Завдання і запитання
Схарактеризуйте погляди О.Уайльда на мистецтво. Дайте визначення таким поняттям, як “естетизм”, “новий гедонізм”.
Яким чином у теорії Уайльда співвідносяться поняття “Краса” і “моральність”? Чим відрізняється “імморальність” від “аморальності”?
Яку роль в етико-естетичних теоріях Уайльда відіграє вчення про насолоду? У чому саме воно полягає?
У чому ви бачите позитивне значення теорій Уайльда для розвитку культури й літератури? З чим у його твердженнях ви не погоджуєтесь? Обгрунтуйте свою відповідь.
Яку роль відіграв Оскар Уайльд в утвердженні нового розуміння мистецтва в українській літературі?
“Портрет Доріана Грея”
Між насолодою і мораллю. “Портрет Доріана Грея”, єдиний роман Оскара Уайльда – біблія естетів і денді – з’явився на світ у результаті імпровізації: лише три тижні вистачило письменнику, щоб записати першу версію твору. Її надрукував американський часопис “Ліппінкотс Менслі Мегезін” у липневому числі за 1890 р. Наступного року він вийшов окремим виданням із суттєвими доповненнями.
В основу сюжету автор поклав розповідь про життєвий шлях Доріана Грея, людини рідкісної вроди, чий портрет стає дзеркалом його душі і марніє замість нього, а сам він залишається вічно юним. Ця обставина відкриває молодому чоловікові необмежені можливості для практичної реалізації програми “нового гедонізму” – теорії, з якою Доріана ознайомив його “друг” лорд Генрі Уоттон. Нічим не стриманий – ані хворобами, ані грішми, ані роками – “Чарівний принц” (як називають Доріана Грея в романі) втрачає моральні критерії і перетворюється на розбещеного споживача, злочинця, ерото- і наркомана і, врешті-решт, наляканий видовищем свого огидного “я”, відбитого на полотні, намагається знищити портрет. Замах на витвір мистецтва коштує йому життя – він гине, перетворившись на бридкого старого. Портрет залишається непошкодженим, а зображений на ньому Доріан знову стає молодим і вродливим.
Цю фантастичну й напівдетективну історію Оскар Уайльд використав для написання проблемного твору, в якому поставив ті питання, на які шукав відповіді протягом усього життя. Перше з них – співвідношення насолоди й моралі. Доля головних героїв твору - лорда Генрі Уоттона і Доріана Грея – ще одна спроба його розв’язання.
Лондонський денді, цинік і скептик лорд Генрі має звичку викладати свої думки у вигляді парадоксів. Його прізвисько в світі – “Принц парадокс”. Його дотепні афоризми за своєю тематикою охоплюють усі аспекти соціального життя й культури: поступ і політику, самозаперечення і гріх, оптимізм і песимізм, смерть і вульгарність, геніальність і Красу, шлюб і жіноцтво. Врешті-решт його висловлювання утворюють чітку й послідовну програму перебудови людської свідомості, схожу на ті, які пропонували такі відомі представники модернізму, як А.Рембо і Фр.Ніцше. Він заперечує й відкидає традиційні цінності, звинувачуючи їх у тому, що вони заважають розвиткові непересічної індивідуальності. Замість застарілих істин він висуває принцип усебічного розквіту особистості, чиє завдання полягає в тому, щоб прожити своє життя “повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію…”1. Найкоротший шлях до цього ідеалу – програма “нового гедонізму”, тобто прагнення зазнавати насолоди від кожної миті буття, від кожного почуття, навіть злочинного й забороненого. “Ось що потрібне нашому вікові”, – каже він Доріанові, який уважно прислухається до його небезпечних теорій. На думку Генрі Уоттона, все, що стоїть на заваді пошуків насолоди – а це насамперед релігія і мораль – треба зруйнувати. “Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя”, – каже він. Основою віри в Бога й етичних принципів він проголошує страх покарання і нічого більше. Не варто опиратися спокусі, проповідує лорд Генрі, бо єдиний спосіб збутися її – “це піддатись їй”. Завдяки такій софістичній маніпуляції ідеями саме поняття гріха зникає разом із критеріями добра й зла, а людські вчинки виводяться за межі моральності.
Стверджуючи уседозволеність, лорд Генрі, на побіжний погляд, сам начебто нічого особливо неморального не робить – нікого не вбиває, не спокушає жінок, не зраджує друзів. Це відбувається тому, що він зазнає більш вишуканої насолоди – від необмеженої влади над Доріаном Греєм, чию душу він сформував і розвинув. Саме експериментування, гра життям юнака і становить для лорда Генрі найвищу радість. “Та й самий вплив твій на іншу людину – як він зачаровує! – милуючись собою, розмірковує він. – Переносити на якусь мить власну душу в чиїсь граційні форми; чути, як твої думки відлунюють до тебе, збагачені музикою пристрастей і юності; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюїд чи дивний аромат, – у цьому справжнє задоволення, що тільки можливе в такому обмеженому й вульгарному віці, як наш, украй плотський у своїх насолодах і вкрай банальний у своїх потягах”.
Моральність і насолода протиставлені одне одному не тільки в словах лорда Генрі Уоттона, а й у його справах. Проте найбільше вражає читача в образі цього героя той факт, що автор зображує його абсолютно щасливою людиною. Причина цього щастя полягає в тому, що вона “виховала в собі” байдужість та егоїзм, і при цьому їй вистачає здорового глузду ніколи не забувати про власні інтереси, про самозбереження, не робити того, що може зіпсувати власну репутацію в очах інших людей. Рецепт щастя, за лордом Генрі Уоттоном, передбачає уміння поєднувати цілковиту неморальність (чи імморальність) з обережністю й поміркованістю, аби не зашкодити собі. Це дійсно шлях до насолоди, але він навряд чи є таким вже привабливим з погляду людяності, тому що це шлях не розвитку, а радше занепаду особистості, колосальне звуження розуміння людського призначення.
Доріанові бракує досвідченості й обережності його “друга”, і тому спроби реалізувати програму “нового гедонізму” закінчуються для нього катастрофою. Лорд Генрі Уоттон ніколи не розпочав би експериментувати на собі, як це робить молодий чоловік. Відсутність фінансових і фізичних перешкод і навіть вічна молодість, яку забезпечує йому портрет, стали причиною занепаду особистості Доріана, і замість того, щоб зробитися “наочним взірцем нового гедонізму”, він уособлює розбещеність і розпусту. Сам по собі надто самозакоханий, егоїстичний, під впливом теорій лорда Генрі Уоттона він стає примхливим красунчиком, для якого є тільки одна свята річ – його бажання, його жага насолоди. З кожним епізодом дедалі очевиднішою стаж його деградація: почавши з лицемірства й жорстокості у випадку з Себілою Вейн, він закінчує перебуванням у притонах і вбивством. Проте в його історії найжахливішим є не тільки його падіння, а його неспроможність стати щасливим. Щось постійно отруює його душу, викликає відразу до життя. Він рухається в зачарованому колі: чим більше він має насолод, тим швидше вони йому набридають. Це примушує шукати нових і нових насолод, дедалі безглуздіших і брудніших, які, своєю чергою, можуть задовольнити не більше ніж на мить. На відміну від свого “вчителя”, Доріан Грей ніколи не відає душевного спокою, цієї основи безхмарного щастя, в якому купається лорд Генрі Уоттон.
Цілком віддатися насолоді Доріанові заважають залишки моральності, які все ж таки є в його душі. Він ще не до кінця втратив розуміння таких категорій, як сумління, гріх, покарання. Вони нагадують про себе болем у серці, хоча під рукою у нього завжди є достатня кількість аргументів, аби заспокоїти і виправдати себе. У цьому плані він ще не “досяг” рівня лорда Генрі Уоттона, для якого категорія моральності – щось давно забуте. Друга причина, яка псує спокій Доріана – це страх, тваринний і всепереможний, що хтось інший дізнається про його таємниці, про злочини, які він скоїв. Це ще одна помилка Доріана, що її ніколи не припустився б лорд Генрі, який за будь-яких обставин не став би робити нічого такого, про що не можна розмовляти по обіді. Саме бажання позбавитися причини цього страху і водночас і сумління, аби далі зазнавати насолоди, тільки тепер вже без жодної перешкоди, продиктувало Доріанові рішення знищити портрет. “Цей ніж покінчив з художником – і він же покінчить з художнім твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям в душі портрета, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде, врешті, спокій”. Попри всі зовнішні розбіжності з долею лорда Генрі, життєвий шлях Доріана ілюструє той самий принцип: життя виключно заради насолоди можливе лише за умов цілковитої втрати людяності, за умов послідовного і свідомого виховання егоїзму.
У передмові до роману Оскар Уайльд виголосив, що “немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе…” Критики та історики літератури вже більше ста років сперечаються з того приводу, яку ж книгу написав Уайльд – моральну чи неморальну? Здається, що на це запитання немає однозначної відповіді, тому що письменник у своїй книзі однаково переконливо довів і позитивний сенс гедонізму для розвитку культури, і абсолютну необхідність дотримання моральних принципів для існування не тільки суспільства, а й Краси. Уайльд показав, що вміння цінувати свою насолоду, поза сумнівом, сприяє розквіту особистості, і що водночас культ нічим не контрольованої насолоди становить серйозну загрозу для тієї ж самої особистості.
Завдання і запитання
Складіть психологічну характеристику обох героїв. Чи виправдовують вони ті імена, якими їх називають – Чарівний принц і Принц парадокс?
У чому, на думку лорда Генрі Уоттона, полягають сенс життя та обов’язок сучасної людини?
Як лорд Генрі трактує такі поняття, як “гріх”, “самозречення”, “спокуса”?
Сформулюйте основні принципи “нового гедонізму”. Що ви думаєте з приводу цієї теорії?
Який вплив на Доріана Грея справляють слова лорда Генрі?
Що чи хто спричиняє деградацію особистості Доріана: лорд Генрі, суспільство, сам юнак?
Яку роль у житті Доріана Грея відіграє портрет?
Схарактеризуйте спосіб життя Доріана Грея. Що заважає йому стати взірцем “нового гедонізму”?
Як письменник розв’язує проблему співвідношення моральності і насолоди?
Роман чи естетичний трактат? Усі персонажі твору цікавляться прекрасним або є діячами мистецтва, їх оточують шедеври літератури, театру, живопису, музики. Це створює сприятливу ситуацію для осмислення другої центральної теми всієї творчості Оскара Уайльда – ролі Краси в житті.
Герої роману розмірковують над тими самим проблемами, що й автор, а деякі фабульні частини є розгорнутим розвитком і “художньою перевіркою” Уайльдівських естетичних ідей. Наприклад, передмова до роману містить такий вислів: “Розкрити себе і втаїти митця – цього прагне мистецтво”. Цей важливий принцип підтверджує досвід Безіла Голуорда – єдиного в романі художника в буквальному значенні цього слова. У першому розділі він спочатку висловлює думки, які ніби суперечать переконанням автора. Тоді він каже, що не хоче виставляти портрет Доріана, тому що в картині глядачі надто легко пізнають “я” митця. Проте згодом він змінює точку зору і починає стверджувати те саме, що й Уайльд: витвір мистецтва є річчю абстрактною, яка не може відображати “я” його творця безпосередньо. Тому для Безіла немає ніякої небезпеки, якщо він покаже портрет широкому колу людей.
У різних есе та діалогах Оскар Уайльд неодноразово спростовував тезу про те, що мистецтво наслідує життя, і стверджував, що, навпаки, життя наслідує мистецтво. Він доводив це посиланням на історію літератури, кажучи, що ті чи інші типи (як Гобсек, Растіньяк або Вотрен) спочатку з’являються в уяві письменника. Після цього читачі захоплюються ними і починають у звичайному житті повторювати їхні вчинки і в такий спосіб із суто літературних типів вони стають типами соціальними. Саме так, на його думку, відбулося з Тургенівськими нігілістами: прочитавши про Базарова, молоді люди почали грати ролі базарових у науці, у побуті, у коханні. Це відбувається тому, що “глядача, а не життя – ось що, власне, відображає мистецтво”. Більше того, за Уайльдом, мистецтво – це мистецтво брехні, тобто життя і мистецтво розвиваються за законами, які не мають нічого спільного між собою.
У романі можна знайти епізоди, коли вчинки героїв “ілюструють” наведені естетичні ідеї Уайльда. Зокрема, їхні ролі в суспільстві розвиваються за планом, який вони “вичитують” в літературних творах. Їхнє життя іде за мистецтвом, наслідує його. Книга, подарована Доріанові в розділі Х лордом Генрі Уоттоном, стає сценарієм подальшого життя юнака. Та й сам він (принаймні внутрішньо) “народився” з парадоксів свого “друга”.
Невміння героїв проводити межу між мистецтвом та реальністю призводить до трагедії. Показовим у цьому плані є епізод закоханості Доріана в Сібілу Вейн. Доки дівчина не знає, що таке справжнє кохання, вона спроможна чудово грати кохання на сцені, проте реальна пристрасть до Доріана стає згубною для її таланту. Юнак, своєю чергою, припускається подібної помилки. Закохавшись у Сібілу, захоплений її здібністю перевтілення, а не нею самою, він так само не бачить різниці між мистецтвом і життям. Фінал цієї низки помилок – розбите серце Сібіли Вейн та її самогубство.
І, нарешті, велику увагу Уайльд приділяє в романі такій принциповій для нього ідеї, як утвердження найвищої цінності Краси. Вже перший афоризм передмови проголошує: “Митець – творець прекрасного”. Лише ті, хто цінує Красу, є “обранцями”. Лорд Генрі Уоттон стверджує, що “Краса є прояв Генія – ба навіть вища за Генія, і остільки, що не потребує пояснення”. Тому, з погляду будь-якого естета, найгіршим є злочин навіть не проти людини, а проти мистецтва.
Ці теоретичні положення естетичної теорії Уайльда дають змогу зрозуміти причини двох смертей у творі. Брат Сібіли Вейн Джеймс гине через те, що робить замах на Прекрасне – на життя Доріана Грея. Та й сам Доріан карається і помирає тільки тоді, коли хоче знешкодити витвір мистецтва – власний портрет.
Отже, Уайльд насмілився зробити з роману справжній “естетичний трактат”. Безумовно, ці слова не варто тлумачити буквально. Мова йде лише про те, що Уайльд-прозаїк зумів знайти гармонію між цікавою і дотепною формою твору і складним ідейним планом, перетворивши в такий спосіб красне письменство на засіб постановки проблем розвитку мистецтва новітнього часу.
Світ речей – побут як витвір мистецтва. Персонажі Оскара Уайльда – типові денді, представники вищого світу – живуть так, як повинні жити герої роману, написаного естетом. У їхній побут невід’ємною частиною увійшли рідкісні й коштовні речі, які створюють навколо них атмосферу надзвичайного. Їх прикрашають кільця, намиста, браслети, броші. Їхні помешкання переповнені колекціями старовинної зброї, розкішними меблями, різноманітними предметами, виробленими найвідомішими майстрами з найцінніших матеріалів (слонова кістка, мармур, цінні породи дерева, бронза). У деталях інтер’єрів все продумане й оздоблене з великим смаком. Маленькі чудові статуетки на робочих столах знаходяться поряд із рідкісними книжковими виданнями. Погляд зупиняється на китайській порцеляні, японських ширмах. Важкі фіранки не пропускають сонячні промені і створюють м’яке затишне освітлення .
Не меншу увагу приділяють герої письменника квітам. Тут і троянди, і бузок, і анемони, і лілеї, і десятки інших. Різноманітною є кольорова гама речей. Автор надає перевагу насиченим і яскравим барвам. “Жовте”, “золоте”, “пурпурове”, “блакитне”, “помаранчеве” засліплює й причаровує. Мальовничі кольори непомітно перетікають у запахи рослин, коштовної парфумерії, ароматизованих цигарок. За спостереженнями дослідників, епітет “вишуканий” зустрічається в тексті роману десятки разів. Ще більш частотнішими є слово “краса” та похідний від нього прикметник “прекрасний”, яких вжито письменником 98 разів. Сюди слід додати довгий перелік синонімів “чудовий”, “мальовничий”, “захоплюючий”, “витончений” – випадків вжитку таких слів налічується 258. У книзі згадується 39 видів коштовного каміння, 23 назви музичних інструментів, деякі з яких рідкісні та екзотичні, що їх позбирав Доріан у себе вдома. В його колекції були "джурупарис” індіанців із Ріо-Негро, “дивитись на який жінкам узагалі заборонено, а юнаки побачити його можуть лише після посту і самокатування”; “глиняні глечики перуанців, що породжують нібито пронизливі пташині крики”; “флейти з людських кісток”. Купує Доріан і чудові шати, і культові вбрання, і найдобірніші тканини і вишивки. Гортаючи сторінки роману Оскара Уайльда, читач ніби потрапляє до чудового музею, де зібрано все найцікавіше, найпрекрасніше, найрідкісніше. Зроблено це письменником з окремою метою – у такий спосіб він мав намір впливати на смаки сучасників і переконати їх інакше поставитися до власного життя, змінити побут, зробити його витвором мистецтва.
Уайльд – володар слів. Мабуть, найбільшою коштовністю в романі є мова, чудова, з її бездоганним синтаксисом та еквілібристикою слів. Автори спогадів неодноразово вказували, що Оскар Уайльд був неперевершеним майстром розмови. Слово для нього було магічним інструментом впливу на душу людини. Ось як описував своє враження від спілкування з письменником один із його сучасників: “Як його розмова походила на гру сонячного водограю! Він підіймався у повітря, постійно змінюючи обриси, але завжди в ньому виблискували відтінки веселки, і коли здавалось, що ви зуміли схопити обриси того або іншого струменя, він зникав і на його місці іскрився новий, і ви насилу могли пригадати кількома секундами пізніше, як виглядав той, перший, який так вас причарував. Як і всяку розмову, її неможливо відтворити, тому що жест і тембр голосу грають у ній велику роль – вони були головним засобом, за допомогою якого Уайльд виражав свій дух”.
Легко помітити, що герої Уайльда багато чого “взяли” від їхнього творця в мистецтві красномовства. Тут найближчою автору постаттю є лорд Генрі Уоттон. Як і Уайльд, він є майстром парадоксу. Більшість із них мають самостійну вартість і заслуговують на те, щоб їх включили до антології англійської афористики. Наприклад: “Трагедія старості не в тому, що людина стара тілом, а в тому, що вона молода душею”; “Я виявив, що кінець кінцем є тільки дві категорії жінок: звичайні і підмальовані. Звичайні – дуже корисні. Якщо вам треба набути репутації, досить лише запросити таку жінку повечеряти з вами. Друга категорія жінок – дуже чарівні. Але вони припускаються однієї помилки: підмальовують себе тільки для того, щоб виглядати молодими”; “Які нісеніття плетуть у нас про щасливі сім’ї! Чоловік може бути щасливим хоч би з якою жінкою, аби лиш він її не кохав”.
Лорд Генрі бездоганно володіє усім репертуаром інтонаційного забарвлення мови, павзами, переходами тонів, і тому його слова бринять солодкою музикою, “як у віоли чи лютні”. Інтелектуального блиску і магічного звучання надають промовам лорда Генрі, інших героїв, авторським відступам несподівані й мальовничі метафори, порівняння, епітети, які поєднуються з явними або прихованими цитатами та посиланнями на персонажів літературних творів, історичних діячів, письменників, архітекторів, художників, музикантів, композиторів, скульпторів. Часто вживаються традиційні для поетичної мови імена міфологічних персонажів та назви фантастичних істот (сирени, титани, корибанти, дріади, гіпогрифи). Легко відбувається перехід з англійської на інші мови: французьку, латину, німецьку.
У деяких епізодах, особливо в описах, Оскар Уайльд демонструє володіння всіма новітніми досягненнями у галузі поетичної мови, розробленими французьким символізмом. Як переконливий доказ цього, можна навести приклад опису нічного Лондона в розділі ХІІІ, безпосередньо після вбивства Безіла Голуорда Доріаном Греєм. Міський краєвид передає ті жахливі емоції, які переповнюють його. Він стоїть на балконі, і бачить у небі міріади зірок, які нагадують йому розкритий хвіст павича. Він дивить вниз, і помічає відблиски вогнів, чує вигуки п’яної жінки, її різкий і хрипкий голос. Уся моторошна сцена подається в голубому світлі газових ліхтарів, що мерехтять на вітру, і тільки чути, як риплять “залізні гілки дерев”. У цьому описі звуки, кольори, освітлення зливаються в єдину огидну симфонію – точний відповідник того, що відбувається в душі персонажа, який щойно скоїв бридкий злочин.