Pidruchnyk 2003 / !Скрипка Ротшильда

Новаторство Чехова-прозаїка. А.Чехов написав велику кількість оповідань і повістей з різних тем, які охоплюють усе коло російської дійсності кінця ХІХ – початку ХХ ст.: провінція (“Моє життя”, “Людина у футлярі”, “Іонич”), селянське і робітниче життя (“Мужики”, “У яру”), доля представників російського міщанства та інтелігенції – чиновників, лікарів, адвокатів, вчителів, театральних антрепренерів (“Стрибуха”, “Вчитель словесності”, “Душечка”), побут священиків (“Архієрей”). Зовні його твори нагадують той тип соціально-психологічної новели, який розробляв Мопассан. Джерелом сюжетів для російського письменника, як і для його французького сучасника, були анекдоти, повсякденна сіра реальність, проте ця схожість оманлива. В самій своїй сутності Чехов залишається глибоко російським письменником із розумінням слова як засобу шукання правди і виправлення людини – функції красного письменства, успадковані від православної традиції.

З іншого боку, реалізація цих функцій у Чехова здійснювалася не так, як у інших російських письменників. Ф.Достоєвський (незважаючи на поліфонічність його світогляду і поетики) або Л.Толстой нерідко перетворювали романи на прямий виклад своїх думок, пропонуючи людству свій спосіб розв’язання “останніх питань буття”. Для Чехова такий підхід був неприйнятний: для нього принципово важливим було, щоб люди самі знайшли власні рішення, а не повторювали якого-небудь автора, у тому числі його самого. В творах Достоєвського і Толстого, як до речі, у Стендаля і Бальзака, з погляду Чехова, було надто багато моралізаторства, проповіді, агітації, пропаганди. Красне письменство повинно стати справжньою школою критичного мислення, тобто розвивати у читача вміння думати самостійно, формувати культуру його думок і почуттів. Твір не дає готових відповідей, а спонукає особистість до духовної незалежності.

З іншого боку, було б помилкою ототожнювати ідеал красного письменства А.Чехова з натуралістським об’єктивізмом. Спроби відстороненого писання-дослідження Золя не надихали його. Він був саме творцем слова, а не письменником-вченим. Його погляд, пристрасність, прихильність присутні в творі. Він подає узагальнення, засуджує, співчуває, співпереживає, але виражає свою авторську точку зору в прихованому вигляді, опосередковано, ніколи не представляє її безпомилковою істиною в останній інстанції. Ось як Чехов пояснював свою громадську позицію та ідеал творчості в листі до Плещеєва 1888 р.: “Я боюся тих, хто між рядків шукає тенденцію і хто хоче бачити мене неодмінно лібералом або консерватором. Я не ліберал, не консерватор, не поступовець, не чернець, не індиферентист. Я хотів би бути вільним митцем – і тільки. Я ненавиджу брехню і насильство в усіх видах… Фарисейство, тупість і свавілля панують не в одних лише купецьких будинках і кутузках; я бачу їх у науці, в літературі, серед молоді… Тому не маю прихильності ні до жандармів, ні до м’ясників, ні до вчених, ні до письменників, ні до молоді. Найсвятіше для мене – це людське тіло, здоров’я, розум, хист, натхнення, любов і абсолютна свобода, свобода від сили і брехні, якими вони не поставали б. Ось програма, якої я дотримувався б, якщо б був великим митцем”. А.Чехова-прозаїка важко порівнювати з іншими представниками соціально-психологічної прози ХІХ ст., тому що його оповідання і повісті були явищем абсолютно унікальним. Вони знайшло відповідну оцінку тільки у ХХ столітті.

Елементи поетики чехівської прози. Для виконання поставлених перед собою завдань А.Чехов виробив нові принципи створення прози. Це стосується насамперед іншого підходу до такого ключового елементу поетики, як проблема автора в тексті й утвердження позитивного ідеалу. Як зазначалося вище, вираження позиції автора відкрито, як, наприклад, у Л.Толстого в епілозі “Війни і миру”, є для Чехова неможливим, але це не значить, що його твори не містять її. Чехов змінює форми її вираження. Найтиповіша з них – через заперечення. Письменник показує альтернативу певним небажаним тенденціями суспільного розвитку, розкриваючи негативний зміст цих тенденцій. До того ж, авторський голос нерідко “губиться”, розчиняється серед голосів інших персонажів, особливо тих, кому він “доручає” виконувати функцію оповідача. Ілюстрацією останніх слів може слугувати оповідання “Агрус”. В його основі – розповідь Івана Івановича Чимши-Гімалайського про долю його брата Миколи Івановича, який найвищою метою свого життя вважає придбання саду і маєтку. Символічним уособленням цієї мрії стає агрус, який персонаж збирається вирощувати. Для цього він поставив на карту все й реалізував свій ідеал, заплативши за це повною деградацією особистості. На побіжний погляд, у творі авторська оцінка художнього явища відсутня, але такий висновок помилковий. Вона проявляється в тій різкості, з якою Чехов знищує свого персонажа за те, що його цілі такі мізерні. Всім духом твору автор закликає читачів не поводитися так, як його герой. Ідентифікація голосу автора в оповіданні ускладнюється ще й тому, що випадок Миколи Івановича викладається оповідачем, чиї погляди відрізняються від авторських.

В інших творах авторська точка зору може виражатися одним абзацом або фразою, кинутими обмовкою в описах природи, які вказують на шляхи просування в напрямку до гармонії, або вкладеними в уста персонажів, як близьких автору за духом, так і його антиподів. Специфіка розв’язання проблеми автора в тексті пов’язана з капітальною установкою Чехова на виховання читача як вільної особистості. Інший засіб досягнення цієї мети – використання відкритих фіналів. У багатьох випадках в оповіданнях Чехова складається враження, що історії персонажів нічим не закінчуються. Доказ цього – вже згадане оповідання “Агрус”. Розповівши про манію свого брата, Іван Іванович наче робить правильні висновки щодо зміни способу життя. Проте одразу ж зізнається, що зробити цього вже не зможе, бо час його минув. Він так і не наважується вибрати шлях самовдосконалення і перебуває в стані вагання. Одним зі слухачів історії є поміщик Альохін, який вже фактично повторює долю “щасливого” Миколи Івановича. Перед невизначеним майбутнім зупиняється й він. Проблематичним є й фінал повісті “Моє життя” – твору, в якому йдеться про спроби героя з кумедним ім’ям Місаїл, сина архітектора в невеликому провінційному місті, знайти сенс життя через фізичну працю й опрощення. Реальність наче ставить персонажа на місце, і його сподівання зазнають краху. Розбите серце й поламана доля і його сестри. Але, дочитавши твір, ми відчуваємо, що у персонажів попереду ще багато-багато років, що їм доведеться зіткнутися з іще важчими випробуваннями, ніж раніше. Все найскладніше тільки починається – такий типовий фінал чехівських оповідань.

Свідченням нової якості художнього мислення російського письменника є лаконізм його прози. Це виражається насамперед у виборі жанру: Чехов надавав перевагу тільки малим і середнім формам і нехтував романами. На рівні композиції окремих творів лаконізм втілюється у тому, що автор не подає розлогих описів місця дії, вдач героїв, не відтворює осяжних внутрішніх монологів (нескінченні каталоги речей, знайдених у коморі Гобсека після його смерті – для Чехова непробачна надмірність). Сюжет нескладний і нецікавий. Події, описані в оповіданнях, випадкові, незначні. Це поодинокі випадки, епізоди, вихоплені з життєвого потоку, які описані стисло, уривками. Художні смисли Чехов переміщує в підтекст, розмовляючи з читачем натяками й символічними деталями.

Звичайно, і до Чехова були письменники, чий стиль вирізнявся лаконізмом і стислістю. Наприклад, у європейській традиції такою якістю характеризується проза П.Меріме, що також писав майже виключно новели. Проте лаконізм Чехова – це не експерименти ерудита-дилетанта, захопленого спогляданням гри людських пристрастей, а недосяжне і досі вміння в малому бачити велике, загальнолюдське, загальнофілософське, в єдності етики й естетики. Це вияв абсолютної чистоти мислення й емоції. Недаремно Л.Толстой називав А.Чехова “Пушкіним у прозі” – в устах російського письменника це найвищий комплімент, на який може заслуговувати літератор.

Використовуючи мінімальну кількість художніх засобів, змальовує А.Чехов душевну драму людини в оповіданні “Про кохання”. Тут немає нічого незвичайного. Провінційна рутина спричиняє народження почуття у поміщика Альохіна й Анни Олексіївни, дружини товариша суду Лугановича. Роман платонічний і довготривалий і нічим не закінчується, але скільки питань він залишає по собі. Розлучаючись із коханою назавжди, Альохін раптом усвідомлює, “як нікчемно й оманливо було все те, що заважало … кохати”. Він зрозумів, “що коли кохаєш, то в своїх міркуваннях про кохання треба виходити з вищого, більш важливого, ніж щастя або нещастя, гріх або чесноти в їхньому ходячому смислі, або не треба роздумувати взагалі”. Останнє речення перенасичене проблематикою. Історія Альохіна та Анни Олексіївни не про кохання зовсім, а про те, як соціальні умовності не дають людині виразити своє “я”, про те, як людина сама собі заважає це зробити власним боягузтвом і нерішучістю. Ставиться питання, чи можна щось змінити, аби людина дихала вільно. Дрібний побутовий епізод, викладений на кількох сторінках, у Чехова стає твором великого філософсько-соціального значення.

Завдання і запитання

1. У чому полягає своєрідність позиції Чехова-прозаїка в російській і світовій літературі?

2. Яким чином письменник розкриває авторську позицію в своїх творах?

3. Навіщо письменник використовує відкритий фінал?

4. А.Чехов казав: “Стислість – сестра таланту”. Який зміст він вклав у цю фразу?

5. Порівняйте поетику оповідань Чехова з поетикою малих та середніх прозових форм у О. де Бальзака, П.Меріме, Е.По, Г. де Мопассана? У чому полягає новаторство російського письменника?

“Скрипка Ротшильда”

Нагромаджувач-невдаха. У А.Чехова немає образів щасливого кохання і шлюбу, але серед оповідань письменника з цієї теми “Скрипка Ротшильда” вирізняється особливим трагізмом. Перед читачем постає похмура картина – результат більш ніж п’ятдесятирічного співжиття двох людей – трунаря Якова Іванова та його дружини Марфи. Між персонажами – стіна без жодного натяку на єднання чи порозуміння, про які з такою теплотою писав Л.Толстой. Колись давно вони разом сиділи під вербою і співали пісень. У них навіть народилася дівчинка з білявим волоссям, але сталося це в такому далекому минулому, що чоловік про все забув. Тепер він називає Марфу “предметом”, не думає про неї, не звертає на неї уваги, “наче вона кішка або собака”, і лише займається своїм невеселим ремеслом і підраховує збитки. Марфа тим часом топить грубу, готує їсти й пече, ходить по воду, тяжко й безупинно працює. І мовчить. У тексті твору в неї тільки дві репліки: перший раз вона каже, що помирає, а другий – нагадує Якову про дитину, яку їм дав і яку в них забрав Бог.

Якими тяжкими й неприємними були роки, проведені Марфою з трунарем, А.Чехов не описує, а дає зрозуміти однією убивчою деталлю: наближення смерті викликає в бідної жінки не жах, а щастя – вона “бачить у ній свою рятівницю і про щось пошепки з нею розмовляє”. Страждання Марфи втілені в її портреті: “вона сиділа на табуреті, згорблена і виснажена, гостроноса, з відкритим ротом у профіль вона скидалася на птаха, який хоче пити”. Мороз іде поза шкіру від цього видовища. Щоправда, Яків Іванов ніколи не бив Марфу, а тільки погрожував, але вона тремтіла від цих погроз. Він забороняв їй пити гарячий чай, і вона пила тільки гарячу воду. Жодного разу Яків не приголубив її, не подарував нічого. Чоловік знищив жінку своєю байдужістю. Йому самому лячно від того, що він з нею наробив.

Так Чехов виводить читача на одну з центральних проблем оповідання: автор хоче дізнатися, до якої деградації людина може довести ближнього, деградуючи сама. Визначальна риса вдачі трунаря, яка перетворила на пекло і його власне життя, і життя дружини – ощадливість. Єдина тема його розмов – потенційні прибутки, які він міг би отримати, але не отримав, і тому вважає збитками. Йому все заважає розбагатіти: релігійні свята, коли не можна працювати, старі, які помирають не так часто, як йому хотілось би, навіть поліцейський наглядач, чиєї смерті трунар чекав два роки, а той “поїхав до губернського міста лікуватися і взяв та й помер там”. Ощадливість Якова набуває маніакальних рис (навіть труну для Марфи він вважає збитком і заносить його у свою книжку – 2 крб. 40 коп.). У цьому чехівський персонаж схожий на ще одного літературного героя, який збожеволів на грошах – на бальзаківського Гобсека. І в того і в іншого нагромадження стає домінуючою пристрастю. Яків навіть розглядає всі цінності під кутом “прибуків-збитків”. Люди, з його погляду, поділяються на категорії залежно від розміру труни. В обох героїв матеріальне призводить їх душі до повного розкладу.

Проте й розбіжності між персонажами Бальзака і Чехова не менш очевидні. Мова йде не тільки про відмінності стилю російського письменника, який ніколи не вживає під час розкриття образів героїв ні різких контрастів, ні пафосу, властивих творцю “Людської комедії”. Річ в іншому: Бальзак змальовує скнару-переможця, володаря життя, у Чехова – нагромаджувач-невдаха. Останнє міркування має вирішальне значення для розуміння логіки вчинків і життєвої ситуації Якова та Марфи, бо саме комплекс неповноцінності, що склався у чоловіка, стає таким згубним для оточення, для жінки. Тільки невдахи з такою упертістю й агресивністю можуть переслідувати близьких через дрібниці (ще раз згадаємо заборону пити чай). Причому вони нападають тільки на тих, хто не може їм гідно відповісти (на таких, як Марфа або єврей Ротшильд). Манія Якова – пояснення того, чому він ніколи не буває в гарному настрої. Розлютити його можуть нікчемні причини: ненависть до Ротшильда базується тільки на тому, що єврей має кумедну зовнішність, грає всі, навіть найвеселіші мелодії, тужливо. Замкненість Якова на собі, його закомплексованість утворюють непробивний панцир, у якому, мов у в’язниці, задихається душа. Відбувається процес “офутлярення”, а сам він стає тяжким і навіть монументальним. Недаремно його прізвисько – Бронза. Звучить міцно й непохитно, як могильний пам’ятник. Своєю вагою він розчавлює все живе, і перш за все Марфу, яка мовчки страждає біля нього більше ніж півстоліття.

Образи “маленьких людей”. “Маленька людина” – поширений тип російської літератури, якому присвячували свої твори О.Пушкін, М.Гоголь, Ф.Достоєвський та ін. Цей тип для Чехова завжди становив велику проблему. З одного боку, як і всі російські письменники, він не міг не співчувати стражданням знедолених. З іншого боку, досліджуючи психологію “маленьких людей”, він побачив у них не тільки жертв суспільства (Башмачкін) і вбогих духом, яким належатиме Царство Небесне (Мармеладов), а й утілення рабської психології і конформізму. В оповіданні “Скрипка Ротшильда” представлені обидва аспекти чехівського підходу.

Ображеним і пригніченим, “маленькою людиною” першого типу, істотою, яка заслуговує на співчуття і підтримку своєю невинністю, змальовується в творі Ротшильд. На соціальній драбині персонаж знаходиться ще нижче, ніж Акакій Акакійович, тому що він – єврей, належить до народу, гнаного за часів Російської імперії. Його зовнішність неприємна, майже огидна: автор звертає увагу на його руде волосся, на мережу червоних і синіх жилок на обличчі, вкритому ластовинням, на подраний одяг і смішні рухи. Навіть прізвисько якесь незрозуміле: злидар, у якого за душею ні копійки, зветься ім’ям мільйонера. Але ці негативні характеристики ні в якому разі не слугують доказом антисемітизму Чехова, а навпаки свідчать про його моральну солідарність із єврейським населенням, та й з будь-якими людьми, кого дійсність забила в глухий кут. Навіть Яків засуджує себе за поводження з Ротшильдом: “Навіщо нещодавно я так налякав і образив жида?” – замислюється він у хвилину розпачу. Вміння помічати й відгукуватися на страждання – необхідна якість культурної людини, стверджує Чехов образом єврейського музиканта.

Але російський письменник далекий від того, щоб ідеалізувати “маленьких людей”. В образі фельдшера Максима Миколайовича він показує, як легко колишній пригнічений стає гнобителем, якщо волею обставин потрапляє в таку ситуацію, коли інші починають від нього залежати. Максим Миколайович зовсім не вміє лікувати – для всіх хвороб у нього один рецепт: холодний компрес і порошки, що звичайною мовою перекладається, що в пацієнта немає надії, що на нього чекає цвинтар. Але Максим Миколайович відчуває себе щонайменше Господом-Богом, якому дозволено вирішувати, кому жити, а кому помирати. З великим самовдоволенням він грає цю роль, забуваючи, що йдеться про життя і смерть Марфи. Його слова сповнені цинізму: “Пожила стара. Пора вже і честь знати”. І “бронзовий” Яків покірливо белькотить: “Воно, звичайно, ваше зауваження слушне. І ми вам вельми вдячні за вашу приємність, але дозвольте нам висловитися, що будь-якій комасі жити хочеться”. Сцена в лікарні прочитується як філософська притча про владу. Чехов, як і в оповіданні “Людина у футлярі”, показує механізм перетворення пересічної людини на диктатора, і слушність спостережень письменника неодноразово підтвердило ХХ століття.

Музика розтоплює кригу. Проте людяність все ж таки прокинулася в серці Якова. Він не тільки трунар, а й музикант, який “добре грає на скрипці”. Задушена духовність ламає футляр і виходить на світ сльозами й чарівною сумною мелодією. Вони розтоплюють кригу байдужості. Вражений щасливим обличчям Марфи, яка з такою радістю тікає від нього в могилу, спогадами про померлу дитину, Яків починає замислюватися над власною долею і нічого, крім ненависті та злоби у своєму минулому там не бачить. Замучений запитанням: “Навіщо на цьому світі так влаштовано, що життя, яке дається людині єдиний раз, минає без користі?” – трунар захворює. Відчуваючи наближення смерті, він стає творцем – бере в руки скрипку і грає. “Думаючи про пропале, збиткове життя, він заграв, сам не відаючи що, але вийшло так жалісно і зворушливо, і сльози потекли у нього по щоках. І чим дужче він думав, тим сумніше співала скрипка”. За актом творення йде ще один широкий жест: скрипку, найближчу для нього істоту, він дарує єврею Ротшильду. Тепер той буде грати мелодію Якова, і під неї слухачі будуть оплакувати себе. Перш ніж розчинитись у темряві вічності, трунар бачить, як треба було йому прожити життя: не підраховуючи прибутки і збитки, а віддаючи себе. Але щось змінювати вже надто пізно.

Такий фінал оповідання закономірний, бо Чехов залишає без відповіді найважливіше запитання. Ким є все ж таки людина: трунарем (і тут вибір ремесла Якова має символічне значення), який забиває залізними цвяхами свої найкращі якості в дерев’яну скриню, щоб потім закопати їх у землю, чи музикантом, митцем? Очевидно, і тим, і іншим одночасно. Яку альтернативу вона вибирає, залежить від неї самої.

Мистецтво підтексту. В оповіданні вражає навіть не сама тема твору, а той біль, із яким автор розповідає про божевілля сірих днів. Стиль описів стримано-протокольний. Характеристики героїв однослівні й розкидані по всьому тексту. Сюжет майже нічого не важить. А в результаті читач, у полоні якогось невимовного суму, під звуки скрипки оплакує смерті Марфи і Якова, наче йдеться про його власну поламану долю. Твір Чехова побудований на підтексті, на прихованому, неявному смислі, який не співпадає з буквальним смислом тексту. Він і робить твір таким пронизливо-ліричним і трагічним.

Письменник майстерно володіє прийомами розкриття підтексту. Для цього, зокрема, він використовує деталь-лейтмотив, яка повторюється в різних контекстах, постійно збільшуючи смислове навантаження. В оповіданні наявна ціла система таких лейтмотивів. Перший з них - ототожнення людини і речі. Вже наприкінці вступного абзацу Яків та його дружина згадуються поряд із грубою, ліжком, трунами, наче вони – предмети меблів. У наступному абзаці думка про те, що людина – предмет, підтверджується тим бездушним ставленням до померлих, із яким Яків займається своєю справою. Труни для дітей – не знаки страждань, а невигідне замовлення. Під час розмови з фельдшером Яків так і називає свою дружину “предметом”. Ще один лейтмотив – розмови про прибуток і скарги на збитки. Трагічної нотою лунає згадка про померлу дочку Якова, про яку він давно забув. І врешті-решт, принципове значення для розуміння смислу твору має винесений у назву лейтмотив скрипки – уособлення тих залишків людяності в Якові, що були відроджені під впливом смерті дружини й наближення власного кінця.

Наведені деталі-лейтмотиви мають буквальний і додатковий символічний смисли: обмовка Якова, коли він Марфу називає предметом, не тільки помилка на слові, а й визначення однієї з форм існування людини в суспільстві; “прибутки” і “збитки” – не тільки зароблені або незароблені гроші, а й правильно або неправильно прожите життя; померла дочка – це і фізично померла дитина, і уособлення знищеної особистості Якова; скрипка – це і музичний інструмент, і чарівна сумна мелодія, яка без слів втілює абсурдну долю.

Символами стають майже всі звичайні слова і деталі у Чехова. Щасливе обличчя Марфи під час очікування смерті виражає загальнолюдське бажання спокою після важкого і нецікавого життя, надмірної праці; її худий профіль, “схожий на птаха, який хоче пити”, – незабутній образ жіночого страждання; видіння зграй білих гусей – уособлення нереалізованих людських надій і невикористаних можливостей.

Для розкриття підтексту Чехов майстерно використовує прийоми композиції. Велике значення тут мають повтори. За їхньою допомогою Чехов утверджує деякі принципові для нього філософські ідеї. Наприклад, привертає до себе увагу той факт, що кожного разу, коли в Якова прокидається сумління, це відбувається, наче як напад незрозумілої сили. Автор не забуває підкреслити це в тексті словами з семантикою невизначеності або несподіваності: “Яків чомусь згадав, що протягом життя жодного разу не приголубив” дружину; “коли він повертався з цвинтаря, він засумував. Йому чогось було погано…”; “І раптом у пам’яті Якова, мов живе, виросло немовля з білявим волоссям і верба, про яку розповідала Марфа”. Чехов знайшов геніально простий спосіб виразити життєво важливу для здоров’я сучасної людини істину – найбільшою несподіванкою є наявність у неї моральної свідомості.

Підтекст, виражений в оповіданні через злиття голосу автора і голосу героя, застосовується для вираження власної точки зору Чехова. Це відбувається під час роздумів Якова про своє життя на лоні природи. Тут перед нами – не запис думок персонажа прямою мовою, а їх авторський переказ. Ми чуємо два голоси: і Якова, і автора, які лунають одночасно, але повністю не зливаються: “Чому Яків усе життя лаявся, гарчав, кидався з кулаками, ображав дружину, і хотілось би знати, чому він нещодавно налякав і образив єврея? Навіщо взагалі люди заважають одне одному?” Якщо перше запитання – звернення героя до себе, то друге – звернення автора до читача. Так Яків, який в жодному разі не претендує на роль позитивного героя, стає рупором авторських ідей, вказує на норму, на те, як треба жити правильно.

Завдання і запитання

1. Схарактеризуйте образ Якова Іванова. Яким чином Чехов, змальовуючи свого персонажа, виражає ідею “офутлярення”?

2. Яким було подружнє життя Якова і Марфи? Чому?

3. Порівняйте образи Гобсека та Якова Іванова. Яку роль відіграють матеріальні чинники в їхній духовній деградації?

4. Які символічні значення мають два ремесла Якова?

5. Яким чином Чехов розглядає в оповіданні образ “маленької людини”?

6. Як ви розумієте назву твору?

7. Простежте лейтмотив “прибутків-збитків” у творі. Якого значення надає цим символам Яків і автор?

8. Яким чином Чехов у своєму оповіданні утверджує позитивний ідеал людини?

9. Яку роль у розкритті художніх смислів твору відіграє підтекст?