Komentar_KPK_2012

розглядуваного правасформулював ЄСПЛ урішенніусправі«Сондерс проти Сполученого Королівства»від 20 липня 1988 р. Відповідно до нього публічний інтерес не можестати виправданням використання відповідей, здобутих під тиском під час несудового розслідування з метою викриття обвинуваченого у судовому провадженні.

У рішенні усправі «Гіні і Макгіннес проти Нідерландів» від 28 грудня 2000 р. ЄСПЛ робить висновок, що «міра примусу», застосована до заявників із метою змусити їх надати пояснення узв'язку з обвинуваченнями, висунутими проти них на підставі чинного закону, позбавила самої суті привілею проти самообвинувачення та їхнього права зберігати мовчанку.

Інститут імунітету свідка, який закріплений у КПК, містить: 1) правові норми, що дозволяють особі не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти себе особисто та у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання (свобода від самозвинувачення) (ч. 1, ч. 2 цієї статті); 2) правові норми, що надають особі право відмовитися від дачі показань чи пояснень, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення (ч. 3 цієї статті); 3) правові норми, що звільняють особу від відповідальності за відмову від дачі показань під час кримінального провадження щодо себе, членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом (ч. 2 ст. 385 КК України).

Положення частини першої коментованої статті поширюється на будь-якого учасника кримінального провадження незалежно від його процесуального статусу. Про це свідчить словосполучення, що використовується законодавцем, як «жодна особа». Отже, закон не пов'язує можливість відмовитися від дачі показань чи пояснень тільки з процесуальними фігурами підозрюваного чи обвинуваченого. Якщо пояснення чи показання можуть стати підставою для підозри, обвинувачення особи у вчиненні нею кримінального правопорушення, будь-яка особа, незалежно від її процесуального статусу у кримінальному провадженні, може відмовитися від дачі показань або пояснень. Причому слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд не мають права примушувати цю особу визнавати свою вину або давати показання чи пояснення.

Для того щоб скористатися цим правом, кожна особа має бути повідомлена про нього. Отже, з цією метою КПК встановлює загальну вимогу про те, що перед проведенням слідчої(розшукової) діїособам, якіберуть уній участь, роз'яснюються їх права іобов'язки, передбачені цим Кодексом, а також відповідальність, встановлена законом (ч. 3 ст. 223 КПК).

Право особи не свідчити проти самого себе, членів сім'ї чи близьких родичів припускає не лише відмову від дачі показань, що мають прямо інкримінуючий характер, а й поширюються на відомості про будь-які інші факти, що можуть прямо чи побічно, безпосередньо чи опосередковано бути використані проти інтересів зацікавлених осіб, а також містить право навідмовувід надання прокурору, органам досудового розслідування, слідчому судді або суду інших доказів.

2. Закріплюючи права осіб у кримінальному провадженні, закон зазначає, що підозрюваний, обвинувачений має право давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати (ч. 3 ст. 42 КПК). Свідок має право відмовитися давати показання щодо себе, що можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним кримінального правопорушення (п. 3 ч. 1 ст. 66 КПК).

Право особи неговорити нічого з приводупідозри чиобвинувачення протинеїповинно бути своєчасно та в повному обсязі роз'яснено уповноваженими особами на будь-якій зі стадій кримінального провадження.

Про це право особі повинен негайно повідомити слідчий, прокурор, слідчий суддя, суддя або суд слідчий, прокурор зобов'язані роз'яснити його перед проведенням слідчої дії (ч. 3 ст. 223 КПК). Також відповідно до ч. 2 ст. 193 КПК слідчий суддя, суд, до якого прибув або доставлений підозрюваний, обвинувачений для участі у розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу, зобов'язаний роз'яснити його право відмовитися давати пояснення, показання з приводу підозри або обвинувачення (також див. ч. 4 ст. 208 КПК). При затриманні уповноважена службова особа повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз' яснити право мати захисника, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього (ч. 4 ст. 208 КПК). Судовий розпорядник повинен роздати особам, які беруть участь у судовому розгляді,

пам'ятку про їх права та обов'язки, передбачені КПК. Причому, після ознайомлення обвинуваченого та іншихосібз пам'яткою, головуючий з'ясовує, чи зрозумілі їм їх права та обов'язки і у разі необхідності роз'яснює їх (ст. 345 КПК).

Роз'яснення вищезазначеного права має принципово важливий характер, оскільки якщо під час досудового розслідування або у судовому провадженні буде встановлено, що це право особам не було роз' яснено, такі показання не можуть бути визнані допустимими доказами у кримінальному провадженні.

3. Частина третя коментованоїстаттімістить ще однускладову імунітету свідкаправо особи відмовитися давати показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення.

Поняття близьких родичів та членів сім'ї міститься у п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК. До них зокрема,належать: чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.

Гарантією дотримання права особи, наданого коментованою статтею, є встановлена законом заборонавикористання доказів, отриманихвнаслідок істотного порушенняправ та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-яких інших доказів, здобутих завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження, а також отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права (ст. 87 КПК).

Крім того, гарантією є також прямо встановлена у кримінальному законі заборона притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які мають право імунітету свідка. Зокрема, уч. 2ст.385КК тач. 2ст. 396КК зазначається, щоособа непідлягає кримінальній відповідальності за відмову давати показання під час провадження досудового розслідування або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, та не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім'ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло якихвизначається законом. Ізприводуцього слушним є тлумачення, надане в ППВСУ від 23.12.2005 р. № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», відповідно до якого суди мають розмежовувати передбачені КК випадки звільнення від кримінальної відповідальності і випадки, коливідповідно до ККвонавзагалінеможлива, наприклад, колиособа не підлягає такій відповідальності (ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396 КК).

Стаття 19

Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення

1. Ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили.

2. Кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили.

1. Положення частини першої коментованої статті кореспондують із вимогами Конституції України, відповідно до якої «ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення» (ст. 61), та міжнародно-правовими зобов'язаннями, яківзяла на себе Україна, що містяться у МПГПП: «жодна людина не повинна вдруге бути судимою чи покараною за злочин, за який вона вже

була остаточно засуджена чи виправдана у відповідності до закону та кримінально-процесуального права кожної країни» (п. 7 ст. 14); Протоколі № 7 до КЗПЛ: «жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або покарана у кримінальному порядку судом однієї і тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і кримінально-процесуального права цієї держави» (ст. 4).

Таким чином, кримінальне процесуальне законодавство запроваджує загальновизнаний принцип «поп Ьіз іп Меш» (двічі за одне й те саме не карають), який також знайшов своє втілення у ч. 3 ст. 2 КК.

Увагу необхідно звернути на назву коментованої статті та її правовий зміст, оскільки назва окреслює положення про «заборону двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення», а частина перша передбачає неможливість двічі бути «обвинуваченим чи покараним за кримінальне правопорушення...». Уявляється, що в назві статті відтворений текст ст. 4 Протоколу № 7 до КЗПЛ та ст. 61 Конституції України, який може бути поширений на будь-які види відповідальності. Частина 1 ст. 19 КПК містить конкретизацію змісту правила «поп Ьіз іп Меш» щодо кримінального провадження.

Убудь-якомувипадкупри тлумаченніположень ст. 19 необхідно виходити з легального визначення поняття «обвинувачення», яке дається у п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК, відповідно до якого обвинувачення - твердження про вчинення особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому КПК. Притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення (п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК).

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаноївинною увчиненнізлочину, іполягає в передбаченомузаконом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК). Покарання є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності До осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути застосованітільки таківиди покарань, які передбачені ст. 51 КК.

Рівною мірою ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був не тільки засуджений, а й виправданий. Виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили (ч. 1 ст. 43 КПК).

Важливим для тлумачення частини першої розглядуваної статті є те, що особа не може бути двічі обвинуваченою або покараною за кримінальне правопорушення, якщо вона вже була виправдана або засуджена, а обвинувальний чи виправдувальний вирок набрав законноїсили. Порядок набрання судовими рішеннями законноїсили передбачений ст. 532 КПК.

Найбільш складним у розумінні змісту правила «поп Ьіз іп Меш» є осмислення суті поняття «двічі за одне і те саме правопорушення». Уявляється, що мова повинна йти про заборону притягати фізичну особу щонайменше двічі до юридичної відповідальності одного виду, тобто до кримінальної відповідальності за одне й те саме кримінальне правопорушення. Звідси випливає, що взагалі особа може бути притягнена за кримінальне правопорушення до різних видів відповідальності. У кримінальному провадженні це має важливе значення, оскільки за вчинений злочин особа може нести цивільно-правову та кримінальну відповідальність, що не повинно розглядатися як притягнення двічі за одне й те саме діяння.

До тлумачення ч. 4 ст. 7 Протоколу № 7 до КЗПЛ звертався в своїй прецедентній практиці ЄСПЛ. Зокрема, у рішенні «Франц Фішер проти Австрії» від 29 травня 2001 р. ЄСПЛ встановив, що головна мета ст. 4 полягає в забороні повторення кримінального процесу, який вже був завершений прийняттям остаточного рішенням.

Урішенні у справі «Градингер проти Австрії» від 23 жовтня 1995 р. ЄСПЛ сформулював критерії оцінки двох правопорушень як тотожних. Така тотожність стосується не лише назви правопорушень за відповідним законом, а також, що найбільш важливо, їх змісту та мети. Виходячи з цього ЄСПЛ визнав таким, що порушує ст. 4 Протоколу № 7, стягнення із заявника адміністративного штрафу за керування транспортним засобом у

стані сп'яніння, оскільки раніше він вже був засуджений за це саме діяння як за кримінальний злочин. Суд розцінив адміністративне правопорушення і злочин «одним і тим самим діянням» у сенсі розглядуваної статті.

У рішенні «Радчиков проти РФ» від 27 травня 2007 р. ЄСПЛ зазначив, що не розглядається як порушення ст. 4 Протоколу№ 7 до КЗПЛ повторний розгляд справи згідно із законом і кримінальними процесуальними нормами відповідної держави в тому випадку, якщо є відомості про нові або нововиявлені обставини та якщо в ході попереднього розгляду були допущені істотні порушення, що вплинули на результат розгляду справи.

2. Закон передбачає, що кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили. Гарантією дотримання цього припису закону є передбачена ст. 284 КПК процедура закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування в разі якщо існує вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню (п. 6 ч. 1). ст. 284 КПК). З цієї підстави закрити кримінальне провадження має право щодо підозрюваного тільки прокурор.

Якщо під час судового розгляду стало відомо про існування по тому самому обвинуваченню вироку суду, що набрав законної сили, або ухвали суду про закриття кримінального провадженняпо томусамомуобвинуваченню сталовідомо в стадіїсудового розгляду, суд повинен внести ухвалупро закриття кримінального провадження (ч. 6 ст. 284

КПК). Стаття 20

Забезпечення права на захист

1.Підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

2.Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов 'язані роз 'яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника.

3.У випадках, передбачених цим Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави.

4.Участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвинуваченого, представника потерпілого не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого.

1. Право підозрюваного (обвинуваченого), виправданого, засудженого на захист — це сукупність наданих йому законом повноважень для спростування підозри або обвинувачення, пом'якшення покарання, а також захисту своїх особистих інтересів.

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, засудженому, виправданому права на захист є однією з основних засад судочинства в Україні (див. п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України).

Право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права й розглядається як необхідна умова забезпечення права на справедливий судовий розгляд. Доступ до адвоката як невід'ємна гарантія права на захист у разі кримінального обвинувачення передбачений ст. 14 МПГПП, а також статтями 5, 6 КЗПЛ, згідно з якими кожному заарештованому або затриманому повідомляються негайно причини арешту та пред'явлене обвинувачення і забезпечується право на невідкладне вирішення судом питання про законність затримання і справедливий публічний розгляд справи при наданні можливості захищати себе особисто або за посередництва обраного ним самим захисника.

Поняття «право на захист» включає в себе:

— права, якіпідозрюваний (обвинувачений) може реалізувати власними діями шляхом надання усних або письмових пояснень із приводу підозри або обвинувачення, збирання і

надання доказів, особистої участі у кримінальному провадженні, в тому числі участі в допитах інших підозрюваних (обвинувачених), потерпілих, свідків та експертів у суді, подачі скарг на дії й рішення слідчого, прокурора, слідчого судді й суду (див. коментар до ст. 42 КПК);

—права, які можуть здійснюватися підозрюваним (обвинуваченим) за допомогою захисника й законного представника шляхом реалізації прав та обов'язків цих осіб (див. коментар до статей 44-54 КПК);

—наявність у слідчого, прокурора, слідчого судді й суду обов'язків сприяти підозрюваному (обвинуваченому) в реалізації його права на захист, роз' яснювати йому їх права й обов' язки (зокрема, забезпечити участь захисника, надати у встановлених законом випадках для ознайомлення необхідні документи й матеріали кримінального провадження, надати можливість зняття з них копій, розглянути клопотання і скарги, заслухати показання шляхом проведення допиту і та ін.).

Гарантіями права підозрюваного (обвинуваченого) на захист є, зокрема: презумпція невинуватості, включаючи покладання тягаря доказування на обвинувача і тлумачення сумнівів на користь підозрюваного (обвинуваченого);правило про недопустимість доказів; правило про недопустимість погіршення правового становища виправданого й засудженого; норми, що забезпечують свободу оскарження в апеляційному й касаційному порядку вироку та інших судових рішень.

Незабезпечення підозрюваному (обвинуваченому) можливості особисто обстоювати свої інтереси у кримінальному провадженні всіма допустимими засобами і способами або обмеження його можливості скористатися допомогою захисника є істотним порушенням кримінального процесуального закону, що тягне за собою скасування вироку й визнання недійсними інших рішень і дій.

Право на захист мають як підозрюваний, обвинувачений, засуджений, виправданий, так

ідеякі інші учасники кримінального провадження, до яких належать особи, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності (ст. 507 КПК). Це право реалізується ними в межах і порядку, встановлених кримінальним процесуальним законодавством.

ЄСПЛ сформулював ряд положень, згідно з якими відмова затриманому в доступі до адвоката впродовж першого часу допитів поліцією у ситуації, коли праву на захист могло бути завдано непоправної шкоди (якою б не була підстава такої відмови), є несумісним із правами обвинуваченого, передбаченими підп. «с» ч. 3 ст. 6 КЗПЛ (рішення у справі «Мюррей проти Об'єднаного Королівства» від 8 лютого 1996 р.). При цьому під обвинуваченням урозумінніст. 6 КЗПЛ ЄСПЛ розуміє не лишеофіційне повідомлення про обвинувачення, а й інші заходи, пов'язані з підозрою у вчиненні злочину, які спричиняють серйозні наслідки або істотним чином позначаються на становищі підозрюваного, тобто вважає необхідним виходити зі змістовного, а не формального розуміння обвинувачення (рішення у справі «Девеер проти Бельгії» від 27 лютого 1980 р.; «Екле проти ФРН» від 15 липня 1982 р., «Фоти та інші проти Італії» від 10 грудня 1982 р.). Саме такі підходи ЄСПЛ мають для вітчизняного правозастосовника важливе значення, оскільки за новим КПК з'явився інститут підозри, а притягнення до кримінальної відповідальності починається саме з повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.

2.Само наділення підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого правом на захист ще не є забезпеченням у повному обсязі цього права. Воно є лише передумовою забезпечення. Публічний характер кримінального процесу визначає обов'язок слідчого, прокурора, слідчого судді, суду роз'яснити особі право мати захисника, забезпечити їм право отримати кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника, а також можливість захищатися встановленими законом засобами захисту від підозри та обвинувачення. Ця вимога коментованої статті узгоджується з положеннями КЗПЛ п. «с» ч. 3 ст. 6, а також практикою ЄСПЛ, який у рішенні у справі «Артико проти Італії»від13 травня1980р. визнав, що уст. 6Конвенціїйдеться про правовудопомогу, а не про призначення захисника. Само призначення ще не є забезпеченням ефективною правовою допомогою, призначений адвокат може через різні обставини (об'єктивні чи суб'єктивні) не виконати належним чином свої професійні обов'язки. Органи влади, «якщо вони поінформовані про це, повинні або замінити захисника, або примусити його виконувати свої професійні обов'язки».

Зокрема, відповідно до п. 9 ст. 206 КПК слідчий суддя зобов'язаний вжити необхідних заходів для забезпечення особи, яка позбавленасвободи, захисником івідкласти будь-який розгляд, уякомубере участь така особа, нанеобхідний для забезпечення особи захисником час, якщо вона бажає залучити захисника або якщо слідчий суддя вирішить, що обставини, встановлені під час кримінального провадження, вимагають участі захисника.

При затриманніособивідповідно до ч. 4ст. 208КПК уповноважена службова особа, що здійснила затримання, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також серед інших роз' яснити право мати захисника. Закріплюючи права підозрюваного, обвинуваченого, закон передбачає, що вказані особи мають право бути чітко і своєчасно повідомленими про свої права, передбачені КПК, а також отримати їх роз'яснення; на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а також після першого допиту - мати такі побачення без обмеження їх кількості й тривалості; на участь захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій; на відмову від захисника в будь-який момент кримінального провадження; на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених КПК та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, в тому числі у зв'язку з відсутністю коштів на її оплату (пп. 2, 3 ч. 3 ст.

42КПК).

3.Конституція України (ст. 59) гарантує кожному обвинуваченому право на кваліфіковану юридичну допомогу адвоката (захисника). Це означає, зокрема, що у випадках, коли сам підозрюваний (обвинувачений) з тих чи інших причин не може запросити захисника, але й не відмовляється від юридичної допомоги, суд, слідчий суддя, прокурор, слідчий зобов'язані забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні.

З урахуванням матеріального становища чи інших обставин підозрюваний (обвинувачений) має право на отримання правовоїдопомоги захисника за рахунок держави (п.3 ч. 3 ст. 42 КПК, ст. 12 Закону України «Про адвокатуру»). Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно зі ст. 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» мають, зокрема, такікатегоріїосіб:1) особи, якізатриманіза підозрою увчиненнізлочину; 2) особи, до яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою. Така допомога надається протягом 72 годин з моменту затримання. У разі якщо слідчий суддя, суд прийняв рішення про тримання особи під вартою, безоплатна правова допомога надається, якщо така особа належить до однієї з категорій осіб, зазначених у пп. 1 і 2 ч. 1 ст. 14 цього Закону; 3) особи, стосовно яких у кримінальних провадженнях відповідно до положень КПК захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії.

Наведені положення щодо участі адвоката у кримінальному судочинстві й можливості звільнення особи від оплати його праці відповідають міжнародним вимогам, зокрема: а) підп. «с» п. 3 ст. 6 КЗПЛ зобов'язує державу гарантувати право підозрюваного (обвинуваченого) на безкоштовну допомогу адвоката у випадках, коли той не має достатніх коштів для оплати послуг захисника або коли цього вимагають інтереси правосуддя; б) п. 3 ст. 14 МПГПП встановлює, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому обвинувачення бути судимим у його присутності й захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника, а якщо він його не має, бути поінформованим про це своє право й мати призначеного йомузахисника (коли цього вимагають інтереси правосуддя) безоплатно в будь-якому випадку, коли в нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника.

4.Захисник підозрюваного (обвинуваченого), представник потерпілого, які беруть участь у кримінальному провадженні, надають їм юридичну допомогу і сприяють у здійсненні їх прав, не замінюють цих осіб. Підозрюваний (обвинувачений) або потерпілий особисто може реалізувати весь обсяг прав, наданих йому законом, і в тих випадках, коли його захисник чи представник здійснює певні дії за його дорученням.

Стаття 21

Доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень

1. Кожномугарантується право насправедливий розгляд тавирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.

2.Вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов 'язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.

3.Кожен має право на участь урозглядів судібудь-якоїінстанціїсправи, що стосується його прав та обов 'язків, у порядку, передбаченому цим Кодексом.

4.Якщо інше не передбачено цим Кодексом, здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час кримінального провадження порушуються їїправа, гарантованіКонституцією України та міжнародними договорами України.

1. Положення, закріплене в частині першій коментованої статті, впроваджує у вітчизняне кримінальне процесуальне законодавство міжнародно-правовий стандарт, який міститься у ч. 1 ст. 6 КЗПЛ, згідно з яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Конституція України у ст. 124 передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання навсій територіїУкраїни. Відповідно до ЗУ «Про судоустрій істатус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої , апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України (частини 1, 2 ст. 7).

У кримінальному процесуальному законодавстві зазначений вище конституційний припис знаходить своє втілення у ст. 30 КПК, відповідно до якої у кримінальному провадженніправосуддя здійснюється лише судом згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом. Відмова уздійсненніправосуддя не допускається. Це дуже важлива гарантія для людини, що залучається до кримінального провадження, оскільки вона заздалегідь знає, що її долю може вирішити тільки суд відповідно до встановленої демократичної процедури, що забезпечує підозрюваному, обвинуваченому право на захист.

Загальна засада, що передбачає виняткове право суду здійснювати правосуддя, не допускає перекладення цієї функції на жоден інший орган держави. Принцип, сформульований у ст. 124 Конституції України, набуває свого розвитку в ст. 62Основного Закону, що розкриває саму суть правосуддя: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину іне може бути піддана кримінальномупокаранню, доки їївинуне буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це надає судовому розгляду значення найважливішої стадії процесу, а суд виділяє зі всіх інших органів, які ведуть процес, надає йому особливого становища, зобов'язуючи бути гарантом прав і свобод людини і громадянина.

Принцип, що розглядається, необмежується судовим розглядом усудіпершоїінстанції, а характеризує всі судові стадії кримінального провадження. У кожній з них правосуддя здійснюється в тих формах, які відповідають характеру і призначенню вирішуваних у цій стадії завдань.

Щодо поняття «суд» у контексті статті, то відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ «судами» вважаються органи, що здійснюють юрисдикційні повноваження, тобто які уповноважені виносити шляхом застосування норм права згідно з певною процедурою обов'язкові для виконання юридичні рішення. Узагальнення практики ЄСПЛ дає можливість зробити висновок, що «суд» у значенні ст. 6 КЗПЛ має задовольняти таким вимогам: він повинен бути створений відповідно до закону; строк повноважень суддів повинен бути достатньо тривалим, вони повинні бути незмінювані протягом цього строку; суд має бути незалежним та неупередженим; характер його функціонування має бути публічним, а суспільство повинно контролювати судову владу; держава повинна забезпечувати юридичну обов'язковість рішень суду; рішення суду мають бути обґрунтованими івмотивованими; судова процедура має забезпечувати достатню гарантію справедливого рішення в кожному конкретному випадку.

Як зазначив ЄСПЛ у справах «Белілос проти Швейцарії» від 28 квітня 1988 р., «Н. проти Бельгії» від 30 листопада 1987 р., поняття «суд» характеризується в матеріальному сенсі цього терміна, його функцією є здійснення правосуддя, тобто вирішення справ, що належать до його компетенції, на основі норм права та після провадження, що відбулося згідно із визначеною досудовоюпроцедурою. Він такожмає відповідати низцііншихвимог

— незалежності, зокрема від виконавчоївлади, неупередженості, строкуповноважень його членів, гарантіям його процедури. Аби вважатися «судом», цей орган також повинен мати компетенцію ухвалювати по суті справи рішення обов'язкового характеру.

Під справедливим розглядом та вирішенням справи в контексті коментованої статті слід розуміти процесуальну (процедурну) справедливість, яка передбачає розгляд обвинувачення відповідно до встановлених законом судових процесуальних процедур.

Розумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень (ст. 28 КПК). Вимога про дотримання розумності строків стосується як усього кримінального судочинства в цілому, так і окремих його стадій та процесуальних дій: розумними мають бути в томучислі і строки на досудовомурозслідуванні;як строки судового провадження упершій інстанціїтак істроки судового провадження з перегляду судових рішень тощо.

Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах ЄСПЛ виробив у своїй практиці кілька взаємопов'язаних критеріїв: 1) складність справи; 2) поведінка заявника (тобто особи, яка звернулася до суду); 3) поведінка судових та інших державних органів; 4) важливість предмета розгляду для заявника; 5) довга тривалість розгляду справи може бути визнана розумною, якщо сама справа є складною як з фактичного, так і з правового кутів зору (справа «Альне де Рибермон протиФранції»від10 лютого 1995р.) (про поняття «розумний строк»див. також коментар до ст. 28 КПК»).

Згідно з вимогами КЗПЛ, Конституції України, коментованої статті розгляд справи має здійснюватися незалежним та неупередженим судом. Забезпечення незалежності суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації і функціонування судів та професійноїдіяльності суддів. Він закріплений устаттях126, 129 Конституції України, ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». До найважливіших міжнародних актів, які визначають основні принципи та стандарти правосуддя, у тому числі й незалежність суддів, слід віднести Європейську хартію про закон «Про статус суддів», ухвалену 10 липня 1998 р., Рекомендацію № К (94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалену Комітетом міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р., Регламент Європейського суду з прав людини від 4 листопада 1998 р., Основні принципи незалежності судочинства Організації Об'єднаних Націй.

Під незалежністю слід розуміти виключення будь-якого впливу на суддів інших осіб і організацій при розгляді судом конкретних справ.

Як зазначається в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного СудуУкраїни про офіційне тлумачення положень частин1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 01.12.2004 р. № 19рп/2004, незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійноїдіяльностісуддів, які при здійсненніправосуддя підкоряються лишезакону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або призначення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів ідіяльностісуддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певнимивидами діяльності;притягненням до юридичноївідповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Саме з цих позицій розглядається рівень незалежності суддів в рішенні ЄСПЛ «Фіндлі проти Великої Британії» від 25 лютого 1997 р.

Важливим елементом незалежності суду є його неупередженість (безсторонність). У практиці ЄСПЛ сформовано гарантії незалежного і неупередженого суду, створеного на

підставі закону. Як зазначав ЄСПЛ у рішенні «Салов проти України»: для того щоб встановити, чи можна вважати суд «незалежним» відповідно до п. 1 ст. 6 КЗПЛ, необхідно, зокрема, звернути увагу на спосіб призначення його членів та строки їхніх повноважень, наявність гарантій проти зовнішнього тиску та наявність зовнішніх ознак незалежності.

Упередженим можна розглядати суд або суддю, якщо, зокрема, він або присяжний брав участь на попередніх стадіях кримінального провадження («Нортьє проти Нідерландів», «Фаррантелі і Сантанджело проти Італії», «Пероте Пелон проти Іспанії», «Екеберг і інші проти Норвегії», «Лендон, Очаковські-Лоран і Жуліпроти Франції»); поведінка судді мала обвинувальне спрямування («Х проти Сполученого Королівства», «С. О. проти Сполученого Королівства»); суддя припускався заяв щодо винуватостіособи поза судовим розглядом (справа «Лавентс проти Латвії»); на суддю здійснювали тиск ЗМІ чи інші особи («Папон проти Франції», «Краксі проти Італії», «Фархі проти Франції»); безпідставно змінювався склад суду («Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії», «Моїсеєв проти Росії»).

Увиробленні своїх правових позицій щодо розуміння неупередженості суддів ЄСПЛ кожного разукритично ставиться до конкретних обставин. Зокрема, усправі «Губер проти Швейцарії» від 23 жовтня 1990 р. йшлося про те, що один із суддів на стадії досудового слідства виконував функції слідчого судді. Оскільки суддя ще до початку судового провадження добре ознайомився з деталями справи, обвинувачений міг резонно остерігатися, що суддя вже сформував свою думку про його винність або невинуватість, а також, що він матиме надмірний вплив на рішення суду, який проводить розгляд справи, включаючи можливість перегляду його власних рішень - як слідчого судді. Тому в цій справі ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 КЗПЛ у зв'язку з тим, що заявникові було відмовлено у праві на проведення розгляду його справи незалежним і неупередженим судом.

Уінших справах ЄСПЛ критично оцінював твердження про те, що попередня причетність судді до розгляду справи вимагає усунення його від подальшого її розгляду. Так, у справі «Нортьє проти Нідерландів» від 24 серпня 1993 р. ЄСПЛ зазначив, що лише той факт, що суддя приймав рішення на досудовому етапі розгляду справи, не можна вважати виправданням побоювання щодо його неупередженості, оскільки при цьому велике значення мають обсяг і характер цих рішень.

Усправі «Ремлі проти Франції» від 26 квітня 1996 р. перед початком слухання в національному суді справи за обвинуваченням двох осіб африканського походження один із присяжних зробив заяву про те, що за переконанням він є расистом. Підсудний у цій справі не зміг заявити відвід присяжному, який зробив таке висловлювання, й оскаржити рішення національного суду, оскільки це заборонено національним законодавством. ЄСПЛ визнав дії національного суду такими, що порушують неупередженість суду (п. 1 ст. 6 КЗПЛ), враховуючи важливість довіри, яку в демократичному суспільстві зобов'язані викликати суди у всіх осіб.

Схожу позицію зайняв ЄСПЛ у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства» від 17 грудня 1996 р. До початку слухання справи у суді присяжних за обвинуваченням у вчиненні злочину особи неєвропейського походження декілька присяжних припустилися висловлювань расистського змісту. Суддя, що головував у справі, прийняв рішення не розпускати журіприсяжних, оскільки весь склад журізапевнив, що справубуде розглянуто неупереджено. Проте ЄСПЛ визнав, що ситуація, яка склалася під час розглядусправи, дає підстави для сумнівув неупередженостіприсяжних, а отже, для констатаціїпорушення п.1 ст. 6 КЗПЛ.

Отже, неупередженість слід розглядати як якість, сутність якої складає вимога безстороннього і справедливого ставлення суду до кожного суб'єкта кримінального провадження.

Суд у контексті коментованої статті має бути створений на підставі закону. При тлумаченні цього положення слід виходити із таких основних аспектів: законодавчого визначення системи судів, яка передбачена Конституцією України, ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», КПК та законністю складу суду, який відповідно до КПК повинен розглядати кримінальне провадження (ст. 31 КПК).

Згідно зі п. 2 ч. 2 ст. 412 КПК судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо таке рішення ухвалено незаконним складом суду.

Гарантії незалежності та неупередженості поширюються відповідно до КПК й на присяжних. Так у ст. 389 КПК зазначено, що прокурору, обвинуваченому, потерпілому та іншим учасникам кримінального провадження протягом усього судового розгляду забороняється спілкуватися з присяжними інакше, ніж у порядку, передбаченому КПК. Крім того, присяжний може бути усунутий від подальшої участі в судовому розгляді кримінального провадження за наявності обґрунтованих підстав вважати, що присяжний у результаті незаконного впливу втратив неупередженість, необхідну для вирішення питань кримінального провадження відповідно до закону (п. 2 ч. 1 ст. 390 КПК).

2.Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку. Судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали (ст. 369 КПК). Зазначені судові рішення набирають законної сили в порядку та у строки, визначені КПК.

Статтею 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судовихрішень для іншихсудів визначається процесуальним законом. Судовірішення інших держав є обов'язковими до виконання на території України за умов, визначенихзаконом, відповідно до міжнароднихдоговорів, згода наобов'язковість яких надана ВРУ.

Із набранням законної сили вироком або ухвалою кримінальний процесуальний закон пов'язує настання відповідних юридичних наслідків (наприклад, кримінальних процесуальних: звільнення обвинуваченого з-під варти; кримінально-правових: судимість тощо) та підлягає виконанню. З огляду на ст. 6 КЗПЛ особи, на користь яких винесено судове рішення, мають право на виконання рішення національного суду.

Також ст. 90КПК встановлює, що рішення національного судуабо міжнародноїсудової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом. Так, умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 382 КК).

3.Гарантії, зазначені уч. 3 коментованоїстатті, спрямованіперш за все на забезпечення участі сторін у судовому провадженні. Разом з тим ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо права обвинуваченого представляти себе самостійно у судовому провадженні (справи «Коррея ді Матуш проти Португалії» від 28 березня 2006 р., «Галстян проти Вірменії» від 15 листопада 2007 р.) або щодо права його юридичного представника бути присутнім під час судових слухань («Балью проти Албанії» від 24 травня 2004 р.).

КПК містить низку положень, що спрямовані на забезпечення участі сторін у судовому провадженні. Наприклад, судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім випадків, передбачених КПК, або прокурора, крім випадків, коли його участь не є обов'язковою; судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов'язковою; судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (ст. 412 КПК).

4.КСУ у рішенні від 30 січня 2003 р. у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора наголошував: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичніправа (ст. 2) ів Конвенціїпро захист прав людини іосновоположнихсвобод»(ст.

13)(абз. 10 п. 9 мотивувальної частини).