Pidruchnyk 2003 / !ПрозаКінецьХІХст

Чимало вражаючих психологічних подробиць є в коханні Глана й Едварди. Деякі з учинків героя на побіжний погляд є шаленством або непристойністю. Проте кожен із них має конкретну причину, яку слід шукати в емоційному стані героя. Так, бажаючи у будь-який спосіб привернути до себе увагу дівчини, він одного разу кидає у воду її черевик. У цьому безглуздому жесті – увесь відчай, розпач покинутого чоловіка. Ще одна “витівка” Глана – рішення прострілити собі ногу, аби бути таким, як лікар, на якого Едварда дивиться прихильно, як задається лейтенанту, саме через його кульгавість. Вершина психологізму Гамсуна-письменника – сцена загибелі Глана. Знаходячись далеко від Норвегії, в Індії, вже розлучившись з Едвардою і кілька років по тому, як вона вийшла заміж за барона, лейтенант одержує від неї листа, в якому вона запрошує його повернутися до неї. Розуміючи, що вона ніколи не погодиться стати його дружиною і що без неї йому також не жити, він провокує свого супутника, і той вбиває його під час полювання. Складні, суперечливі й незвичайні стосунки Глана та Едварди тільки виглядають відхиленням від норми. У реальності вони мають чітку логіку, бо продиктовані їхньою імпульсивністю, поривчастістю. З погляду психології, вони змальовані точно й об’єктивно. Вірогідності роману додає й обрана письменником оповідь від першої особи, завдяки якій історія Глана, до того ж, набуває ліризму й сповідальності.

Розкриттю динаміки переживань героїв сприяє імпресіоністичний стиль твору. Картини природи виблискують грою напівтонів, емоції постійно рухаються, змінюються, вирують. Проаналізуємо один з описів уважніше.

На початку розділу ХІІІ письменник змальовує диво полярного дня в момент, який передує зустрічі закоханих Глана й Едварди. Важко передати словами те нетерпіння, з яким чоловік чекає на прихід своєї коханої. Гамсун розпочинає з відтворення повної тиші, в якій лунають тихі звуки: стукіт серця Глана і шум крил комах. “Серце моє наче налите темним вином,” – каже про себе лейтенант. Метелики, мухи, жуки дивно прекрасні – деякі з них скидаються на фіалки, що літають у повітрі. Затишно й приємно палає вогонь у сторожці. Пахне смаженою птицею. Комахи світяться, а звичайні рослини виглядають чимось особливо дорогим душі Глана. “Спасибі тобі, Боже, за кожен шматочок вересу, який ти мені дав побачити; вони наче крихітні троянди на узбіччі, я плачу від любові до них. Десь поблизу лісова гвоздика, я не бачу її, я впізнаю її за запахом.

А вночі раптом розпускаються великі білі квітки, вінчики їх розкриті, вони дихають. І мохнаті комахи сідають на них, і вони дрижать. Я іду від квітки до квітки, вони мов п’яні, п’яні від кохання, і я бачу, як вони хмеліють.

Легка хода, людський подих, веселе “здрастуй”.

Я відповідаю, і кидаюсь у дорожній пил, і огортаю ці коліна і простеньку спідницю”.

Уривок насичений яскравими спостереженнями за життям природи, які є проекцією урочисто-піднесеного настрою героя. Від імпресіонізму тут -легкість і швидкість переходу від однієї деталі до іншої. Тут немає чіткої форми, а одні лише вільні асоціації, “швидкоплинні перші враження”. Вони відтворюють не образ, а атмосферу радості зустрічі з коханою, складаються в симфонію побачення. Не сама жінка, а звук її кроків, не її слова, а її подих, проте в цих вихоплених навмання “перших-ліпших” дрібницях більше правди чи принаймні інформації про таємницю кохання, ніж у деяких розлогих описах.

Твір Гамсуна є не тільки неоромантичним, а й символістським, бо в ньому автор намагається розкрити ті міфічні першооснови буття, які керують всесвітом. Він пише про первісні стихії, прекрасні і жахливі водночас, які ваблять людину, аби знищити її. Вони некеровані як сама природа. Їх у романі символізує Пан, володар лісу. Поки Глан знаходиться в гармонії з ним, його серце співає від радості. Проте Пан – підступне божество. Він насилає на чоловіка закоханість у жінку з ненависного йому світу цивілізації, а потім карає його за зраду. Мелодія його сопілки запрошує до щастя, але насправді заманює довірливого слухача до пастки. “Вночі мені снилося щось небувале, – описує владу чар Пана над собою лейтенант Глан. – Ніхто, ніхто б мені не повірив. Чи не Пан то сидів на дереві, і вистежував мене? І черево його було розверсте, і увесь він скорчився, наче пив з власного черева? Але то був лише підступ, він з-під дашка дивився на мене, підглядав за мною, і дерево тряслося від його нечутного сміху, тому що він бачив, який безлад стався у моїх думках”. Пан зіграв з Гланом злий жарт: дух весни збудив у лейтенанті бажання кохати і бути коханим, але пристрасть його до Едварди виявилась сильнішою за інстинкт самозбереження. Можна стверджувати, що сам Пан вселився в Глана, і той, як багато століть тому, почав переслідувати німфу Сірінгу (Едварду), яка з жахом від нього тікає, налякана його домаганнями. К. Гамсун у своєму творі зміг оновити старовинний міф про Пана (як, до речі, і відомий російський художник М. Врубель, який змалював цього бога на одній з картин) і в такий спосіб знайти символ-ім’я для того, щоб назвати силу, хаотичну, примхливу, могутню і непереборну, яка гніздиться у підсвідому чи, за Юнгом, колективному несвідомому, у глибинах єства. Це голос безодні, почувши який, людина більше не в змозі їй опиратися.

Генрі Джеймс (1843-1916). Генрі Джеймс – ще один видатний письменник, чиї твори є показовими для тенденцій розвитку прози наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Він ішов від флоберівського чи тургенівського типу соціально-психологічного роману і був майстром стилю та психологічного аналізу. Хоча неоромантичні й символістські тенденції для нього нехарактерні, він по-своєму розвинув імпресіоністичний стиль, а також розробляв деякі теми, популярні серед письменників середини - другої третини ХІХ ст. Це насамперед проблема своєрідності американської свідомості. Питанням національної самоідентифікації цікавились російські й американські романісти (Достоєвський, Марк Твен), неоромантики (Стівенсон, Кіплінг). Проте Г. Джеймс поставив цю проблему значно глибше в психологічному плані і, до того ж, розглядав її в порівняльному аспекті, співставляючи американську культуру з європейською. З іншого боку, в його романах, повістях та оповіданнях акцент робиться не на сюжеті, а на відтворенні атмосфери, в якій відбувається дія. В цьому відношенні Г. Джеймса можна схарактеризувати як одного з попередників модерністської прози ХХ ст.

Ще з дитинства у Джеймса почала вироблятися позиція спостерігача, який дивився на світ відсторонено. За способом життя він був самітником, так, як і Флобер, віддавав свій час сумлінній праці над власними творами. Під час проживання родини в Бостоні, Джеймс познайомився особисто з багатьма американськими письменниками, друзями свого батька, серед яких був Р.У.Емерсон. Після 1866 р. Джеймс здебільшого жив у Європі, а з 1875 р. остаточно вирішив оселитися в Старому Світі. Протягом року він жив у Парижі, де зустрічався з І. Тургенєвим, А. Доде, Е.Золя, братами Гонкурами. Саме тоді він почав захоплюватись творами Бальзака і Флобера. Наступного року Джеймс вирушив до Англії, де й прожив решту свого життя. До кола його знайомих входили відомі англомовні письменники кінця ХІХ - початку ХХ ст.: Д. Конрад, Ст. Крейн, Г. Уеллс та інші. В 1915 р., аби показати свою підтримку Великобританії у першій світовій війні, Джеймс набув британського громадянства.

Як видно біографії Джеймса, важко вирішити, до якої літератури слід його віднести - до американської чи англійської. І насправді, його твори можна побачити в антологіях літератури як США, так і Англії. Таких письменників, як Г.Джеймс, називають представниками англо-американської літератури (крім нього було ще чимало американських митців слова, що жили в Англії; серед них і деякі всесвітньовідомі автори, наприклад Т.С.Еліот).

Цілком закономірно, що однією з головних тем творчості Джеймса було зіткнення американської та європейських культур. Письменник здобув собі славу завдяки так званому “інтернаціональному роману”, першим зразком якого став твір “Американець” (1877). У романі чи новелі такого типу увагу читачів привертають представники різних національностей, які втілюють особливості культури своїх країн. Про конфлікт між цінностями “Нового Світу” і “старої доброї Європи” йдеться в новелі “Дейзі Міллер”(1878), в романах “Європейці”(1878), “Жіночий портрет”(1881), численних оповіданнях 80-90-х рр.

Нерідко Г.Джеймс, поминаючи форму “інтернаціонального роману”, зосереджувався й на буденних драмах американського життя. В таких творах, як “Вашингтонська площа” (1880), “Бостонці” (1886), “Пойстонська здобич”(1897), він розкриває драму існування своїх співвітчизників.

Ще одна тема, що приходить крізь усю творчість Джеймса - митець і суспільство, призначення мистецтва, вимоги до творця культурних цінностей. Починаючи з першого роману “Родрік Хадсон” (1875), і далі в таких творах, як “Листи Асперна”(1888), “Трагічна муза” (1890), “Уроки майстра” (1892) “Справжня гра”(1892), письменник звертається до цих питань. Найкраще і найповніше вони розроблені в оповіданні Джеймса “Візерунок килима”(1896). Ці три тематичні напрямки часто переплітаються в межах окремих творів, виступаючи в дуже складному співвідношенні. Більшість його книжок вирізняє певна камерність, уникнення широких панорам американського життя, які ми маємо, наприклад, у творах М.Твена, зосередженість здебільшого на філософських, естетичних, моральних колізіях, психологічна заглибленість. Не випадково Джеймса називають “одним із перших сучасних психологічних романістів”.

Інтерес Джеймса до вивчення людської душі значно посилюється після того, як він публікує повість “Поворот гвинта” (1898), що започаткувала останній період у творчості письменника. Це роки експериментів у царині художньої форми, які мали ще більше поглибити вищезгадані традиційні теми Джеймса. Його останні романи “Посли” (1902), “Крила голубки” (1902) і “Золота чаша” (1904) критики вважають за найкращі в доробку письменника.

Джеймс ішов до популярності доволі важко: після перших успіхів у зв’язку з публікацією “Дейзі Міллер” (1879) і “Жіночого портрета”(1881)”, публіка відвернулась від нього. Усі його спроби здобути ім’я в театрі закінчувались невдало. У 1916 р., коли письменник помер, коло його читачів було невеликим, але починаючи з 1930-1940-х рр. усе змінилося: його вплив на сучасну прозу почав зростати, а тепер він визнається за незаперечений авторитет у літературі США та Великобританії.

Америка як проблема. Таке шанобливе ставлення до Джеймса цілком виправдане, бо завдяки його книгам американці глибше усвідомили самих себе, хоча цей процес пізнання не завжди був для них приємним. У творах письменника новітня цивілізація Північної Америки, її етика, її кодекс честі перевіряється старими традиційними формами європейської культури насамперед.

Уже замолоду Джеймс пережив розчарування в своїй країні. Тут його вчителем був Н. Готорн, який ще 1860 р. назвав Америку землею “банального матеріального процвітання”. Готорн, порівнюючи американське та англійське життя, не раз писав про духовну обмеженість своїх співвітчизників. Джеймс дуже уважно прислухався до цієї критики. Повернувшись із подорожей Європою наприкінці 1860-х рр., він побачив, що Америка - надто матеріалістична і вульгарна країна. Це й стало причиною його від’їзду до Старого Світу назавжди.

Спочатку письменник дещо ідеалізував Європу, її аристократію й традиції, але згодом він дійшов висновку, що все набагато складніше, бо європейська цивілізація, незважаючи на всі її досягнення, має власні вади. В творах Джеймса стикаються в боротьбі два світи, два суперники, гідні одне одного, і в цьому конфлікті Америка розкриває свою справжню природу.

У романах, повістях, оповіданнях письменника висвітлюються різноманітні, часто суперечливі прояви американської душі. Американці Джеймса наївні, поважні, цнотливі і сповнені невиправданого ентузіазму (як Дейзі Міллер, Ізабель Арчер, Крістофер Ньюман або Меггі Вервер). Інші з-поміж них морально слабкі, розбещені грішми та потуранням власним примхам або цинічні (Родерік Хадсон, Пані Мерле, Гілберт Осмонд, Шарлотта Стайн). Америка, яку знав Джеймс замолоду, назавжди залишалась для нього зразком незіпсованості й правдивості. Такою вона постає в романах “Американець”, “Європейці”, “Вашингтонська площа”. Але вона також була грубою, примітивною, грабіжницькою і напівварварською, як у романі “Бостонці”. Америка Джеймса приховувала в собі несподівану енергію, винахідливість і спроможність досягти соціальної злагоди та водночас застерігала проти занепаду моралі, зумовленого надлишком багатства й могутності, які принижують своїх жертв і змушують бачити в Європі оплот духовної гідності й зрілості (“Веселий куточок”, “Вежа зі слонової кістки”).

Але коли джеймсівська драма переноситься до Англії і пропонує історію суто європейську, як у “Принцесі Казамассімі”, “Трагічній музі”, “Що знала Мейзі”, “Пойнтонській здобичі” та ін., то з’ясовується, що сили моралі та культури не завжди утримуються традицією. Європейське життя навіть загрозливіше в своїх проявах, багатше на лихо і зраду, ніж у деяких молодших і примітивніших суспільствах. Джеймс ніби створює величезні дзеркала, перше з котрих - Америка, а друге - Європа. Й обидві культури дивляться одна в одну, розкриваючи межі своїх можливостей.

Утвердження “естетизму”. Творчість Генрі Джеймса є також і взірцем сумлінного служіння мистецтву, яке для письменника завжди було випробуванням усіх духовних сил, актом моральної самопожертви. Він і справді був неперевершеним майстром стилю. Дехто з критиків називає його снобом і естетом. Мабуть, мають рацію ті, хто стверджують, що естетські ідеї, які набули великої популярності наприкінці ХІХ ст., не оминули його, і він також сповідував ідею “мистецтва заради мистецтва”. Проте наполеглива, обережна робота зі словом, яку демонструє Джеймс, має інше коріння. Це наслідок його прагнення якомога глибше проникнути в таємниці життя. Джеймсові властиве рідкісне вміння зображати ледь помітні відтінки почуттів і думок, могутня сила аналізу та велика культура мислення, яка поєднувалась із готовністю йти до кінця в пошуках істини. “Скажіть вашім леді і джентльменам, - писав Генрі Джеймс, роз’яснюючи свої погляди на мистецтво учасникам літньої школи з питань роману в Массачусетсі, - щоб вони вдивлялись у життя пильно і прямо у вічі, щоб вони були в цьому сумлінні і не піддавались на низьку й дитячу оману. Воно нескінченно велике, різноманітне й багате. Кожний розум знайде в ньому те, що шукає...”.

“Дейзі Міллер”. Своєрідність мистецтва Джеймса-прозаїка розкриває його повість “Дейзі Міллер” (1878), яка принесла йому міжнародну славу. Твір цілком присвячується дослідженню своєрідності американського характеру. Джеймс драматизує випадкову згадку про невдачу молодої американки, яка необачливо підтримує стосунки з італійцем низького походження і розплачується за це осудом свого оточення. Джеймс виявив себе одним із видатних письменників-психологів.

Він звернувся до популярної в третій третині ХІХ ст. теми англомовної літератури - перебування американців у Європі, під час якого виявляється й оцінюється новий американський світогляд (тут варто згадати хоча б “Простаків за кордоном” М.Твена або “Кентервільський привид” О.Уайльда). Оригінальність підходу Джеймса до цієї теми полягає в набагато більшій складності й діалектичності постановки питання, ніж у творах вищезгаданих авторів. Наприклад, у Твена на початку 1870-х рр. перевага надається рідному, американському, а для Уайльда США є втіленням обмеженості й практицизму. “Дейзі Міллер” у цьому плані вирізняється більшою проблемністю й об’єктивністю. Для Джеймса головне – копітке та всебічне розкриття самого процесу проникнення нового американського світогляду в Старий Світ. Про таку ускладненість позиції письменника свідчить, хоча б той факт, що Дейзі Міллер головним чином спілкується або з європеїзованими американцями, які протягом тривалого часу живуть у Швейцарії та Італії, або такими “поганими” європейцями, як Джованеллі. Тобто і перші, й останній не можуть вважатися справжніми носіями європейської культури. Дейзі гине, але що призводить до цього: її “невихованість”, байдужість її співвітчизників чи “неджентльменська” поведінка Джованеллі? Причина трагедії швидше полягає в тому, що “нецивілізований” американізм Дейзі стикається з погано засвоєним європейством і з тим найгіршим, що є у великій культурі Старого Світу. Це означає, що Джеймс добре бачить вади як Америки, так і Європи, в якій є не тільки великі досягнення духу, а й чимало небезпек, котрі можуть перетворитись на пастку, якщо людина не вміє розпізнавати справжнє і фальшиве. Отже, для автора на першому місці залишається не тенденція хвалити Європу чи, навпаки, Америку, а докладне, обережне та якомога об’єктивніше вивчення життя, проникнення в його таємниці без упередження.

Уперше ми зустрічаємо головних героїв у швейцарському курортному містечку Веве, де відпочивають американські туристи. Їхня поведінка становить різкий контраст із атмосферою цього мальовничого куточка Європи, багатого історичними традиціями (неподалік розташований Шильонський замок, де відбувалася дія відомого твору Байрона). Мешканці Північної Америки нагадують дикунів у історичному музеї, зчиняючи великий галас. Утіленням “невихованості” є брат Дейзі Рендолф, який безупинно звинувачує Європу в усіх смертних гріхах. Принаймні такими очима бачить його Вінтербуорн, також американець, який “поповнює свою освіту” в Женеві, і вигідно відрізняється манерами від співвітчизників.

Але уяву Вінтербуорна вразили не балачки хлопця, а його вродлива сестра Дейзі. У ній він помічає багато суперечливих рис. З одного боку, милують око її молодість і справжня краса, енергія і щирість. З другого боку, вона надто відверта (розповідає упродовж першого знайомства про сімейні справи, про стосунки з чоловіками). Вінтербуорн здивований легкістю, з якою дівчина йде на контакт із ним, малознайомим представником сильної статі. Цей незвичний тип поведінки є великою проблемою для Вінтербуорна, він навіть не знає, як поводити себе з цією вродливою легковажною американкою. Дейзі не зважає на умовності Старого Світу: їй байдуже, що скажуть про неї інші, коли дізнаються, що вона поїхала на екскурсію до замку з чоловіком, з яким розмовляла лише півгодини. Своєрідний вирок дівчині та її родині виносить тітка Вінтербуорна, заявляючи, що всі її родичі вульгарні, а сама Дейзі - навіжена. Одне слово, її племіннику не слід спілкуватися з нею.

Але що змушує Вінтербуорна не прислухатись до порад місіс Костелло? Його вабить до Дейзі, але навряд чи це серйозне почуття з його боку, адже всі говорять, що в Женеві він має якусь розумну іноземку. Його метою є простий флірт, і нічого більше. Йому подобається вдовольняти примхи вродливої і незвичайної дівчини, в якій відчувається якась таємниця. Окрім того, дещо приваблює в ньому і Дейзі: його вихованість, готовність відгукнутись на її бажання, ввічливість, гречність, повага до її внутрішнього світу.

Один із головних конфліктів новели - між своєрідністю Дейзі та американським осередком у Європі - окреслюється виразніше під час другої зустрічі героїні з Вінтербуорном, коли той обіцяє представити Дейзі родичці, але змушений розчарувати дівчину. Аби пом’якшити неприємність удару, він каже, що тітка нікого не приймає, бо занедужала на мігрень. Дейзі несподівано виявляє розуміння ситуації, відгадуючи підтекст. Це ніби пролог до того, що з молодою американкою відбуватиметься в Римі: всі її співвітчизники відвернуться від неї, провокуючи її поводитися ще з більшим викликом і, в такий спосіб, підштовхуючи її до загибелі.

Після епізоду з тіткою Вінтербуорн ще більше впевнюється, що в Дейзі є щось загадкове. Він не може зрозуміти, яким чином вульгарність поєднується з таким рідким тактом. Проте він не закохується в Дейзі (його влаштовує такий легковажний флірт, яким і живе цілий світ). Це, мабуть, і стане однією з причин того, що в Римі Дейзі, шукаючи чогось іншого (але чого, вона сама не відає), захопиться італійцем Джованнелі, людиною зовсім протилежного типу, якому далеко до справжнього джентльмена, що завершиться для неї трагічно.

Головні риси характеру героїні - поєднання краси і вульгарності - яскраво змальовані в епізоді, коли Дейзі й Вінтербуорн вирушають до Шильйонського замку. Знову її реакцію на оточення можна охарактеризувати як “непристойну”. Її зовсім не цікавить, що про неї думають пасажири на пароплаві: вона відчуває себе спокійно, голосно розмовляє, не звертаючи уваги на інших туристів. До речі, і європейською давниною вона не переймається. Замок та його історія залишаються для неї порожнім звуком. Вона безугавно говорить про себе і про супутника. Її висловлювання та вчинки нагадують кокетство або дівочі примхи, що сприяє подальшій зацікавленості Вінтербуорна дівчиною. Врешті-решт, починає складатися враження, що дівчина майже закохана в нього, принаймні, вона пропонує йому бути вчителем Рендолфа, а коли Вінтербуорн відмовляється, посилаючись на зайнятість, здогадується, що в нього в Женеві є жінка, кепкує з цього приводу і засмучується. Молодий чоловік переконаний, що подобається дівчині, незважаючи на те, що вона знову і знову вражає його поєднанням простодушності й безтактності. І тільки обіцянка Вінтербуорна приїхати до Рима, куди збирається родина Міллерів, заспокоює її. Важко однозначно інтерпретувати поведінку Дейзі: безперечне одне - щось приваблює дівчину у Вінтербуорні, але яка істинна природа цього почуття –не визначено. Чи то початок кохання, чи просто гра американської дикунки - залишається справжньою таємницею як для Вінтербуорна, так і для читача. Поводження Вінтербуорна теж навряд чи можна назвати закоханістю: Дейзі вабить його своєю незвичайністю.

Стосунки Дейзі й Вінтербуорна продовжуються в Римі, куди родина Міллерів вирушає після Женеви. Італійська столиця – ще одне історичне місце, з багатими культурними традиціями. На той час, коли персонажі знову зустрічаються, дівчина розважається, за висловом місіс Костелло, в компанії третьорядних італійців. Вона дедалі більше нагадує примхливу істоту. В її вчинках щоразу виразніше відчувається виклик американському осередку. Велику роль у загострені ситуації відіграє місіс Вокер, яка хоче виправити “помилки виховання” молодої американки, але та не звертає уваги на критику вельмиповажної жінки і далі порушує правила етикету. Потроху всі “пристойні” будинки зачиняють двері перед Дейзі.

Її обранцем стає містер Джованеллі, дуже вродливий чоловік, із бездоганними манерами, але “несправжній джентльмен”. З такою оцінкою Вінтербуорна можна цілком погодитись, але як пояснити такий вибір дівчини? Тут у фатальний спосіб поєднуються її імпульсивний характер, вороже ставлення до неї її співвітчизників, яке підштовхувало її на конфлікт, а також втрата віри у щирість слів і почуттів Вінтербуорна. Те, що Дейзі не була байдужою до нього, доводить її передсмертне доручення матері обов’язково сказати Вінтербуорну, що вона не була заручена з Джованеллі. В тому, що вона не закохана в італійця, теж немає сумніву (вона знає, що він цікавиться тільки її грішми). Але те, що міг запропонувати Дейзі Вінтербуорн, тобто ввічливий, тактичний флірт, її також не влаштовувало.

Первісні враження молодого американця - на свідомому рівні - осуд поганого виховання Дейзі, на підсвідомому - мимовільне захоплення її красою - залишається незмінним, незважаючи на роздратування від того, що вона віддала перевагу іншому чоловіку. Переконливою ілюстрацією цього може бути сцена в Колізеї. Спочатку, побачивши Дейзі з Джованеллі, Вінтербуорн вважає, що розв’язав нарешті загадку міс Міллер: “вона - молоденька особа, поважати яку джентльмену зовсім необов’язково”. Його навіть охопив гнів, що він так довго намагався розгадати секрет цього американського сфінкса. Але пізніше, він здивовано зізнається: “яка розумна ця маленька грішниця, як вміло вона розігрує ображену невинність!”. Треба віддати Вінтербуорнові належне: він до кінця залишається справжнім джентльменом.

Ситуація в Дейзі справді безвихідна. Вона знає ціну Джованеллі, Вінтербуорн вабить її, але йому вона не довіряє, і цілком слушно, бо він не має до неї глибоких щирих почуттів. Хіба може дівчина повірити йому, коли знає, що в Женеві в нього є жінка? Невипадково в останніх рядках повісті автор знову натякає на її існування. Вибір Дейзі обмежений: або світ “несправжніх” джентльменів на зразок Джованеллі, для яких важливі тільки її мільйони, будинки та ін., або джентльменів “справжніх”, які вміють бути ввічливими і навіть поважати її, але не мають щирих почуттів, яких їй хотілося б. Дейзі відчуває себе загнаною в глухий кут. У такому душевному стані вона починає поводитись так, ніби кидає виклик суспільству, (в цьому конкретному випадку - американському осередку). Саме так можна витлумачити багато вчинків Дейзі. Вона накликає на себе лихо. Один із таких необережних кроків стає для дівчини фатальним: аби вдовольнити свою примху посидіти вночі в Колізеї, дівчина вирушає туди з Джованеллі, захворює на пропасницю і помирає. До речі, ниця, неблагородна вдача італійця тут виявляється остаточно. Джованеллі добре знає, що йому, як мешканцеві Рима, ця хвороба не загрожує, але для Дейзі нічний Колізей може означати смерть. І ось, знаючи це, він не відмовляє дівчину від такої небезпечної прогулянки. Чи зумів би він переконати Дейзі не ходити до Колізею, коли б мав надію на її мільйони? Безумовно, так. А якщо надії немає, то навіщо берегти дівчину. Хай робить що хоче, навіть таке, що може її вбити.

Тепер підіб’ємо підсумки. Перші американські видавці “Дейзі Міллер” відмовились друкувати повість, звинувачуючи автора в тому, що він створив карикатуру на американську дівчину, тобто на американський характер. Важко повністю погодитись із такою оцінкою, бо в характері Дейзі наявні не тільки негативні риси. Поза сумнівом, вона невихована, нестримана, примхлива, вульгарна. Це так. Але, з другого боку, їй властиві щирість почуттів, сила, природний розум, такт. Таким самим, тобто суперечливим, було ставлення Джеймса до своєї батьківщини. Його країна видавалась йому землею досить примітивних, некультурних людей, які жадають золота і дешевих розваг. Але він не міг не визнавати, що в американців є щось інше - саме те, що приваблює Вінтербуорна в Дейзі: рішучість, сміливість, енергія, за якими було майбутнє та яких бракувало європейцям.

Повість “Дейзі Міллер” - переконливе свідчення того, що Джеймс, хоча і надавав перевагу європейській культурі, все-таки не ідеалізував Старого Світу. На його думку, треба мати справді виховану душу, аби вміти брати на цьому континенті найкраще, залишаючись самим собою. Інакше відбувається те, що сталось із героями твору: можна або зробити помилковий вибір і, як Дейзі, прийняти фальшиве за справжнє, або, ставши культурною людиною, втратити щирість почуттів, вміння глибоко кохати, як Вінтербуорн, або взагалі залишитись людиною із зовні бездоганними манера, які приховують байдужість, егоїзм і снобізм.