини зовні% шнього світу і його законів, це вища форма відображення дійсності. Сам процес відображення, який здійснюється у прак% тичній діяльності людини, являє собою здатність людського мозку відтворювати у певній ідеальній формі і до певної міри повноти і точності існуючі поза ним об’єкти, їх властивості, якості зв’язку і відносини.

Такими ідеальними формами, розумовими образами є по% няття, судження і умовиводи, які виражаються в матеріальній оболонці – в словах, мові, тобто в мозку людини формуються

суб’єктивні образи явищ і предметів зовнішнього світу. Наприк% лад, дерево і думки про дерево відносяться одне до одного як матеріальне та ідеальне. Думка про будь%яке дерево відображає дерево, є копією, знімком, його зображенням, але сам пізнаваль% ний образ не має тих об’єктивних властивостей, що притаманні відображеному в ньому предметі: думка про дерево не має ко% ренів, листків, стовбура, воно не цвіте, з нього не можна як із справжнього дерева приготувати дрова і розтопити піч. Точне відображення властивостей об’єкта, пізнавальний образ, тобто

566

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

ідея дерева не має властивостей дерева. Тому пізнання є не матеріальним, а духовним виробництвом, створенням не самих речей і їх властивостей, а їх ідеальних образів – ідей, понять, уявлень, тобто в мозку людини формуються тільки суб’єктивні образи зовнішнього світу. Ці образи називаються суб’єктивни% ми, тому що вони існують тільки в свідомості суб’єкта. У формі цих суб’єктивних образів проходить усе наше пізнання.

Теорія пізнання виходить з визнання того, що джерелом відображення є об’єктивно існуючий матеріальний світ. Ніяке пізнання неможливе без дії предметів об’єктивного світу на нашу свідомість. Тільки в результаті впливу зовнішніх умов, реальних предметів на свідомість людини можуть виникати в нашій голові образи цих предметів, явищ у вигляді відчуттів, уявлень, понять, суджень, умовиводів.

Які думки не виникали б у голові людини, вони є ні чим іншим, як тільки образами матеріальних предметів, їх власти% востей, зв’язків і відносин, тобто мають об’єктивний зміст. Тому процес пізнання повинен бути органічно зв’язаним з предме% тами матеріального світу, з їх рухом і розвитком. Матеріалістич% на теорія пізнання не роз’єднує, подібно агностицизму, люди% ну і природу, а навпаки, об’єднує, зближує їх. Мозок людини і зовнішній об’єктивний світ – це два якісно різних види матерії, один з яких відображає інший. Визнання природи, об’єктивно% го світу, його предметів і явищ в якості єдиного джерела наших знань складає підґрунтя теорії пізнання.

Отже, пізнання це складний, діалектично суперечливий про! цес постійного відтворення у свідомості, в системі ідеальних образів сутності речей, процесів, явищ, включаючи людину і життя сусп! ільства, а також вивчення шляхів і мети самого процесу утворен! ня понять. У процесі пізнання здійснюється засвоєння людиною навколишнього світу, який у міру заглиблення і розвитку знань усе повніше й багатобічніше перетворюється людьми.

У цьому полягає сутність пізнання, і втіленням її є системи знань, які утворюються в ході складної діяльності людей і відби% ваються в мові і спеціальних знакових моделях різних наук, а також у продуктах матеріальної практики людства.

567

Є. А. Подольська «Філософія»

Одним з корінних принципів гносеології є ще й те, що пізнання виникає в свідомості людини не тільки завдяки впли% ву на неї явищ природи і суспільства, а й головним чином зав% дяки активній свідомій дії людини на природу, в ході її практич% ної діяльності. Основу всього процесу пізнання становлять

суспільно%виробнича, соціально!політична, науково!експеримен! тальна, сімейно!побутова та інша практична діяльність людей. Тільки в процесі практичної зміни природи і змін суспільного життя в людини формується певне ставлення до явищ об’єктив% ного світу, виявляється сутність предметів матеріального світу, встановлюється істинність всіх наших знань.

Найважливішим принципом теорії пізнання є також і те, що цей процес тлумачиться не як просте, безпосередньо дзеркаль% не мертве відображення матеріального світу і його законів у свідомості людини, а як творчий, нескінченний, складний і супе! речливий процес заглиблення, розширення наших знань про світ, як рух нашої думки від незнання до знання, від недосконалого знання до більш повного і досконалого.

Складність і суперечливість процесу пізнання зумовлюєть% ся складністю і суперечливістю самого об’єкта пізнання, склад% ністю і суперечливістю навколишнього світу. Тому пізнання не може не бути діалектичним процесом. Діалектика процесу пізнання є тільки відображенням діалектики об’єктивного світу. Світ знаходиться в процесі неперервної якісної зміни, розвит% ку, постійного відновлення, тому й наші знання про світ не можуть бути постійними, незмінними, придатними для всіх часів і для всіх випадків життя.

Безумовно, пізнавальний процес постає принципово твор% чим відображенням реального світу, бо його результатом є не створення ідеальної копії наявного стану речей, а єдність в іде% альних образах дійсності і можливості того, що може статися у майбутньому.

Зрозуміло, що людське пізнання – це неперервний процес уточнення старих і розкриття нових, раніше невідомих сторін дійсності. Щоб відображати неперервний процес розвитку дійсності, наші знання також повинні бути гнучкими, рухоми%

568

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу

ми, мінливими. Тому теорія пізнання виходить із визнання того, що процес логічного пізнання того чи іншого явища, якщо він здійснюється вірно, повинен відтворювати об’єктивну лог% іку руху, розвитку цієї речі, тобто логічний шлях пізнання у головному і основному повинен співпадати з історичним хо% дом розвитку процесу, речі.

 

Одним з важливих принципів

теорії пізнання є й те, що гносеоло%

,

гія на відміну від агностицизму ви%

.

ходить з визнання того, що наші

'

знання про закони природи, пере%

вірені досвідом, суспільно%історич%

 

 

ною практикою, є вірогідними знан%

нями, які мають значення істини. Підґрунтя всього пізнання становить практика. Пізнання виникає на основі практики і для потреб практичної діяльності людини. Тільки в процесі практич% ної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і поняття про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Зрозуміло, поза практикою і незалеж% но від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.

Античні матеріалісти вважали, що люди пізнають предмети і явища природи просто тому, що останні діють на органи па% сивної людини. Вони не могли засвоїти, що людина – не па% сивна істота, а істота діюча, яка змінює природу і суспільство, що між людиною і природою існує взаємодія, вирішальна роль у якій належить людській праці, і в цій праці людина пізнає при% роду і її закони. Правда, в працях матеріалістів можна було зу% стріти поняття «досвід», «практика», але в ці поняття вкладав% ся зовсім інший зміст, ніж вкладає сучасна філософія. У них йшла мова про експеримент, про особистий індивідуальний досвід філософа. Гегель відводив практиці важливу роль у пізнанні. Але в розумінні Гегеля практика значила не більш як діяльність ідей, свідомості, тобто Гегель розумів практику тільки як духовну діяльність, «вольову діяльність ідеї».

Суб’єктивно%ідеалістична філософія вбачала в практиці тільки психологічну діяльність, яка зумовлена розумом, волею

569

Є. А. Подольська «Філософія»

людини. Таку волюнтаристську точку зору на практику про% водили Берклі, Юм, і її по суті повторюють багато течій сучасно% го суб’єктивного ідеалізму. Так, прагматист Джеймс зводив прак% тику до «релігійного досвіду», тобто чисто духовної діяльності. Філософський ревізіонізм розуміє під практикою універсальне, вільне, творче і самоусвідомлююче буття людини як «родової» істоти, ігноруючи при цьому соціальний характер практичної діяльності і ототожнюючи її з теоретичною діяльністю.

Дійсно, оскільки практична діяльність має усвідомлений харак% тер, то ідеальна основа складає її необхідний момент. Між прак% тикою і теорією існує внутрішня єдність. Але це зовсім не озна% чає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в діалектичному взаємозв’язку теорії і практики пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому тео% рія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її тео% ретичного коментування. Вона покликана випереджати практи% ку, виявляти об’єктивні потреби і тенденції соціального розвитку.

Практика – це матеріальна, чуттєво!предметна, цілепокла! даюча діяльність людини, що має своїм змістом засвоєння і пере! творення природних і соціальних об’єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. У широкому розумінні під практикою мають на увазі усі види чуттєво%предметної діяль% ності людини (як виробництво, так і інші види діяльності, на% приклад, педагогічну, художню, адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як по! треба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допо% могою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об’єктивність змісту знання, є кри% терієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матері% альна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з’єднує і співвідносить об’єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії ви% являється істинність думки.

570