24. Філософія України (кінець XIX — початок XXI ст.)

У другій половині XIX — на початку XX ст. спостерігається певний занепад у розвитку наукової філософії в Україні, що найбільш чітко виявляється у кінці XX ст. Цей занепад виявляється насамперед у певному розповсюдженні у широких колах суспільства ідей механістичного вульгарного матеріалізму, у появі таких філософських течій, як вульгарний позитивізм (що стверджував неможливість якогось власного філософського пізнання) та сцієнтизм — абсолютизація науки, реакція на суперечливі соціальні наслідки її розвитку і використання в суспільстві. Та й тоді багато хто з українських вчених вносив свою лепту в розвиток вітчизняної суспільної думки. Це і видатний економіст Михайло Туган-Барановський, і юрист Богдан Кістяківський, і історик В'ячеслав Липинський та інші.

Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. стала «філософія мови» видатного українського вченого — філолога, професора Харківського університету Олександра Потебні. Розглядаючи питання про зв'язок мови і мислення і підкреслюючи їх неподільність, Олександр Потебня дійшов висновку, що «у мові людина об'єктивізує свою думку і, завдяки цьому має можливість затримувати перед собою та піддавати обробці цю думку».

При вивченні історії мови Олександр Потебня підкреслював думку про те, що мова, як суспільне явище, перебуває в постійній зміні і розвитку. У творах Олександра Потебні є ряд діалектичних ідей — взаємозв'язок та взаємообумовленість явищ, боротьба протилежностей у розвитку мови, взаємозв'язку форми і змісту. Суспільно-політичні погляди Олександра Потебні характеризувалися утвердженням іде і і демократичного перетворення суспільства на принципах політичної і національної рівності, критики ідеології націоналізму і шовінізму.

Революційні події 1905 — 1907 років послабили національний гніт на Україні, що сприяло відродженню національного духовного життя. З 1908 року у Києві починає діяльність «Українське наукове товариство», яке очолює Михайло Грушевський. Уперше за всю історію Російської імперії на Україні починають виходити праці українською мовою з питань медицини, техніки та інших наук. З 1914 року розпочато видання збірника «Україна». Однак посилення реакції пояснюється розв'язанням Першої світової війни, вело до повного припинення діяльності україністів. Піднесення української національної культури зв'язане з коротким періодом існування незалежної України (1917 — 1918). Тоді відкрито 150 українських гімназій, в усіх вищих навчальних закладах засновано кафедри української мови, історії, права. Київський університет святого Володимира перетворюється у жовтні 1918 року на Державний Український університет, у Кам'янець-Подільську відкривається другий Державний Український університет. Утворюються Державний Український архів, Національна бібліотека. 24 листопада 1918 року відкривається Українська Академія наук. Усе це відбулося в період діяльності Центральної Ради, розгром якої привів до закриття всіх наукових установ.

Установлення Радянської влади в Україні привело до повної політизації філософії. Філософію проголосили суто «класовою» наукою, теоретичною і методологічною основою марксизму, насамперед «переосмислено» історичну філософську спадщину кінця XIX — початку XX ст. Проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості визнані ворожими новій ідеології. Філософія розділилась на «наукову» (марксистську) і «ненаукову» (буржуазну). Через призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага приділялася аналізові творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. З незначними обмовками їх віднесли до «Табору матеріалістів». На базі колишніх університетів створюються інститути народної освіти, що через деякий період знову перетворюються в університети, але вже марксистські. Так, у 1922 році у Харкові засновано Комуністичний університет ім. Артема, де створюється кафедра марксизму і марксознавства. У 1924 році кафедра перетворюється в Український інститут марксизму — ленінізму (УІМЛ). З 1927 року починає виходити теоретичний журнал «Прапор марксизму», а пізніше — «Прапор марксизму — ленінізму». Тоді провідними творчими колективами вважалися кафедри філософії Українського інституту марксизму — ленінізму (Володимир Юринець, Володимир Асмус, Роман Левик, Яків Розанов) та соціології (Володимир Юринець, Антон Хвиля, Павло Демчук). Відомі дослідники Семен Семковський та Володимир Юринець переважно займалися філософськими проблемами природознавства, соціальної філософії, тенденціями історичного розвитку права націй на самовизначення та ін. Володимир Юринець досліджував проблеми історії філософії (вчення Гегеля) та історії зарубіжної філософії кінця XIX — початку XX ст. (феноменологію Едмунда Гуссерля, психоаналіз Зігмунда Фрейда).

Нова сторінка в історії української філософії відкривається з середини 40-х років. Значна увага надається підготовці філософських кадрів. У Київському державному університеті у 1944 р. відкривається філософський факультет і три кафедри — діалектичного та історичного матеріалізму, історії філософії, логіки. Це дало змогу підготувати нову когорту філософів. Певним поштовхом до об'єктивного творчого дослідження філософських проблем стала смерть Йосифа Сталіна. Критика культу особи стала критикою догматичних методів дослідження у філософії. Змінюється об'єкт досліджень. Актуальними стають проблеми світогляду людини, її пізнавальні можливості та ціннісні орієнтири.

Суттєво вплинула на розвиток української філософської спадщини діяльність Павла Копніна. У 1964 році Павло Копнін очолив інститут філософії Академії наук. У своїй плідній філософській діяльності основну увагу вчений приділяє проблемам логіки, формам й методам наукового пізнання, методології науки. Завдяки Павлу Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізнавальної діяльності, і ширше — на світоглядне осмислення світу. Згодом навколо Павла Копніна створюється Київська філософська школа, що критично осмислює філософію позитивізму, а потім і філософію екзистенціалізму.

Важливе місце у розвитку української філософської думки XX ст. належить діаспорі. Українці, які з тих чи інших причин перебували за кордоном, докладали чимало зусиль для розвитку української науки і культури. У період сталінсько-брежнєвського режиму в Україні саме діаспора не давала згубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонену в Україні творчу спадщину окремих мислителів, розвиваючи філософський зміст цілих історичних етапів, становлення української духовності. Найвідоміші мислителі української діаспори — Дмитро Чижевський, Іван Огієнко, Володимир Шаян, Левко Силенко, Іван Лисяк-Рудницький, Микола Шлемкевич, Кирило Митрович, Степан Ярмусь, Яків Оріон, Олександр Кульчицький, Тарас Закидальский та ін. Особливий інтерес становить творчість Дмитра Чижевського — відомого українського філософа. Навчався Дмитро Чижевський у Петербурзькому та Київському університетах. Після виїзду з України вивчав філософію у Карла Ясперса, Мартіна Хайдеггера, Едмунда Гуссерля. Викладав філософію в Українському вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі та Українському вільному університеті в Мюнхені. З 1968 року Дмитро Чижевський — дійсний член і професор Гандельберзької академії, з 1970 року — почесний професор Кельнського університету. Дмитро Чижевський справедливо вважається засновником історії української філософії. Велику дослідницьку роботу провів, вивчаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну, особливо наголошував на специфіці прийняття німецької філософії в Росії і в Україні. Багато й плідно Дмитро Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці збагатили українську історико-філософську думку.

Починаючи з 60-х років в Україні глибоко досліджуються проблеми загальної історії філософії, сучасної зарубіжної філософії, історії української філософії, логіки, світоглядні проблеми людини, філософські проблеми природознавства, етики, естетики. Основними центрами досліджень стали відділ історії філософії Інституту філософії АН України та кафедра історії філософії Київського університету. Українські вчені брали участь у написанні «Истории философии», «Истории философии в СССР», «Философской энциклопедии». Певним підсумком 30-річного творчого аналізу української філософії є вихід «Історії філософії на Україні», в якій з позицій марксистської методології системно викладена історія розвитку української філософії, показані її характерні риси. Виклад філософського матеріалу органічно поєднується з аналізом історичної ситуації того чи іншого періоду, що сприяє об'єктивнішому дослідженню розвитку української філософської думки.

У сучасних умовах розробку філософських проблем в Україні здійснює значний загін фахівців, які сконцентровані в Інституті філософії та Інституті суспільних наук АН України, на філософському факультеті Київського державного університету, на кафедрах філософії вищих навчальних закладів України. Проголошення Україною не залежності дало новий поштовх розвитку суспільствознавчої вітчизняної думки і, зокрема, філософської культури.

Аналіз розвитку філософії в Україні свідчить про те, що українська філософська думка, що сформувалась на зорі другого тисячоліття у вигляді ламкої, тоненької стеблинки, вистояла перед натиском історичних бур. Творчо використовуючи філософську спадщину інших народів, філософія України пройшла у своєму розвитку ряд етапів, кожний з яких залишив помітний слід у розвитку національної культури, стала важливою складовою частиною у розвитку філософської думки.