39. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці

Антропологічну концепцію натуралізму щодо походження і суті людини утверджував і Огюст Конт (1798—1857). Він вважав, що і в природі, і в історії людства панують одні й ті самі закономірності, тому для пояснення соціально-історичного буття, процесу придатні ті ж самі загальнонаукові методи. Зокрема, він, зводячи психологічні функції до фізіологічних, вважав, що наука про душу має грунтуватись на фізіології органів відчуття.

Герберт Спенсер (1820—1903) — один з родоначальників позитивізму в філософії і вчення про "загальну еволюцію", твердив, що біологічний і соціальний розвиток підкоряються одній і тій же формулі, а людина в своєму розвитку пройшла шлях від нижчих тварин до вищих за законами біології. Психічне Спенсер трактував як прояв біологічного, як форму, що виникла на певному ступені біологічного розвитку, як реакцію на впливи зовнішнього середовища. Суспільство ж Спенсер розумів як аналог поділу функцій між органами живого тіла. Основним законом суспільства Спенсер вважав закон виживання найбільш пристосованих індивідів.

У природничій науці ідея еволюціонізму знайшла свою конкретизацію в еволюційній теорії англійського вченого Ч.Дарвіна. Узагальнивши величезний емпіричний матеріал, Дарвін дійшов висновку, що корені людини не в божественному акті творіння, а в тваринному царстві, історія якого являє собою безперервний ланцюг розвитку, нижчі ланки якого губляться в хаосі тих, що знаходяться на самому "низу". Дарвін не бачив якісної відмінності людини від тварини, а тільки кількісну. Зокрема, він твердив, що тваринам також властиві соціалізація своєї життєдіяльності, соціальна поведінка, організація, і за аналогією з людиною визнавав у тварин моральні, естетичні і навіть релігійні почуття, а також наявність підозрілості, недовірливості, ревнощів, гордості, благородства, відчуття гумору тощо. Досконалість гнізд деяких птахів, їхнє яскраве забарвлення, приємний спів, на думку Дарвіна, свідчать про те, що естетично-художні вподобання птахів навіть вищі, ніж у деяких малоцивілізованих народів. Дарвін також вважав, що і в інтелектуальному плані "... розумові здібності людини не відрізняються за своєю якістю. Різниця ж у ступенях, якими вони не були б великими, не дає нам права відносити людину до окремого царства". "В розумових здібностях між людиною і вищими ссавцями не існує корінної різниці, відмінності".Основною помилкою Дарвіна була та, що він розглядав людину як біологічний вид, зоологічну істоту, а його теорія пояснювала не історію, а передісторію людини, і в тому вигляді, як він її виклав, вона не суперечить і теології: Бог створив не готову людину, а її зародок, який поступово еволюціонував у людину. Ось як пише, зокрема, релігійний філософ XX ст. Клайв Степлз Льюїс: "Довгі століття Господь вдосконалював тварину, яка повинна була стати вмістилищем людської душі і власною Його подобою. Він дав їй руки, здатні тримати, рот і горло, здатні до артикуляції, і мозок, достатньо складний, щоб виконувати все, що відноситься до матеріальних дій, з якими пов'язане розумне мислення.

Єдність природного і соціального в людині

Уже мислителі Давньої Греції підкреслювали наявність в людині двох начал: тваринного (біологічного) і соціального. Так, Арістотель називав людину "політичною твариною", маючи на увазі під "політичним" – соціальне. Античні мислителі виробили ідеал гармонійно розвиненої особистості. Вони пропагували необхідність створення умов, які б забезпечували всебічне вдосконалення людини, тобто її духовний, моральний, естетичний і фізичний розвиток.

Безперечно, людина, з одного боку, – це частина природи, вона належить до вищих ссавців, особливого виду Homo sapiens. Тобто людина є біологічним творінням. Кожний людський індивід біологічно унікальний (єдиний), має неповторний набір генів, отриманих від батьків. Однак, як і будь-який біологічний вид, людина характеризується певною сукупністю видових ознак. Кожна із них може змінюватись в досить значних межах під впливом різних, у т. ч. і соціальних факторів. Показовим може бути такий приклад. Згідно із науковими дослідженнями середня тривалість людського життя становить 80–90 років, Це за умови, що людина має нормальну, здорову спадковість, відсутні інфекційні та інші хвороби тощо, Але історичні факти свідчать, що ця цифра здатна змінюватися під впливом соціальних умов життя. Адже відомо, що середня тривалість життя відчутно змінювалася протягом певного історичного проміжку, Так, у прадавності вона дорівнювала 20–22 роки, в XVIII ст. – 30 років, у першій половині XX ст. у Західній Європі – 56 років, а на кінець століття в найбільш розвинених європейських країнах – 75–77 років.

До біологічних ознак людини належать будова ії тіла, колір шкіри, волосся, здатність засвоювати різні види їжі, опановувати мову в ранньому віці. Біологічно обумовлена також тривалість дитинства, зрілості j та старості, період репродуктивного віку жінок. Значною мірою біологічно (спадково) обумовлена обдарованість людей у різних сферах діяльності – співі, музиці, живописі тощо.

Кожна людина унікальна, неповторна, своєрідна в практичній діяльності. Але сутність людини далеко не визначається лише біологічними ознаками, біологічне не головне в ній. Це лише основа становлення людини як суспільної істоти. Визначальним у людині є соціальне. Людина і суспільство нерозривні. Суспільство формує індивіда як людину. Сутністю людини є сукупність усіх суспільних відносин. В людині не лише відтворюється суспільне, а й навпаки, в суспільстві і людина реалізується як людина. Свідомість та мислення людини виникають лише в суспільстві, вони – похідні від суспільного буття. Адже на основі суспільного буття виникають і реалізуються матеріальні та духовні потреби, які визначають сутність людини.

Разом з тим, визнаючи пріоритет соціального в людині, не можна нехтувати особливостями окремих індивідів, нівелювати їх. Кожний індивід має специфічні якості, є особистістю, що наділена властивими лише їй характером, волею, здібностями, пристрастями. Отже, слід розглядати людину не лише як соціальну сутність, а і як біологічну істоту. Людина – це органічна єдність соціального і біологічного.

У процесі з'ясування ролі біологічного та соціального в становленні та розвитку людини інколи спостерігається перебільшення значення того чи іншого фактора, в результаті чого з'явилися різноманітні концепції. Одна із них – це так звана біологізаторська, прибічники якої абсолютизують роль природних, біологічних начал у людині. До цієї концепції належать, зокрема, расизм та соціал-дарвінізм. Протилежною біологізаторській є соціологізаторська концепція. Вона принижує біологічне в людині, зневажливо ставиться до людської індивідуальності, як до чогось другорядного (що можна не враховувати при вивченні людини), надає абсолютний пріоритет соціальному. Прихильники цієї концепції вважають, що людиною можна безмежно маніпулювати задля досягнення певного соціального ідеалу.