Поль Валері (1871—1945) Орфей/напам’ять/

Перекладач: В.Коптілов Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ — ХХ сторіччя (укладач Д.С.Наливайко).— К.: "Навчальна книга", 2002.

Складаю подумки поеми я, Орфей,

Під миртами, нехай летять на землі й води,

І полум'я зійде на гори, мов трофей,

Як бога журний спів озветься до природи.

Коли співає бог, то змінюється світ,

І сонце злякане вже бачить рух каміння,

І скарги болісні — буття трагічний звіт —

Летять під мури храму золоті й незмінні.

Орфей складає спів під небом, на краю

Землі, і скеля йде, легку вагу свою

Відчувши. Й у блакить злітає кожен камінь!

Вже вечір в золоті купає світлий храм,

А він збирає сили , щоб явити нам

Той гімн, що зрине з ліри під його руками!

Поль Клодель (1868—1955) Осіння пісня/напам’ять/

Перекладач: Ю.Клен Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ — ХХ сторіччя (укладач Д.С.Наливайко).— К.: "Навчальна книга", 2002.

В сяйво осіннє світанку

Тайною стелиться путь.

Тоне і тане світанок,

Струнно простори гудуть.

Ранку багряна дорога,

Ранок, мов срібло, ясний.

Поклик вечірнього рогу

Зрине в простíр голубий.

Ранок той був — як незаймане срібло.

Ліс той був велетень, — янгол із золота в шаті багряній.

Древо в руці, наче свічка, горіло.

Золото з золотом, полум'я злотний вогонь.

О пахощі лісу прив'ялі! О дим запашний!

Смерть, що звінчалася з кров'ю живою.

Злота сухого намет неозорий у сяйві прозорім рожевого дня.

Ранковий колір левкою.

Я чую: тихшає, гучніє, зринає, мерхне, долинає

До серця лісу золотого

То невиразний, то лункий, то дальній і протяжний

Потужний, тужний поклик рогу.

Він оплакує дні і хвилини,

Якими час наливався вщерть,

Бо всьому день, незрíвняно-єдиний,

Всьому приносить смерть.

Всьому, що було тільки раз

Добрый вечер! Бо скрізь навколо

Це неминуче золото,—

Бо вечір надійшов,

Бо надійшла вже ніч.

Бо вже спливає Віз і срібний місяць.

Рубен Даріо (1867—1916) Там, далеко... /напам’ять/

Перекладач: М.Литвинець Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ — ХХ сторіччя (укладач Д.С.Наливайко).— К.: "Навчальна книга", 2002.

В дитинстві бачив я: наш віл од поту димний,

Від Нікарагуа, де сонце злото ллє;

В асьєнді^*, у садах звучать тропічні гімни,

І горлиця в гаю крильми так дзвінко б'є;

Сокиро, биче, й ти, о вітре мій нестримний,

Вітаю щиро вас, бо ви — життя моє.

Той віл в мені збудив усі згадки поснулі

І ранок молодий вже бачиться мені, —

Спішать корів доїть, земля в ранковім гулі,

Щасливий я живу, як у рожевім сні;.

О сиза горлице, в моїй весні минулій

Ти значиш все, що є в божественній весні.

--------------------

^*Асьєнда — тут: садиба.

Еміль Верхарн (1855—1916) Поезії

Перекладач: Микола Зеров Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990

Гордість/напам’ять/

Ні, не тому, що він живе у тузі та стражданні,

Але щораз живúть і будить сподівання,—

Він повен віри, суворий світ.

Дарма, що з давніх уже літ

У храмовім склепінні,

Як сходить день, як гасне світ,

Щораз мертвотніше звучить

Розп'ятому моління.

Дарма! Зусилля, множені по всіх країнах,

Ви віру таїте в незвіданих глибинах,

Бо вірить той, хто робить і тремтить!

I вірить, хто шукає й винаходить!

I промінь кожного світанку родить

I воскрешає віру, і віра та нова —

У міць і запал людського єства.

А з нею Гордість устає, на тайни нападає,

Що нам земля дає і знов од нас ховає;

Та Гордість молода спинається, жива,

I перешкоди валить перед собою всюди,

З себе самої творячи щоденне чудо,

Що потребує рід людський.

О віро в силу рук, в чоло і погляд свій,

О віро в мозок, дослідом сп'янілий,

О віро в рід людський напружений, палкий!

Як я з тобою в небезпеці злій

І в славі, що життя на пай мені вділило,

Стаю упевнений і смілий!

Бо ж як подумаю, що я

Є дивоглядна часточка буття,

Уламок всесвіту, відданого на велетенські зміни,—

То небо, землі, гори і гаї

Стають ріднішими і ближчими мені,

I я люблю себе в тім неживім створінні.

Люблю себе, дивуюся собі

У рухах молодих, що робить їх в життєвій боротьбі,

Проходячи землею, кожен,—

Бо маю я,

Як кожен, хист, і волю, і чуття,—

І все, що робить він, те й я зробить спроможен.

Легенями вбираю я великих діл красу,

I славу подвигів, що відусюди лине,

І думку кожну, як свою, беру, несу,

Бо сміливість відчув її в своїх глибинах.

I от

Я відчуваю,

Що свій я у житті до всіх речей, істот,

I в щедрості безкраїй

Я віддаю себе, і все мене проймає.

I що то — вада, зáслуга, чеснота, гріх,—

Але та Гордість вчить мене і з мужністю терпіти,

I, як потреба, вмерти гордовито,

Щоб не принизить сил напружених своїх.