
Подольська - Філософія, 2006
.pdf
Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...
лим» аграрним Півднем, тобто розвинутими країнами і тими, що розвиваються.
Звичайно, спрямованість господарської діяльності людей неоднакова в різних народів, багато в чому вона залежить від географічних умов їхнього життя, але значення цього фактора не слід перебільшувати.
|
|
Люди існують |
на планеті |
|
. |
близько 3–3,2 млн. років. За цей |
|||
2 $ |
час |
змінилося |
приблизно |
|
|
560 |
тисяч поколінь, і тільки ос% |
||
|
таннє з них знайоме з переваж% |
|||
ною більшістю матеріальних і ду% |
||||
|
ховних надбань, які будь%коли до цього мало людство. Чи має історія сенс? Що дає її пізнання сучасній людині?
Історичне мислення – важлива складова філософського освоєння світу. Історіософією займалися Геродот і Платон, Фукідід та Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон та Августин Блаженний. Філософія історичного процесу починається з виз% начення складу і статусу, соціальної ролі та історичної долі дійо% вих осіб та виконавців історичних подій та вчинків. Філософія історії постає як наука про людей у просторі й часі, про їхні реальні дії та взаємовідносини.
Вивченням історичного факту класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин людей, їхнього еко% номічного і соціально%політичного розмежування займались О. Тьєррі, Ф. Гізо, Ф. Міньє, визначенням закономірностей і прогресивного характеру історичного про% цесу – Ф. Шлосер, Е. Маурер, І. Кант, Г. Ге% гель, К. Маркс, М. Вебер, В. Дільтей, А. Тойнбі, О. Шпенглер. Ці мислителі зро% били значний внесок у створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення зако% номірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах.
Історія дає змогу зрозуміти сучасне за допомогою минулого. Наприклад, джерела
641

Є. А. Подольська «Філософія»
розвитку капіталістичного виробництва, господарювання і способу життя М. Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, учений зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріо% ритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і чіткість у справах, бережливість тощо. Саме вони, на думку М. Вебера, становлять основу духу капіта% лізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку.
Історичне мислення є важливим чинником соціальної актив% ності, фактором виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та мобілізації їх на вирішення певних соціальних завдань.
Соціальна історія являє собою відносно самостійні і разом з тим глибоко взаємопоєднані між собою життєві лінії: історії подій (стосунків і конфліктів між соціальними групами та інсти% тутами), історії повсякденності (еволюції виробництва, побуту, способу життя тощо) та історії еволюції людського духу. Соціаль% на історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення, почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів. Людський вимір історії – у розумінні чільного місця людини в історичному процесі – дає можливість цілісно сприймати жит% тя у просторі й часі.
У той же час такі представники позитивізму і неопозитивіз% му, як Р. Карнап (1891–1970), О. Нейрат (1882–1945), Б. Рассел (1872–1970) та К. Поппер (1902–1994) скептично оцінюють ев% ристичні можливості історизму. К. Поппер, наприклад, взагалі доводить принципову неможливість науково% го знання в історії й суспільних науках, бо історія суспільства не знає вічних і незмінних законів. Ідеї історичного мислення К.Поппер протиставляє соціальне конструювання, суть якого – у творчо%практичній діяльності за потребами моменту без урахування історич% них тенденцій, традицій, звичаїв.
До розуміння історичного характеру соц% іуму філософи та історики йшли століттями,
642

Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...
намагаючись проникнути в природу і суть історії, визначити детермінуючі фактори й рушійні сили. Першу спробу охопити
історичний процес як цілісність зробив Августин Блаженний, що обгрунтував християнську концепцію історії як результат боже% ственного визначення. Етапною стала історична концепція Ге% геля, де процес суспільного розвитку розглядався як втілення абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії виявилась марксистська концепція її матеріалістичного розумін% ня, де розкриваються внутрішні чинники історії (суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами).
Концепція матеріалістичного розуміння історії виклика% ла неоднозначне ставлення. Одні пов’язували з нею надії на побудову соціально%справедливого комуністичного майбут% нього, інші вважали схематизацією історичного процесу і ор% ієнтацією пролетаріату на руйнування споконвічних підва% лин суспільного життя.
Відомий німецький філософ Юрген Хабермас (народився 1929 р.) висуває альтернативну марксизмові концепцію соціаль! ної еволюції, фундаментом створення якої він вважає лінгвістич% ний аналіз мови. Саме мовна комунікація і мовне розуміння створюють передумови для практичного здійснення передбачу% ваних форм життя, відповідних форм соціальної дійсності. Марксистський аналіз історії розвитку суспільства як історії становлення відповідних форм праці Ю. Хабермас намагаєть% ся замінити історією комунікативних процесів. Категорії «про% дуктивні сили» і «виробничі відносини» мають поступитися місцем більш загальним поняттям: «праця», що Хабермас тлу% мачить як раціональний вибір, «інструментальна дія» і «інте! ракція» (усі комунікативні дії). Історичний процес німецький вчений розглядає як соціокультурний процес навчання, відпо% відно до цього робить висновок про існування чотирьох сус% пільних формацій людської історії (передвисококультурної, традиційної, капіталістичної, посткапіталістичної, державно% соціалістичної). Еволюціоністська концепція Ю. Хабермаса спрямована проти основ марксизму – вчення про класову бо% ротьбу як головного джерела суспільного розвитку.
643

Є. А. Подольська «Філософія»
Талановитий культуролог, історик і соціальний філософ В. Дільтей (1833–1911) досліджував структуру і функціональ% ну сутність людської свідомості. Специфіка історичного пізнан% ня, на його думку, полягає у відтворенні історії як співпережи! вання. Свідомість складається з трьох відносно самостійних пластів: предметного (відтворює реальність) , емоційного (відби% ває ставлення людини до цієї картини) і волі (імпульси, спря% мовані на трансформацію дійсності). Завдання історика поля% гає не просто в описі сукупності речей і подій, а в розкритті закладеної в них внутрішньої активності людського духу.
Концепцію історії як прояв духовного відтворили представ% ники неогегельянства італійський вчений Бенедіто Кроче (1866–1952) та англійський філософ Р. Колінгвуд (1889–1943). У працях «Історія Італії», «Історія Європи у XIX ст.» Кроче наголошує на визначальній ролі ідей у розвитку суспільства. Головними рушійними силами історії постають п’ять світог! лядів: католицизм, авторитаризм, демократизм, комунізм і лібе% ралізм. Історія є ніщо інше, як вічно живе життя духу. Р. Колі% нгвуд у своїй праці «Ідея історії» теж спирається на пріоритетну роль ідей в історії – абсолютного духу як її головного джерела і рушійної сили. Головним критерієм істинності історичного пізнання він вважає тільки думку історика.
Неотомісти Е. Жильсон (1884–1978), Ж. Марітен (1882– 1973), Ю. Бохеньський (1902) та інші вбачають головну причи% ну історичних процесів у Богові і заперечують осягнення історії будь%яким іншим шляхом, крім пізнання реальних діянь Бога. Саме ним закладено в історію сенс, обумовлено долю людини. Створена Богом (і людиною) історія постає у вигляді безпосеред% нього життя, сенс якого в дотримуванні біблійного вчення і гу% маністично%людяних пріоритетів. За Марітеном, головними цінно! стями є солідарність підприємців і трудящих у межах корпорацій, ідеї «персоналістської демократії», християнізації всіх галузей духовної культури і екуменічного зближення релігій.
Сучасні представники «вічної філософії» (К. Вагнер, Й. Піпер, М. Мюллер, К. Ранер) твердять, що входження в істо% рію засобом «прислуховування до слова божого» є єдиною
644

Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...
стежинкою, що нарешті приведе до Храму, відродить одвічні гуманістичні пріоритети, подарує людському розуму втраче% ний раніше сенс.
Представники франкфуртської школи соціальної філософії М. Хоркхаймер (1895–1973) і Т. Адорно (1903–1969) у спільній роботі «Діалектика просвіти» подають історію в дусі ніцшеансь% кої волі до влади як процес утвердження панування. Вони вид% іляють у всесвітній історії три етапи. Перший характеризується пануванням сліпих природних сил над людиною, другий – відок% ремленістю і протистоянням суб’єкта і об’єкта, людини і приро% ди. Третій період всесвітньої історії – це маніпулятивне суспіль! ство, тобто система, всі життєві процеси і взаємозв’язки якої підпорядковані єдиній волі і спільній меті соціальної еволюції.
М. Хоркхаймер, Т. Адорно та Г. Маркузе (1898–1979) відки% дають історичний матеріалізм як загальну теорію історичного процесу, тлумачать матеріалістичне розуміння історії як знева% жання і нищення гуманного характеру великих ідей людства – істини, свободи, справедливості, гуманності, прогресу.
Французький філософ і соціолог Раймон Арон (1905–1983) вважав, що історик має охоплювати минуле своїм розумінням, «шукати у минулому себе і іншого». Історію він тлумачить як
ірраціональний, індетермінантний перебіг подій і хаос, в якому неможливо розібратись. Р. Арон заперечує існування історич% них законів, єдності світової історії, ідею суспільного прогресу як сходження людства ступенями розвитку.
Німецький філософ%екзистенціаліст Мартін Хайдеггер (1889–1976) у працях «Буття і час», «Про сутність людської свободи», «Буття й істина» та інших пропонує аналіз історич% ного процесу як «інстинтування людини» в царині свободи, як безпосереднього існування людства, його істинного буття і фак% торів забезпечення. Центральним поняттям історії є поняття світу – своєрідна система символів, цінностей, принципів, у якій розгортається людська життєдіяльність. Це феноменальна сфера смислів як можливих способів розуміння і витлумачен% ня речей. Смисли зафіксовані в мові, передаються від поколін% ня до покоління через традиційні фундаментальні уявлення і
645

Є. А. Подольська «Філософія»
звичаї. Світ, за Хайдеггером, – це міфологічно обгрунтований спосіб життя народу, що розгортається в систему повсякденно% практичного ставлення до землі, неба, батьків і богів. Сенс світо! вої історії полягає у збереженні заданих первинним світогляд% ним полем свідомості фундаментальної єдності цих чотирьох начал (землі, неба, смертних й богів). Якщо якийсь із першое% лементів першосвідомості випадає з орбіти мислення наступ% них поколінь, відбувається руйнація цілісності буття в світі.
Історія людства, на думку філософа%екзистенціаліста Карла Ясперса (1883–1969), має єдину основу – духовну, яка грунтується на вірі. Історія починається із своєрідного осьового часу – з момен% ту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення всезагального, забезпечили їй духовну самостійність і самість. У своїх працях «Психологія світоглядів», «Джерела історії та її мета», «Розум і антирозум у нашу епоху» та інших Ясперс доводить, що дійсну основу єднання людей становить дух, а не родова, природна чи економічна спільнота. Саме він забезпечує цілісність цивілізації, єднає людей у спільному прагненні до свободи, застерігає від раціоналістич% них утопій. Мислитель обґрунтовує ідею духовної єдності люд! ства як стрижня історичного процесу, як головного фактора, що спрямовує історичний поступ до свободи.
Британський%історик і філософ А. Дж. Тойнбі (1889–1975) розуміє історію як послідовну генезу цивілізацій, що проходять у своєму розвитку і падінні фази народження, зростання, ката% строфи, розкладу і загибелі. Кожна цивілізація існує в просторі і часі. Джерело історичного руху – у розумінні виклику Логосу. Осягнення історії – це розуміння суті боже% ственного виклику, що реалізується через різноманітні форми людської діяльності. Істо% рію рухає вперед творча меншість. Засобами застереження цивілізації від руйнування і па% діння А. Тойнбі вважає духовну злагоду, мо% ральну єдність народу, раціональність мислен% ня правлячих верств населення, здатність лідерів до нового розуміння суті виклику часу.
646

Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...
Професор філософії США Френсіс Фуку/ яма в 1989 р. опублікував статтю «Кінець історії», де доводить, що людство врешті%решт знайшло кінцеву, розумну форму суспільства і держави, поступово підтягує реальність до вселюдського ідеалу суспільного і державного співжиття. Лібералізм пропонує кінцеву раці% ональну форму суспільства. Головною ідеєю лібералізму є ідея самоцінності індивіда. Вона
викристалізовувалась у полеміці двох головних соціально%пол% ітичних течій – фашизму та комунізму. Фашизм наголошував на можливості подолання відчуження засобами сильної держави і виховання нової людини на ідеях національної виключності. Ко! мунізм обирав шлях соціальної революції і диктатури пролетарі% ату. Якщо перший призвів до Нюрнберзького процесу, то дру% гий – до краху політики перебудови. Сьогоденну загрозу лібералізму Ф. Фукуяма вбачає в релігії і націоналізмі.
Отже, пошук оптимальних ідей організації суспільного жит% тя триває. У XXІ ст. проблема виживання людства зумовлює новий виток теоретичних досліджень.
Суспільство включає в себе множину взаємопроникаючих один одного системно%структурних утворень, які виступають як певна якісна суспільна цілісність, історично визначений тип суспільних зв’язків і залежностей.
Суспільно/економічна формація становить скелет суспіль% ства, де фіксуються і опорні точки соціального організму, і ос% новні залежності його елементів, і основні механізми, що по% в’язують ці елементи один з одним. Виступаючи основною типологічною характеристикою суспільства, виражаючи його цілісність, суспільно%економічна формація постає і головним
ключем для розуміння еволюції суспільства, тобто постає і як характеристика історичних етапів розвитку соціального орган% ізму. Суспільно%економічні формації – це такі стадії суспільно% го розвитку, які базуються на пануванні певного способу вироб! ництва, котрий в кінцевому рахунку виступає критерієм історичного прогресу.
647

Є. А. Подольська «Філософія»
Розробка вчення про суспільно%економічні формації як ета% пи історії мало принципове значення для розуміння всесвітньої історії людства. По%перше, історія постала не як хаотичний аморфний потік соціальних змін, а як послідовна схема якісно відмінніх один від одного історичних етапів. По%друге, історія постала як сукупність революційних і еволюційних змін. По%третє, історія постала як процес прогресивного розвитку суспільства, тому що кожна формаційна сходинка означала більш високий рівень людської цивілізації. Отже, відкриття суспільно%економ% ічних формацій мало революційний вплив на історичну науку, відкривши принципово нові шляхи її розвитку на основі діа% лектико%матеріалістичної методології.
Існують різні схеми всесвітньо/історичного процесу:
п’ятичленна (первіснообщинна, рабовласницька, феодаль% на, капіталістична, комуністична);
шестичленна, коли додається ще азіатський спосіб вироб% ництва, що грунтується на особливостях ранньокласових суспільств Сходу;
чотиричленна, в якій рабовласницьке і феодальне суспіль% ство об’єднуються в одну суспільно%економічну формацію;
тричленна (особиста залежність, особиста незалежність, але матеріальна залежність, вільна індивідуальність);
двочленна (передісторія, включаючи капіталізм, та суто історія людства)
одночленна, коли вважається, що суспільство набуває рис суспільно%економічної формації лише на певному, досить високому рівні суспільного життя.
На межі ХХ–ХХІ ст. одним з важливих принципів поділу історії виступає цивілізаційний підхід, у межах якого всесвітня історія виявляється зміною та одночасним співіснуванням різних цивілізацій.
Цивілізація – це певна реальність, цілісність матеріального
ідуховного життя людей певних просторових та часових межах.
Уфілософії виділяються чотири підходи до розуміння цив% ілізації:
пряме суміщення понять цивілізації та культури, навіть їх ототожнення;
648

Розділ десятий. Загальні сфери життєдіяльності суспільства...
цивілізація вважається ідеалом розвитку людства;
вона виступає певною стадією в розвитку локальних культур;
це якісно різні етнічні, соціальні утворення, що характе% ризують рівень суспільно%матеріального розвитку різних

Є. А. Подольська «Філософія»
виробництва, підйому продуктивності праці, обміну, нерівном% ірності концентрації власності у різних членів племені.
На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та суспільні класи, потреба у регуляції стосунків між ними по% роджує такий інститут, як держава.
Народність виступає як спільність людей, що живуть на одній території, в єдиному соціокультурному середовищі, спілкуються однією мовою, мають спільні традиції, звичаї, риси характеру.
Приватна власність руйнувала цю єдність. На руїнах народності виникає така спільність, як нація; класові ж стосунки між людь% ми набувають все більш стійкого вигляду, зумовлюють характер суспільно%історичного процесу. Характер світосприйняття та направленість практичних дій багато в чому визначають націо% нальні ознаки. З 1000 різноманітних етносоціальних груп (націй, народностей, етнічних спільнот) насьогодні лише 170–175 на% родів піднялись у своєму розвитку до рівня нації. Зі 160 існую% чих нині держав близько 9/10 є багатонаціональними.
Через складність і багатомірність поняття нації неможливо охопити якимось одним визначенням; існують географічні, біо% логічні, психологічні трактування нації. Американський соціолог Г. Кон пов’язує націю з інтегративною особливістю ідей, його співвітчизник В. Сульцбах – з національною самосвідомістю, австрійський соціальний філософ О. Бауер – зі спільністю харак% теру людей та єдністю їх історичної долі. Історик та соціальний філософ Л. Гумільов вважав за націю%етнос «біофізичну ре% альність, завжди втілену в ту чи іншу соціальну форму» [11].
Націю можна трактувати як спільність людей, що формуєть! ся завдяки єдності таких засад:
територіальних, бо кожна нація має свій «життєвий простір», втрачаючи який, вона втрачає і організуючу, єднальну енергію;
етнічних (самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдності історії, традиції);
економічних, бо спільність господарських зв’язків універсаль! ного рівня консолідує людей, пов’язує єдиною справою;
загальнокультурних (мова, традиції, звичаї, обряди);
650