Завдання і запитання
1. Яким чином мотивує появу феномена Раскольникова Достоєвський? Що для письменника важить більше: теорія середовища чи "метафізичні причини"? Про які саме причини йдеться в романі?
2. Яким зображує Петербург Достоєвський? Як впливає це місто на становлення головного героя роману?
3. Порівняйте образ Петербурга Достоєвського і образ Парижа Бальзака.
4. Що надає підстави тлумачити образ Раскольникова як символічне відображення духовного стану російського суспільства 1860-х рр.?
5. Які загальнолюдські проблеми віддзеркалює образ Раскольникова?
6. Яким чином змінювався душевний стан Раскольникова перед і після вбивства? Що було головною причиною рішення Раскольникова навернутися до християнства?
Стиль як засіб постановки проблем. Роман "Злочин і кара" - філософський за своїм конфліктом. Він розглядає проблему людської свободи за умов кризи віри. Вихід із цієї кризи для самого Достоєвського був очевидний - письменник закликав повернутися до євангельських цінностей, наслідувати Христа. Проте при цьому твір ні в якому разі не можна назвати тенденційним. Він не є ілюстрацією чи викладом авторських переконань, а, навпаки, розглядає ідейні питання в усій проблематиці, не примітивізуючи їх. Достоєвський намагається додумати до кінця всі аргументи "за" і "проти", і тому не спрощує персонажів – носіїв неприйнятних для нього світоглядних принципів, а змальовує їх з усією силою й переконливістю.
Результатом такої установки письменника стало застосування принципу "поліфонії" ("багатоголосся") як основного принципу поетики роману. Першим на це звернув увагу російський літературознавець М.М.Бахтін. На його думку, твір Достоєвського є нескінченним (причому принципово нескінченним) діалогом чи, краще сказати, полілогом рівноправних голосів, кожен з яких однаково переконливо обстоює свою позицію. Авторський голос є одним із багатьох, він не домінує над іншими, а існує поряд із ними, і за читачем зберігається свобода з ним не погоджуватися.
До поліфонізму додається ще ціла низка рис стилю письменника, завдяки яким "Злочин і кара" перетворюється на унікальну художню реальність, у якій філософські проблеми твору виблискують абсолютно несподіваними гранями. Найпомітніша з цих рис - фантастичність реалізму Достоєвського. Під фантастикою, звичайно, слід розуміти не наявність чудесного в сюжеті, а поєднання в тканині оповіді несумісних, несподіваних рис: детективу і сенсаційного роману з філософією і метафізикою, євангельських текстів і вульгарних анекдотів, комічного і трагічного, сентиментального і жахливого, натуралістично побутового і містичного.
"Фантастичним" є самий спосіб використання детективу. "Злочин і кара" по суті - "антидетектив" у тому розумінні, що ім'я злочинця відоме на початку, про таємницю Раскольникова дізнаються майже всі герої, включаючи слідчого Порфирія Петровича. Достоєвський використовує такий композиційний прийом з окремою метою: він переносить увагу читача не на зовнішні події кримінальної історії, а на внутрішній стан героя.
"Фантастичними" є час і простір роману. Щодо першого, то він настільки насичений подіями, що в читача складається враження, наче дія твору триває принаймні кілька років, тоді як насправді все завершується протягом двох тижнів. Час у творі спливає з катастрофічною швидкістю. Паралельно з цим герої, зокрема Раскольников, під час кошмарних видінь переходять у надчасову реальність. Простір роману - вузький, камерний, обмежений, але в нього втиснуті герої, які ведуть розмови на теми всесвітнього, загальнолюдського значення (наприклад, сцена читання Євангелія Раскольниковим і Сонею).
Дійсність роману балансує між реальністю і сном, а кожна деталь відкидає містичні тіні, має подвійний потаємний символічний зміст, визначений провидінням. Наприклад, літературознавець Г.Мейєр звернув увагу на те, що Раскольников вбиває стару обухом по голові. Це означає, що лезо сокири повернене на нього - знак того, що він наносить удар собі самому. Єлизавету він вбиває вже лезом, начебто відводячи удар від себе. І дійсно, від неї тягнеться зв'язок із Сонею Мармеладовою, чий хрест був на невинній жертві. Потім у Єлизаветиному Євангелії прочитають вони вдвох історію про воскресіння Лазаря. Подібними символічними деталями і натяками буквально переповнений текст роману.
Надзвичайні і "фантастичні" вдачі персонажів Достоєвського. В них сходяться разом взаємовиключні риси. У творі діють благородний вбивця, цнотлива повія, шахрай-аристократ, пияк-чиновник, що проповідує Євангеліє. Людина в письменника дивує своєю широтою, здатністю вмістити в одному організмі абсолютно протилежні якості: силу і слабкість, щирість та егоїзм. До того ж, як люди, герої Достоєвського вирізняються ексцентричністю. Вони перебувають у стані надзвичайного нервового збудження. Їхні характери мінливі, а їхні соціальні ролі й статуси - невизначені. Жоден із них реально не працює. Вони зайняті суперечками й розв'язанням найважчих ідеологічних проблем. Тільки це їх цікавить і забирає всю їхню енергію, всі сили, моральні й фізичні. Для активізації у них духовних шарів свідомості Достоєвський ставить їх у кризові ситуації, коли вони вимушені відчайдушно шукати відповіді на "останні питання буття". Персонажі романіста філософствують на межі життя і смерті.
Поліфонізм у поєднанні з "фантастичним реалізмом" і специфічним, властивим тільки Достоєвському психологізмом створюють надзвичайну провокуючу атмосферу, в якій і без того непримиримий конфлікт точок зору, світоглядів дедалі більше загострюється. За спостереженнями критика-символіста В’яч. Іванова, обмежена кількість дійових осіб, концентрація дії в часі та просторі, насиченість напруженими діалогами, сповідями і скандалами свідчать про те, що проза Достоєвського набуває рис драми, а його романи перетворюються на романи-трагедії.