Pidruchnyk 2003 / !ПрозаКінецьХІХст
.docРозвиток прози на межі ХІХ і ХХ ст.
На роздоріжжі напрямів і стилів. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. – ще один з вирішальних періодів у розвитку прози: романістика й новелістика нагромаджують енергію, збагачуються оригінальними художніми ідеями, які спричиняють оновлення жанрів. Зберігає свої позиції той тип соціально-психологічної прози, який сформувався у творах Стендаля, Бальзака, Флобера, Діккенса, Толстого та ін., набуває поширення натуралізм. Проте поряд із цим спостерігається народження принципово іншого типу прози, яка акумулювала досягнення неоромантизму, символізму, імпресіонізму, декадансу, естетизму. Значно вдосконалюється репертуар дослідження психології персонажів, література “передчуває” появу фрейдизму. Важливо зазначити, що згадані вище тенденції нерідко перетинаються всередині творчості одного й того самого автора. Образ людини, змальований на сторінках книг, стає стереометричним. Вона постає не тільки детермінованою середовищем, а в усій динаміці внутрішнього життя. Тепер її погляд спрямований не тільки навколо, а й більшою мірою всередину себе.
Вчитися розмовляти по-американськи. У цей період дедалі помітнішим стає значення літератури США, яка виражає абсолютно новий, суто американський, світогляд. Він вимагав від письменників форм, адекватних реальності бурхливого, строкатого й поліетнічного життя молодої країни, яка швидко виходила на перші позиції серед інших найрозвиненіших західних держав. Марк Твен (1835-1910) був тим майстром слова, який зробив роман і коротке оповідання засобом національної самоідентифікації і художнього втілення унікального досвіду американського народу. Пройшовши складні випробування долі й пізнавши свою батьківщину, він створив якісно відмінний від європейського тип прози, в якому розкрив найтиповіші риси американського характеру (волелюбність, нонконформізм, демократизм), а також його міфологію і переконання, його непереборну віру в те, що індивід може створити себе власноруч.
Початок цей світогляд бере на берегах великої ріки Міссісіпі, де минуло його сповнене пригод дитинство і де він нетривалий час працював лоцманом на пароплаві. Цей дивний дух волі, навіяний близькістю могутньої водної артерії, яка своєю силою живить усі США, майстерно передав М.Зеров в одному з своїх сонетів, присвячених Марку Твену.
Безвусі бороди, штани картаті,
Глибока, бистра і мутна ріка,
І лоцманів фантазія легка
Про чудеса на кожнім “перекаті”.
А байки, байки! Як у нашім штаті
Вела війну плантаторська рука,
Як позбулася міста чернь міська,
Як злочин в злій подвоївся розплаті.
Ласкавий гумор жанрових картин,
Цитат, пейзажів і лукавих мін -
Ліричний жаль над неминучим тлінням;
І свіжий дух весняної луки,
Що зноситься під зоряним склепінням
Над плесами і плюскотом ріки.
Цей самий дух волі надихав письменника, коли він працював над оповіданням “Джім Смайлі та його стрибаюча жаба” (1865), яке зробило його популярним.
М.Твен вступив у літературу як письменник “фронтиру” ( “фронтир” - це суто американське поняття; це зона контакту розвиненої цивілізації європейського типу та примітивної цивілізації місцевих народів-індіанців). Хоча життя в регіонах фронтиру вирізнялося меншим комфортом, небезпекою, іноді злиднями, проте вимагало від людини якостей, яких бракувало мешканцям у більш облаштованих частинах США: любові до невідомого, бажання ризикувати, вміння існувати в гармонії з природою, а також винахідливості й сміливості. Певна річ, чимало серед представників фронтиру було й авантюристів, а то й просто злочинців. Однак явище фронтиру - один із найважливіших чинників американської культури взагалі, джерело американської енергії й сили, завдяки яким ця країна тепер посідає одне з перших місць у світі.
Дух фронтиру розкривали ще представники американського романтизму (насамперед Д.Ф.Купер), хоча не всі з них ставились до цього явища позитивно: (наприклад, В.Ірвінг вважав людей фронтиру напівварварами та сатирично змальовував їхні звичаї). Чимало писали про нього й письменники так званого “місцевого колориту” - Брет Гарт та ін. Отже, в творах М.Твена ця найважливіша тема американської літератури і культури загалом набула подальшого розвитку.
У нього люди фронтиру постають як утілення здорового глузду, справедливості, любові до свободи. Це своєрідний переспів широко відомої просвітницької ідеї “природного стану людини”, за якою цивілізація заважає людині розкрити свої найкращі якості. Такі якості збереглися лише в дітей або в народах, що не зазнали негативного впливу суспільства. І таким островом “незіпсованості” для М.Твена залишався фронтир. З іншого боку, він для письменника був синонімом усього кращого, що було в американській демократії, запорукою успішного руху його країни шляхом поступу.
Специфіку підходу М.Твена до цієї теми можна побачити в оповіданні “Джім Смайлі та його стрибаюча жаба”. Цей твір нагадує типовий фольклорний жанр “небилиць”, який набув великого поширення серед піонерів наприкінці ХVІІІ-ХІХ ст. В ньому розповідається про чудернацьку людину на ім’я Джім Смайлі, яка мала пристрасть іти на парі з будь-якого приводу. Тут Джімові завжди щастило, що пояснювалося не тільки вдачею, але і його винахідливістю: він дресирував тварин, на яких потім ставив, і з їхньою допомогою вигравав парі. Найвищим його досягненням була дресирована жаба, яка робила сальто-мортале, на замовлення ловила мух та стрибала в довжину краще від інших жаб. Завдяки власній майстерності й своїм помічникам цей великий вихователь тварин заробляв непогані гроші. Але, незважаючи на свій розум, Джім залишався довірливим, як дитина. Якось він запропонував парі чужинцеві, який відмовився, кажучи, що в нього немає власної жаби. Джім Смайлі, необачно залишивши свою жабу під доглядом чужинця, рушив до болота, аби піймати жабу супротивнику, і за це поплатився: під час його відсутності чужинець начинив Джімову жабу шротом, та стала важкою і програла змагання.
У цьому оповіданні розкривається багато рис, які приваблювали М.Твена в людях фронтиру: їх життєдайна сила, енергія, винахідливість. Джім Смайлі, як і інші герої оповідань письменника - це фольклорні “простаки”, наївні, мудрі, довірливі, багато в чому обмежені, але водночас яскраві, талановиті. Саме в них письменник бачить моральне здоров’я Америки, протиставляє їх формалізму і штучно ускладненим ідеалам цивілізації.
Протягом тривалого часу М.Твен зберігав віру в те, що саме Америка є тією країною, де людина може повністю і без обмежень виразити себе, проте протягом другої половини життя письменник переживає гостре розчарування в “американській мрії”. Наприкінці своєї кар’єри він пише нищівні антиамериканські сатири, але перш ніж песимізм і зневіра охопили його, він закінчив роботу над однією з найголовніших і найоригінальніших книжок американської літератури – “Пригодами Гекльберрі Фінна” (1884), епічною поемою про ріку Міссісіпі.
Ще за вісім років перед публікацією твору цю тему відкрили “Пригоди Тома Сойєра” (1876). У книзі перед читачем постає патріархальна, вільна Америка з її щирими звичаями, демократизмом порядків. Звичайно, в багатьох випадках можна помітити і сатиричні нотки (доволі гостро висміюються недільна школа, методи навчання, обмеженість “пристойних сімей”, лицемірство суду), але оптимізм значно переважає. Том і Гек символізують той “природний стан людини”, в якому розкривається щастя буття. Це одна з небагатьох книг навіть у світовій дитячій літературі, яка випромінює тепло, радість, світло.
У “Пригодах Гекльберрі Фінна” оригінальність американського світогляду і художнього мислення вже виразилися абсолютно. У романі Марк Твен продемонстрував досконале володіння діалектною мовою, уміння поєднувати погляди дорослого і дитини, гумор і пафос, невинність і досвід, життєлюбство і здібність мислити критично, – найважливіші складники американського національного характеру. В центрі книги – головна ріка Америки Міссісіпі, яка втілює докорінний міф про американську свободу. Життя річкових міст, де панує убога духовна атмосфера і вузький утилітаризм, різко контрастує з цим вільним світом. Типово американським є спосіб існування головних героїв – вони мандрують, пересуваються, ідуть вперед. Гек і негр-утікач Джім пливуть на плоту і стикаються з ворогуючими кланами, вбивцями, “аристократами-самозванцями” та ін. З усіх бід вони успішно виходять переможцями завдяки винахідливості, вірі в свої сили, здоровому глузду й рішучості. У “Гекельберрі Фінні” художній світ Твена набуває небаченої доти епічної широти й філософського узагальнення. Письменник вже усвідомлює, що сучасна цивілізація з її меркантилізмом та егоїзмом є прямою протилежністю його ідеалу волі. Традиційна для Твена й усієї американської літератури ХІХ ст. антитеза природного і цивілізованого в романі осмислюється як один із ключових конфліктів доби – як конфлікт між індивідом, який намагається у будь-якій спосіб виразити й утвердити себе, свою свободу, і тим байдужими, хижим і несправедливим світом, який той самий індивід породжує. Американська та світова культура й досі не подолала цього протиріччя, так влучно вираженого у безсмертній книзі Марка Твена.
Від натуралізму до модернізму. Як зазначалося раніше, наприкінці 60-х рр. у Франції з’являється натуралізм. Принципи спадковості, середовища, історизму, об’єктивізму, максимального зближення позиції письменника та вченого визначили художні смаки в різних країнах Європи і знайшли нову батьківщину в США, де за 1890-тих рр. стали очевидними протиріччя індустріальної цивілізації. Прихильниками натуралізму були такі американські письменники, як Стівен Крейн, Френк Норріс, Джек Лондон, Хенрі Едемс, Теодор Драйзер, та ін. Сміливо й рішуче вони вивчали ті аспекти суспільного й особистого життя, які вважалися забороненими та за які боялися зачепитись навіть реалісти: болючі проблеми пригнічених, існування людини у великих містах, відвертий показ людських пристрастей і сексуальної сфери, зображення чоловіків і жінок, які залишаються заручниками сліпих сил природи. Названі письменники прагнули зображувати в своїх творах “жорстокі факти” американського життя. Їхню увагу привертали насамперед продукти найсучаснішої цивілізації: гетто, хмарочоси, корпорації й універсальні магазини.
Легко зрозуміти, чому натуралістичні твори викликали шок по обидва боки Атлантики. Письменників звинувачували в аморальності, проти них порушувались кримінальні справи – критикам і читачам був не до вподоби цей жорсткий світогляд. Але саме внаслідок роздратування громадської думки, галасу і полеміки відбувалося руйнування численних табу. До того ж, доволі швидко виявився психологічний примітивізм натуралізму, який зводив усі таємниці людської природи до фізіологічних чинників. Тому майже одразу натуралізм тісно поєднувався з імпресіонізмом, символізмом, давав поштовх до розвитку модерністської прози з її заглибленням (дуже часто надмірним) в аналіз душевних проявів (насамперед різноманітних збочень і крайнощів).
Типовою в цьому плані є творча еволюція такого лідера декадентів і модерністів, як Жоріс Карл Гюїсманс (1848-1907). Його перші романи – “Марта” (1876), “Сестри Ватар” (1879), “Сімейне вогнище” (1881) – пропонують докладний опис світу дрібних буржуа та богеми цілком у дусі натуралізму. 1882 р. він видав роман “За течією”, в якому виступає проти принципів Золя. Остаточний розрив із учителем закріплює роман “Навпаки” (1884). Пізніші романи Гюїсманса (“Там, унизу”, “На шляху”, “Собор”, “Послушник”) відображають зацікавленість письменника духовними аспектами життя і присвячені містичному спогляданню й спілкуванню з Богом. Отже, твори Гюїсманса є ключовими текстами, важливими для розуміння інтелектуальної атмосфери кінця ХІХ ст. Вони фіксують зміни у суспільних настроях: “За течією” змальовує песимізм, який виникає внаслідок війни 1870 р.; “Навпаки” називають біблією декадансу; “Там, унизу” описує моду на спіритизм і окультизм на початку 80-х рр.; “На шляху” розповідає про обов’язкове для багатьох інтелектуалів “кінця віку” навернення до католицизму.
Найбільшою славою користується роман Гюїсманса “Навпаки”. У ньому йдеться про втомленого, розчарованого в житті аристократа Дез Ессента, який прагне заховатись від жахливого світу в штучному раю витворів мистецтва, запахів, в аналізі власних вад. У книзі точно визначено діагноз декадентської доби: її головна хвороба – невроз. Відомий французький письменник Поль Бурже писав, що цей роман був для нього “найповнішим дослідженням типу інтелектуального невротика”. Поряд із декадентськими рисами твір позначений впливом символізму. За допомогою витонченого, гнучкого стилю письменник намагається відтворити ту насолоду, що межує зі зіпсуттям. Мабуть найкращу характеристику цьому роману дав Оскар Уайльд у своєму “Портреті Доріана Грея”. “Це був роман без сюжету і з одним тільки героєм. Являв він собою, власне, психологічну розвідку про молодого парижанина, який у другій половині ХІХ століття намагався приєднати собі пристрасті і способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати всі ті стани, через які будь-коли проходила людська душа. Він захоплювався штучністю тих самозречень, що їх нерозважні люди називають чеснотами, і так само – природними спалахами обурення, що їх мудреці й досі називають гріхами. Роман був написаний цікавим філігранним стилем, яскравим і незрозумілим водночас, насиченим жаргоном та архаїзмами, технічними виразами та добірними парафразами. Так писали найкращі майстри французької школи символістів. Траплялись тут метафори дивовижні, мов орхідеї, і такі ж ніжні барвами. Життя почуттів змальовувалося термінами містичної філософії. Часом насилу можна було пізнати – чи знайомишся з духовними екстазами якогось середньовічного святого, чи з похмурою сповіддю сучасного грішника.” “Велика французька енциклопедія” зазначає: “Насправді, Гюїсманс прагнув відтворити дух свого часу”, і великою мірою він це зробив.
Романтизм повертається. Ще однією реакцією на надмірний матеріалізм став неоромантизм із його культом сильної особистості, екзотикою, зображенням далеких країн, пригод, всепереможних і трагічних пристрастей. Він виникає за 1870-х рр. у Великій Британії, але потім поширюється на всі країни Європи й Америки і спричиняє художню еволюцію всіх жанрів. Художня проза в цьому плані не є винятком.
Одним із засновників неоромантизму вважається Р. Л. Стівенсон (1856-1894), чиї романи “Острів скарбів” (1883), “Викрадений” (1886), “Катріона” (1893), “Чорна стріла” (1888) і досі привертають увагу читачів своїми напруженими сюжетами, описом незвичайних подій, історичного минулого.
Проте між романтизмом початку і неоромантизмом кінця ХІХ ст. є якісні розбіжності. Головна з них – принципово інший рівень психологізму, “посилений” усіма досягненнями соціально-психологічної прози Стендаля, Бальзака, Діккенса, Мередіта та ін. “Неоромантики” не гірше за попередників озброєні знаннями природничих наук, вміють знаходити причини найдивовижніших, на перший погляд, людських учинків.
Взірцем неоромантичної прози є повість Р.Л.Стівенсона “Таємнича справа доктора Джекілла і містера Хайда” (1886). У ній письменник використав детективний сюжет як основу для аналізу темних сторін людської душі. Твір розповідає про видатного вченого доктора Джекілла, який перебуває у стані боротьби зі своїм другим “я”, зловісним і агресивним, яке заважає йому цілком віддатися науковій праці. Аби нейтралізувати його, доктор Джекілл наважується на ризикований експеримент: він створює свого двійника – огидного містера Хайда, який уособлює всі негативні якості вченого, і час від часу випускає його погуляти. Він сподівається, що вивільнюючи в такий спосіб сили Зла, він віднайде спокій, необхідний йому для продовження досліджень. Проте доктор Джекілл жорстоко помиляється: містер Хайд виявляє дику енергію і скоює злочин за злочином. Врешті-решт друге “я” перемагає перше, і тільки самогубство доктора кладе край процесу його остаточного перетворення на маніяка-вбивцю.
Твір Стівенсона тільки умовно можна назвати пригодницьким чи детективним, бо в ньому головне – не події, а переживання, внутрішній стан людини, її душевне життя, яке вивчається детально й докладно. Принциповими для автора є не самі вчинки, а їхні мотиви. З іншого боку, письменник намагався розв’язати моральні проблеми і знайти межу між Добром та Злом, показати, що науковець у своїх експериментах не повинен забувати про відповідальність перед суспільством за їхні наслідки. Отже, в екзотичній формі Стівенсон написав філософсько-психологічний твір, у якому розкрив суперечливість внутрішнього світу людини, її розгубленість під час кризи цінностей і занепаду традиційних вірувань.
Ще далі в цьому напрямку пішов Джозеф Конрад (1857-1924), один із найоригінальніших письменників англійської літератури. Народився він в Україні, в Бердичеві, у польській родині (його справжнє ім’я Йозеф Теодор Конрад Налех Коженьовський). Його батька переслідував царський уряд за участь в антиросійському русі. У віці 17 років майбутній письменник потрапив до Франції, а потім до Англії, де почав вивчати англійську і працювати матросом на торгівельних кораблях. Він пройшов усі сходинки морської кар’єри і вийшов у відставку капітаном. Почав писати англійською Джозеф Конрад доволі пізно – коли йому виповнилось 35 років.
Оскільки більша частина його життя була пов’язана з морем, у своїх творах він писав про випробування під час мандрівок у далеких океанах. Не забував він також про інші “романтичні теми”: шпигунський досвід, екзотичні країни і сильні постаті у конфлікті з оточенням. Проте то була тільки зовнішня данина літературній традиції, бо його романи, повісті та новели – “Лорд Джім” (1900), “Серце темряви” (1902), “Ностромо” (1904), “Очима Заходу” (1911) тощо – складні філософсько-психологічні етюди, де сюжетний пригодницький план втрачає своє значення, а головним є аналіз мотивів, які визначають причини вибору героями тієї чи іншої системи цінностей. Дж. Конрада називають одним із попередників екзистенціалізму в літературі. Він гостро відчував абсурдність, нерозумність буття і намагався протиставити цьому кодекс честі, стоїчний комплекс порядності. “Життя більш-менш цивілізоване, – писав відомий англійський філософ Бертран Рассел, – Конрад уявляв собі чимось схожим на небезпечну стежку, яка пролягає на поверхні тонкого шару лави, яка ледь остигла і ось-ось може знову закипіти й вибухнути, і тоді безодня поглине необачливого перехожого”. Незвичайне середовище для нього – це “межова ситуація”, в якій відкривається справжнє “я” людини. Подорожі його героїв у далекі країни – це подорожі в глибини власної свідомості.
Ускладненою постає в Конрада техніка розповіді про події. В одній із найкращих книжок Конрада “Лорд Джім” ідеться про моральний конфлікт молодого англійця, який несподівано для себе, всупереч своїй волі, під впливом інстинкту самозбереження, керуючись імпульсами підсвідомого, стрибає за борт корабля під час аварії і рятується з іншими членами команди на човні, скоївши у такий спосіб посадовий злочин. Більша частина роману – спроби знайти раціональне пояснення цьому несподіваному рішенню і моральний вирок, який виносить собі персонаж. Оповідь веде його знайомий, капітан Марло. Слова оповідача постійно перериваються свідченнями інших дійових осіб, які щось додають до версії Марло і по-новому розкривають вдачу “злочинця”. Роман Конрада переобтяжений психологічними розвідками, порушенням хронологій (бо кожен наступний персонаж повертається на початок історії). У результаті авантюрна складова сюжету має лише зовнішнє значення, а головною є “внутрішня авантюра” – складна й суперечлива гра душевних переживань. Дж.Конрад на кілька десятиліть випередив свій час, підготувавши грунт для літератури “потоку свідомості” та екзистенціалістського роману ХХ ст.
Серед інших представників англійського неоромантизму варто згадати Р.Кіплінга (1866-1936), відомого поета, автора оповідань, казок і роману “Кім”. Неоромантичний ідеал людини набув популярності й у літературі інших країн. Проза А.Бірса, Дж. Лондона (США), раннього М.Горького, О.Гріна (Росія) позначена свіжими художніми ідеями, вирізняється силою образів, екзотикою ситуацій, напруженістю контрастів.
Кнут Гамсун (1859-1952). Є письменники, у чиїй творчості всі тенденції розвитку прози представлені в концентрованому вигляді. Одним із них є Кнут Гамсун, другий після Ібсена популярний представник норвезької літератури. Він майже одразу виступив проти натуралізму, критикуючи його за спрощений підхід до психології. Вихований на любові до північної природи і народного духу, Гамсун із недовірою ставився до поступу, індустріалізації і намагався протиставити їм ідеал органічного спонтанного життя за норвезькими національними традиціями. Звідси - його неоромантизм із розумінням світу як війни сильних особистостей, із різким контрастом духу гір і духу долин. І, нарешті, неважко помітити в його творчості й символістські тенденції, зокрема, тяжіння до міфотворчості. Одне слово, Гамсун – ключова, знакова постать в історії розвитку прози на межі ХІХ – початку ХХ ст.
Вже перший роман письменника “Голод” (1890), публікація якого дала йому змогу посісти помітне місце в літературі Норвегії, доводить рішуче розмежування Гамсуна з практикою натуралізму. У творі фактично немає сюжету, і весь він цілком присвячується опису голоду. Сама по собі ця тема не була відкриттям у літературі. Нею багато займалися натуралісти, зокрема, Золя. Він, щоправда, цікавився фізіологічними подробицями і зосереджувався на фізичному стражданні, яке спричинялося довгою відсутністю їжі. У “Голоді” цей момент теж має велике значення, бо Гамсун майстерно змальовує муки голоду – він пізнав їх на власному досвіді, коли молодим автором-початківцем, без грошей, був вимушений злидарювати і ніде не знаходив підтримки. Проте голод у норвезького письменника постає як психологічна проблема, як зміна погляду на світ, який герой бачить крізь галюцинації, візії, мрії. Така нелегка ситуація сприймається письменником як можливість відкрити найкоротший шлях до “я”, до найтонших матерій підсвідомого. Користуючись імпресіоністичним стилем – фіксуючи стрімкий потік миттєвих вражень, швидкі зміни настроїв, він відтворює психофізичні стани людини, чия гідність ображена неспроможністю заробити собі елементарне – хліб. Гамсун змінює масштаби бачення: велике стає малим і навпаки (бо для голодного тарілка супу в даний момент важить більше, ніж усі революції чи війни).
З іншого боку, голод – серйозна філософська та соціальна проблема, модель спілкування (чи, точніше, неможливості спілкування) у сучасному суспільстві. Це зображення цілковитого відчуження, радикальної самотності людини, викликаних байдужістю оточення до неї та її зверхнім ставленням до оточення. Саме в такому становищі, стверджує Гамсун, живе не тільки герой твору і не тільки голодні, а й нормальні здорові люди, з достатньою кількістю їжі, одягу і грошей. За висловом одного відомого мислителя ХХ ст., це як спілкування з іншою людиною крізь товсте скло: можна побачити, як вона відкриває рота, але що саме вона говорить, не чути. Гамсун переконаний, що непорозуміння, почуття нікчемності – це наслідки урбанізації й індустріалізації, платня за поступ і комфорт.
Для того щоб краще розкрити психологію голоду, Гамсуну довелося багато чого змінити у формальній структурі твору. На відміну від Стендаля, Бальзака, Достоєвського, Толстого та інших класиків роману ХІХ ст., які вели оповідь від третьої особи, у Гамсуна використовується перша особа. Текст є ліричним монологом, потоком вражень та асоціацій. Сюжет послідовно рухається в часі і становить конгломерат багатьох епізодів, маленьких і більш-менш значних, які в сукупності складаються у динамічну картину світу.
“Пан”. Ще помітніше виявляється новаторство К. Гамсуна в його романі “Пан”. У творі легко простежити майже всі основні ознаки оновленої прози: неоромантизм, психологізм, імпресіонізм, символізм.
Свідченням неоромантизму письменника є оточення, в якому відбувається дія, тема твору та його основний конфлікт. К.Гамсун розповідає про трагічне кохання лейтенанта Глана до молодої дівчини Едварди, примхливої й упертої, яка зазнає насолоди від того, що грає чиєюсь долею. Їхній роман розгортається в “екзотичних декораціях” норвезького літа, дикої природи, в лісах і горах.
Лейтенант Глан – повна протилежність цивілізації. Він може бути щасливим тільки далеко від галасу міст. Йому незатишно серед облаштованого побуту, бо там він повинен дотримуватися соціальних умовностей, які сковують його, мов кайдани. Під оболонкою ввічливості й добрих манер він вгадує порожнечу душі, спустошеність і лицемірство. Тому так нудно йому в місцевого багатія Мака, де доводиться слухати лише банальні розмови і цікавитися повсякденними дрібницями. Дитина лісу, він прагне свободи, чистих і піднесених ідеалів, які може знайти тільки у спогляданні зірок або роздумах на березі моря. Його спонтанні ритми утворюють чудесний резонанс із ритмами природи, його дихання йде в такт із вітром, змінами дня і ночі.
У його філософській спокій вривається Едварда, яка не вміє інакше кохати, як тільки знищуючи об’єкт своєї пристрасті. Для неї кохання – це війна, мета якої – рабство коханого, його приниження. Тому її стосунки з Гланом не можуть закінчитися гармонією. І герой, і героїня варті одне одного, бо вони мають однаково сильні вдачі, жоден із них не погоджується поступитися своїми принципами заради іншого. Тому їхні зустрічі й спілкування стають двобоєм, а ніяк не ідилією. Вони закінчуються загибеллю Глана, який не може жити як з Едвардою, так і без неї.
Отже, в основі твору – типовий конфлікт сильних непересічних постатей, який розгортається в незвичному оточенні. Ще одним доказом неоромантизму К.Гамсуна є той психологізм, із яким письменник вивчає, аналізує, описує складний малюнок емоцій своїх героїв. Критики називають роман “містерією кохання”, бо воно визначає всі вчинки і рішення персонажів.
По-перше, самі ситуації закоханості є ускладненими, передбачають паралельні любовні пригоди. Лейтенант Глан, палаючи пристрастю до Едварди, водночас підтримує стосунки з жінкою коваля Євою. Він звертає на неї увагу, аби хоч якось забутись, полегшити біль, викликаний байдужістю і мінливістю Едварди. Так само й вона має декілька претендентів на її серце одночасно, і дає надію кожному з них.
По-друге, самий розвиток пристрасті у творі є безпосередньою психологічною причиною трагедій, наприклад, смерті Єви. Молода жінка віддається новому почуттю всією душею, нічого не вимагаючи від Глана. Вона сповнена ніжності й довіри до нього, хоча усвідомлює, що його серце належить не їй. І саме вона першою стає невинною жертвою тієї гри, яку ведуть між собою інші. Пройнятий божевільною ідеєю кинути виклик Едварді та вразити її уяву зайвий раз, Глан хоче підірвати скелю, коли його кохана пропливатиме біля неї зі своїм нареченим на пароплаві. Пан Мак, який страждає від ревнощів до Глана, тому що теж кохає Єву, примушує бідну жінку коваля смолити човен під цією самою скелею і в потрібний час підпалює вибухівку. Внаслідок цього Єва гине під уламками. Психологічні стосунки у К.Гамсуна зав’язуються в такий тугий вузол, який можна тільки розрубати по живому.