
Подольська - Філософія, 2006
.pdfРозділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток
Вісторії філософії поняття «форма» виступало в єдності
зпоняттям «матерія», що означало незмінний субстрат. У Новий час Ф. Бекон, виходячи з багатоякісності матерії, стверджував примат її над формою. Категорії змісту і фор% ми детально розроблялися представниками німецького кла% сичного ідеалізму. Кант тлумачив їх як форми розсудку, які необхідні для упорядкування відчуттів людини «синтезу% вання» матерії, вони не мають об’єктивного змісту. Гегель розкрив діалектичний характер змісту і форми як єдності протилежностей. Гегель вважає, що в стосунках матерії і форми є момент зовнішності, байдужості одного до іншого, а тому це відношення не є істинним. Зміст, за Гегелем, вміщує в собі і форму, і матерію. Позитивною стороною ге% гелівського розрізняння понять змісту і форми є те, що в ньому підкреслюється безпідставність ототожнення змісту
зречовиною, з матеріальним субстратом досліджуваного об’єкта, що є особливо важливим при аналізі соціальних і духовних явищ.
Форма і зміст – це протилежності, які перебувають в єдності, це різні полюси одного і того самого. Нерозривна єдність їх виявляється в тому, що певний зміст «втілюється» у певній формі. Головною стороною є зміст, а форма органі% зації залежить від того, що організується. Не якась зовнішня сила, а сам зміст формує себе. Між формою і змістом є внутрішні суперечності. Виникнення, розвиток і подолання суперечностей між змістом і формою речей, процесів є одним з найбільш істотних і загальних проявів розвитку шляхом боротьби протилежностей.
Єдність форми і змісту передбачає відносну са! мостійність їх і активну роль форми щодо змісту. Відносна самостійність форми виявляється, наприклад, у тому, що вона може дещо відставати від розвитку змісту. Зміна фор% ми являє собою перебудову зв’язків всередині предмета. Відставання форми від змісту веде% до невідповідності од% ного другому. Відносна самостійність форми і змісту вияв%
541

Є. А. Подольська «Філософія»
ляється і в тому, що той самий зміст може набувати різних форм. Разом з тим, одна й та сама форма може мати різний зміст; так однією й тією ж формулою можна виявити зако% ни різних за своєю природою явищ.
Отже, відносна самостійність форми виявляється, по%перше, при наявності однієї форми й різного змісту; по%друге, при відставанні або випередженні формою розвитку змісту; по% третє, при зворотній дії форми на зміст.
Зміст і форма знаходяться в діалектичному відношенні. Це значить, що:
по%перше, вони не існують одне без одного, тобто знахо% дяться в нерозривній єдності;
по%друге, в певному відношенні вони можуть переходити одне в одне, тобто форма виступає як зміст, а зміст – як форма;
по%третє, один і той же зміст (у головному, визначально% му – інакше це буде різний зміст) може мати різні фор! ми, і навпаки. У цьому випадку форми розглядаються як види, різновиди змісту (різні жанри, види мистецтва).
Таким чином, методологічне значення категорії «зміст» полягає у розкритті таких моментів:
1)по%перше, зміст – це стан субстрату в процесі його непе% рервної зміни; по%друге, зміст – це сукупність усіх скла% дових елементів (властивостей, зв’язків, відношень і т. ін.) об’єкта;
2)форма розуміється при цьому як, по%перше, структура (внутрішня форма), що твориться і розвивається, і по%дру%
ге, як будова і поведінка системи (зовнішня форма). Ме% тодологічна цінність цієї категорії виявляється в тому, що форма є способом утримання змісту як конкретної визна! ченості.
Вважаючи будь%яку річ як єдність і взаємопроникнення змісту й форми, означає розглядання її як цілого. Але в процесі пізнання цілісного стану речі ми неминуче зіштовхуємось з необхідністю пізнання частин, що складають ціле, елементів, що
542
Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток
утворюють завдяки відповідному взаємозв’язку між собою пев% ну систему.
Частина – це порівняно самостійний компонент, що вхо% дить до складу системи. Ціле – це будь%яка певна система, яка складається із взаємопов’язаних частин і має такі властивості, що відсутні в частин. Так, частинами молекул води як цілого є два атоми водню і один атом кисню. Ціле ж не зводиться до простої сукупності його частин. Відомо, що водень горить, ки% сень підтримує горіння, але вода горінню перешкоджає.
Існує три різні типи цілісності: механічне ціле (купа піску, каміння, бо їх частини входять у ціле, практично не змінюю% чись); організоване ціле, коли частини видозмінюються; органі! чне ціле, коли частини саморозви%ваються (живі організми).
Відносно неподільна частина цілого називається елементом. Поняття частини за своїм обсягом ширше поняття «елемент», що є не будь%яка частина, а тільки відносно неподільна. Причо% му «частина» співвідноситься з поняттям цілого, тоді як понят% тя елемента – з поняттям структури. Саме структура кожної системи перш за все залежить від складових елементів. У свою чергу і властивості елементів значною мірою обумовлюються структурою цієї системи, яку вони утворюють. Поняття струк% тури є підсумком розвитку і конкретизації категорії форми. Форму визначають як структуру змісту.
Щодо мислення проблема взаємовідношення змісту і фор% ми розглядається на підґрунті принципу, згідно з яким мислен% ня відображує об’єктивний світ як змістом, так і формою. Зміст мислення – це результат відображення в сукупній духовній культурі людства природних і соціальних явищ. У зміст мис% лення входять різноманітні визначення дійсності, що відтворю% ються свідомістю, у тому числі її загальні зв’язки і відношення; ці останні за певних умов набувають специфічні логічні функції, виступають як форми мислення. Категоріальна структура мис% лення розвивається в міру розвитку пізнання, і чим повніший, глибший і всебічніший зміст мислення, тим у більш розвину% тих і конкретних формах він виявляється.
543

Є. А. Подольська «Філософія»
Абсолютизація форми, ситуація, коли перевага надається формі перед змістом у різних сферах діяльності людини, веде до формалізму (від лат. formalis – стосується форми). У сфері людських стосунків формалізм виявляється в безумовному дотримуванні звичаїв, правил етикету, обряду, ритуалу, навіть у тих випадках, коли життєва ситуація робить це без% глуздим, нісенітним, комічним і навіть драматичним. Інтере% сам дотримування формальних правил тут приносяться в жертву інтереси змісту людського спілкування. У сфері соц% іального управління формалізм виявляється у бюрократизмі, схилянні перед буквою закону при повному зневаженні до його смислу і духу. Сутність бюрократії полягає якраз у го% ловуванні форми над змістом діяльності, у відриві центрів виконавчої влади від волі і рішень більшості членів цієї організації, у підкоренні правил і завдань функціонування організації меті її збереження і зміцнення; веде до виникнен% ня привілейованого прошарку, що відірваний від мас і стоїть над ними. В історії мистецтва формалізм виявляється у відриві художньої форми від змісту, у визнанні її єдино цінним елементом мистецтва і відповідно у зведенні худож% нього освоєння світу до абстрактної формотворчості.
Причинність одна із форм загального зв’язку явищ. При/ чина (лат. – causa) – філософська категорія для позначення мо! менту універсальної взаємодії предметів і явищ матеріально! го світу, яка полягає в утворенні або породженні одними предметами і явищами (причинами) інших (наслідків). Дія причин спричинює, визначає, утворює, змінює інше явище, предмет, що є наслідком.
На відміну від об’єктивного ідеалізму, що зводить причину до духу, «абсолютної ідеї» або суб’єктивного ідеалізму, який вба% чає в причині звичайну для людини послідовність відчуттів (Д. Юм) чи апріорну форму організації досвіду (І. Кант), матер% іалізм стверджує, що причинні зв’язки об’єктивні, властиві самим речам. Всупереч метафізиці, яка або розриває взаємозв’язки між причиною і наслідком, або заперечує наявність якісної межі між
544
Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток
ними, діалектичний матеріалізм розкриває як тотожність причи% ни і наслідки, так і їх суперечливість.
Причина і наслідок перебувають у єдності: однакові причи% ни за однакових умов спричинюють ті ж самі наслідки. Причи% на і наслідок – співвідносні поняття. Явище, що викликає до життя інше явище, виступає відносно нього як причина. Резуль! татом дії причини є наслідок. Причинність – це такий внутрішній зв’язок між явищами, при якому щоразу, коли існує одне, за ним іде інше. Наприклад, нагрівання води є причиною її перетворення у пару, бо щоразу, коли відбувається нагріван% ня, виникає процес пароутворення.
Поняття про причину і наслідок виробилися в процесі сусп% ільної практики і пізнання світу. У них мислення відобразило найважливішу закономірність об’єктивного світу, знання якої необхідне для практичної діяльності людей. Пізнаючи причини виникнення явищ і процесів, людина дістає можливість вплива% ти на них, штучно відтворювати їх, викликати до життя, або, навпаки, запобігати їх утворенню. Незнання причин, умов, які спричинюють явища, робить людину безсилою, безпорадною перед ними. І навпаки, знання причин відкриває перед людьми, перед суспільством можливість діяти із знанням справи.
Причина у часі передує наслідкові і зумовлює його. Але це не означає, що будь%яке явище, яке передує наступному, пере% буває з ним у причинному зв’язку. Ніч передує ранкові, але вона не є причиною ранку. Не можна плутати причинний зв’я% зок з часовою послідовністю явищ. У «Слові про полк Ігорів» розповідається про затемнення сонця, яке відбулося перед по% ходом Ігоря. Але це не означає, що затемнення сонця було вже причиною поразки. Не можна вважати причиною війни коме% ту, що з’явилась перед початком війни, сонячне затемнення або інше природне чи соціальне явище.
Причину треба відрізняти від приводу. Привід – це подія, яка безпосередньо передує іншій події, робить можливою її виник! нення, але не породжує і не визначає її. Так, приводом до повстан% ня на броненосці «Потьомкін» у червні 1905 р. була їжа з тух%
545

Є. А. Подольська «Філософія»
лого м’яса, яку видали матросам, а причиною повстання було загострення суперечностей між царським ладом і народом. Видача матросам неякісного м’яса стала лише приводом, по% штовхом до повстання, але вона пов’язана з повстанням зовн% ішньо, випадково.
Причинно!наслідковий зв’язок як одна з форм всесвітнього зв’язку характеризується такими суттєвими рисами:
по%перше, він має об’єктивний характер, бо притаманний усім явищам і речам об’єктивної дійсності, і доводиться ця об’єктивність усім ходом розвитку природничих і суспіль% них наук і насамперед самою практикою;
по%друге, причинно%наслідковий закон закономірний і не! обхідний і виступає як закон, адже кожна причина за пев% них умов обов’язково необхідно викликає якийсь на% слідок, тобто причина і наслідок пов’язані так, що якщо з’являється причина, неминуче виникає і наслідок; якщо відсутня причина, відсутній і наслідок, – це зако% номірність;
по%третє, цей зв’язок загальний та універсальний. Це оз% начає, що у світі немає жодного явища, яке б не підкорю% валось б закону причинно%наслідкового зв’язку. Будь%яка, навіть незначна подія, явище мають свою причину і, на% впаки, кожна причина породжує свій наслідок. Якщо, наприклад, причини деяких явищ іще невідомі, це не оз% начає, що їх немає. Хоча онкологи ще не знають дійсних причин ракових захворювань, але вони є, тільки ще не пізнані;
четвертою рисою причинно%наслідкового зв’язку є його
сувора послідовність у часі: причина в часі завжди пере% дує наслідку і спричинює його. Наслідок не може виник% нути раніше від дії причини;
по%п’яте, причинно%наслідковий зв’язок %лише частинка всесвітнього зв’язку, адже у світі існують і просторові, і часові, і необхідні, і випадкові зв’язки, відношення сут% ності і явища, форми і змісту тощо;
546
Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток
шостою особливістю причинно%наслідкових зв’язків є те, що вони різноманітні за формою, бо в явищах фізики при% чинність виявляється в одних формах, у хімії – в других,
у суспільних науках – у третіх тощо.
Отже, причинний зв’язок явищ має об’єктивний, універсальний, загальний характер.
Усі явища в світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають внаслідок дії певних причин. У світі немає і не може бути без% причинних явищ. Будь%яке явище неминуче має свою причину. Положення, що всі явища в світі причинно зумовлені, виявляє закон причинності. Філософів, які визнають цей закон, поширю% ють його дію на всі явища, називають детерміністами. Філосо% фи, що заперечують закон причинності, – індетерміністи.
Детермінізм (від лат. determinare – визначаю) – філософське вчення про об’єктивний закономірний взаємозв’язок та взаємоо! бумовленість речей, процесів та явищ реального світу.
В історії філософії детермінізм нерідко обмежувався однією причинністю, що трактувалась чисто механічно. Визнаючи лише однозначну, сувору детермінацію явищ, механістичний детермінізм надавав універсального характеру законам механі% ки, заперечував існування випадковості в природі, а тому ви% дався безсилим у поясненні біологічних і соціальних явищ.
Сучасний детермінізм передбачає наявність різноманіт% них об’єктивно існуючих форм взаємозв’язку явищ, багато з яких не містять у собі моментів породження, утворення од% ного іншим. Сюди входять просторові і часові кореляції, фун% кціональні залежності, відношення симетрії, взаємодія частин (елементів) у системах, взаємодетермінація частин і цілого, зв’язок станів у русі і розвитку та інше. Особливо важливи% ми у сучасній науці виявляються імовірнісні співвідношен% ня, що формулюються на мові статистичних розподілів і ста% тистичних законів.
Детермінізму протистоїть індетермінізм, що відмовляється від визнання об’єктивності причинного зв’язку. Іншою формою заперечення детермінізму є ідеалістична телеологія, що прого%
547

Є. А. Подольська «Філософія»
лошує, наче хід усіх процесів зумовлюється дією нематеріаль% ного «цілепокладаючого першопочатку».
В історії філософії з запереченням об’єктивності при% чинного зв’язку виступав англійський філософ Девід Юм. Положення Юма про те, що знання про причинний зв’язок явищ ми дістаємо з досвіду, правильне, проте наступний хід його міркувань помилковий. Річ у тому, що Юм зводив досвід до суб’єктивних відчуттів і заперечував у ньому об’єктивний зміст. Ми спостерігаємо, що одне явище йде за іншим, але, як вважав Юм, по%перше, у нас немає підстави вважати, що попереднє може бути причиною наступного, по%друге, немає підстав, виходячи з минулого і теперішньо% го досвіду, робити висновки про майбутнє. Висновок Юма такий: причинність – це тільки певний послідовний звичай% ний зв’язок відчуттів і ідей, а передбачення на його основі є очікування цього зв’язку. Іммануїл Кант не погоджував% ся з Девідом Юмом у тому, що причинність є тільки зви% чайним зв’язком відчуттів. Він визнавав існування причин% ного зв’язку як необхідного за своїм характером, але не в об’єктивному світі, а в нашому розумі. На думку Канта, при% чинний зв’язок не встановлюється в досвіді, причинність існує як апріорна вроджена категорія розуму, на основі якої різні сприйняття зв’язуються в судження. Ернст Мах твер% див, що в природі немає ні причини, ні наслідку, а всі фор% ми причинності випливають з суб»єктив%них прагнень. Деякі ідеалісти підміняють причинний зв’язок логічним зв’язком підстави і наслідку.
У першій чверті XX ст. у зв’язку із зростанням ролі статис% тичних закономірностей з новою силою стали розвиватися інде% терміністичні погляди. Однак розвиток квантової механіки, що розкрила нові види об’єктивного причинного зв’язку явищ у мікросвіті, матеріалістична і діалектична трактовка співвідно% шення випадковості і необхідності показали безпідставність спроб використати факт наявності імовірнісних процесів у фундаменті мікросвіту для заперечення детермінізму.
548
Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток
Еволюційна теорія Дарвіна, що дала матеріалістичне пояснен% ня відносної доцільності у живій природі, розвиток кібернетики, яка створила вчення про саморегульовані системи, підтвердили принципові положення сучасного детермінізму і заперечили іде% алістичну телеологію, фаталізм та вчення про передумовленість.
Причинність – це зв’язок не думок в умовиводі, а зв’язок ре! альних явищ, при якому одне явище зумовлене іншим. Логіч% ний зв’язок думок у нашому судженні є відображенням відно% шень речей у дійсності, у тому числі і їхньої причинної зумовленості.
Взаємодія причини і наслідку означає постійний вплив їх одне на інше, в результаті чого відбувається зміна як причини, так і наслідку. На взаємодію причин і наслідку впливають на% вколишні явища, сукупність яких має назву умов.
Умови – це такі явища, які необхідні для настання даної події, але самі по собі її не зумовлюють. Одна і та ж причина за певних умов спричинює різні наслідки. Так, певний збудник хвороби як причина може викликати відповідне захворюван% ня залежно від умов, в які він потрапляє, тобто від стану орган% ізму. Серед умов можуть бути такі, які сприяють виникненню наслідку, а можуть бути й такі, що запобігають дії причин. За% лежно від умов те саме явище може породжуватись різними причинами, і навпаки, та сама причина приводить до різних наслідків. Різниця між причиною і умовою відносна. Кожна умова в певному відношенні є причиною, і кожна причина у відпо! відному відношенні є наслідком.
Відправним пунктом аналізу поняття причини є саморух матерії, що виступає як взаємодія. Сукупність різних взаємодій речей і процесів природи складає загальну (універсальну) взає% модію. Причина і наслідок виступають окремими сторонами, моментами, ланками універсальної взаємодії. Тільки уявно ізо% люючи окремий її акт і абстрагуючись від зворотного впливу, що проведений на джерело породження, можна говорити про однобічну дію причини на наслідок. У реальних процесах на% слідок не є пасивним, він може впливати на свою причину.
549

Є.А. Подольська «Філософія»
Уприроді і суспільстві існує численна різноманітність форм взаємодії, взаємозв’язку і взаємообумовленості явищ і відпові% дно – різномаїття причинно%наслідкових залежностей. У су% часній науці класифікація причинно%наслідкових зв’язків про% водиться за різними ознаками. Так, за ознакою природи відношень причинно%наслідкові зв’язки поділяються на матер% іальні та ідеальні, інформаційні та енергетичні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні; за характером зв’язків – на динамічні і ста% тистичні; залежно від кількості і зв’язності впливів – на прості, складові, однофакторні, багатофакторні, системні, позасис% темні. Причинно%наслідкові зв’язки поділяються також на зовнішні і внутрішні, головні і неголовні, об’єктивні і суб% ’єктивні, загальні, особливі, одиничні та ін.
Основна причина зумовлює весь процес у цілому, вона лежить у самій сутності явищ. Головна – визначає розвиток об’єкта на певному етапі. Неголовна причина має значення лише допоміжної, прискорюючи розвиток процесу. Неоснов! на причина часто виступає як привід, бо не спричинює на% слідку, але сприяє його появі. Наприклад, розвиток суспіль% ства зумовлюється рядом причин: чисельністю народонаселення, географічним середовищем, способом ви% робництва, рівнем науки, свідомістю і культурою людини. Але головною причиною є матеріальне виробництво. Ще приклад. Хід і результат війни залежить від багатьох при% чин: економічних, соціально%політичних, морального духу війська та народу, взаємовідносин ворогуючих держав з іншими державами, кількості і якості зброї, стану і рівня науки та ін. Але з усіх цих причин основною і головною є економічна і соціально%політична.
Внутрішньою причиною є взаємодія між елементами, сторо% нами усередині матеріальних утворень, а зовнішньою – взаємо% дія між різними матеріальними утвореннями, що зумовлюють відповідні зміни в них. Наприклад, взаємодія між атомами на% трію і атомом хлору в молекулі кухонної солі є внутрішньою причиною виникнення і існування цього матеріального утво%
550