
Подольська - Філософія, 2006
.pdfРозділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток
рення. Прикладом зовнішніх причин може бути зіштовхуван% ня двох тіл, що рухаються в протилежних напрямках, а потім змінюють свій напрям руху і швидкість. Звичайно, визначну роль у виникненні й розвитку матеріальних об’єктів відіграють внутрішні причини, а зовнішні – тільки впливають на процес.
Розрізняють також причини загальні і найближчі. Наприк% лад, літак падає і розбивається. Загальна причина тут – сила земного тяжіння, але в руслі її є й конкретна, найближча: якісь неполадки в літаку, недосвідченість пілота та ін.
Між причиною і наслідком існує складний діалектичний взає! мозв’язок. Він виявляється таких моментах:
по%перше, в тому, що причина і наслідок виступають як єдність протилежностей. Причому причина є пануючою, визначальною стороною, а наслідок – підкореною. Проте одна протилежність (наслідок) існує тільки завдяки існу% ванню іншої (причини);
але, по%друге, наслідок теж не є пасивним відносно при% чини, що його викликала. Він здійснює зворотний вплив на причину (ідеї відображують буття, але, виникнувши, активно впливають на зміни суспільного буття через прак% тичну діяльність людей);
по%третє, діалектика причини і наслідку полягає в тому, що одне й те саме явище в одному відношенні виступає як причина, а в іншому – як наслідок. Наприклад, дощ – наслідок певних метеорологічних умов, але він може ста% ти причиною високого врожаю, врожай – причиною зміцнення економічної могутності держави. І так виникає причинно%наслідковий ланцюг явищ. Однак, якщо ми розглядаємо тільки два окремих явища, то вони не можуть мінятися місцями, у цьому розумінні причина і наслідок незворотні.
Поняття причинно%наслідкового зв’язку виконує важливу методологічну функцію, орієнтуючи дослідника на прогресив% ний рух пізнання за причинно%наслідковим ланцюгом – від випадковості до необхідності, від явища до сутності.
551

Є. А. Подольська «Філософія»
Знаючи причину і умови, за яких виникає певний наслідок, людина не тільки передбачає виникнення його, але й здатна породжувати той наслідок, який для неї необхідний. Це дозво% ляє людині пізнати минуле і передбачити майбутнє.
Необхідність і випадковість – це філософські категорії для позначення двох протилежних форм зв’язку між явищами дійсності. Необхідність відображає внутрішню закономірність у зв’язках між явищами; необхідністю є те, що неодмінно має ста! тися у даних умовах і певним чином. Необхідність – це сталий, істотний зв’язок явищ, процесів, об’єктів дійсності, зумовлений усім попереднім ходом їхнього розвитку. Необхідне випливає із сутності речей і за певних умов повинно обов’язково статись.
Категорія необхідності відображує загальне, типове, внутрішнє, те, що переважно випливає з глибинних, суттє% вих, повторюваних зв’язків і явищ дійсності. Отже, не% обхідність зумовлена внутрішніми законами розвитку за да% них конкретних умов. Саме закон, як відомо, зумовлює суворо визначений порядок розвитку явища. Під необхідні% стю розуміють те, що підготовлено попереднім ходом розвит% ку явища, що природно випливає з його внутрішньої приро% ди і обов’язково, повинно здійснитися.
Але чи все, що з’являється в світі, виникає як щось необхі% дне? Ні, в світі є й випадкові, не необхідні явища, події. Випад/ ковість виявляє зовнішню зумовленість явищ, те, що може ста! тись або не статись, відбутися так чи по!іншому, що в даних умовах може бути, а може й не бути.
Категорія випадковості відображує моменти дійсності, які ви% тікають переважно з зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв’язків
і побічних для даного явища обставин. Випадковість виявляє на% самперед одиничне, що є несуттєвим для даного явища.
Розглядаючи зв’язок необхідності і випадковості, особливо важливо підкреслити значення при цьому зовнішніх умов. Важ% ливо також сказати, що було б неправильно, як це іноді робить% ся, пояснювати необхідність тільки з внутрішніх, суттєвих зв’язків, а випадковість – тільки з зовнішніх, побічних.
552
Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток
Слід зупинитися на досить розповсюдженому положенні: «Наука – ворог випадковості», що нерідко сприймається як виявлення непримиренності науки і випадковості взагалі. Таке розуміння потребує певного уточнення. Найважливішою метою науки є відкриття і пізнання законів матеріального світу. Саме вони виявляють глибокі, корінні, необхідні взаємозв’язки явищ.
Випадковість є формою виявлення і доповненням необхідності.
Оголосити науку ворогом випадковості значить обмежити її лише вивченням необхідності, тобто звузити сферу її дослід% ження. Правильне розуміння взаємозв’язку необхідності і ви% падковості, їх місця і ролі в розвитку явищ – основа науки і практики.
Урамках релігійного світогляду існує концепція, згідно з якою у світі, в житті суспільства, окремої людини все наперед визначено Богом, або світовим духом, але сила яких неминуча. Віра в долю, в приречення – це фаталізм.
Уфілософії було і протиставлення необхідності випадко% вості: одне нібито виключає інше. Так, Демокріт твердив, що все відбувається тільки з необхідністю. «Люди вигадали ідол (об% раз) випадку, щоб користуватися ним як приводом, який при% ховує їхню власну нерозсудливість» [1]. Майже всі мислителі, які заперечували випадковість, ототожнюють її з відсутністю причин. Звідси й випливає хибний висновок: оскільки все, що відбувається, має свою причину, то випадковість неможлива. Ми нібито називаємо випадковими явища, причини яких ми ще неспроможні з точністю встановити й передбачити, тоді як самі по собі ці явища не випадкові, а необхідні.
Спіноза вважав, що в природі речей немає нічого випадко% вого, але все визначено до існування і дій за відомим образом
знеобхідністю. Французькі матеріалісти XVIII ст. також твер% дили, що все відбувається з абсолютною необхідністю і в світі взагалі немає випадковості. Все наше життя, за словами Голь% баха, – це лінія, яку ми повинні за велінням природи описати на поверхні земної кулі. Абсолютизація необхідності і запере% чення випадковості випливають з механістичного світогляду.
553

Є. А. Подольська «Філософія»
Існування необхідності в природі і суспільстві заперечу% ють сучасні позитивісти. Так, на думку неопозитивіста Вітгенштейна, існує тільки логічна необхідність – не% обхідність настання одного судження з іншого, при цьому логічна необхідність не відображає ніякої об’єктивної зако% номірності, а виникає з природи мови.
Метафізичне мислення дає хибну альтернативу: або в світі панує тільки випадковість – і тоді немає необхідності, або нія% кої випадковості в світі немає – і тоді все здійснюється з не% відворотною неминучістю.
Необхідне і випадкове відрізняються між собою насамперед тим, що поява і буття необхідного зумовлені суттєвими, а ви% падкового – найчастіше несуттєвими факторами.
Неправильною є думка, ніби явища можуть бути або тільки необхідними, або тільки випадковими. Діалектика необхідності і випадковості полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення.
Випадковість у ході розвитку може перетворюватись у не! обхідність. Так, закономірні ознаки того або іншого біологіч% ного виду спочатку з’являються як випадкові відхилення і на% громаджуються, і на їхній основі формуються необхідні якості живого організму.
Розрізняють динамічні і статистичні закономірності.
Динамічні закономірності – це така форма необхідного зв’язку, при якому взаємовідношення між причиною і наслідком є однозначними; іншими словами, знаючи початковий стан тієї або іншої системи, ми можемо точно передбачити її наступний роз! виток. Так, передбачення явища сонячного і місячного затем% нень грунтується на врахуванні динамічних закономірностей, руху небесних тіл.
Статистична закономірність, на відміну від динамічної, являє собою діалектичну єдність необхідних і випадкових ознак. Наприклад, якщо ви купили лотерейний білет, це не означає, що ви обов’язково виграєте. Ви можете і виграти і програти. Ви кидаєте монету. Ви не знаєте – буде «орел» чи «решка». Виг%
554
Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток
раш у лотерею або підкидання монет і випадання «орла» – це типові приклади випадкових явищ. Міра здійснюваності тієї чи іншої випадкової події і характеризується поняттям імовірності. Якщо подія ніколи не відбувається, то її імовірність дорівнює 0. Коли вона відбувається обов’язково, то її імовірність дорів% нює 1. Всі випадкові події характеризуються імовірністю, якщо містяться між 0 і 1. Чим частіше відбувається випадкова подія, тим більша її імовірність.
Характерною особливістю статистичних законів є й те, що вони грунтуються на випадковості, що має сталість. Це означає, що вони застосовуються тільки до великих сукупностей явищ, кожне з яких має випадковий характер.
Таким чином, якщо необхідність являє собою неминучий, закономірно випливаючий з сутності внутрішній зв’язок, то ви% падковість є необов’язковий, зовнішній зв’язок, що не випливає із сутності. Отже, необхідність – це змістовна сторона сутності, тенденція (закон) розвитку, умови і спосіб їх опанування. Ви! падковість – це історично першопочаткове виявлення необхі% дності, а також процес породження нової дійсності.
Основна мета пізнання – виявити закономірне, необхідне. Через аналіз різних випадкових, одиничних фактів наука ру% хається до розкриття того, що лежить в їхній основі, до певної необхідності.
Можливість і дійсність – категорії діалектики, що відоб% ражують внутрішній зв’язок між двома послідовними станами становлення явищ, двома основними формами їхнього буття. Як відомо, з нічого не може виникнути щось; нове може виник% нути тільки з певних передумов, закладених у лоні старого. Буття нового в його потенціальному стані і є можливістю.
Можливість – об’єктивно існуюча тенденція виникнення предмета, що зумовлюється певною закономірністю. Будучи реалізованою, вона перетворюється на дійсність. Дійсністю
називають реалізовану можливість, все те, що має наявне бут! тя. Під дійсністю в широкому розумінні слова мають на увазі все актуально існуюче – і в зародковому, і в зрілому, і в стані
555

Є. А. Подольська «Філософія»
згасання. Це єдність одиничного і загального, сутності і різно% манітних форм її прояву, необхідного і випадкового. У світі немає нічого, чого не було б або в можливості, або в дійсності, або на «шляху» від одного до іншого.
Отже, дійсність виступає як «актуальне буття», вона ви% являє суперечливість між формою наявного буття речі і її сут% ністю, що розвивається. Можливість є аспектом, стороною дійсності, це «потенційне буття», бо виявляє напрям перетво% рення предмета. Процес розвитку – це діалектична єдність можливості і дійсності. Можливість органічно пов’язана з дійсністю. Вони взаємопроникають, адже можливість – це одна із форм дійсності в широкому розумінні слова, внутрішня, по% тенціальна дійсність. Сама можливість є тільки одним з мо% ментів того, що вже існує як реальна дійсність.
Існують різні види можливості. Можливості можуть бути загальними і одиничними. Загальна можливість виявляє пе% редумови спільних сторін одиничних предметів і явищ, а оди% нична можливість – передумови одиничних сторін та інди% відуальних особливостей явищ. Загальна можливість зумовлена закономірностями розвитку дійсності, а одинич% на можливість – специфічними умовами існування і дії цих загальних закономірностей. Можливості можуть бути реаль! ними (конкретними) і формальними (абстрактними). Ми на% зиваємо можливість реальною, коли вона виявляє законо% мірну суттєву тенденцію розвитку об’єкта, а в дійсності існують необхідні умови її реалізації.
Формальна можливість виявляє несуттєву тенденцію роз% витку об’єкта, і в дійсності відсутні умови, необхідні для її реалізації. Формальна можливість сама по собі не суперечить об’єктивним законам. І в цьому розумінні вона докорінно відрізняється від неможливості, тобто від того, що принципо% во, ні за яких умов не може бути реалізовано. Формальна мож% ливість може перетворитись в реальну. Наприклад, можливість польоту людини в космос була колись тільки формальною, а тепер вона стала реальною.
556
Розділ сьомий. Діалектика як вчення про загальний взаємозв’язок та розвиток
У часі можливість, як уже відмічалось, передує дійсності. Але дійсність, будучи результатом попереднього розвитку, є водно% час вихідним пунктом наступного розвитку. Можливість вини! кає в даній дійсності і реалізується в новій дійсності. Щоб мож% ливість перейшла в дійсність, необхідні відповідні умови.
Існує істотна відмінність у процесі перетворення можли% вості в дійсність у природі і в людському суспільстві. В природі перетворення можливості в дійсність відбувається в цілому стихійно. Історію ж роблять люди. Від їхньої волі, свідомості, активності залежить дуже багато в процесі реалізації закладе% них у суспільному розвитку можливостей. Перетворення мож% ливості на дійсність пов’язане з діалектикою необхідності і ви% падковості. У кожній наявній ситуації існує певний набір реальних, у тому числі протилежних можливостей, реалізація однієї з яких означає усунення інших. Тому дійсність завжди являє собою діалектичну єдність зовнішнього і внутрішнього, сутності і явища, необхідного і випадкового.
Таким чином, діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору іх виникнення та розвитку, вона допома% гає знаходити нові грані речей, нові повороти, зв’язки, способи усвідомлення дійсності і тим самим відтворювати її в своїй складності, суперечливості, багатогранності. Діалектика має ка% тегоріальний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відоб% ражають у мисленні зміни і взаємопереходи, оскільки самі є рухливими і мінливими.
557
Розділ восьмий
СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Питання про пізнаванність об’єктивного світу і його закономірнос% тей є одним з корінних питань філо% софії. Це врешті%решт питання про те, як відносяться наші думки до навко%
лишнього світу, чи здатне наше мислення правильно відобража% ти явища об’єктивного світу. Саме це філософське питання як ніяке інше органічно пов’язане з практичною діяльністю люди% ни, з необхідністю пояснювати явища природи і суспільства.
Наука, яка вивчає сутність знання, закономірності його фун% кціонування і розвитку, називається теорією пізнання, або гно! сеологією. Основною проблемою гносеології є проблема відно% син об’єкта пізнання – навколишнього світу і суб’єкта пізнавальної діяльності – людини.
Питання про пізнаванність світу виникло на найранніших ступенях розвитку суспільства. Первісна людина цікавилась тим, що являють собою навколишні її предмети, які сили керу% ють ними, які причини лежать в основі різних природних явищ.
В античності центральною в теорії пізнання була проблема
співвідношення думки і знання, істини і помилки. Виходячи з того, що знання – це своєрідна копія предмета, антична філософія насамперед цікавилася процесом, який опосередковував пере% ведення предмета у стан знання. Теза про єдність знання і пред% мета при цьому специфічно узгоджувалася з нерозумінням активності суб’єкта в процесі пізнання: істина може бути тільки «даною» суб’єкту; усі продукти його пізнавальної діяльності – лише хибна, помилкова думка.
Вперше в історії філософії саме у Демокріта з’являється розгорнута теорія пізнання, заснована на розумінні чуттєвого і розумового. Чуттєвого досвіду недостатньо, бо він дає лише «темне», неповне, невірогідне знання, яке удосконалюється зав%
558

Розділ восьмий. Сутність і структура пізнавального процесу
дяки розуму. Чуттєві сприймання пояснювались Демокрітом, Емпедоклом як витікання, які потрапляють на органи чуття і несуть певну інформацію. За Епікуром, критерієм істини є уз% годженість між чуттєвими сприйманнями і заснованими на них загальними уявленнями.
Багато геніальних думок з питань пізнання світу висловлю% вав Арістотель, «знати» для нього означає «знати перші при% чини, або елементи» речі. Вищі принципи ( ) науково%філо% софського знання, як вважав мислитель, бездоказові і пізнаються безпосередньо інтелектуальною інтуїцією або (час% тково) – шляхом індукції ( ). Знання універсалів не є вродженим, бо вони постійно «вбачаються» на ступенях пізнан! ня: відчуття, пам’ять, досвід, наука.
Представник східного арістотелізму, філософ, лікар Ібн Сіна (Авіценна) в XI ст. підкреслював зв’язок абстрактного мислення з чуттєвим досвідом, а в класифікації наук – зв’язок теоретич% них дисциплін з практикою. Арабський філософ Ібн Рошд (Авер% роес) у XII ст. стверджував, що істина – одна, і осягається вона філософами, які здатні узгодити з положеннями філософії будь% які догми релігії шляхом їх алегоричного тлумачення.
Важливий крок у розвитку теорії пізнання було зроблено європейською філософією XVII – XVIII ст., головними для якої були проблеми зв’язку «Я» і зовнішнього світу, зовнішнього і внутрішнього досвіду. У цей період на противагу середньовічній схоластиці гносеологічна проблематика займала центральне місце у філософії, робилися спроби пошуку абсолютно вірогід% ного знання, яке було б вихідним пунктом і одночасно гранич% ною основою усієї сукупності знань. Френсіс Бекон, наприклад, розробив докладну класифікацію наук, дав типологію помилок (ідоли розуму), обгрунтував емпіричний метод і описав різні види дослідного пізнання, різні модифікації експерименту, сформулював індукцію як метод дослідження природних явищ. Англійський філософ%просвітник
Джон Локк розробив емпіричну теорію пізнання. Він до% водив, що не існує вроджених ідей і принципів – ні теоретич% них, ні практичних (моральних), включаючи ідею Бога, а все
559

Є. А. Подольська «Філософія»
людське знання походить з досвіду – зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Метод пізнання у Гоббса являє собою поєднання раціоналізму з номіналізмом. Перехід від одиничного до загального, від чуттєвого сприймання до по% нять відбувається у Гоббса на підґрунті номіналістичної кон% цепції, згідно з якою загальні поняття – лише «імена». Гоббс розрізняв два методи пізнання – логічну дедукцію механіки і індукцію емпіричної фізики.
Значний крок у розвитку матеріалістичної теорії пізнання був зроблений французькими матеріалістами Дідро, Гольбахом, Гельвецієм та ін. Вони стверджували, що істинна наука є відоб% раженням у свідомості людей природи і її закономірностей, що всі наші знання виникають у результаті впливу явищ природи на наші органи відчуття, обґрунтовують безмежність пізнання. Так, теорія пізнання Дідро, Гольбаха, Гельвеція спиралась на матеріалістично тлумачений сенсуалізм, на визнання первин% ності матерії. Вони були супротивниками агностицизму, відсто% юючи здатність людського розуму пізнавати світ і його закони.
Однак не дивлячись на нерідко висловлювані положення про активність суб’єкта, його діяльну участь у формуванні об’єкта, все ж провідним для французьких матеріалістів було по% ложення про пасивність суб’єкта, про споглядальний характер відображення суб’єктом об’єкта. Кондільяк, наприклад, уявляв пізнаючого суб’єкта у вигляді нерухомої статуї, яка набуває органів чуття і вбирає інформацію, що надходить із зовнішньо% го світу. Гельвецій теж розумів об’єкт поза активністю суб’єкта. Він говорив: «У нас є дві здібності, або ... дві пасивні сили...
Одна – здатність одержувати різні враження, які викликають в нас зовнішні предмети; вона називається фізичною чуттєвістю. Друга – здатність зберігати враження, які викликають у нас зовнішні предмети. Вона називається пам’яттю» [10].
Другою обмеженістю цих філософських систем була їх не! здатність справитися з діалектикою пізнавального процесу, з багатоаспектністю і складністю пізнання.
На відміну від споглядального матеріалізму, ідеалізм підкреслював роль активності суб’єкта у пізнанні об’єкта, у його
560