Завдання і запитання
1. Що таке "поліфонія" як принцип поетики роману? Чому Достоєвський використовує його?
2. Чому Достоєвський назвав свій реалізм "фантастичним"? Який зміст він вклав у це визначення?
3. Наведіть приклади "фантастики" в романі Достоєвського.
4. Які основні принципи зображення героїв Достоєвського?
5. Якими у письменника постають час і простір?
6. Згадайте сни, які бачать герої. Яка їхня роль?
7. Яким чином поетика роману і стиль сприяють поглибленню філософської проблематики?
Правда Соні проти "правди" Раскольникова. Ідея Раскольникова в романі перевіряється шляхом порівняння з позиціями інших героїв, з якими вона вступає в полілог. Герой може піти шляхом Добра. Туди його кличе Соня Мармеладова, чия самопожертва є повним запереченням поглядів і способу життя Раскольникова. Своє призначення вона бачить у тому, щоб служити своїм ближнім: Катерині Іванівні та її дітям.
Дівчина походить з родини, яка символізує всю сукупність людського страждання і лиха. Особливо запам'ятовується батько Мармеладов - один із найсильніших в усій світовій літературі образів невдах, аутсайдерів, нездатних захистити себе. Жалюгідний алкоголік, здеградована особистість, він на власному прикладі доводить істину, що людська природа настільки ниця, що зможе звикнути до всього, до будь-яких принижень, до повного самознищення. Проте, з іншого боку, цей характер наділений суто євангельською глибиною. Він типовий вбогий духом, про якого говорив Христос, бо щиро розкаюється і просить вибачення у Бога і тому заслуговує на спасіння.
Поневіряння і приниження батька та його родини навчили Соню симпатизувати всім, навіть тим, хто давно втратив повагу до себе. Тому в неї немає і не може бути ані зверхнього ставлення до людей, ані амбітності, ані надмірного зосередження на власній особі, які так часто визначають вчинки Раскольникова. Показовою є його реакція на сім'ю Мармеладових. Він охоче допомагає їм, бо генетично має чутливе серце, але тим часом вважає, що їхня історія - лише зайве підтвердження правильності його висновків щодо безсилля добра і безглуздості страждання. Для Соні, навпаки, це великий моральний урок, заклик до діяльної любові.
Раскольников і Соня протиставляються одне одному як різні життєві програми. Це протиставлення підкреслює той факт, що обидва вони злочинці, щоправда природа і мотиви їхніх злочинів різні. Раскольников іде на вбивство заради принципу, врешті-решт заради себе. Соня - аби заробити на їжу для тих, хто не може себе прогодувати. Раскольников діє як кат, Соня є жертвою власного рішення стати повією. Він уперто намагається перемогти в собі сумління, яке вважає доказом слабкості. Вона соромиться свого ремесла, щиро визнає його гріхом і відчуває з цього приводу каяття. Злочин, скоєний студентом, призводить до його повної ізоляції, відокремлення від людей. Дівчина, навпаки, тягнеться до них і переконує Раскольникова любити їх. У ньому домінує індивідуалістичний раціоналізм, у ній - релігія серця. Отже, "правда" Раскольникова, яка є нічим іншим як софістичним обгрунтуванням уседозволеності, наштовхується на правду Соні.
Сцена читання Євангелія про воскресіння Лазаря має ключове значення. Це - символ віри Достоєвського і водночас проекція майбутнього обох героїв. В образі Раскольникова вгадуються риси Лазаря, а його теорія ототожнюється з хворобою цього біблійного персонажа. Чотири дні, проведені Лазарем у труні, відповідають чотирьом дням, які прожив у лихоманці Раскольников у своїй труні-кімнаті.
Окрім Соні, у творі є ще один взірець самопожертви. Це сестра Раскольникова Дуня, чиє рішення вийти заміж за багатого, але нелюбого чоловіка по суті не відрізняється від рішення Соні піти на панель. Отже, навколо Раскольникова є чимало позитивних прикладів, щоб побачити, в чому полягає правильний вихід. Він - у прийнятті Євангелія. Раскольников розумом знає, що це істина, але поки ще тільки розумом, і продовжує з нею боротися.
Вічність - це лазня з павуками. Якщо Соня та Дуня вказують Раскольникову шлях до світла, то такі безсоромні аморальні розпусники, як Лужин і Свідригайлов уособлюють духовну деградацію й занепад особистості, до яких може призвести практична реалізація його теорії. Останній зі згаданих персонажів відіграє в творі особливу роль - він є двійником Раскольникова.
Завдяки розуму, здібностям, грошам і досвіду Свідригайлов уже досяг того, про що Раскольников тільки мріє: незалежності від людей і повної "свободи". Він зміг переступити через вбивство, через розпусту. Раскольников міг би позаздрити його витримці під час скоєння злочинів: Свідригайлов ніколи не припускається таких дурних помилок, тих нападів сентиментальності, від яких потерпає студент. Раскольникову потрібні всі його моральні сили, аби примусити сумління замовчати. Свідригайлов уже давно позбувся натяку на гризоту. Минулі гріхи не бентежать його, як і брудні вчинки сьогодення - він звик жити зі злочином у душі і навчився зазнавати втіхи від своєї ницості. Його кредо - "зривати квіти насолоди", щоб потім "кидати їх в придорожню канаву". Свідригайлов першим помічає, що в нього з Раскольниковим багато спільного. "Ми з вами одного поля ягоди", - каже він. Розбіжність між ними полягає в тому, що Свідригайлов уже давно знищив межу між моральністю та гріхом. Той факт, що Добро і Зло – тотожні, спричиняє в серці Раскольникова паніку, тоді як для Свідригайлова - це прописна істина.
Проте Свідригайлов не тільки лиходій, а й обдарована особистість, здатна на великі почуття, як, наприклад, пристрасть до Дуні. Парадоксально, але він зробив добра більше, ніж будь-який інший герой роману: поховав Катерину Іванівну, влаштував дітей Мармеладова, подарував бідній дівчинці, з якою перед тим планував одружитися, посаг, дав Соні гроші на подорож до Сибіру. Цей персонаж - найкраща ілюстрація до відомих слів одного з героїв "Братів Карамазових": "Людина широка, надто широка, я б звузив..." Ця різноманітність і суперечливість, поєднання аморальності й людської обдарованості дає Свідригайлову змогу відчути те, що Раскольникову поки ще цілком не відкрилося: його теорія "сильної особистості" веде не до самореалізації, а до порожнечі. Незважаючи на свою свободу від моралі, Свідригайлов відчуває нудоту і відразу до життя. Він намагається тікати від них, ризикує, вбиває, сидіть у в'язниці, згодний літати на повітряній кулі або тікати до Америки. Але скрізь тягар позбавленого смислу існування давить на його плечі, скрізь на нього дивиться світова нудота й вульгарність, а вічність лякає видовищем "лазні з павуками".
Абсолютна свобода, вседозволеність веде не до розкріпачення, як сподівається Раскольников, а навпаки, до ув'язнення, до звуження життєвого простору, до спустошення. Доля Свідригайлова - попередження Раскольникову про те, що шлях, обраний ним - фальшивий, він веде до ніщо, до всесвітньої порожнечі. В негативний спосіб вона навчає тій самій істині, яку провіщає й Соня: аби стати по-справжньому вільним, треба прийняти Христа.
Несподіваний слідчий. Є в романі ще один ключовий персонаж, який не менше за двох попередніх вражає своєю парадоксальністю й складністю. Це слідчий Порфирій Петрович, який веде справу Раскольникова. Його голос приєднується до голосів решти героїв і відіграє в цьому полілозі важливу роль.
Складові його вдачі, як завжди у Достоєвського, парадоксальні. З одного боку, і за посадою, і за покликанням він захищає інтереси того самого суспільства, яке "розлютило" Раскольникова, виховало з нього вбивцю. З другого боку, складається враження, що він є ще одним двійником студента, щоправда, не таким, як Свідригайлов. Він надзвичайно добре читає в душі Раскольникова, тому що так само захоплювався божевільними ідеями: "Почуття ці мені знайомі, та й статейку вашу я прочитав як знайому". Саме ця внутрішня спорідненість обох героїв допомагає слідчому, не маючи жодного реального факту, відтворити повну картину злочину.
В його зовнішності є якась невизначеність і навіть двозначність: у постаті цього повного чоловіка є щось жіноче, і це викликає відразу; він притягує своїм розумом і шокує манерами блазня. Його спосіб розмовляти з іншими складається з суміші презирства та театральності. В Порфирії Петровичі Раскольников інстинктивно відчуває небезпечного ворога, павука, що полює на жертву. Проте під цією маскою несподівано з'являється обличчя серйозної й глибокої людини, справжнього мудреця.
Саме йому автор "доручає" виразити власну точку зору, промовити словами те, що Соня лише інстинктивно відчуває. Порфирій Петрович дає Раскольникову єдино можливу пораду, як врятувати себе від повної деградації: "віддайтеся життю прямо, не розмірковуючи; не хвилюйтеся - прямо на берег винесе і на ноги поставить ... вам тепер тільки повітря треба, повітря, повітря!" І далі Порфирій викладає Раскольникову задушевну думку самого Достоєвського - "що щастя купується стражданням". Прийняти на себе страждання - ось що потрібно студенту, аби заслужити щастя і гармонію й очиститися. Тільки страждання може спокутувати гріх вбивства, і, усвідомивши це, Раскольников одержує надію на спасіння.
Грішна людина на шляху до Бога. Отже, шляхи духовних пошуків у Достоєвського важко назвати прямими, але, безсумнівно, вони ведуть до Христа. Смисл Божого слова Раскольникову розтлумачують повія, розпусник і слідчий, напівблазень-напівгеній, і врешті-решт істина відкривається йому. Він не губиться в моральному релятивізмі, в поліфонії різних світоглядів, і на каторзі, як і його автор, починає рухатись у напрямку до Бога. Але робить це як людина свідома і вільна. В епілозі, вражений апокаліптичним сновидінням, Раскольников відкриває причини своєї хвороби - це біс гордині, якого треба приборкати. Знаходить він і джерело знання - Євангеліє. Воно лежить поряд, під подушкою. Він його поки не вивчає, але немає жодного сумніву, що прочитає його обов'язково. Це буде новий Раскольников, оновлений і духовний.