Література хіх століття.
“Маркса просторіччя,
Наївне дев’ятнадцяте сторіччя”
О.Ольжич. “На небі хмара – вічність і світи…”
“Протягом ХІХ ст. митці працювали “естетично змішано”. Вони зводили суто естетичні елементи до мінімуму й намагалися побудувати художній твір майже повністю на відтворенні реальності. В цьому розумінні все зразкове мистецтво … століття було реалістичним”.
Х. Ортега-і-Гассет “Дегуманізація мистецтва”
Поступ індустріальної цивілізації. ХІХ ст. – час бурхливих подій, стрімкого розвитку промисловості, віри в науково-технічний прогрес і занепаду релігійних вірувань. Провідні цивілізації Нового і Старого Світу продовжують розвиватись під впливом таких могутніх стимулів, як Велика французька й Американська революції. Головне гасло доби – свобода. Індивіди й цілі стани, народи і держави палають жагою до волі. Певна річ, кожний надавав цьому поняттю власного тлумачення. В таких країнах, як Греція, Польща, Італія, воно звучало як заклик до боротьби за незалежність, найяскравішою сторінкою якої став рух Гарібальді в Італії. Для численних прихильників ліберальної ідеї, що виникла саме в ХІХ ст., свобода означала усунення обмежень на торгівлю й виробництво, подальший розвиток парламентської демократії, духовну незалежність людини. Для жінок, історично найбільш пригнобленої половини людства, головним був захист своїх прав у суспільстві (рух фемінізму). Протягом цієї доби руйнуються монархії, свобода слова усвідомлюється як необхідна умова існування цивілізованої людини, а такий жахливий пережиток Середньовіччя, як кріпацтво, навіть у найконсервативнішій країні, як Росія, відходить у небуття.
Навальний ритм змін особливо відчувається в економіці та соціальній сфері. Розвиток промисловості разом із прагненням поліпшити умови життя змінили звичний устрій західного світу. ХІХ ст. – це доба індустріальної революції в Європі й США та швидкого формування урбаністичної (міської) цивілізації, наслідком яких був різкий злам у ставленні до цінностей, а також зміна світогляду. З одного боку, середній клас (інтелігенція, службовці, заможні комерсанти, робітники з високими прибутками, менеджери тощо) остаточно перетворюється на один із вирішальних чинників розвитку культури. З іншого боку, релігійні вірування перебувають у стані кризи під впливом новітніх досягнень науки. Протягом десятиріч володарями думок були вчені-природознавці, з-поміж яких найбільшої відомості набув Ч.Дарвін. Його епохальні твори, зокрема “Походження видів” (1859 р.), запровадили в обіг наукових ідей еволюціоністську теорію, яка протягом другої половини ХІХ ст. перетворилась на панівний метод пізнання не тільки природних явищ, а й соціальних та економічних процесів, а також була ефективним засобом розв’язання загальнофілософських проблем та ідеологічною основою атеїзму. Зокрема, саме теорії Ч.Дарвіна значною мірою стимулювали так званий “біблійний критицизм”, сутність якого полягала в тому, що Святе Письмо критикувалося з наукової точки зору. Не варто казати, що це була справжня революція в свідомості людей, вихованих на християнських цінностях. Не менш популярним був і позитивізм – філософський напрям, збудований на принципі, що справжнє (“позитивне”) знання є результатом окремих спеціальних наук та їхнього синтетичного об’єднання, а філософія як окрема наука не має права на існування. Найвідомішими представниками позитивізму були О.Конт, Дж. Ст. Мілль, Г. Спенсер. Захоплення наукою та прогресом подекуди мало вигляд культу й нагадувало своєрідну релігію.
Визначальним став ще один конфлікт доби – між пролетаріатом (робітниками) і системою вільного підприємництва, яка за тих часів була жорстокою й нецивілізованою. Зіткнення інтересів робітників і роботодавців спричинило поширення різноманітних варіантів соціалізму (утопічний, християнський, “науковий” К. Маркса та ін.). Ще одна впливова соціальна доктрина ХІХ ст. – анархізм, найвідомішими теоретиками якого були П.Прудон, М.Бакунін і П.Кропоткін.
Література і час. Література ХІХ ст. була тісно пов’язана зі своєю добою. Відгуком на духовні потреби суспільства стало формування всередині (з середини) і протягом третьої третини ХІХ ст. нового великого художнього літературного стилю, який отримав назву реалізму. Спочатку риси цього стилю виникали спонтанно в творах Стендаля, О.де Бальзака, Ч.Діккенса, О.Пушкіна, М.Гоголя, і тільки у 50-тих рр. ХІХ ст. з’явився сам термін, а потім і спроби осмислити творчість багатьох письменників тієї доби як окремий напрям. Класиками реалістичної літератури, окрім вищезгаданих, також називають Г.Флобера, Г. де Мопассана, А.Доде, У.М.Теккерея, І.Гончарова, І.Тургенєва, М.Лєскова, Л.Толстого, Ф.Достоєвського та багатьох інших.
Письменники-реалісти були переважно представниками середнього класу й писали про великі та маленькі міста, діяльність міністерств, видавництв, бюрократичних установ, подружнє життя, провінційну рутину, тобто про те, що становило повсякденне існування цієї суспільної групи. Багато хто з них свідомо враховував суто наукові способи пізнання (зокрема досягнення природознавчих і соціальних наук), новітні теорії Дарвіна й позитивістів. Ідучи назустріч смаку, що народжувався внаслідок розвитку індустріальної урбаністичної культури, вони прискіпливо вивчали матеріальні мотиви людської поведінки й приватне життя індивідів і намагалися зображувати життя об’єктивно, тобто неупереджено, фіксуючи як позитивні, так і негативні його риси. Звідси випливає зацікавленість реалістів сучасними “брудними”, “низькими” темами, матеріальними чинниками буття: гроші, фізіологія, одяг, житло, клімат тощо. Один із найважливіших принципів реалістичного мистецтва – показ літературного персонажа в тісному зв’язку з оточенням, яке формує характер людини. На основі ретельного аналізу реальності, різних варіантів соціальної поведінки письменники-реалісти створювали типи – узагальнені образи людей, характерні для певного суспільства чи соціальної групи - своєрідний аналог видів і підвидів у біології.
Принципи реалізму, безумовно, становлять різкий контраст із такими ознаками романтичної естетики, як культ уяви, захоплення фольклором, історією та природою, звернення до надприродного і фантастичного. Проте це протиставлення реалістів романтикам, так само як і представникам інших літературних стилів минулого і майбутнього, не варто перебільшувати, бо реалізм є продовженням старих традицій національних літератур та світової загалом, а також готує грунт для появи нових.
Ще одна обставина привертає до себе увагу. Коли ми читаємо твори навіть тих письменників, які вважаються “зразковими” реалістами (таких, як Оноре де Бальзак), ми майже завжди помічаємо “відхилення” від реалізму. Зокрема, в їхньому індивідуальному стилі, як правило, органічно поєднуються ознаки найрізноманітніших естетик та стилів (до речі, це стосується не тільки реалістів). Митець творить вільно й незалежно і бере з літературної традиції те, що співзвучне його внутрішнім пориванням. Дуже часто він ніяк не визначає себе (наприклад, ні Стендаль, ні Бальзак, ні Флобер - ці класики світового реалізму - реалістами себе не називали). Це звичайна практика мистецтва, бо вона завжди змушує рахуватись із непереможною особистістю письменника, дух та уява якого не підкоряються абстрактним правилам, навіть тим, які вигадує для себе він сам. Ось чому щоразу, звертаючись до вивчення творчості того чи іншого письменника, треба про це добре пам’ятати і намагатись осягнути неповторність його художнього світу з усіма суперечностями, а не прагнути за будь-яку ціну зарахувати його до певної течії, школи або угруповання.
Подальшим розвитком реалістичних принципів став ще один літературний стиль, який набув розповсюдження в Європі й Америці протягом 1870-1900-х рр. - “натуралізм” (від лат. natura. – природа). Головним його теоретиком і практиком став французький письменник Еміль Золя. Як і реалісти, натуралісти прагнули повного й вірогідного зображення суспільства, природи і людини на основі об’єктивності. Але різниця між стилями полягала в тому, що натуралісти надто прямолінійно здійснювали це на практиці. З їхнього погляду, взагалі не було відмінностей між літературною творчістю і науковим пізнанням. Романіст повинен створити всебічну й об’єктивну картину суспільства так, ніби цим займався історик або соціолог. На переконання натуралістів, витвір мистецтва покликаний бути “людським документом”, тобто вичерпним описом цього або іншого суспільного явища. Доля персонажів, їхня психологія виводяться з трьох засад: спадковості (життєвий шлях героя є прямим наслідком того, що закладено в його генах), середовища (персонаж залишається рабом того середовища, в якому він сформувався) та історичної доби (історичний час, у якому він живе).
Поява натуралізму супроводжувалася шквалом критики. Це зрозуміло: натуралісти дедалі більше заглиблювались у непоетичну дійсність (наприклад, Е.Золя в романі “Пастка” пропонує читачам клінічний опис руйнації людини під впливом алкоголю і розпусти). Неодноразово натуралістські твори зазнавали утисків з боку критики та цензури і спочатку не друкувались. Але натуралізм значно вплинув на розвиток світової літератури. З одного боку, він є, як ми вже казали, продовженням реалістичних традицій і починає, в свою чергу, впливати на письменників-реалістів початку ХХ ст. З другого, він є основою для майбутніх письменників-модерністів. Натуралісти змушували ще раз переглянути проблему табу (заборон) у літературі. Вони дедалі більше розширювали коло тем, які “дозволялось” описувати в книжках. Після них поява Джойса або Лоуренса з їхніми “неморальними” романами була цілком закономірною.
Реалістичне й натуралістичне розуміння мистецтва значно збагатило красне письменство і спричинило подальший розквіт соціально-психологічної прози, започаткований у XVIII ст. Вони також сприяли оновленню драматургії протягом третьої третини ХІХ ст. (Г.Ібсен, Г.Гауптман, А.Чехов). Щодо поезії, то вона перебувала під впливом романтичної естетики.
Зарубіжна література ХІХ ст. та українська література. Істотними прикметами ХІХ ст. І.Франко вважав “розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів. Спільність ідей і ідеалів в писаннях однієї генерації в різних краях, … панування … певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі”. Це спостереження підтверджується вже тим фактом, що Україну протягом другої половини ХІХ ст. повільно, але впевнено захопили цивілізаційні процеси, які ми бачимо й на Заході. Поступово формується урбаністична культура, розвивається промисловість і торгівля. В українській суспільно-політичній думці набувають розвитку визвольні рухи і закладаються основи нової української державності. У галузі політичної теорії і практики представлений увесь спектр ліберальних, соціалістичних та анархічних ідей. Ретельно вивчають в Україні марксизм. Відомо, що один із близьких друзів М.Драгоманова Микола Зібер був палким прихильником К.Маркса. Німецький вчений високо оцінив виклад Зібером його вчення і глибину інтерпретації його економічної теорії. У науці й філософії популярністю користувалися еволюціоністська теорія Ч.Дарвіна й позитивізм, а О.Конта російській публіці взагалі відкрив військовий інженер В.В.Лесевич, нащадок старшинського роду з Полтавщини. Починаючи з кінця 1870-х рр., відчувається вплив феміністичних ідей на українську інтелігенцію. Вони знайшли відбиток у творчості таких письменниць, як Олена Пчілка, Ганна Барвінок, Наталя Кобринська, Леся Українка, Ольга Кобилянська.
Не були відірваними тогочасні українські інтелектуали й від світового літературного контексту. Твори найвідоміших європейських та американських письменників ХІХ ст. були предметом читацької уваги як у західних, так і в східних частинах України. Доволі швидко почали освоювати нові художні ідеї й класики української літератури. Виняткову роль тут відіграв М.Драгоманов завдяки його міцним зв’язкам із західноєвропейськими письменницькими колами. “З ваших листів до редакції “Друга”, - пише в автобіографії І.Франко, звертаючись до свого вчителя, - я вивчив лиш те, що треба знайомитись з сучасними писателями, і кинувсь читати Золя, Флобера, Шпільгагена, так як перед тим уже запалом читав Толстого, Тургенєва та Помяловського, далі Чернишевського, Герцена і т.п.”. “І вже під впливом тої нової літератури, - коментує ці слова І.Франка М.Євшан, - і нових, сучасних письменників міняються літературні симпатії Франка, а далі й міняється характер його власних писань”.
Як і в літературах Європи і США, провідну роль у розвитку літератури відігравав реалізм. Ще 1861-1862 рр. А.П.Свидницький скористався досвідом західних колег для написання першого українського соціального роману “Люборацькі” (надруковано частково 1886 р.), а починаючи з 1870-х рр. реалізм в українській літературі вже представлений такими іменами, як І.С.Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Якісно новий етап не тільки творчого втілення, а й теоретичного осмислення художніх ідей реалізму та натуралізму становить творчість І.Франка.