Оскар Уайльд

Людина-парадокс. Життя і творчість Оскара Фінгела О’Флаерті Уайльда, відомого у всьому світі автора п’єс, оповідань, критичних есе, чарівних казок, а також роману “Портрет Доріана Грея”, завжди була і досі залишається проблемою й викликом. Його строката постать і парадоксальні вислови нікого не залишають байдужим. За життя майже кожен його крок супроводжувався палкими суперечками. Він був улюбленим об’єктом карикатуристів, навколо його приватного життя точилися плітки. Прихильники таланту Уайльда проголосили його “мучеником Прекрасного”, який став жертвою лицемірів-пуритан. Для багатьох інших він назавжди залишився уособленням розбещеності й неморальності. Немає нічого несподіваного в тому, що сам Уайльд – людина і письменник – з часом перетворився на справжнього літературного персонажа: про нього знімаються фільми, ставляться п’єси, його біографію покладено в основу таких літературних творів, як “Король життя” Я.Парандовського, “Боягуз вбиває поцілунком” Р.Персі і “Заповіт Оскара Уайльда” П.Акройда, на його постать і художній досвід посилаються сучасні англо-американські критики, розробляючи свої літературознавчі теорії.

“Драма моєї долі, – якось висловився про себе Оскар Уайльд, – полягає в тому, що я вклав увесь свій геній в життя, а в мої літературні твори – лише талант”. Його життя насправді могло би стати блискучим, бо для цього в нього були всі підстави: заможні й освічені батьки, обдарованість різноманітними здібностями, які він мав змогу розвинути в найкращих навчальних закладах того часу. Народився майбутній письменник 1854 р. в Дубліні, столиці Ірландії, в сім’ї, де все дихало любов’ю до науки і мистецтва. Його батько, сер Уїльям, був відомим хірургом-офтальмологом, а також археологом-аматором, знавцем кельтського фольклору і письменником. Леді Уайльд, мати Оскара, теж була письменницею й активно боролася за свободу Ірландії. В її бібліотеці хлопчик міг погортати книжки з дарчими написами класиків англійської літератури. Вона також була далекою родичкою знаменитого Чарлза Роберта Метьюріна, автора роману “Мельмот-мандрівник”. Коли прийшов час, перед хлопчиком відчинилися двері найпрестижніших шкіл та університетів Великої Британії: спочатку школи Портора й Трініті коледжу в Дубліні, а, врешті-решт, і Оксфорду.

Оскар Уайльд завжди мав репутацію першого учня. Завдяки своїм непересічним розумовим здібностям він вигравав стипендії і премії. 1875 р. юнак відбув у подорож Італією, а 1876 р. разом з професором Мегеффі (відомим вченим і президентом Академії наук Ірландії!) – Грецією. Майбутній письменник і естет був присутнім на археологічних розкопках і бачив, як робітники знаходили шедеври давньогрецького мистецтва, які потім потрапили до колекцій найкращих музеїв світу. Він добре опанував мови, як сучасні, так і класичні. Про його знання французької свідчить такий факт: ставши зрілим автором, він написав драму “Саломея” бездоганною французькою. Його вчителями в Оксфорді були видатні мислителі й письменники, найвпливовіші інтелектуали європейського рівня М.Арнольд, Дж.Раскін, У.Пейтер. Два останніх відомі як провідні теоретики естетизму, завдяки чому вже за університетських років Уайльд сповідував ідеали “мистецтва заради мистецтва”. Потім йому судилося перетворитися на одного з апостолів “естетського руху” у Великій Британії. 1878 р. Оскар Уайльд закінчив Оксфорд, здобувши почесну премію Ньюдігейта за поему “Равенна”.

Залишивши стіни університету, Оскар Уайльд переїхав до Лондона і почав входити в життя верхівки англійського суспільства і письменницькі кола. Він звик до успіху і сподівався, що його кар’єра буде такою ж блискучою, як і його студентські роки, але він помилився. Ні столичні аристократи, ні літератори не палали бажанням впускати в свій світ нового обдарованого конкурента, який, до того ж, мав непомірні амбіції. Ще в дитинстві він стверджував, що його улюбленими героями були Люсьєн де Рюбампре і Жульєн Сорель. Як і вони, Оскар Уайльд жадав грошей і слави, як і вони, на переймався добором засобів. Його ситуація ускладнювалась тим, що його батько помер, коли юнак ще був студентом, майже не залишивши нічого у спадок. Нахабно-геніальний молодий чоловік вимушений був прокладати шлях нагору самотужки. З іншого боку, чимало проблем для нього створювало його ірландське походження – для багатьох представників вищого світу він завжди залишався вискочкою-провінціалом, який походив не з протестантського, а з католицького середовища, чия мати, до того ж, була причетною до ірландського визвольного руху.

Отже, від початку поява Уайльда в англійському культурному житті перетворилась на проблему. І він обрав єдиний для нього можливий шлях просування вперед – свідоме загострення конфлікту, поглиблення його і використання заради самореклами – небезпечна програма дій, яка врешті-решт привела його до загибелі. Він шокував публіку, дратував її, заганяв у кут своїми дошкульними дотепами, які викликали ненависть, але охоче повторювались усіма. Вже на початку 1880-х рр. він мав стійку репутацію лідера естетів і справжнього денді. Його можна було зустріти на прогулянці з духмяною квіткою соняха. Цілком закономірно, що Уайльд майже одразу потрапив на вістря сатири модних карикатуристів та фейлетоністів. Він відповідав їм гідними чином, глузливо-їдко й безжалісно. Цей постійний галас приніс Уайльду швидку популярність. 1882 р. він читав лекції в США, а 1883 р. прожив кілька місяців у Парижі, де зустрівся з багатьма провідними французькими літераторами: Е.Золя, А.Доде, Ст. Малларме та ін. 29 травня 1884 року Оскар Уайльд одружився з Констанцією Ллойд, з якою мав двох синів.

Незважаючи на напружене світське життя, він цілеспрямовано працював над собою, над своїм стилем і поступово став одним із найоригінальніших мислителів і письменників новітньої європейської літератури. 1887 року побачила світ його пародія на готичні романи “Кентервільський привид”, того ж року він став редактором журналу “Світ жінки”. Невдовзі після цього була опублікована перша збірка казок Уайльда “Щасливий принц та інші історії”, а наступного року вийшли есе “Перо, олівець і отрута” та “Занепад брехні”, а також оповідання “Портрет містера У.Х.” У 1890 році з’явилися широко відомий роман Оскара Уайльда “Портрет Доріана Грея” та ще одна естетична праця “Критик як митець”.

У першій половині 1890-х рр. Оскар Уайльд посідає одне з перших місць в англійській літературі. Тематичне багатство й жанрова різноманітність його творів, їх художня довершеність свідчать про неабиякий талант письменника. За один 1891 рік ним створені п’єса “Герцогиня Падуанська”, есе “Душа людини за соціалізму”, а також книга критичних праць “Задуми”, збірка оповідань “Злочин лорда Артура Севіла”, книга казок “Гранатовий будиночок”. Протягом 1892-1895 рр. Уайльд досягає найбільшого успіху як автор п’єс: він пише трагедію “Саломея”, комедії “Віяло леді Уїндемір”, “Ідеальний чоловік” і “Як важливо бути поважним”. Уайльд був одним із тих драматургів, хто разом з Д.Б.Шоу, розпочав відродження англійської драматургії після відносного занепаду в ХІХ ст.

На ниві красного письменства й естетики він залишався таким самим прихильником парадоксів, як і в світських салонах. Його погляди на природу мистецтва, на призначення людини, його вчення про насолоду і красу як головні цінності, заради яких тільки й варто жити, його гостра критика англійського суспільства стали викликом усьому духу доби. Ще більше роздратування викликав спосіб життя Уайльда. Успіх Уайльда як драматурга приніс йому великі гроші, які він використовував на плотські розваги: на розкішні обіди й вечірки. Ненормальне, морально брудне життя письменника не могло не закінчитися катастрофою у 1895 році, який є водночас піком слави і часом падіння Уайльда.

Ще раніше, десь із 1891 р., його постійним супутником став лорд Альфред Дуглас. На нього письменник витрачав шалені гроші, намагаючись задовольнити його найменші примхи. Батько Альфреда, маркіз Квінсберрі, людина психічно неврівноважена, переслідував письменника, звинувачуючи його в тому, що він розбестив його сина. Роздратований Уайльд порушив проти маркіза кримінальну справу, але невдовзі сам постав перед судом і програв процес: його було засуджено на два роки ув’язнення і важких робіт, оголошено банкрутом, позбавлено батьківських прав і віддано на глум натовпу.

1897 року, коли Уайльд вийшов із в’язниці, його зустріли ворожість і презирство англійського суспільства. Йому довелося виїхати за кордон – до Франції. Там на короткий час до нього повернулося натхнення, і він написав чудову поему “Балада Редінгської в’язниці” (1898). Але, на жаль, більш нічого, окрім цього шедевра, він так і не створив. Щоправда, збереглося ще листування Уайльда, серед якого вирізняється так звана тюремна сповідь “De Profundis”, в якій письменник розглядає свої заплутані стосунки з Боззі (лордом Альфредом Дугласом). Доля невблаганно відлічувала його життя –Оскар Уайльд помер у злиднях у Парижі 30 листопада 1900 р.

Безумовно, Уайльд – постать суперечлива, людина надто егоїстична, що слабувала на нарцисизм. Так, він був самозакоханим, упивався своїми успіхами, але ж успіхи ті були його! Він любив славу, але який творець обійдеться без неї? З іншого боку, англійське суспільство поводилося з ним не найгіднішим чином. Найбільше знущались і лютували представники “середніх класів”. Це вони, як свідчить друг письменника Р.Шерард, казились у захваті, почувши убивчий для письменника вирок: “Коли я, хитаючись, спускався по сходах, – пише Р.Шерерад, – то чув крики й прокльони, які злітали з уст натовпу навколо мене. Але що мене вразило ще гостріше, так ця диявольська радість від того, що чиєсь життя руйнується. Коли новина про вирок аристократові досягла натовпу біля центрального карного суду, чоловіки й жінки взялися за руки й почали танцювати якусь незграбну фарандолу і кидати лондонське багно у запалі; їхні бридкі обличчя дикунів сяяли тріумфом”.

Нестриманість обивателів має своє пояснення. Трагедія Оскара Уайльда полягає в тому, що розквіт його таланту припадає на Вікторіанську добу з її поважністю, тверезістю, цнотливістю і … лицемірством. Тому його надто вільний спосіб життя і надто сміливі погляди не могли не дратувати “добропорядних громадян”. Вони самі великою мірою були чинником, що провокували його ризиковані вчинки. Про це вдало висловився відомий англійський письменник Р.Олдінгтон, який зазначив, “що … нездорова реакція на справу Уайльда з боку суспільства і його законних представників продемонструвала, що й саме суспільство було хворим, а не лише його в’язень”.