Антон Павлович Чехов
Від Чехонте до Чехова. Антон Павлович Чехов різко виділяється серед інших представників російської літератури ХІХ ст. В час “великих романів” він був єдиним, хто ніяк не проявив себе в цій формі. Його сфера інтересів – оповідання і повісті, малі та середні жанри. Стислі, лаконічні, майстерно написані, вони не виводять на своїх сторінках персонажів, що проповідують у розлогих промовах, хоча не менш насичені думкою й філософським аналізом, ніж багатосторінкові твори Достоєвського або Толстого. Він один із тих майстрів слова, хто розкрив трагізм повсякденного життя з його прозою й нудотою і в той же час показав шлях до морального вдосконалення, який вбачав у систематичній і щоденній дисципліні духу й тіла. З іншого боку, він сам по собі та його творчість у цілому становили новий ступень зрілості та культури як російського, так і світового художнього мислення.
Його шлях до вершин майстерності розпочався ще в Таганрозі, де письменник народився 1860 р. Він походив із міщанського середовища з його численними обмеженнями й забобонами, і тому “міщанство” як специфічне духовне явище стало однією з вічних тем Чехова. Його герої типові представники цієї соціальної групи – лікарі, адвокати, чиновники, вчителі та ін. В термінах західної цивілізації “міщани” – російський аналог буржуа або “людини маси”, яка тільки починала народжуватися. Ще в дитинстві негативні сторони міщанства неприємно вразили Чехова, і протягом усього наступного життя він висміював його, досліджував і намагався протиставити йому ідеал серйозної духовної роботи. Розуміючи недоліки та вади міщан, він водночас бачив у них особистостей із розбитими серцями і втраченими ідеалами – вселюдей, за термінологією Достоєвського. Такий погляд на явище дав змогу Чехову поставитися до них як до загальнолюдської проблеми, як до симптоматики морального здоров’я будь-якого члена суспільства взагалі.
Тоді ж у рідному місті майбутній письменник створив свою першу драму "Бездоглядність", водевіль “Про що співала курка”, безліч коротких гумористичних оповідань. Дебютом у друці були пародії “Лист до вченого сусіда”, “Що найчастіше зустрічається в романах, повістях і т.п.” (1880). Вже в цих юнацьких спробах виявився талант Чехова – гумориста і тонкого спостерігача, здібного підмічати стереотипи свідомості, які беруть людину в полон, знецінюють її особистість, здійснюють підміну “я” роллю.
Переїхавши до Москви, юнак став студентом медичного факультету університету. Це також мало неабияке значення для формування Чехова-письменника, вигострюючи і без того розвинену схильність до об’єктивного аналізу й точного вибору визначень. Його твори вже тоді були новаторськими за формою. Наприклад, в оповіданні він переосмислював теми російської та європейської літератури, наприклад “маленької людини”, яка здобула таку популярність завдяки Пушкіну, Гоголю, Достоєвському. У Чехова цей тип постає не жертвою обставин, яку треба жаліти, а духовним рабом, який викликає презирство слабкістю духу.
Завдяки оригінальності своїх творів молодий автор швидко став відомим. Під різними псевдонімами (найбільш відомий з яких – Чехонте) він публікувався в журналах. Поступово, звертаючись до все більш широкого кола тем, він привернув до себе увагу серйозних літераторів. За збірку оповідань “У сутінках” його було нагороджено Пушкінською премією. В той же час побачили світ такі відомі твори Чехова, як “Степ”, “Нудна історія” та багато інших. Робив він і перші кроки на театральній ниві: 1887 р. було поставлено п’єсу “Іванов”, одноактовки-жарти “Ведмідь”, “Пропозиція”, “Ювілей”.
Колосальне значення для розвитку особистості Чехова та його таланту мала подорож крізь усю Росію до острову Сахалін, у той момент місце відбування покарання кримінальними злочинцями. Довгими тижнями подорожував письменник величезною країною і відкрив її для себе, як новий континент. Як він сам висловився з цього приводу, відтепер його творчість “просахалінилась”. Він став бачити російське життя в його різних вимірах, а його оповідання набули рис філософського узагальнення й психологічного дослідження. Результатами роздумів письменника над російською дійсністю стали повісті “Палата № 6”, “Моє життя”, “Мужики”, “Людина у футлярі”. Він усіма засобами боровся з духовною обмеженістю й недосконалістю російського побуту, звичайною неохайністю й негрунтовністю російської людини. Своїм ворогами він оголосив пошлість і вульгарність, рабську психологію й конформізм. Іноді критики звинувачували Чехова в тому, що в його оповіданнях і повістях відсутній позитивний ідеал. Це твердження помилкове. Він є, тільки виражений у негативний спосіб: письменник, глузуючи з негативних ознак міщанства й пошлості, намагається прописати суспільству гіркі пілюлі, аби вилікувати його. Його невеликі за обсягом твори “Анна на шиї”, “Чорний чернець”, “Іонич”, “Душечка”, “Дама з собачкою” вражають насиченістю спостереженнями і психологізмом.
Наприкінці 1890-х розгортається кар’єра Чехова-драматурга. 1896 р. йому довелося пережити чимало важких хвилин з приводу провалу його п’єси “Чайка”, але вже через два роки – в 1898 р. – її з тріумфом зіграли актори Московського художнього театру під керівництвом К.С.Станіславського. Відтоді “Чайка” назавжди перетворилася на символ нового театру. Той самий Станіславський здійснив постановку й інших п’єс Чехова “Дядя Ваня” (1898), “Три сестри” (1901) і “Вишневий сад” (1904), які навічно забезпечили славу російського театру. Сьогодні Чехов одностайно визнається одним із найвпливовіших прозаїків і драматургів, які визначили розвиток світової літератури ХХ ст. Помер письменник 1905 р. від сухот.
Завдання і запитання
Яке місце посідає Чехов серед інших російських прозаїків ХІХ ст.?
Якої еволюції зазнав Чехов-письменник?
Які теми й проблеми цікавили письменника?
Що таке “міщанство” як соціальне явище і філософська проблема? Чому Чехов приділяв їй таку велику увагу?
“Людина у футлярі”
Людина під оболонкою. Чехов виробив унікальну поетику короткого оповідання, яка принесла йому заслужену світову славу. “Людина у футлярі” – один із найпереконливіших доказів новаторства прозаїка. У цьому творі письменник звернувся до абсолютно “нецікавого” життєвого матеріалу, редукував сюжет до побутового анекдоту і в той же час зумів засобами літератури осмислити проблему відчуження людини, її самотності, співвідношення маски індивіда з його справжнім обличчям. Під пером Чехова сіра й нецікава провінційна історія, переказана в дусі гумористичних оповідань доби Чехонте, набуває рис узагальнення й трагічного звучання.
Символом є сама назва твору. Вже вона вказує на те, що автора цікавить не стільки життя вчителя грецької мови Бєлікова, головного персонажа оповідання, скільки тип людини-равлика, людини-самітника, яка замикається в собі, як у шкаралупі. Подвійним смислом просякнуті й описи зовнішності головного героя, його думок і вчинків. Бєліков заслуговує на увагу не сам по собі, а як загальнолюдська проблема, як проблема аутсайдера, який боїться зовнішнього світу, життя, хоче зняти з себе відповідальність.
На таке розуміння образу Бєлікова наштовхує його надмірна гротескна закритість, його маніакальне прагнення уникати зайвих контактів із навколишнім світом. Щодня, незалежно від погоди, він виходить на вулицю, озброєний, наче рицар, цілою системою обладунків-речей: калошами, парасольками, теплим пальто, темними окулярами. Підбір речей – символічний, бо визначається тією роллю, яку Бєліков виконує в суспільстві: його покликання – заховатися десь, законсервувати дійсність, аби вона йому не заважала. “Дійсність дратувала його і лякала, тримала в постійній тривозі", і він затикав вуха ватою, аби не чути її верескливого галасу.
Чехов доводить ідею закритості до абсурду: не тільки його герой, а й його речі почувають себе в безпеці, тільки коли вони надійно заховані в чохли. І думка Бєлікова живе у футлярі – її регламентують численні бюрократичні інструкції, вказівки, накази. Так простіше – навіщо перейматися зайвими проблемами, коли за тебе все прописано. І дім, у якому живе Бєліков, так само нагадує футляр: “халат, ковпак, віконниці, засуви, цілий ряд усіляких заборон, обмежень”. Поміркований і чітко визначений порядок денний, відсутність служниць, тільки шістдесятирічний напівбожевільний пияк-куховар Афанасій. Цей точно не зможе спокусити Бєлікова. “Спальня героя була маленька, наче скриня, ліжко закривалося запоною”. Спав він, тільки накрившись із головою, з міцно зачиненими дверми. Головне правило поводження Бєлікова – обережність, спричинена тваринним страхом перед життям: “Він боявся, як би його не зарізав Афанасій, як би не залізли злодії” і постійно примовляв: “Як би чого не вийшло!” Будь-які порушення правил завдавали йому фізичного болю, він глибоко сумував із цього приводу.
Підозріливість Бєлікова, наче інфекційна хвороба, перекидається на інших учителів гімназії, мешканців міста, і відбувається дивна річ – цей боягуз і нездара починає грати роль справжнього диктатора чи щонайменше законодавця мод: “Наші дами не влаштовували вистав у суботу, священики соромилися при ньому їсти скоромне і грати в карти. Під впливом таких людей, як Бєліков, протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років у нашому місті почали боятися всього. Боятися гучно розмовляти, відправляти листи, знайомитись, читати книжки, боятися допомагати бідним, вчити грамоті…” Конформізм і обережність Бєлікова перетворили людей інтелігентних, вихованих на Тургенєві й Щедрині, на холопів. У такий спосіб Чехов переводить проблему Бєлікова й бєліковщини в інший регістр – люди надто легко стають такими, як він. Бєліков – індикатор рабства, який показує, що справи в суспільстві йдуть кепсько, тому що найкращі його представники – нічим не кращі від Бєлікова, параноїдальної особистості з яскраво вираженою манією переслідування.
Те, що в образі Бєлікова превалює не соціальний, а філософський аспект, доводить і той факт, що його випадок – не поодинокий, а таких, як він, багато, він завжди був, є і буде. Пригадаємо, що безпосереднім поштовхом для того, щоб розповісти анекдот про Бєлікова, стала історія про Мавру, дружину старости, “жінку здорову і недурну, яка за все життя не була далі свого рідного села, ніколи не бачила ні міста, ні залізниці, а протягом останніх десяти років просиділа за грубою і тільки вночі виходила надвір”. З’ясовується, що у факті існування такого типу людей немає нічого дивного. Таким постає кожен індивід, кожен громадянин. “А хіба те, що ми живемо в місті в задушливій атмосфері, у тісноті, пишемо нікому не потрібні папери, граємо у вінт – хіба це не футляр? А те, що ми проводимо все життя серед нероб, нерозумних, ледачих жінок, говоримо і слухаємо нісенітниці – хіба це не футляр?” – розгублено запитує ще один персонаж оповідання з якимось ненормальним прізвищем Іван Іванович Чимша-Гімалайський. Якщо до історії Бєлікова підходити з такого погляду, то вона безперечно прочитується як уособлення самотності й безсилості перед світом сучасної людини, яка намагається врятувати залишки своєї душі в різноманітних футлярах: бюрократичних вказівках, соціальних умовностях, за залізними дверми своїх багатоповерхових будинків.
Вже одне те, як Чехов підходить до розробки образу Бєлікова, доводить, що Чехов – революціонер жанру оповідання. Якщо порівняти його з іншими класиками жанру ХІХ ст., цей висновок стає ще очевиднішим. Він іде тим самим шляхом, що й Мопассан: заглиблюється в сіру прозу життя, виводить на сцену пересічних персонажів, звертається до поетики побутового анекдоту, показує вплив середовища на людину, прагне досягти абсолютної психологічної вірогідності. Проте, чого немає у Мопассана та інших майстрів новелістики – так це чехівського вміння бачити в драмі нікчеми драму будь-якої людини, зовсім не показуючи цього символічного плану на поверхні. Мопассан так само змальовував образи чиновників, вони так само уособлювали в нього пошлість і вульгарність, чи, як він казав, буржуазність світу. Проте французький письменник глузує з них, їхні образи позбавлені амбівалентності, проблемності, двозначності, які вирізняють образ Бєлікова: читач (якщо він має хоч залишки моральності) сміючись із нього, сміється з себе, впізнає в ньому себе, своє опошлене “я”.
Життя, не заборонене, але й не дозволене. Отже, символ у Чехова якось безпосередньо й непомітно виростає з дійсності, побуту, розчинений в останньому. Поряд із цим важливим принципом поетики короткого оповідання Чехова в образі Бєлікова виражений ще один: витончений аналітизм під час показу явищ, вміння підмічати найсуперечливіші їхні риси. Спостереження автора подані у вигляді великої кількості дрібних деталей, розсипаних у тексті. Кожна з них має принципове значення для інтерпретації художнього смислу, а від читача вимагається чимало зусиль для того, щоб зібрати всі ці деталі-натяки докупи й відтворити цілісну картину, яка постає врешті-решт внутрішньо суперечливою, проблемною. Внутрішньо суперечливим, двозначним є у Чехова й протиставлення “чорного-білого”, “доброго-поганого”. Його, як такого, у Чехова вже немає, а є порівняння і співставлення двох проблем.
Проілюструємо останній принцип поетики на прикладі того, як автор характеризує антипод Бєлікова – життя. Ми вже бачили, як начебто негативний герой Бєліков у Чехова постає як загальнолюдська проблема, а не тільки однозначне втілення провінційного ідіотизму. Аналогічно ставиться Чехов і до життя. Авторське розуміння життя виражається не в розлогих описах чи філософських відступах (це був би Толстой, а не Чехов), а в миттєвих згадках Буркіна про реакцію Бєлікова на витівки гімназистів, прогулянки вчительок з офіцерами. Проте завдяки контексту й підтексту немає жодного сумніву, що життя як окрема категорія відіграє першорядну, вирішальну роль в усій художній структурі тексту – воно є ворогом Бєлікова. Воно – загроза його спокою і здатне вивести його зі стану рівноваги. “Як би чого не вийшло,” – хитає головою він, стикаючись із його проявами.
Проте автор не ідеалізує життя, воно не є тією абсолютно позитивною силою, яку не вагаючись можна протиставити Бєлікову. Воно постає в нього не таким вже прекрасним і яскравим. Це швидше сіре й нудне існування, яке тільки у порівнянні з зашореністю Бєлікова скидається на рух. Гімназійні викладачі зайняті дрібними інтересами. Для них найкраща розвага – влаштувати чиєсь одруження, обговорювати стосунки інших. “Чого тільки не робиться у нас в провінції, аби позбутися нудоти…! І це тому, що не робиться те, що потрібно.” Недарма оповідач Буркін визначає провінційне життя як суворе, безглузде, як “життя, не заборонене циркулярно, але й не дозволене остаточно”. Насправді, невідомо, що краще: маніакальна підозріливість Бєлікова чи цей короткочасний вибух фізіологічних сил, який швидко минає і який люди називають життям?!
Втіленням такого подвійного розуміння життя як все ж таки певної сили, але сили незрозумілої й недосконалої, постає “пасія” Бєлікова Варенька. Вона українка, повна здоров’я й веселощів, добре співає пісень і варить борщ. Дівчині подобаються фізичні вправи і все нове (наприклад, кататися на велосипеді), її настрій ніколи не буває нейтральним: вона або плаче, або сміється, – одне слово, хоче віддатися тим струменям енергії, які пульсують у її тілі. “Серед суворих, напружено нудних педагогів, які й на дні народження ходять, наче виконують обов’язок, раптом бачимо, нова Афродита відродилася з піни: ходить руки в боки, регоче, співає, танцює…” З іншого боку, в її образі відчувається якась приреченість. Тут важать надзвичайно типові для Чехова символічні деталі: вказівки на рух часу (Буркін не забуває згадати, що героїні вже тридцять років, що вона не така вже молода, що їй давно треба заміж), на обмеженість людини побутом (стосунки Вареньки з братом, від якого вона залежить, давно набридли їй, бо вона тільки й знає, що з ним сперечатись і лаятись). За таких умов підеш заміж за кого завгодно, навіть за Бєлікова. “І те сказати, для більшості наших дівчат за кого б не вийти, аби вийти”. Треба жити не тому, що є високе призначення, а тому, що організм потребує.
Конфлікт Бєлікова і життя. Проблемність художнього мислення як один із основних принципів поетики короткого оповідання Чехова виражається в тому, як автор зображує історію сватання Бєлікова до Вареньки, кожен етап якого (включаючи безглузду смерть героя) виглядає чимось двозначним і незрозумілим. Насамперед привертає увагу той факт, що сам Бєліков не збирався обзаводитися родиною. За нього це вирішили колеги – знову-таки від гострого відчуття порожнечі сірого існування, аби розважитися або, точніше сказати, помститися Бєлікову за той страх, який вони до нього відчували. Між іншим, таке рішення пограти чиєюсь долею навряд чи характеризує їх як людей духовних і моральних. Здається, яке їм діло до приватних справ тих, із ким працюють поряд. Але вони втручаються в інтимний світ ближніх, навіть не замислюючись над цим. Це саме життя їхніми руками відплачує Бєлікову за те, що він ненавидить і боїться його.
Весь роман Бєлікова з Варенькою зображується автором як двозначний і, до того ж, у трагікомічних тонах. Подвійне значення має нерішучість персонажа: в тому, що він ніяк не насмілиться запропонувати дівчині руку й серце, вгадується не тільки боягуз і нездара, а й праобраз “кафкіанського залицяння”, в якому повною мірою виразилася безсилість сучасної людини. “Він (Бєліков) все відтягував…, все зважував майбутні обов’язки й відповідальність і між тим щодня ходив із Варенькою на прогулянки…” Обов’язок перед ближнім і необхідність забезпечувати йому відповідний рівень матеріального й духовного існування – ось що найбільше лякає Бєлікова.
Самі причини й обставини смерті персонажа також двозначні. Вони не мають нічого спільного з реальними життєвими випробуваннями, напруженими драматичними перипетіями закоханості, які можуть реально розбити серце чоловіка і призвести його до загибелі. Банальна сварка з Коваленком із приводу пристрасті Вареньки кататися на велосипеді, яка так не подобається Бєлікову, - чисто побутова історія, з якою будь-яка пересічна людина впоралась би без жодних ускладнень. Безумовно, це неприємно, коли брат твоєї сказати б нареченої скидає тебе зі сходів, проте це навряд чи є достатньою причиною для смерті. І не моральне приниження чи фізичний біль вбиває його, а страх, що завдяки скандалу все місто дізнається про карикатуру та про його матримоніальні плани. Тоді “намалюють нову карикатуру і закінчиться це тим, що йому накажуть вийти у відставку”. Останньою краплею в стражданнях збожеволілого Бєлікова стало те, що Варенька зустріла його падіння сміхом: “Думаючи, що це він упав ненавмисно, вона не витримала і засміялася на весь будинок: – Ха-ха-ха! І цим розкотистим, заливчастим “ха-ха-ха” завершилося все: і сватання, і земне існування Бєлікова”. Він виглядає комічним, але водночас його жалюгідність і символічний підтекст, завдяки якому автор підкреслює загальнолюдський характер його історії, читач не може не співчувати Бєлікову й не бачити на його місці себе.
Відкритість фіналу “житейської драми”. Життя не тільки вбило Бєлікова, а й посміялося з нього, проте важко однозначно розтлумачити, що означає цей сміх та й узагалі до чого закликає весь смисл оповідання. У цій невизначеності полягає ще одна з характерних рис поетики Чехова – відкритість фіналів творів. Вона виражається насамперед у тому, що моральні оцінки персонажів, а також висновки, продиктовані перебігом подій, завжди залишаються у Чехова спірними, а його авторське ставлення хоча й наявне, але ніколи не представлене безпосередньо.
Так, “реальне життя” бере гору над Бєліковим, який досяг свого ідеалу існування: отримав вічний футляр – труну. Проте яке саме життя перемагає його: прекрасне, осмислене, діяльне? Ні, сіре, порожнє, позбавлене смислу. Бєлікова поховали, але “скільки таких, як він, залишилося, скільки їх ще буде?” – питає себе Буркін. Вже неодноразово зазначалося, що багатозначним і навіть загадковим постає головний герой оповідання. Безумовно, мають підстави ті критики, які вважають його втіленням ідіотизму й відсталості російського суспільства, з його бюрократизмом і регламентацією всього, з його рабським духом і слухняністю. Але абсолютно очевидний і загальнофілософський план цього образу.
У творі не розв’язується жодна проблема. Що робити з Бєліковим і “бєліківщиною?” Що робити з життям? Щодо останнього, начебто є персонаж Іван Іванович Чимша-Гималайський, який його відверто засуджує, кажучи, що з ним миритися не можна. Проте цей герой ні в якому разі не виражає остаточну точку зору: його висновку суперечить ще один голос – скептичний Буркін: “Це вже з іншої опери!” Обидві позиції – однаково правомірні, тому що завдання автора – не проголосити той чи інший висновок, а показати, як люди різних темпераментів і світоглядів реагують на ті самі життєві явища, що складають основу оповідання. Ані сюжет, ані жоден із героїв не виражають авторського погляду.
Проте він все ж таки є, тільки виявляється якось ненав’язливо. Він – у нагадуванні про наявність норми, про існування чистоти, невідомої героям, бо натяку на неї немає ні в їхніх словах, ні в їхніх учинках. У цьому оповіданні він проявляється під час споглядання нічного неба Буркіним та Іваном Івановичем. Там панує спокій і примирення, якого так не вистачає суспільству, роз’їденому пошлістю і злобою. “Все поглинув тихий і дивний сон; жодного руху, жодного звуку, навіть не віриться, що в природі може бути так тихо. Коли в місячну ніч бачиш широкий сільський шлях з його хатами, стогами, поснулими вербами, то на душі стає тихо; в цьому спокої, заховавшись у нічних тінях від праці, турботи і лиха, вона лагідна, сумна і прекрасна, і здається, що зірки дивляться на неї доброзичливо й розчулено, і що немає вже зла на землі, і все благополучно.”
Отже, Чехов створив абсолютно новий тип прози – аналітичний, побудований на грі підтекстів і контекстів, відкритий, проблемний, насичений думкою і почуттям.
Завдання і запитання
Схарактеризуйте образ Бєлікова. Який символічний смисл він має?
Як ви розумієте назву твору? Розтлумачте поняття “футлярності” у Чехова.
Знайдіть приклади символічної деталі в тексті твору. Покажіть, як автор використовує її задля реалізації власного творчого задуму.
Яким зображує Чехов життя?
Схарактеризуйте образ Вареньки. Чому вона згодна була вийти заміж за Бєлікова?
Чому Чехов вигадав для свого персонажа таку жалюгідну смерть?
Як переплітаються в творі риси трагедії та комедії?
Що думають з приводу історії Бєлікова Буркін та Іван Іванович? Як їхні висновки співвідносяться з авторською позицією?
Яку роль у творі відіграють описи природи?
У чому полягає своєрідність вираження авторської позиції в оповіданні?