31. Категорії причини і наслідку

Відомо, що світ, в якому ми живемо, являє собою суцільний взаємозв'язок предметів та явищ. Процес його пізнання здійснюється від абстрактного розуміння причинності (як зв'язку всього) до пізнання конкретних причинних залежностей у різних сферах дійсності, і до дослідження самої категорії причинності. В. Ленін з цього приводу писав, що пройшли тисячоліття перш ніж зародилась ідея "зв'язку всього", "ланцюга причин".

Цим самим було встановлено, що світ - це не хаос предметів, процесів і явищ, а впорядковане, взаємопов'язане і взаємообумовлене ціле. Ця впорядкованість світового цілого виступає як закономірність. У світі жодне явище, жоден зв'язок не виходить за межі цієї закономірності. Взаємозв'язок і взаємо обумовленість предметів та явищ різноманітні. Категорії "причина" і "наслідок" узагальнюють і виділяють одну із конкретних і специфічних форм цього взаємозв'язку, зокрема ту, яка вказує на те, що кожне явище чи група взаємодіючих явищ породжує інші явища. Тобто явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина, В свою чергу, результатом дії причини є наслідок. При цьому слід відрізняти причину від приводу. Привід - це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.

Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явиш у часі: причина передує наслідку. Це визначається тим, що між причиною й наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок. Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.

Перевірку стосовно причинності та її обґрунтованості здійснює людська практика. Не всяка послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна віднести лише ту, при якій існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою причинно-наслідкових зв'язків.

Важливим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причин і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється при певних умовах. Проте необхідний характер причинно-наслідкового зв'язку слід відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.

Саме суттєві, тривкі причинно-наслідкові зв'язки виступають як необхідність, як закон даного кола явищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксує лише причинно-наслідковий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо.

Характеристика причинно-наслідкового зв'язку включає в себе визнання її об'єктивного характеру, що органічно випливає із передумови про єдність матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, шо постійно змінюється й існує об'єктивно. Отже, причинний зв'язок матеріальних явищ є об'єктивним, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, при певних умовах завжди наступає конкретний наслідок.

Послідовний матеріалізм завжди виступав і виступає з позицій детермінізму, тобто визнання загального характеру причинності, її об'єктивного характеру. Ідеалізм же, навпаки, заперечує причинність, її об'єктивність. Так, Д. Юм зводив причинно-наслідковий зв'язок до психологічної звички, що пояснювалося його нерозумінням ролі практики як моменту причинності. І.Кант же вважав причинність апріорною формою мислення, яка лише вносить порядок в хаос відчуттів суб'єкта. Іноді ідеалісти просто зводять причинність до функціональної залежності та ін.

Проте якщо виходити з того, що в світі панує хаос безпричинних явищ, то де впевненість, що за певною причиною за певних умов наступить певний наслідок. Ляже в кожній голові цей зв'язок причин і наслідків може скластися досить своєрідно.

Заперечення причинності відбувається у формі телеології, різних ідеалістичних вчень, згідно з якими розвиток у світі здійснюється не під впливом внутрішніх причин, а під впливом зовнішньої сили, яка спрямовує цей процес до наперед заданої мети (ентелехія в Арістотеля, телеологія тощо).

У природі, суспільстві ми зустрічаємося з фактами доцільності, але й пізнання їх переконує нас у тому, що вони не викликані наперед заданою метою, яка немовби диктується надприродною силою, а мають місце в результаті дії природних причин. Факт доцільності у живій природі у свій час матеріалістично обґрунтував Ч.Дарвін, а у вищій нервовій діяльності тварин і людини - І.П.Павлов.

Дослідження справжніх причин історичного розвитку і його законів спростувало ідеалістичні вчення, згідно з якими розвиток суспільства є хаосом взаємодій розрізнених індивідів, що підкоряються волі начальства чи критично мислячій особистості. Воно відкинуло й метафізичне розуміння зв'язку причини і наслідку як застиглих, ізольованих протилежностей, виключених із загального зв'язку явищ. Згідно з науковим вченням суспільство є жорстко детермінованим процесом, який відбувається під впливом змін у способі виробництва матеріальних благ, вирішальна роль в якому належить народу.

Дія причини завжди залежить від умов, тому вона й змінюється зі зміною останніх. Одна й та сама причина за різних умов може породжувати різні наслідки, і навпаки. Наприклад, кінь може впасти як від швидкої їзди, так і від довгого стояння в конюшні.

В універсальній взаємодії світового цілого причина і наслідок переплітаються між собою. Звідси випливає, що наслідок може породжуватись не однією, а кількома причинами одночасно, і тому слід з'ясувати, як діють окремі причини, встановити основу їх взаємодії (визначальні причини).

У розвитку природи й суспільства слід відрізняти основні та неосновні, головні та неголовні, внутрішні й зовнішні та інші причини. Головні причини визначають хід розвитку в основних, вирішальних моментах. Другорядні - окремі сторони, нюанси наслідку. Наукова філософія надає вирішального значення не зовнішнім, а внутрішнім причинам. Зовнішні причини можуть прискорювати або гальмувати хід розвитку, але не визначають його.

Стосовно суспільства крім об'єктивних, виділяють ще й суб'єктивні причини. До об'єктивних відносять ті, які не залежать від волі І свідомості людей. До суб'єктивних - діяльність різних партій, формування класових завдань та ін. Як відомо, події в історії не проходять повз людську діяльність. Якщо об'єктивні передумови є в наявності, тоді суб'єктивний фактор стає вирішальним.

Взаємозв'язок причини і наслідку передбачає їх взаємо перехід, оскільки в ході загального розвитку причина може виступати як наслідок попереднього (того, що його породило) явища, а наслідок є причиною, яка породжує інші дії.

У свою чергу, наслідок не залишається пасивним стосовно причини, що його породила, а активно впливає на останню. Наприклад, розвиток промисловості позитивно впливає на розвиток сільського господарства і навпаки.

Із сказаного можна зробити висновок, що категорії причини і наслідку є необхідною умовою пізнання людиною світу.

Детермінізм та індетермінізм

Словом детермінізм (від латів. determino - визначаю, заподіюю) в сучасній філософській літературі називають філософське вчення про об'єктивний закономірний взаємозв'язок і взаємообумовленість речей, процесів і явищ реального світу. У історії науки детермінізм зводився до причинності, проте розвиток наукового пізнання показав, що причинний зв'язок як основна форма детермінізму є лише момент всесвітньої взаємозалежності, ланка в ланцюзі розвитку матерії. Сучасний детермінізм припускає наявність різноманітних об'єктивно існуючих форм взаємозв'язку явищ, багато хто з яких виражається у вигляді співвідношень, що не мають безпосередньо причинного характеру, тобто моментів породження, що прямо не містять в собі, виробництва одного іншим. Сюди входять просторові і тимчасові співвідношення, функціональні залежності, стосунки симетрії, взаємодія частин (елементів) в системах, взаємнодетерміація частин і цілого, зв'язок станів в русі і розвитку та ін. Особливо важливими в сучасній науці виявляються імовірнісні співвідношення, що формулюються на мові статистичних розподілів і статистичних законів (закономірностей великих совокупностей однорідних одиниць, які формулюються не на мові однозначних причинно-наслідкових зв'язків, а на мові статистичній, який імовірнісний характеризує поведінка не окремих елементів об'єкту, що вивчається, напр., поведінка молекул в газі, або окремих людей в соціальних спільностях, колективах, а поведінка усього колективу, усієї маси або об'єму речовини).

Принциповим недоліком раннього детермінізму (античного, новоєвропейського) було те, що він обмежувався однією причинністю, що до того ж трактувала чисто механістично. Визнаючи лише однозначну, жорстку детерміацію явищ, механістичний детермінізм надавав універсальний характер законам механіки (описаних в навчаннях Галілея, Ньютона), відкидав існування випадковості в природі. Цей детермінізм не міг бути послідовно реалізований у ряді важливих галузей науки про природу, особливо біології, і виявлявся безсилим в поясненні соціального життя і явищ свідомості. Новий розвиток детермінізму відбувається в діалектичному матеріалізмі (вченні, створеному Марксом і Енгельсом на основі переосмислення ідеалістичної діалектики Гегеля в 19 в). Ядром марксистської концепції соціального (історичного) детермінізму є визнання закономірного характеру громадського життя (шляхом послідовної зміни суспільно-економічних формацій - первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної; основою змін виступаю економічні процеси, виробничі стосунки). Це, проте, не означає, що хід історії зумовлений заздалегідь і здійснюється з фатальною необхідністю. Закони суспільства (перехід кількісних змін в якісні, закон заперечення, єдності і боротьби протилежностей), визначаючи основну лінію історичного розвитку, в той же час не зумовлюють різноманіття діяльності індивіда і соціальної групи. У громадському житті постійно складаються різні можливості, здійснення яких багато в чому залежить від свідомої діяльності людей. Детермінізм, т. о., не лише не заперечує свободи (хоча саме це його властивість і викликало найбільшу кількість критики в його сторону), але, навпаки, припускає здатність людини і соціальної групи до вибору цілей діяльності. У філософії Нового часу детермінізм в громадському житті був висунений французькими і німецькими просвітниками (Монтескье, Гердер, Руссо) на противагу ідеї божественного управління світом, історії, що панувала в теологічних (богословських) концепціях, від Августина до Боссюэ. Відкидаючи втручання провидіння і розглядаючи історію як підлеглого певним "природним законам", просвітники боролися як проти релігійного фаталізму (зумовленості усього), так і волюнтаристських концепцій (здатність волі, видатної особі на свій лад змінювати хід історії).

Детермінізму протистоїть індетермінізм (від латів. in - приставка, що означає заперечення, і детермінізм), що відмовився від визнання об'єктивності причинного зв'язку (онтологічний індетермінізм), або універсальний характер, що заперечував її, пізнавальну цінність причинного пояснення в науці (методологічний індетермінізм). У історії філософії індетермінізм і детермінізм виступають також як супротивні концепції по проблемах обумовленості волі людини (проблема свободи волі), його вибору, проблемі відповідальності людини за досконалі вчинки. Індетермінізм трактує волю як автономну силу, стверджує, що принципи причинності не застосовані до пояснення людського вибору і поведінки, звинувачує прибічників детермінізму у фаталізмі.

У сучасній західній філософії набули поширення різні форми індетермінізму. Так, баденская школа неокантианства обмежувала принцип детермінізму тільки областю наук про природу і заперечувала його застосовність до "наук про дух" (Виндельбандт, Риккерт). Неопозитивизм, прагматизм і персоналізм намагаються обмежити детермінізм тільки логічною сферою.

Іншою формою заперечення детермінізму є ідеалістична телеологія (вчення про цілі і доцільність - бере свій початок від Арістотеля), що проголошує, ніби течія усіх процесів зумовлюється дією нематеріального "целеполагающего почала" (цільової причини, яка спочатку закладена в матеріалі, речовині).

Стимулом для пожвавлення индетерминистических переконань в 1-ій четв.20 ст. послужив факт зростання у фізиці ролі статистичних закономірностей (у квантовій фізиці Нильса Бора, В. Гейзенберга, що відкрила, що поведінка мікрочасток, з яких складаються атоми, в точності непередбачувано, має лише імовірнісний характер), наявність яких була оголошена спростуванням причинності. Було встановлено, що принципи класичного детермінізму не придатні для характеристики процесів мікросвіту. У зв'язку з цим робилися спроби тлумачення основних законів квантової теорії у дусі індетермінізму і агностицизму (вчення про непізнаваність світу; наприклад, для потреб квантової механіки в 20-м столітті розроблялася навіть спеціальна багатозначна логіка, що вводила окрім понять "істина" і "брехня", що характеризують відповідність твердження наявності або відсутності чого-небудь насправді, також поняття "невизначеність", як в тій же мірі фундаментальний пізнавальний критерій, що і перші два). При цьому одна з історичних форм детермінізму, а саме механістичний детермінізм (що розвивався з механіки Ньютона), ототожнювалася з детермінізмом взагалі. Труднощі в осмисленні проблем причинності в сучасній фізиці мали своїм слідством посилення тенденцій до індетермінізму в сучасній західній філософії. Так, Бертран Рассел, X. Рейхенбах, Ф. Франк затверджують, що детермінізм взагалі не мав наукової цінності; аксіома причинності, на їх думку, не входить до складу навіть класичної фізики, бо твердження про причинність не може бути зведене до відношення між спостережуваними фактами, оскільки результати виміру носять характер імовірнісного розподілу. Вираженням індетермінізму були ідеї про "свободу волі" електрона, про те, що одиничні мікроявища управляються телеологічними силами і ін.

Критика механістичного детермінізму привела до затвердження деяких индетерминистических представлень і лише потім до формування ідей детерміації людських вчинків і свідомості об'єктивно-духовним світом культури, самодетерминации культури.

Еволюційна теорія Дарвіна, що дала матеріалістичне пояснення відносної доцільності в живій природі, розвиток кібернетики, що створила вчення про саморегульовані системи, у свою чергу були спростуванням ідеалістичної телеології, фаталізму, вчення про визначення.