“Дама з собачкою”
Фрази, змістовні, як життя. Оповідання “Дама з собачкою” може слугувати чи не найкращим взірцем того нового типу психологізму в художній прозі, який розробив Чехов. Тут немає традиційних для великих романів і новел інших письменників внутрішніх монологів, широких описів почуттів, рухів, жестів, аналітичних відступів із показом, як середовище детермінує характер. Тут все побудоване на натяках, на вмінні читача помічати головне – маленькі дрібні деталі, які є визначальними віхами в розвитку доль героїв.
Твір – хрестоматійний приклад чехівського лаконізму. Головні герої оповідання Дмитро Дмитрович Гуров і Анна Сергіївна фон Дідериц пройшли важкий і тривалий шлях духовного відродження – від повного опошлення до висоти справжньої духовності – але розповідь про це у Чехова зайняла не більше п’ятнадцяти сторінок.
Найулюбленіший спосіб письменника розповідати про це лаконічно – використання ключових фраз, які говорять про душевний стан людини більше, ніж довгі пристрасні сповіді. Їхню появу письменник готує повільно та цілеспрямовано, підбирає для них спеціальний контекст, і вони, коли з’являються, “спрацьовують” з усією енергією.
Фактично таких фраз три, і вони символізують різні фази еволюції Дмитра Дмитровича, його поступове очищення. Перша з них лунає на початку твору. Тоді душа персонажа перебуває в полоні пошлості. Швидкими й короткими штрихами автор відтворює контекст – змальовує свого героя, не звинувачуючи його, а розповідаючи про нього об’єктивно. Інтонація оповіді спокійна. Автор хоче підкреслити, що ми маємо справу з типовою пересічною людиною свого часу. Дмитро Дмитрович не надто багатий, але заможний. Він не нездара, але й не геній, не молодий і не старий. Йому понад сорок років, у нього є дружина, яку він боїться і не поважає, і двоє дітей. Він такий, як усі. Його шлюб не можна назвати щасливим, але герой від цього не дуже страждає. Так, родина – для нього неприємний обов’язок, від якого варто тікати, і він компенсує нудоту сімейного вогнища, розважаючись з іншими жінками. Навіть успіх, яким користується Гуров у слабкої статі, залежить більше від жінок, ніж від нього самого. Єдина абсолютно неприваблива риса героя, на яку звертає увагу автор, - це зверхнє ставлення Гурова до жіноцтва (він називає їх: “Нижча раса!”), але й вона виглядає не такою жахливою на тлі його ввічливості, природної делікатності. Не можна сказати, що перемоги над жіночими серцями приносять йому щастя. “Досвід навчив його давно, що будь-яке зближення, яке на початку так приємно урізноманітнює життя й уявляється милою і легкою авантюрою, у людей порядних, особливо у москвичів, важких на підйом, нерішучих, неодмінно перетворюється на цілу проблему, надзвичайно складну, і врешті-решт стає чимось тяжким”. Про ці непривабливі сторони залицяння Гуров одразу забуває, пробачивши чергове вродливе личко.
Поданий автором опис, крім характеристики героя, виконує й іншу функцію – готує появу ключової фрази, непомітно для читача формує уявлення про вдачу Гурова і про те, що саме визначає його інтерес до жінок. Найважливіші слова, що видають персонажа з головою, промовляються Дмитром Дмитровичем в той момент, коли в його життя входить Анна Сергіївна. Тоді він каже собі: самотня жінка “без чоловіка і без знайомих – не зайвим було б познайомитися з нею”. У цьому короткому реченні, яке повторюють сотні й тисячі чоловіків на курортах – уся пошлість існування. Завдяки попередньому контексту читач добре розуміє, чого саме очікує Гуров від Анни Сергіївни: легкого безвідповідального курортного роману без наслідків.
Наступна ключова фраза фіксує той момент, коли кохання (не курортне, а справжнє) вже захопило Гурова, і вся безодня пошлості його душі починає відкриватися йому. Переповнений почуттям до Анни Сергіївни, він хоче поділитися ним з одним зі своїх приятелів і каже йому: “Якби ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті!” – і на це дістає у відповідь: “А тоді ви мали рацію: осетрина таки з душком!” Неможливо уявити собі щось більш несумісне: піднесені мрії і спогади Гурова – і вульгарна згадка про несвіжу рибу. Цей різкий контраст для Дмитра Дмитровича – “момент істини”, в якій нікчемність і порожнеча його життя вбивають його, як постріл із револьвера. Його заняття, зустрічі, справи тепер здаються йому дрібними і позбавленими сенсу. Полуда спадає з його очей. “Які дикі звичаї, які обличчя! Що за безглузді ночі, які нецікаві, непомітні дні! Несамовита гра в карти, ненажерливість, пияцтво, постійні розмови про одне й те саме. Непотрібні справи і розмови про одне й те саме забирають на себе найліпшу частину часу, найліпші сили, і врешті-решт залишається якесь куце, безкриле життя, якась нісенітниця, і піти і втекти не можна, наче сидиш у будинку для божевільних або в арештантських ротах!” Однією жалюгідною фразою про несвіжу осетрину перекреслено весь попередній досвід Гурова.
І, врешті-решт, остання ключова фраза лунає наприкінці твору, коли герой вже навчився кохати, вибачати і поважати себе й інших, став людиною: “Він відчув співпереживання до цього життя, ще такого теплого і красивого, але вже ймовірно близького до того, щоб розпочати в’янути, як і його життя”. Тепер перед читачами постає новий Гуров: уважний, мудрий, дбайливий і чистий. Отже, в три речення, в три фрази А.Чехов вміщує весь процес духовного оновлення героя.
Психологізм ситуацій і ролей. Психологізм в оповіданнях Чехова – продукт високої культури, результат рефлексії і роздумів над людською поведінкою. Зокрема, він базується на вивченні й переосмисленні ситуацій, ролей, як життєвих, так і художніх, які акумулюють психологічний досвід людини. Умовності й правила цих ситуацій завжди треба пам’ятати і брати до уваги, читаючи твори російського письменника. Без цього правильне розуміння вдачі його героїв неможливе.
Одна з ролей, “розіграних” в оповіданні, – закоханість як пошук ідеалу, як втеча від сірої нудної дійсності. Її “виконує” Анна Сергіївна. Вона гостро відчуває пошлість життя. Її доля розігрується за “шаблоном” Емми Боварі Флобера. Героїня Чехова виросла в Санкт-Петербурзі і вийшла заміж в двадцять років приблизно з тих самих міркувань, що й героїня французького письменника: їй хотілося чогось кращого – “Хотілося пожити! Пожити і пожити!” І, як у французькому творі, рожеві окуляри розбиває побут: чоловік Анни Сергіївни – чесний, добрий, але він духовний раб – льокай (до речі, як і чоловік Емми Шарль). Вона схильна ідеалізувати Гурова, “називає його добрим, незвичайним, піднесеним”, так само ідеалізує своїх коханців Емма.
На цьому схожість ситуацій обох героїнь закінчується, а якраз розбіжності дають змогу зрозуміти красу і силу героїні Чехова. Жінка в оповіданні російського письменника дає себе ошукати тільки єдиний раз і далі не будує нових повітряних замків, не намагається знайти собі нових коханців, щоб знову розчаруватися. Її роман із Гуровим дуже важко визначити, але в жодному разі він – не втеча від реальності. Розуміючи всю пошлість своєї долі, вона не бунтує, і ніколи не піде на самогубство, хоча й здатна на необережні кроки. Її ідеалізація Гурова не така несамовита, як у Емми, і, до того ж, як колись у пушкінської Тетяни, спричиняє реальне кохання. Ця остання обставина принципово важлива – такої здібності немає у пані Боварі. Та й сам Гуров не такий егоїстичний, як чоловіки у Флобера: навряд чи можна уявити собі Родольфа чи навіть Леона, які стали б переконувати жінку, що вони зовсім не такі добрі й привабливі, якими вона їх собі уявляє. Відхилення від “ролі” мають принципове значення: вони засвідчують обдарованість Гурова й Анни Сергіївни як людей, наділених душевною щедрістю, якої бракує героям французького письменника.
Друга “рольова гра”, “п’єса”, змальована в оповіданні – “курортний роман”. Спочатку його сценарій відтворюється чітко. Персонажі діють, мов автомати, підкоряючись вказівкам режисера. Чоловік говорить потрібні слова в потрібний час із потрібним підтекстом, запрошуючи жінку віддатися йому. Вона відгадує його наміри, дає себе спокусити не через те, що збожеволіла від бажання, а так, від того, що їй нудно. Причому робить це якось безпристрасно. Потім вона починає щиро гудити себе за слабкість, називати себе пошлою жінкою і цим викликає в Гурові роздратування, але він стримує себе і продовжує грати свою роль ввічливого донжуана. Врешті-решт настає час розлучатись, і обидва героя з полегшенням повертаються до свого звичного середовища з почуттям, що остаточно закрили цю сторінку життя.
Проте “курортний роман” героїв Чехова все ж таки незвичайний. Роль надає руху справжньому коханню, і це ламає стереотипи. Анна Сергіївна та Гуров переживають глибокі й сильні емоції. Персонажі ставляться до того, що з ними відбувається, надто серйозно. Несподівано для себе Дмитро Дмитрович звертає увагу на те, що в Анни Сергіївни “слабка шия і красиві сірі очі” і в ній є щось “жалісне”. В цій комбінації краси й нездатності себе захистити є магнетизм, який примушує його закохатися. Її рухи і промови поривчасті, вона почуває себе розгубленою, так щиро переживає своє гріхопадіння, що пробиває міцний панцир чоловічого егоїзму Гурова. Є поезія і в її ставленні до обранця: вона захоплюється його ввічливістю, тактом, делікатністю. Найкращі риси їхніх душ розкриваються.
Вони пізнають, що в світі можливі гармонія, щастя, і людина може жити, зберігаючи власну гідність, бачать норму чистоти й моральності. Знак про це, як завжди у Чехова, подає природа. “Сидячи з молодою жінкою, яка на світанку виглядала такою вродливою, примиренний і зачарований під впливом цього казкового видовища – моря, гір, хмар, широкого неба, Гуров думав про те, як насправді все прекрасно на цьому світі, все, окрім того, що ми самі думаємо і робимо, коли забуваємо про вищу мету буття, про свою людську гідність”. Доторкнувшись до цього ідеалу чистоти, герої болісно бачать, що вони самі зробили з собою, і починають виходити з ролі, аби зажити повнокровним життя.
“Кохання закінчиться нескоро, невідомо коли”. Найбільше вражає в майстерності Чехова-психолога та побутова інтонація, той прозаїзм, із яким він розповідає про найскладніші психологічні ситуації в житті людини. Наприкінці твору долі героїв зав’язалися в тугий вузол. Проте в тексті годі шукати виявів надриву, мук, любовної риторики. Розірваність і необхідність брехати, безумовно, спричиняють у душах героїв розпач, але відчай і пристрасті Чехов постійно контролює і не дає їм перейти межу та стати надмірними. Усе змальовано стисло і стримано. Показово, що одна з небагатьох більш-менш пафосних фраз твору, коли Анна Сергіївна питає себе і коханого: “Хіба їхнє життя не розбите?” – промовляє не сама героїня, а її переказує автор – його навмисно приземлена інтонація визначає міру емоційності. Чехов навчився якось по-новому розмовляти про кохання, не так, як інші письменники: у нього немає кліше, контрастів, запозичених із багатовікової традиції оспівування дами. Його слова тихі, лагідні, зрозумілі; інтонація довірлива, ритм речень повільний; від фраз і образів письменника віє спокоєм, мудрістю й примиренням – духом, очищеним від пошлості. Очищеним настільки, що навіть вічний романтичний штамп про єдність душ, передбачену провидінням, зовсім не ріже слух, а сприймається як даність: “Анна Сергіївна і він кохали одне одного, як дуже близькі, рідні люди, як чоловік і жінка, як ніжні друзі; їм здавалося, що сама доля призначила їх одне для одного, і ніяк вони не могли зрозуміти, чому він одружений, і чому вона – заміжня; і наче це були два перелітних птаха, самець і самиця, яких спіймали і примусили жити в різних клітках. Вони вибачили одне одному те, чого соромилися в минулому, вибачали все в теперішньому і відчували, що це їхнє кохання змінило їх обох”.
І знову відкритий фінал. Чехов не був би Чеховим, якби не залишив персонажів і читача перед проблемою. Так відбувається і в цьому оповіданні, яке закінчується загадковим абзацом: “І здавалося, що ще трохи – і рішення буде знайдено, і тоді почнеться нове, прекрасне життя; обом було ясно, що до кінця ще далеко і найскладніше і найважче тільки починається”. Що саме починається? На яке майбутнє натякає автор? На можливе подружнє життя Гурова й Анни Сергіївни? Чи на щось інше?
Навряд чи герої можуть сподіватися на сімейне щастя – вони ніколи не з’єднаються як чоловік і дружина. Очевидно, і не сімейне щастя має на увазі автор, а творення героями самих себе як вільних від пошлості й вульгарності людей, як особистостей духовно незалежних. Починається їхній важкий і невизначений шлях у майбутнє, про яке так часто любив говорити Чехов. Те, що герої залишаються зі своїми попередніми родинами, має символічне значення: вони не можуть відірватися від свого минулого, від пошлості, яка їх оточує. Неможливо знайти середовище без пошлості, бо вона має здатність відтворюватися в найрізноманітніших і найнесподіваніших формах. Завдання людини полягає в тому, щоб знаходити її і боротися з нею, очищаючи свою душу від морального бруду. Це дійсно найважче, і цій боротьбі немає кінця.