Федір Михайлович Достоєвський

У пошуках віри та стилю. Внутрішня (духовна) біографія Достоєвського - типова для інтелектуальної історії ХІХ-ХХ ст. Багато мислителів Заходу і Сходу, як і він, пройшли період захоплення атеїзмом і соціалізмом. Доторкнувшись до великої порожнечі "ніщо" і зіткнувшись зі смертю, вони поклали свої останні надії на Бога, проте так до кінця й не змогли відновити віру. " ... В несчастье яснеет истина, - писав Достоєвський у листі до Н.Д.Фонвізіної. - Я скажу Вам про себя, что я - дитя века, дитя неверия и сомнения до сих пор и даже (я знаю это) до гробовой крышки. Каких страшных мучений стоила мне и стоит мне теперь эта жажда верить, которая сильнее в душе моей, чем более в ней доводов противных. И, однако же, Бог посылает мне иногда минуты, в которые я совершенно спокоен; и в эти минуты я сложил в себе символ веры, в котором все для меня ясно и свято. Этот символ очень прост, вот он: верить, что нет ничего прекраснее, глубже, симпатичнее, разумнее, мужественнее, совершеннее Христа, и не только нет, но с ревнивой любовью говорю себе, что и не может быть. Мало того, если б кто мне доказал, что Христос вне истины ... то мне лучше хотелось бы оставаться со Христом, нежели с истиной".

Наведені слова Достоєвського засвідчують, що його віра є результатом трагічної боротьби з собою, виковувалась у тяжких випробуваннях долі. Він народився 30 жовтня (11 листопада) 1821 р. у Москві в родині лікаря. Ще за раннього дитинства й юності хлопчик вирізнявся заглибленням в себе, схильністю до самоаналізу, зацікавленістю філософськими питаннями. Він важко сходився з людьми, проте тим, із ким сходився, віддавав своє серце. Іншою характерною рисою Достоєвського вже тоді була безмежна любов до життя. Багатьма роками пізніше він написав: "Несмотря на все утраты, я люблю жизнь горячо, люблю жизнь для жизни, серьезно, все еще собираюсь начать мою жизнь. Мне скоро 50 лет, а я все еще никак не могу распознать: оканчиваю ли я мою жизнь или лишь только начинаю. Вот главная черта моего характера, и, может быть, деятельности".

Молодий чоловік одразу став дорослим, коли 27 лютого 1837 р. померла його мати, яка була його кумиром і підтримкою. Федір та його брат Михайло вступають до Головного Інженерного училища в Санкт-Петербурзі. Майбутня професія була для нього тягарем, а всі думки і мрії були пов'язані з літературою. У червні 1839 р. він одержує листа від брата, який повідомляє, що помер їхній батько. Федір важко пережив цю звістку: за свідченням дочки письменника Л.Ф.Достоєвської, у нього був перший напад епілепсії - хвороби, яка проявилася 15 роками пізніше, під час перебування на каторзі.

За матеріальної скрути, у постійному страху за власне майбутнє і долю своїх близьких довелося Достоєвському робити перші самостійні кроки. Літературний успіх прийшов до нього доволі швидко, коли 1845 р. побачив світ перший роман Достоєвського "Бідні люди". Це дало йому змогу порвати з військовою кар'єрою, яку він вимушений був розпочати після закінчення училища, і стати професійним письменником. У творі Достоєвський розвиває художні відкриття Гоголя і створює реалістичні замальовки петербурзького побуту та галерею "маленьких людей", яка виникла в російській літературі за 1830-40-х рр. Проте Достоєвський зумів вкласти в цей образ новий зміст: його Макар Дєвушкін, головний герой твору, відрізняється від своїх попередників яскравою індивідуальністю й здібністю до самоаналізу.

Ф.Достоєвський зближається з колом В.Г.Бєлінського й підпадає під вплив цього видатного критика, хоча їхня обопільна симпатія була нетривалою. Твори, написані Достоєвським після "Бідних людей", - повісті "Двійник" (1846), "Господиня" (1847) - не сподобалися Бєлінському, який вважав їх затягнутими і гостро критикував. Фінал першого етапу творчості письменника - низка оповідань та повістей, з-поміж яких найвидатнішими є "Білі ночі" (1848) і "Нєточка Незванова" (1849).

Наприкінці 1840-х наступає вимушена перерва в літературній кар'єрі молодого письменника. Це було викликано його участю в революційному гуртку Буташевича-Петрашевського і захопленням соціалістичними ідеями Фур’є. Разом з іншими петрашевцями його було заарештовано й засуджено до розстрілу. Ф.Достоєвському пережив декілька жахливих хвилин чекання смерті. Він не мав жодного сумніву, що його буде страчено. Приречених вивели на Семенівський плац, повільно підвели до ешафоту, накинули на них білі балахони. Офіцер проголосив смертний вирок, і пролунала команда: "На приціл!" І тільки в останню мить з'ясувалося, що церемонія страти - заздалегідь продумане інсценування. Смертну кару Достоєвському замінили на чотири роки каторжних робіт в Омській фортеці з подальшим відбуванням довічної служби рядовим.

Цей трагічний епізод був глибоким потрясінням для Достоєвського й залишив слід у його душі на все життя. У той самий день він писав до брата Михайла: "... Ведь был же я сегодня у смерти три четверти часа, прожил с этой мыслью, был у последнего мгновения и теперь еще раз живу!" Фактично побувавши на тому світі, Достоєвський почав по-новому розуміти своє призначення: "Жизнь - дар, жизнь - счастье, каждая минута могла быть веком счастья ... Брат! Клянусь тебе, что я не потеряю надежду и сохраню дух мой и сердце в чистоте".

На каторзі Достоєвський пробув з 1850 до 1854 р., після чого служив у піхотному полку в Семипалатинську. 1857 р. він знову стає офіцером і йому повертають дворянство, а також право писати і друкуватися. З цензурних міркувань Достоєвський пише "Дядечків сон" і "Село Степанчиково та його жителі" (1859), дві "провінційні повісті" в комічному жанрі в традиціях Діккенса.

Перебування Ф.Достоєвського на каторзі та на засланні було періодом напруженої духовної роботи, серйозних роздумів на релігійно-філософські теми. У Тобольську він зустрівся з дружинами декабристів, і вони подарували йому Новий Завіт - єдину книгу, яку дозволялося читати в'язням. Вивчаючи Святе Письмо, письменник дійшов висновку про необхідність радикально змінити своє життя і поставив Христа своїм моральним орієнтиром. З іншого боку, тісне спілкування на каторзі з представниками різних верств населення Росії стало для нього справжнім одкровенням: він відчув, що в народній стихії заховані невичерпні джерела віри, що подальший розвиток Росії повинен відбуватися через повернення дворянської культури до народного коріння.

Опинившись 1859 р. у Петербурзі, Ф.Достоєвський поклав ці погляди в основу своєї літературної й громадської діяльності. Він закликав освічені класи російського суспільства, виховані на західній культурі, знайти опертя в народній вірі. Він мріяв, що тільки синтез європейської освіченості й народної релігійності - єдиний можливий спосіб перетворення Росії на ідеальну державу, яка базується на братських, християнських началах. На початку 1860-х рр. він пише роман "Принижені й скривджені" (1861) і "Нотатки з Мертвого дому" (1860-61) - остання книга підсумувала його каторжний досвід. Новаторська за змістом і формою, вона знову зробила Достоєвського одним із найвпливовіших письменників Росії.

1864 р. побачили світ "Нотатки з підпілля". Появі цієї повісті передували дві трагічні події: смерть першої дружини письменника, а невдовзі - його брата Михайла, якого Достоєвський високо цінував і щиро любив як однодумця і рідну душу. "Бросился я, - писав він, - схоронив ее, в Петербург, к брату, он один у меня оставался, через три месяца умер и он ... и стало мне просто страшно. Вся жизнь переломилась надвое". Трагічні настрої, гострі сумніви в розумності універсуму знайшли відбиток у "Нотатках", які вражають своєю відчайдушною, похмурою іронією. У них Достоєвський остаточно знайшов свій неповторний стиль, а також героя, у чиєму характері легко вгадати психологічні риси персонажів його пізніших епічних творів. Оформлення ідейно-філософської платформи та основ поетики письменника створили передумови для того, щоб його творчість вступила в якісно іншу фазу, а світ побачив того Достоєвського, якого ми знаємо тепер - одного з найоригінальніших романістів ХІХ ст.

Доба "великих романів". Письменництво завжди було Ф.М.Достоєвського священною справою, і тільки в романній формі він міг здійснити свій задум - вказати людству шлях духовного спасіння. Його твори - відображення роздумів над долею Росії та світу, спроба знайти альтернативу гострій релігійній кризі, як особистій, так і загальній. Він, як ніхто інший, зумів відчути ті процеси, які загрожували самим основам суспільного ладу, і застерігав від необмеженого свавілля людини, сліпого обожнення поступу, навали мас і наступу тоталітаризму. "Він вивчав людську особистість не в її емпіричному характері, - писав про нього Г.Флоровський, - не в грі видимих причин та наслідків, а саме ... в її хтонічних глибинах, де змикаються й розмикаються таємничі струми першобуття. Достоєвський вивчає людину в її проблематиці - інакше кажучи, в її свободі, якій дано право вирішувати, вибирати, відкидати й приймати, якій дано право навіть здаватися в полон або продаватися в рабство".

У період з 1866 по 1880 рік Достоєвський створив шість великих романів: "Злочин і Кара" (1866), "Гравець" (1866), "Ідіот" (1868-1869), "Біси" (1871), "Підліток" (1875), "Брати Карамазови" (1879-1880). У кожному з них розкрилися різні грані Достоєвського-мислителя і знавця людських душ, проте в усіх творах письменника легко простежуються одна наскрізна лінія: боротьба Світла і Темряви, Бога і диявола, Христа і Звіра.

У романі "Гравець" письменник показує, як неконтрольована пристрасть може захопити й поглинути людину. Дія твору відбувається за кордоном у місті Руллетенбург, в якому мешкає родина збіднілого російського генерала. Його пасербиця Поліна викликає шалену закоханість у Олексія Івановича, вчителя генеральських дітей. Аби врятувати честь Поліни, молодий чоловік іде до казино й виграє велику суму грошей, але разом з цим стає рабом рулетки. Цей факт Поліна сприймає як зраду коханню до неї, як особисту образу. Обидві пристрасті перетинаються й утворюють тяжку драматичну ситуацію, з якої для героїв немає виходу: Поліна не приймає грошей Олексія Івановича, а сам він розривається між жінкою та рулеткою. У фіналі твору гра остаточно перемагає і знищує особистість обдарованого Олексія Івановича.

Ще колоритніше розкриває владу рулетки над людиною образ бабусі Антоніди Василівни. Звички старої московської барині з широкою російською душею разом із осліпленням азартом становлять трагікомічне видовище. Складні особисті стосунки персонажів розгортаються на тлі життя буржуазного міста, яке існує з прибутків від ігорних домів. Логіку вчинків як відвідувачів казино, так і мешканців Руллетбурга визначає поклоніння Золотому теляті. Скрізь панують занепад моральних цінностей, вульгарні стимули й імпульси.

У творі знайшли поетичне втілення бурхливий і тяжкий роман Достоєвського з Апполінарією Суловою, а також його захоплення рулеткою, за допомогою якої він хотів покращити своє матеріальне становище. На власному прикладі та на прикладі своїх персонажів письменник зазирнув до найтемніших кутків серця й жахнувся, побачивши там потвор.

У романі "Ідіот" Достоєвський поставив собі за мету створити образ "позитивної прекрасної людини" в умовах сучасної дійсності й показати той шлях, яким повинне йти людство, аби взяти гору над Злом, що загрожує затопити весь світ. Головним героєм твору є князь Мишкін ("князь-Христос), символ всепрощення і праведного ставлення до життя. В його образі, крім Христа, синтезувалися риси інших ідеальних героїв світової літератури: Дон Кіхота Сервантеса, містера Піквіка Діккенса, Жана Вальжана Гюго, Бідного рицаря Пушкіна. З князем Мишкіним їх об'єднує те, що вони ставлять моральне, ідеальне, вище за матеріальне та практичне. Герой Достоєвського носить у своїй душі вселюдське страждання і любов. Ідеали князя - утопічна мрія про "золотий вік", стан порозуміння, який повинен прийти на землю - найдорожча мрія самого письменника, яка неодноразово повторюється майже в усіх його книгах. Життєвий план князя Мишкіна в загальних рисах повторює долю Ісуса Христа: і той і інший невинні й саме тому спокутують гріхи людей своєю смертю, тільки Христос гине на хресті, а Мишкін - під тягарем шалених і ницих пристрастей, злочинів і зла, які оточують його.

Роман "Біси" за своєю жанровою природою замислювався як памфлет, спрямований проти нігілістів. В основу сюжету покладено реальний епізод - вбивство студента Іванова, скоєне групою революціонерів-анархістів під проводом С.Г.Нечаєва. Проте з плином часу злободенний план твору поступово втратив свою гостроту, і на сьогодні він сприймається як ще один з ідейних романів російського письменника, в якому він намагається розв'язати всі найважливіші проблеми, зокрема, "вседозволеність" людини, її свавілля, яке постає у нього в різних варіантах. Це й "прохолодне" вимірювання меж людської ницості, яким займається Ставрогін, і політичний імморалізм Верховенського-молодшого та інших нігілістів, які визнають доцільними будь-які заходи заради досягнення мети, і теорія Кіріллова, який заперечує ідею існування Бога і тому вважає, що може сам вирішувати, чи має він право на самогубство. Руйнівним ідеям нігілістів Достоєвський протиставляє шлях Краси, яка повинна врятувати світ, тобто шлях Христа, якого зрозуміли не представники церкви, а безсловесна російська народна маса. Російський народ - "богоносний", стверджує письменник. Його покликання - вказати іншим націям істину і світло.

Ці переконання Достоєвський повторює не тільки в романах, а й в інших творах, написаних протягом останніх десяти років життя: у "Щоденнику письменника", який почав видавати з 1875 р., різних публічних виступах. Показовим в цьому плані є оповідання "Мужик Марей". У ньому йдеться про епізод з дитинства Достоєвського. Одного разу, ще хлопчиком, гуляючи лісом, він насолоджувався красою дерев, тишею, збирав гриби і ягоди. Раптом йому почулося, що хтось вигукнув: "Волк бежит!" Переляканий, він вибіг на галявину, де побачив мужика, який орав своє поле. "Это был наш мужик Марей. Не знаю, есть ли такое имя, но его все звали Мареем, - мужик лет пятидесяти, плотный, довольно рослый, с сильною проседью в темно-русой окладистой бороде. Я знал его, но до того никогда почти не случалось мне заговорить с ним. Он даже остановил кобыленку, заслышав крик мой, и когда, разбежавшись, уцепился одной рукой за его соху, а другой за его рукав, то он разглядел мой испуг, - волк бежит! - прокричал я, задыхаясь ... - Ишь, ведь испужался, ай-ай! - качал он головой. - Полно, родный, ишь малец, ай!

Он протянул руку и вдруг погладил меня по щеке ... Углы губ моих вздрагивали, и, кажется, это особенно его поразило. Он протянул тихонько свой толстый с черным ногтем, запачканный в земле, палец и тихонько дотронулся до вспрыгивавших моих губ ... Уж я тебя волку не дам! - прибавил он, все также матерински улыбаясь. - Ну, Христос с тобой, ну, ступай ... Я пошел, оглядываясь назад почти каждые десять шагов ... я обернулся в последний раз к Марею; лица его я уже не мог разглядеть ясно, но чувствовал, что он все точно так же мне ласково улыбается и кивает головой".

Цей епізод у Достоєвського набуває рис притчі, символізм якої очевидний. Сильний працьовитий мужик Марей уособлює ту релігійну основу народної моральності, яка покликана стати протиотрутою і вилікувати суспільство від нігілізму та інших згубних ідей, що набули поширення в Росії та Європі.

Усі етичні, естетичні, соціальні й релігійні проблеми, які цікавили Достоєвського протягом кількох десятиліть, представлені в єдиному цілому в завершальному "романному п'ятикнижжі" - "Братах Карамазових". Сюжетним каркасом твору є мотив батьковбивства Федора Павловича Карамазова та несправедливого обвинувачення в цьому злочині його старшого сина Дмитра. Стосунки між ними напружені й гострі, через те що вони ніяк не можуть поділити коханку Грушеньку. Жодна спроба примирити їх, як, наприклад, зустріч їх у скиту старця Зосіма, куди приходять і два інші брати Іван і Олексій, ні до чого доброго, окрім скандалів, не призводить. Протягом усього твору автор свідомо "тримає" читача в стані очікування, що саме старший син вб'є батька, проте врешті-решт несподівано з'ясовується, що справжнім убивцею є Смердяков, служник брата Івана.

Перипетії детективного сюжету становлять лише зовнішній бік твору, в межах якого розвивається внутрішня тема - спроби розв'язати найважливіші питання буття: Бог і сумніви щодо його існування, свобода людини та її "вседозволеність", індивідуалізм і соціалізм. Обидва плани роману переплітаються і проникають одне в одне, тому що Достоєвський розуміє, що морально-філософські проблеми не вирішуються виключно на теоретичного грунті.

"Брати Карамазови" - твір, побудований на антитезі ідей і характерів. В образі кожного з головних героїв Достоєвський доводить до кінця певні типові риси людської вдачі і варіанти світоглядних позицій, які перебувають у стані складної драматичної боротьби і взаємодії. Раціоналіст Іван протиставляється емоційному, "спонтанному" Дмитру. Той самий Іван проповідує "вседовзволеність", виражає трагічні сумніви щодо справедливості Бога, взагалі щодо його існування. "Опонентом" Івана у цій релігійній площині роману є старець Зосіма, християнський мудрець, взірець чистоти, любові й святості. Заздрість і мізантропія Смердякова контрастує з людяністю і відкритістю Олексія, який завжди готовий прийти на допомогу іншим. Федір Павлович уособлює тваринний бік людської природи, "карамазовщину", силу, що перебуває за межами моральності, проте щось призупиняє дію цієї сили в його старшому сині в останню мить, коли той робить замах на життя батька. Отже, Достоєвський виражає на сторінках твору всі крайні висновки, зіштовхує тези й антитези. Він "озброює" учасників суперечок найсильнішими й найпереконливішими аргументами, навіть тих, які безсумнівно є його філософськими й моральними антиподами. Це створює певні труднощі для читача щодо визначення авторської позиції, проте дає змогу письменнику показати життя в усій його складності й суперечливості.

Вражає коло тем, заторкнутих Достоєвським у романі: держава, церква, родина, конфлікт поколінь, матеріальний занепад російських сіл, школа, загальна криза цінностей. Панорама російської дійсності вирізняється широтою, масштабністю, точністю спостережень. Окреме місце в творі займає зображення дітей. Це ще одна наскрізна тема письменника, яка в "Братах Карамазових" сягає кульмінації. Для Достоєвського ставлення до слабких і незахищених соціальних груп (а саме такими є діти) є критерієм розвиненості суспільства, перевіркою його на моральність. Діти для письменника - узагальнюючий символ людського страждання. Недарма Іван Карамазов посилається саме на приклади несправедливої образи дітей як на один із найбільш дійових аргументів проти справедливості Бога. Він відмовляється визнавати будь-який рай, будь-яке щасливе суспільство, якщо в його основі сльоза невинної дитини: "Скажи мне прямо, - звертається він до брата Олексія, - я зову тебя - отвечай: представь, что это ты сам возводишь здание судьбы человеческой с целью в финале осчастливить людей, дать им наконец мир и покой, но для этого необходимо и неминуемо предстояло бы замучить всего лишь одно крохотное созданьице, вот того самого ребеночка, бившего себя кулачонком в грудь, и на неотомщенных слезках его основать здание, согласился ли ты быть архитектором на этих условиях, скажи и не лги!"

Критика Достоєвського сучасної цивілізації радикальна й нищівна. Він висловлює сумнів щодо можливості побудувати щасливе суспільство взагалі, бо, як довів досвід ХХ ст., усі спроби створити рай на землі були пов'язані з загибеллю невинних людей. Відповідь на запитання, поставлене письменником, і досі не знайдено.

Не менше значення для формування принципів гуманістичної філософії ХХ ст. має "поема про великого інквізитора", автором якої є той самий Іван Карамазов. Він створив притчу, яка описує другий прихід Христа на землю у ХVI ст. Ісус з'являється в іспанському місті Севілья на другий день після того, як на очах короля, придворних і натовпу було спалено майже сотню єретиків. Великий інквізитор, організатор аутодафе, заарештовує і вдруге страчує Христа. Більша частина "поеми" - монолог великого інквізитора про несумісність понять свободи і щастя, що й слугує обгрунтуванням провини Христа. На думку великого інквізитора слова і дії Ісуса принесли людям лише одні страждання і стали перешкодою на їхньому шляху до щастя, тому що позбавили їх спокою. Христос закликає людей бути вільними, тобто брати на себе відповідальність за власне виховання на шляху до морального вдосконалення. Він вчить їх шукати істину, тобто йти до Бога, бути християнами, проте не повторювати готові рецепти, а бути духовно незалежними. Він пропонує їм правильно скористатися своєю свободною волею, аби прийняти Бога свідомо, як почуттям, так і розумом.

Проте саме цей шлях, як доводить великий інквізитор, є запереченням щастя, бо це шлях невизначеності, непевності, тривоги. На ньому чимало пасток і спокус. Щастя можливе лише тоді, коли з людини знято тягар свободи вибору, знято відповідальність за її рішення. Саме таку систему загального щастя й побудував великий інквізитор та його прибічники на землі. Вони дали людям хліб і спокій, а за це взяли на себе обов'язок приймати за них рішення. Вони - правителі, яким усе дозволено: брехати, грішити, ошукувати інших - заради щастя та спокою більшості. "Получая от нас хлебы, конечно, они ясно будут видеть, что мы их же хлебы, их же руками добытые, берем у них, чтобы им же раздать, безо всякого чуда, увидят, что не обратили мы камней в хлебы, но воистину более, чем самому хлебу, рады они будут тому, что получат его из рук наших! Ибо слишком будут помнить, что прежде, без нас, самые хлебы, добытые ими, обращались в руках их лишь в камни, а когда воротились к нам, то самые камни обратились в руках их в хлебы. Слишком, слишком оценят они, что значит раз навсегда подчиниться! И пока люди не поймут сего, они будут несчастны." Новий прихід Христа загрожує тому стану речей, який встановив великий інквізитор, тим, що виводить людей з тваринного спокою і щастя, які вони купили ціною рабства, і тому Христа знову треба стратити.

Отже, Достоєвський ставить людей перед вибором: або свобода (вільний і відповідальний пошук істини, духовності, себе), або щастя (тихе безтурботне існування, коли тягар прийняття рішення перекладається на когось іншого). На жаль, історія останнього століття доводить, що вони обирають щастя. Саме в цьому слід шукати причини того, що тоталітарний режим і спосіб мислення відіграють таку роль у сучасній цивілізації. "Поема про великого інквізитора" - пророчий текст, трагічний сценарій, який розігрували, розігрують і, з упевненістю можна сказати, будуть розігрувати люди, якщо не навчаться мислити критично й не опанують важке мистецтво бути духовно незалежними.

Духовним заповітом Достоєвського стала промова про Пушкіна, останній твір письменника. У ній він виразив одну з найдорожчих своїх думок - про "вселюдськість, всепримиреність" російської душі, а також про велику історичну місію Росії, яка полягає в об'єднанні у Христі всіх народів Європи.

Помер письменник 28 січня 1881 року.

Уроки російського романіста. Ф.М.Достоєвський є одним з найбільш популярних російських романістів у світі. Головна причина цього - у сміливості й гостроті постановки найважливіших етико-філософських проблем. Письменник художньо осмислив головні екзитенціальні чинники буття сучасної людини: її конфлікт із Богом і тягар свободи, яка вона приречена нести, втрату сенсу життя й розірваність свідомості. Багато мислителів і філософів, чиї твори визначили духовну атмосферу ХХ ст., знаходилися під його прямим або опосередкованим впливом. Як на одного зі своїх учителів, вказував на нього Фр.Ніцше. Основні філософські теми його творів підхопили й розвинули В.Соловйов, М.Бердяєв, Л.Шестов, М. де Унамуно, А.Камю, Ж.П.Сартр. Поряд із датським філософом С. Кіркегором, його називають одним із попередників екзистенціалізму, впливової філософської течії ХХ ст.

Крім філософського значення, романи Достоєвського є оригінальним явищем з точки зору поетики і знаменують появу нового типу художньої свідомості. "Я не раз - і не завжди з успіхом - переконував Бароху (відомий іспанський романіст ХХ ст. - О.П.), що Достоєвський насамперед великий революціонер у царині техніки роману, найбільший новатор романної форми", - писав Х.Ортега-і-Гассет, відомий теоретик сучасного мистецтва. Попри зовнішні розбіжності (детективний сюжет, "авантюрний елемент"), романи Достоєвського, на думку іспанського критика, мають чимало спільного з романами М. Пруста. За словами Ортеги, зосередженість Достоєвського на тематичній новизні та зовнішніх подіях - лише видимість. Письменника більше цікавлять атмосфера, проникнення в деталі. У Достоєвського відбувається згущення дії в часі й просторі, а сама дія сприймається як щось спресоване. "Щільність досягається не нанизуванням подій одна на одну, а розтягуванням кожної окремої пригоди за рахунок докладного опису найдрібніших його компонентів" (Ортега і Гассет).

Інша новаторська риса поетики романів Достоєвського була помічена і досліджена російським літературознавцем М.М.Бахтіним, який називав їх поліфонічними. Під "поліфонією" слід розуміти такий підхід письменника до зображення персонажів, за умов якого кожен із них є втіленням окремої, самостійної ідеї. Увесь роман тоді утворює нескінченний, принципово незавершений діалог рівноправних голосів, які однаково переконливо аргументують свою позицію. Авторський голос - лише один з багатьох. У читача залишається право з ним не погоджуватися.

І, нарешті, романи Достоєвського вирізняються глибоким і комплексним проникненням всередину психічних процесів, які відбуваються в найпотаємніших шарах людської свідомості. Достоєвський художньо досліджує життя "я" в усіх його проявах, у нескінченному розмаїтті почуттів, емоцій, пристрастей, на всіх рівнях: від інстинктів до ситуації інтелектуального й духовного вибору.

Досвід Достоєвського-романіста був безцінним для прозаїків російського "срібного віку", для класиків модернізму (А.Жід, О.Хакслі, Дж.Джойс, В.Вулф), для інших відомих романістів ХХ ст. (А.Камю, Ж.П.Сартр, Т. і Г.Манн, Г.Бьолль, Р.Елісон та багато інших). "Достоєвський не тільки вплинув на мене, - писав У.Фолкнер, - але читання його творів є для мене величезною насолодою, і я перечитую його щороку. За своєю майстерністю, розумінням людей, за своєю здібністю до співчуття, він був одним із тих письменників, з якими кожен митець хоче зрівнятися, якщо тільки може".

Завдання і запитання

1. У чому полягає типовість духовної біографії Ф.Достоєвського?

2. Згадайте основні теми та проблеми творчості письменника.

3. Які чинники визначили його становлення як мислителя і письменника?

4. Яке значення для Достоєвського мала форма роману? В чому полягають особливості романного жанру письменника?

5. Як розглядає Достоєвський тему "людина та її свобода" в "Поемі про Великого Інквізитора"?

6. Чим пояснюється така колосальна популярність творів Достоєвського в світі?

"Злочин і кара"

Метафізичний детектив. Сюжет роману - історія вбивства старої лихварки та її сестри Родіоном Раскольниковим, студентом, який через фінансові труднощі вимушений кинути університет. Безпосередні причини злочину полягають у прагненні молодого чоловіка поліпшити матеріальне становище родини: зробити щасливою матір, яка живе в провінції, врятувати сестру від сексуальних домагань поміщика, в чиєму домі вона живе компаньйонкою, заробити гроші, аби закінчити курс. У майбутньому він сподівається "все життя бути чесним, твердим, неухильно виконувати "гуманний обов'язок перед людством", чим, звичайно, "загладиться гріх". Він здійснює свій план, а слідство, розпочате проти нього, не може довести його провину, проте на нього чекає важча кара - докори сумління і тривога. Нестерпний душевний біль примушує його зізнатися. "Божа правда, земний закон бере своє, - характеризує задум свого твору Достоєвський, - і він закінчує тим, що сам на себе доносить. Доносить, аби загинути на каторзі, аби возз'єднатися з людьми... Злочинець сам вирішує прийняти на себе муки, аби спокутувати скоєне".

Проте справа Раскольникова лише зовні нагадує кримінальну, бо вирішальними як для задуму вбивства, так і для рішення персонажа зізнатися є чинники не матеріальні, а ідеологічні, філософські, релігійні. Життєві умови Раскольникова насправді жалюгідні. Він мешкає в похмурому будинку, в кімнаті-труні без меблів. Він злидарює і страждає від голоду, проте ще більше страждає його ображена гідність, гординя. Не гроші, а ідея примусила його взятися за сокиру. "Я хотів ... вбити без казуїстики, вбити для себе, себе одного! - сповідується Ракольников Соні Мармеладовій. - Я брехати не хотів у цьому навіть собі! Не для того, щоб матері допомогти, я вбив - це пусте! Не для того, щоб, діставши гроші і владу, зробитися благодійником людства. Це пусте! Я просто вбив; для себе вбив, для себе одного: а там чи став би я чиїм-небудь благодійником або все життя, як павук, ловив усіх у павутину і з усіх живі соки висмоктував, мені, в цю хвилину, байдуже повинно було бути! ... Мені треба було дізнатися тоді, чи гнида я, як усі, чи людина? Чи твар я тремтлива чи право маю..." Вбивство для Раскольникова стало експериментальною перевіркою правильності розуміння ним призначення людини, тлумачення нею проблеми свободи.

Вбивство як теорія. Живучи в нетрях Петербурга, на самому соціальному дні, Раскольников додумується до ідеї, що всі люди поділяються на дві категорії: на геніїв, спроможних сказати світу "нове слово", і "рабів", які придатні лише для того, щоб народжувати нащадків. Раскольников стверджує наявність двох моралей. Одна - для сильних, обраних, і їм усе дозволено заради поступу, і, зокрема, принесення в жертву слабких. Інша - для служників, чиє призначення - бути "матеріалом" для експериментів видатних історичних постатей.

Ця теорія закладає підвалини злочину Раскольникова. Зовнішні чинники вбивства - матеріальні - лише видимість обгрунтування. Доказ цього - бажання персонажа викинути награбоване в канал, навіть не поцікавившись його вартістю. Для нього важливе питання, чи вистачить йому сили скоїти вбивство, витримати психологічний тягар, викликаний цим учинком. У спаленілому мозку Ракольникова будь-який творчий акт невідривно пов'язується з деструкцією. Всі "законодавці і засновники" - Солон, Лікург, Магомет, Ньютон, Наполеон - реформуючи життя, вдосконалюючи його, починали з того, що знищували старе, що призводило до вбивства у прямому і переносному значенні. Персонаж Достоєвського переконаний в тому, що просування людства вперед без вбивства немає. Відомі політики, військові, імператори стали геніальними, тому що не боялися переступити ту межу, за якою дозволяється вбивство. Звичайно, не побутове, не кримінальне, а заради вищого блага, тому що "тільки в такому випадку, якщо виконання його ідеї (іноді рятівної, мабуть, для всього людства), цього потребує", воно стає виправданим і навіть доцільним. Право забрати життя іншої людини та право на творчість - для Раскольникова синоніми, ось чому здатність скоїти вбивство для нього автоматично означає складання тесту на геніальність, дозвіл сказати нове слово. Взірцем для нього стає Наполеон, який символізує людське свавілля, вседозволеність, зухвале порушення всіх норм і правил заради влади. Раскольников, як і його кумир, жадають "свободи і влади, головне, влади! Над усією твар'ю тремтливою і над усім мурашником".

Переступити межу. На головну проблему твору - вседозволеність людини і необхідність її стримувати - вказує назва: російською мовою "Преступление и наказание". Саме слово "преступление", яке українською перекладається як "злочин", семантично пов'язане зі словом "переступить" - "переступити межу", той останній кордон, за яким розпочинається царство Звіра. Протягом усього роману Раскольников стверджує, що сутність злочину полягає в тому, щоб переступити через сумління, моральність: "Стара, це, мабуть, помилка, річ не в ній! Стара була тільки хворобою ... я швидше переступити хотів ... я не людину вбив, я принцип вбив! Принцип я вбив, я переступити не зміг, по цей бік залишився..."

Мотив "переступання" визначає вчинки майже всіх інших героїв, які з різних причин зупиняються перед межею, перед заборонами: честю, цнотливістю, обов'язком, моральністю. Мармеладов, віддавшись алкоголізму, переступає через своїх родичів. Переступає через себе і Соня, вимушена торгувати собою, аби утримати Катерину Іванівну та її дітей. Переступає через людей Свідригайлов, для якого насолода - в розпусті. Отже, Достоєвський подає цілу низку ситуацій із "переступанням", кожне з яких спричиняє різні наслідки. На тлі інших героїв, що стикаються з аналогічною проблемою, Раскольников виглядає найбільшим злочинцем, тому що він теоретик, філософ. Його доктрина найбільш руйнівна.

Не менш складним є в романі поняття "наказания", яке знову-таки українською адекватно не перекладається. Російське слово етимологічно співзвучно таким поняттям, як "наказ", "порада" - вимога зупинитися в останню мить, загадати про моральність, про Бога, про милосердя. Уроком, якого навчає його життя, стають страждання героя, відчай, який злочинець переживає після вбивства, його відчуження, що підказують йому інший, моральніший спосіб життя.