1.4. Мистецтво Стародавньої Греції.

Егейське мистецтво.

Егейське мистецтво, перші пам’ятники якого з’являються в східному Середземномор’ї в ІІІ тис. до н.е., проіснувало до 12 ст. до н.е., тобто, понад 1500 років. До названого кола пам’ятників відносять твори, що їх знаходять на Кріті, островах Егейського моря, на узбережжі малої Азії, в Мікенах, Тірінфі та інших старих містах. По назвах основних центрів його ще звуть кріто-мікенським. Розквіт його припадає на той час, коли вже були створені пам’ятки давнього і Середнього царства, а до культури еллінів ще було далеко. В творах егейських майстрів є риси, характерні для Єгипту та Передньої Азії, але є і грунтовні відмінності. Відкриття цієї культури – блискуче досягнення археології, а також результат діяльності фанатичного шанувальника Гомера Г.Шлімана. З 1900 року англієць А.Еванс почав копати Кріт.

Найдавнішими творами, що належать до егейського кола, слід вважати розкопаний Г.Шліманом “скарб Пріама”, бойові сокири, прикрашені орнаментом, що імітує в камені мотив мотузка тощо. Не менш цікавими є пам’ятки так званої кікладської культури: кераміка, мармурові статуетки. Ці зображення мали, безумовно, ритуальний характер, розраховані лише на лежаче положення і закладались в поховання. Обличчя в цих статуетках дуже узагальнені і за стилістикою належать до неолітичного мистецтва. Водночас, в такому творі, як знаменитий “Арфіст” ми бачимо виразний художній образ людини- музиканта.

Кріт – за міфами греків – батьківщина Зевса, туди він привіз Європу, яка народила Міноса; Геракл приборкав тут скаженого бика. Жителі Кріту займались землеробством та виноградарством, скотарством та рибальством. Проклали дороги, мости, водотоки, побудували міста. Перші міста загинули біля 1700 р. до н.е. від землетрусу. Потім центром став Кносс, який процвітав, а після його знищення в 1425 р. до н.е. культура Кріту занепала. Під час розквіту Кріт мав політичний і культурний вплив на всі землі егейського світу. Правили Крітом царі-жреці, існувала армія і особливо вагоме місце займав флот. Резиденція царів – палац Міноса (Кноський палац) пл. біля 16000 кв. м. Палац має складний і заплутаний план, що дав підставу міфу про лабіринт Мінотавра, побудований Дедалом. Палац різноповерховий, сполучений великою кількістю сходів і переходів. Комплекс несе в собі риси східної пишності, але його відзначають, швидше, жваві лінії, відкритість приміщень.Величезна кількість залів з’єднується такими ж численними коридорами навколо центрального двору. Головною метою, очевидно, була не монументальність, а комфорт. Велика увага приділялась освітленню приміщень і типовою рисою критського будівництва стали світлові внутрішні дворики. Цікаву форму має кноська колона: не наслідує природу, як в Єгипті, а виявляє свою сутність опори, розширюючись доверху і маючи масивну капітель Світло йде через колодязі в стелі. В глибині палацу – “тронна” зала пл. 15 кв.м.

Всесвітню славу здобули фрески палацу, де зображені жриці, знатні дами, священні ігри з биком, орнаменти, квіти, море, тварини. Чудовою є композиція з елегантною танцюристкою, яку археологи назвали “парижанкою”. На фресках відображено релігійне та світське життя острова, Ось четверо слуг несуть ноші з чарівною дамою, Легким кроком рухається процесія юнаків та дівчат. Захоплює сам правитель – принц-жрець, що йде, стрункий та вишуканий, злегка відкинутий назад, серед квітучих лілей з правицею на грудях. В ритуально-спортивній сцені ми бачимо, як одна акробатка перестрибує через бика, а інша готується її підтримати.. Довершеність живописної техніки, свіжість та яскравість барв просто вражають.Незважаючи на майстерну стилізацію, композиції Кноссу доби розквіту дихають безпосереднім почуттям, мотиви не повторюютьсяі свідчать про невичерпну фантазію майстрів.

Пластика малих форм теж вводить нас у світ вишуканий і таємничий. Фаянсові статуетки із Кносського палацу зображують жриць в довгих широких спідницях, в тугих корсетах з оголеними грудьми та та пишним волоссям, богинь, акробатів.

Визначних успіхів досягає ужиткове мистецтво Кріту.Віртуозна майстерність гончарів створила посуд з товщиною стінки, як яєчна шкаралупа. Форма виробів куляста, барви яскраві. В середньомінойський період /2300 – 1600рр до н.е./ формується чудовий поліхромний стиль стиль “камарес”з геометризованим орнаментом і переважаючими чорним, білим, червоним та жовтим кольорами. Пізніше цей стиль поступається місцем більш реалістичній орнаментації. Мотиви розписів навіяні морем, досконало пов’язані з формою. В орнаменті переважають квіти і тварини: з’являються дельфіни, восьминоги, каракатиці та молюски, а поряд з ними лілеї, крокуси, пальми.

В пізньомінойський період спостерігається занепад реалістичних тенденцій, перемога стилізації та певна застиглість форм як у фресках так і в кераміці. Частіше повторюються однотипні мотиви, як у так званому “будинку фресок” у другому кносському палаці. Прикладом пізніх стінописів може бути фреска у тронному залі палацу у Кноссі, що представляє грифона: положення тіла, лапи, хвіст стилізовані до рівня орнаменту. Та ж ситуація має місце у кераміці “палацового” стилю. Для нього характерні надзвичайне багатство декору та урочиста святковість.

В 16 ст. до н.е. ахейські міста Балканського півострова настільки зміцніли, що напали на Кріт і зруйнували Кносс. З цього часу (1425 р.) Мікени, Тірінф стали головною силою егейського світу. Відчуваючи вплив більш розвиненої критської цивілізації, ахейці зберігають і риси принесеної ними з півночі культури. Якщо критяни в свій час панували на морі і не боялись вторгнень, то ахейці будували могутні укріплення на випадок повстань або нападу з півночі. Центр міста – акрополь – оточений могутніми стінами циклопічного мурування насухо з велетенських брил до 6 т., між якими не проходить лезо. В Мікенах висота стін 18 м., “товщина” – 10 з порожниною всередині для пересування захисників. Вхід через Левині ворота, де над перекриттям є “розвантажний” трикутник з рельєфною плитою. Її прикрашає чудова геральдична композиція: два леви спираються на типову критську колону. За левиними воротами та коридором знаходиться обнесений стіною круглий майдан, де Г.Шліман розкопав найдавніші, так звані “шахтні” гробниці. Шахтові поховання містили великі золоті скарби: маски, чаші, кубки. На відміну від критських, в мікенських виробах помітна статичність форм. Інкрустовані золотом кинджали відтворюють динамічні сцени полювання хижаків. В похованнях знайдено велику кількість виробів із золота: царські корони, кубки, ювелірні прикраси. Особливу цікавість викликають золоті маски, що прикривали обличчя небіжчика: в них поєднані гранична стилізація і гостра індивідуальність.

Пізніше на зміну шахтним гробницям приходять величні “купольні” , або толоси. Гробниця Атрея – поховання покрите настом (вис. 14 м.), до входу веде коридор – довжиною 36 і шириною 6 м. Масивні двері висотою понад п’ять метрів перекриті двома величезними блоками. Кладка утворює склепіння.

Фрескові розписи мають войовничий характер, на вазах з’являється зображення людини, що не зустрічалось на Криті.

В ХІІ ст. до н.е. з півночі наступають племена дорян, перемагаючи ослаблених Троянською війною ахейців. Біля 1120 р. дорійці оволоділи Пелоппонесом. Егейська культура гине, починається “гомерівський період”. Егейське мистецтво пов’язане з культурою східних країн, випередило Стародавню Грецію і лежить на межі цих двох великих культур.

Мистецтво Стародавньої Греції.

На початку І тис. до н.е. всі племена Давньої Еллади Знаходились на останній стадії первісного ладу. Період їх історії ХІ-VІІІ називається “гомерівським”, при чому в 9-8 ст. з’являється соціальна нерівність. Вожді і оточення захоплювали землі, здобич, рабів. Поява заліза сприяє розвитку ремесел. Процес розпаду родового ладу супроводжується оформленням образного світогляду еллінів – міфології. Її передавали аеди. Міфічні перекази про богів, про життя та діянння вождів та героїв відтворені в багатьох мистецьких творах від античності до сьогодення. Давньогрецький пантеон складний і розвинений. Від Урана (Небо) і Геї (Земля) народилось 6 дітей-титанів. Один з них Крон (Час) полонив батька і захопив владу. Він боявся своїх дітей і проковтував їх. Але мати (дружина і сестра Крона) Рея врятувала молодшого сина – Зевса. (Крім нього: Гестія, Деметра, Гера, Аїд, Посейдон). Зевс змужнів і змусив батька повернути на світ своїх братів і сестер. Він став на чолі богів-олімпійців, що починають керувати світом.

Небо: Зевс – Гера, Аполлон, Артеміда, Афродіта, Афіна. Біля трону Зевса – Ніка, біля Гери – Іріда; Геба і Ганімед роздають олімпійцям нектар і амброзію. На Олімпі – Феміда та Мойри.

Вода: Посейдон – Амфітріда, їх син Тритон та 50 дочок-нереїд.

Підземний світ: Аїд – Персефона, богині помсти – Еринії, смерть – Танат, сон – Гіпнос, перевізник через ріку Харон, пес-охоронець Цербер.

Елліни намагались в своїх міфах пояснити явища природи, їх поетична фантазія населила світ казковими істотами. Так, в річках проживають німфи, на деревах – дріади, в горах – ореади, в морях – океаніди; дику природу уособлювали сатири і кентаври. Світом керували несмертні, але подібні людям боги. Це робило їх близькими і стверджувало еталоном довершеності красу людини.

Покровителем мистецтва був Аполлон, якому підлягало 9 муз: Каліопа – епічна поезія, Евтерпа – лірика, Ерато – пісні про кохання, Мельпомена – трагедія, Талія – комедія, Терпсіхора – танці, Кліо – історія, Уранія – астрономія (мати – Мнемозіна), Полігімнія – священні гімни.

Порівняно з міфологією образотворче мистецтво робить перші кроки. Найвищий рівень демонструє гончарство. Вже на межі тисячоліть виконані на крузі вироби почали розписувати лінійно-геометричним орнаментом можливо магічного значення. Великим розмаїттям відзначаються форми посуду, в залежності від призначення. Одні використовувались для зберігання рідин – піфос, пеліка, гідрія; амфора – для рідин і зерна; для змішування вина з водою – кратер, дейнос; охолоджування – псіктор; наливання – ойнахойя, пиття – кілік. Крім цього – арібаллоси, піксіси, ритони, лекіфи. Всі вони захоплюють довершеністю форми, функціональністю, гармонією декору і тектоніки.

В рамках геометричного стилю виділяються локальні варіанти. Кращими творами доби слід вважати вази, а власне, культові посудини з Діпілонського кладовища. Вони вищі за людину і слугували надгробками євпатридів. Вся поверхня ваз вкрита розписами. Орнамент відіграє роль не лише декоративну, а покликаний підкреслити тектонічні, конструктивні особливості посуду. Поверхня розділена на окремі горизонтальні смуги-пояси, утворені геометричними узорами: трикутниками, меандрами, зірками В розписах цих ваз з’являються мотиви процесій, гранично стилізованих, підпорядкованих орнаментиці. Іноді сцени діпілонських ваз переносять нас у світ гомерівських героїв: по морю пливуть дворядні човни з гребцями, йде битва біля кораблів, змагаються музиканти і танцюристи, проходить похорон героя тощо.

Відносно архітектури, то в гомерівський період будівництво цивільне, типове для мікенської культури, відступає на другий план: на зміну палацам і фортецям приходять сакральні споруди. Давньогрецька архітектура протягом гомерівських часів та початку архаїки зберігає форму магарона, улюблену ще у ахейців. В основі своїй це – прямокутний зал, що опирається на чотири колони з отвором в стелі і без вікон. Поступово мегарон як будинок володаря перетворюється на святилище бога. Проте будівельний матеріал залишається попереднім: це дерево та глина.

Мистецтво Архаїки 7-6 ст. до н.е.

Час формування античного рабовласницького ладу і міст-держав. Архаїка позначена також прогресом матеріальної культури. Розвивається містобудівництво, ливарництво, збільшується виробництво товарів. З’являються загальноеллінські ринки, чеканяться гроші. Купці, ремісники, моряки, селяни і середні рабовласники утворюють демос (народ), що протистоїть євпатридам. Формування державності супроводжується колонізацією, коли навколо Середземного і Чорного морів виникає біля 150 міст. З колоній везуть хліб і рабів, а в обмін – художні вироби. Освоєння нових територій і розвиток торгівлі послабили позиції знаті і в кінці VI ст. виникає демократія, що забезпечувала відносно рівні права всім вільним. Поступово усталюються міцні громадські колективи. Основа держави – поліс. Поліс уявляв собою соціально-політичну форму існування рабовласницького ладу в Елладі. Формується відповідна ідеологія: переконання, що їх політичний устрій – найкращий, що елліни горують над варварами. Це сприяло розвитку наукової думки і творчості. Розповсюджується загальногрецька алфавітна писемність. На основі засвоєння знань єгиптян і вавілонян, розвиваються точні науки. Виникає натур-філософія, представниками якої були Валес, Анаксімандр, Анаксімен. Народжується театр.

Архітектура. Основним типом давньогрецької архітектури, з яким пов’язані всі її досягнення і конструктивні і декоративні, став храм, де зберігалась статуя бога-покровителя і міська скарбниця. На початку VII ст. до н.е. була розроблена система раціональних співвідношень між опорами та перекриттям – ордер. Формуються два основних напрямки: доріічний та іонічний і вже значно пізніше, в добу пізньої класики, з’являється коринфський. Дорійський напрямок прагнув до монументальної мужності, а для іонійського характерні вишукана легкість ліній. Поняття ці не співпадають механічно з географічним розповсюдженням обох стилів.

Найулюбленішим типом храму став перистиль або периптер / “з усіх боків окрилений” /, тобто, споруди, обнесені з усіх боків колонадою, Вони спочатку відзначались підкресленою видовженістю. Основними складовими частинами ордера є: трьохступінчастий стереобат, на якому стоїть періптер; колона з базою /в доричному ордері – без бази/, канелюрами і капітеллю; антаблемент (архітрав, фриз, карниз), двоскатний дах з двома фронтонами. Основні відмінності в ордерах стосуються колон, зокрема – капітелей. Якщо дорична капітель мае чітку геометричну форму і складається з ехіни та абаки, то іонічна капітель має пишні закручені волюти та орнамент. Середня частина антаблемента – фриз – поділений на тригліфи та метопи, що оздоблювались рельєфом. Всередині – наос. Ранніми зразками таких споруд є храми Аполлона в Коринфі і Дельфах, скарбниця афінян у Дельфах, Найславленішим в античні часи храмом доби архаїки був храм Артеміди в Ефесі, спалений Геростратом.

Скульптура. В добу архаїки зароджується монументальна пластика. Статуї культового характеру позначені схематизмом і умовністю. Постійні війни робили основним обов’язком захист поліса. Труднощі походів і вага зброї вимагали фізичної сили. Фізичні вправи демонструються на змаганнях. Виникають Олімпійські та інші ігри. На змаганнях атлети виступали оголеними, тобто, саме життя висувало атлетичний ідеал краси, що починає панувати в скульптурі. Система обробки каменю поки що нагадує єгипетську, знання анатомії приблизне, деталі (волосся, одяг) трактуються декоративно. Всі об’єми тіла зводились до площин профілю і фасу; типові вертикальність, фронтальність, симетрія. Яскравим прикладом такої трактовки можуть бути так звані “Богиня з Оксера”, “Богиня із зайцем”, Триголовий змій тощо. Але при спільних з Єгиптом рисах, маємо новий зміст: переважна більшість композицій створюється не не для звеличення обожнюваного фараона, а заради прославлення міці вільної людини.

Названі риси особливо відчутні в статуях так званих куросів /”юнаків”/, що називаються також архаїчними Аполлонами. Куроси загалом зустрічаються на Північному Пелоппонесі і Кікладах, а майстри Аттики віддавали перевагу корам, тобто “дівчатам”. Одним з найвідоміших пам’ятників є «Аполлон з Тенеї». Умовність трактовки мармурової постаті юнака, що стоїть, виструнчившись, нагадує єгипетську мистецтво. В повній мірі витриманий принцип фронтальності зображення. На вустах юнака грає так звана «архаїчна» посмішка, очі широко розкриті, руки опущені і стиснуті в кулаки. Характерно, що голова, ніс, вуста постаті живуть ніби самі по собі. Точність і вишуканість зображення окремих частин фігури в добу архаїки надзвичайно високі, але статуї позбавлені цілісності і гармонії.

В жіночих постатях не приділяли багато уваги пропорціям людського тіла, а зосереджувались на гнучких обрисах і м’якому трактуванні драпувань одягу. Статуї кор аттичної школи з пароського або пентеліконського мармуру сповнені грації і, водночас, серйозної гідності, як “Кора в Пеплосі”, “ Кора хіоського майстра”.

Поступово розвиток архаїчної пластики йде від жорстких, нерухомих абстрактно-геометричних форм до вільних і природних. Цікавим зразком зрілої архаїчноі пластики є “Мосхофор”. Юнак з жертовним телям на плечах утворює монолітну композицію, побудовану за принципом схіазма. Сильне, пропорційне тіло, м’язисті руки поєднуються з декоративно трактованими деталями: орнаменталізованою зачіскою та бородою. Як і вся архаічна скульптура, Мосхофор розфарбований: теля - синє, очі – червоні, борода – зелена. З часом в пізньоархаїчних статуях, таких як “Курос із Аттики” чи “Аполлон з Пьомбіно” зникає і умовна посмішка. Пропорції тіла тут правильні і достовірні, добре передані м’язні, чудове моделювання мармуру. Перед нами з’являється типовий узагальнений образ героя, девізом якого є “нічого занадто”.

Вазопис. Порівняно з “геометричною” керамікою Діпілону, в добу архаїки набагато більше уваги приділяється сюжетним зображенням. Зображення людини, її повсякденних занять і розваг стало головною тенденцією творчості. Розписи 7 - першої половини 6 століть до н.е. - так званий чорнофігурний, тобто зображення чорним лаком по жовтій глині. Тонкий контурний малюнок, деталі продряпані. В 6 ст. остаточно перемагають цілісні багатофігурні композиції. Афінські вази витіснили всі інші. Найвидатнішим майстром чорнофігурного розпису був Ексекій. Його відомими творами є амфора “Ахіл та Аякс, що грають в кості” – справжня перлина архаічного мистецтва - та “Килік з Діонісом”. Як бачимо, чорнофігурний стиль висуває на перше місце людину і міф.

Чорнофігурна техніка відповідала завданню “прикрашання” ваз, але умовний площинний малюнок обмежував можливості невимушеної передачі руху і тощо. З останньої чверті 6 ст. його замінив червонофігурний розпис. Образи міфології поступаються місцем побутовим сценам. Майстри досягають більшої індивідуалізації персонажів. Ми бачимо на вазових розписах юнаків, що займаються у палестрах, майстерню ремісника, веселий бенкет, флейтисток тощо.

Червонофігурна амфора Евфіміда з написом: “Розписав Евфімід, син Полія, як Єфроній ніколи б не зміг.”, зображує Гектора, Пріама і Гекубу. Єфроній, автор кратера з сценою в палестрі, вважався одним з кращих.

В цілому вазопис архаїки демонструє, як в боротьбі з умовностями геометричного випереджають скульпторів.

Таким чином, в стилю формується нова мова реалістичного мистецтва. Досягнення вазописців добу архаїки були закладені ті підвалини художньої культури, той гуманістичний ідеал еллінського народу, на яких виросло мистецтво класики.

Висока класика Стародавньої Греції.

Культура Еллади вступає в період найвищого розквіту, пов’язаного з перемогою рабовласницької демократії. Суворим випробовуванням для греків були війни з Персією (500-449). Всі міста Еллади об’єднались навколо Афін. Під час персидських війн склався морський союз /478р. до н.е./, де брало участь біля 200 міст, Пізніше цей союз перетворюється на короткий термін в державу під егідою Афін. Із зростанням ролі флоту зросла і роль бідноти, що служила в ньому. В середині V ст. всі громадяни Афін одержали можливість займати всі державні посади за жеребком. Жінки і інші елліни прав не мали. Великої шкоди єдності держави завдавало суперництво Афін і Спарти.

Плідною для афінян була діяльність Перикла, який 15 років керував містом на посаді стратега (444-429). Зокрема, високого рівня досягає в цей час духовне життя еллінів. Найвищого розквіту досягає афінська демократія, суспільне життя. В місті проживають відомі філософи Анаксагор та Демокрит, формується школа софістів. Водночас із ними живе в Афінах видатний філософ античності Сократ. Формуються такі гуманітарні науки як історіографія та публіцистика, нових успіхів досягають медицина і точні науки. Справжнім вихователем народу став театр, він формував їх погляди і переконання. В п’ятому столітті, в добу високої класики розквітає творчість видатних драматургів античності Есхіла, Софокла та Еврипіда. А образотворче мистецтво втілило в прекрасних художніх образах узагальнений тип людини-героя в довершеності фізичної і духовної краси.

Архітектура. Наприкінці доби архаїки та на початку ранньокласичного періоду греки досягають в своїх ордерах справжньої архітектурної гармонії. Удосконалюється тип периптера: усталюються відношення кількості колон по сторонах як 1:2+1. Наприклад, співвідношення колон в храмі Зевса в Олімпії – 6 : 13. Колони стають тоншими і стрункішими, що змінює загальний вигляд споруд. Переважає доричний ордер з логічними конструкціями і гармонійними пропорціями. Храм Гери в Пестумі відзначає урочиста монументальність, конструктивне рішення точне і логічне. Всередині храму – двоярусна колонада. Ще більш вишуканим стає іонічний ордер. Серед іонійських храмів, що збереглись від тих часів виділяється легка і ошатна скарбниця в Дельфах.

Скульптура. В ранньокласичний період, тобто в кінці 6-го – в першій половині 5 століття до н.е. досягає розквіту синтез архітектури і монументальної пластики. Вперше ми бачимо, як архітектура і скульптура виступають як рівноцінні мистецтва, доповнюючи одне одне. Так, у вже згаданому храмі Гери в Пестумі велику роль відіграють скульптурні композиції на фронтонах та метопах. Статуї невимушено заповнюють поле фронтону і узгоджуються з його обрисами. Етапну роль зіграла скульптура храму Зевса в Олімпії (470-456). На метопах храму відтворені 12 подвигів Геракла. На східному фронтоні – міф про виникнення змагань на колісницях. На західному – битва богів і героїв з кентаврами (довжина фронтону 26 м., висота – 3 м.). В центрі – Аполлон на весь зріст, а по обидва боки віртуозно вписана в трикутник композиція, що втілює ідею переваги розумної людини над силами природи.

“Візничий” – одна з небагатьох давньогрецьких статуй, що відомі не в копіях і виконана в типовому для того часу матеріалі – бронзі. Молодий грек стояв на колісниці з квадригою, стискуючи в руках віжки. Суворий ритм складок уподіблює фігуру доричній колоні. Особливої пронизливості погляду надають інкрустовані очі.

Зображення людини в рельєфі мислиться з V ст. в 3-х вимірному просторі. Рельєф з зображенням Афіни може розглядатись як типовий приклад. Витончена, граціозна дівчина спирається на спис в глибокій задумі. Захоплює спокійний ритм драпіровок пеплоса. Образ сповнений моральної чистоти. Іншого, більш чуттєвого настрою сповнені рельєфи уславленого “Трону Людовізі”. Центральна композиція відтворює сюжет міфу про народження Афродіти. Спокійна, врівноважена композиція позначена гармонійною єдністю. Основний художній ефект досягається за рахунок складного ритму ліній і рухів, який об’єднує частини твору. Та ж гнучка мелодійність ритмів характеризує бічні композиції трону із зображенням флейтистки та жінки з жертовним вогнем.

Улюбленим матеріалом V століття, як зазначалось, була бронза. Саме в бронзі працювали видатні майстри ранньої класики – Мирон і Поліклет. Проте, роботи їх відомі лише по мармуровим копіям римлян.

Справді світову славу приніс Мирону його “Дискобол”. Заслуга майстра в тому, що він вперше зумів передати в скульптурі активність руху. Все тіло атлета насичене рухом і напружене до краю. Сам задум представити атлетичну постать з торсом, нахиленим вперед, в граничній концентрації фізичних сил був сміливим для свого часу. Ще одна робота Мирона – “Афіна і Марсій”, цікавий приклад двофігурної композиції, персонажі якої пов’язані лише психологічно.

Поліклет намагався знайти ідеально вірні пропорції людської фігури. Він математично розрахував співвідношення частин тіла між собою; взявши за одиницю середній зріст, одержав: голова – 1/8, обличчя – 1/10, долоня – також, ступня 1/6. Він написав трактат “Канон” про гармонійні пропорції і втілив його принципи на практиці в своєму “Дорифорі”. Спокійна, невимушена поза, природність досягається завдяки системі рівноваги: припідняте праве стегно – спущене плече, спущене ліве стегно – підняте плече. Вся вага припадає на праву ногу – на лівому плечі спис. Образ втілює стриману могутність, можність, готовність до подвигу. Фактично Дорифор – уособлення ідеалу доби: здорова, цільна, гармонійна особа. Ці зображення стояли в багатьох палестрах Еллади. Канон Поліклета проіснував біля ста років в давньогрецькій пластиці, поки на зміну йому не прийшов новий, встановлений Лісіппом.

В добу ранньої класики починає працювати і найуславленіший скульптор доби – Фідій. В 480-479 роках перси захопили Афіни і зруйнували Акрополь. Розвалини довго зберігались, як нагадування про нашестя. Першим новоствореним пам’ятником стала статуя Афіни – воїтельки з шоломом і списом, що височіла над містом і морем. Її створив найвидатніший афінський майстер Фідій. Він народився в Афінах, вчився в Агеллада разом з Мироном і Поліклетом. В юності він створив групу з 13 богів і героїв для храму Аполлона в Дельфах. Справжню славу Фідію принесла 13-метрова статуя Зевса-громовержця для храму в Олімпії. В ній втілено класичний ідеал людської особистості. Трон виконано з кедрового дерева, дерев’яна фігура обкладена золотом (одяг) та слоновою кісткою (тіло), тобто – хризоелефантинній техніці. В руках Зевса скіпетр (ліва) та 2-метрова статуя Ніки. Сучасників приваблював вираз доброти, м’який людяний погляд всесильного бога. В 480 – 479 роках перси захопили Афіни і зруйнували Акрополь. Першим новоствореним пам’ятником головного святилища афінян стала статуя Афіни-воїтельки в шоломі і з списом із позолоченим вістрям, що височіла над містом і морем. Автором композиції теж був Фідій, що пов’язав свою творчість з Афінами.

Архітектура і скульптура афінського Акрополя. В цей період Перікл запропонував відкладати 1/60 прибутків для оздоби міста. В 449 р. вирішили реконструювати Акрополь, доручивши загальне керівництво Фідію. Скоро повстав унікальний комплекс. Підіймаючись на верх скелі Акрополя, глядач поступово відкриває все розмаїття і багатство ансамблю: Пропілеї, храм Ніки Аптерос, Пінакотеку, Піргос, Статую Афіни, Ерехтейон, Парфенон. В цілому впадає у вічі прагнення творців Акрополя поєднати елементи іонічної та доричної архітектури. Архітектор Мнесіклет, автор величних Пропілеїв, що ведуть до Акрополя, безпосередньо використовує обидва ордери: доричні колони прикрашають два фасади, а іонічні – внутрішній прохід. В архітектурі чудового мініатюрного храму Ніки Аптерос /”безкрилої”/ набувають довершеності вишукані риси іонійського стилю, хоч будував його автор величного Парфенону Калікрат. Центр Акрополя – Парфенон (архітектори Іктін і Калікрат). Доричний периптер з розмірами 70×31 м. вражає чуттям гармонії і міри з врахуванням особливостей людського зору: стереобат в центрі на 10 см опукліший, як і архітрав; наріжні колони масивніші і ближче посунуті до інших; всі колони похилені до центру. Вплив іонійських традицій в цьому доричному периптері виявився в появі фризу із зовнішнього боку західного фасаду. Всередині храму – целла з дванадцятиметровою статуєю Афіни Парфенос, яка виконана теж в хризоелефантинній техніці, /на виготовлення пішло біля 1200 кг золота/. В правиці покровителька Афін тримає 2-метрову Ніку, а в лівій – 5-метровий щит. Статуя вкрита рельєфами: на сандаліях – бій греків з кентаврами; на щиті ззовні – битва з амазонками, всередині – богів з титанами. Західна частина храму називалась “парфенон”, там дівчата протягом року ткали Афіні одяг.

З Парфеноном пов’язані вищі досягнення доби в рельєфі. Вся тематика скульптурних композицій пов’язана з Афіною. На східному фронтоні відтворено міф про народження Афіни, західному – суперечка Афіни з Посейдоном за Аттику. Східні метопи розповідають про боротьбу богів з гігантами, північні – руйнування Трої, західні – битва афінян з амазонками, південні – битва греків з кентаврами. Внутрішній фриз – святкова панафінейська процесія афінських громадян. Це – стрічка довжиною 160 м., висотою 1м. Тема фризу – урочистий похід: юнаки, вершники, музики, старці, дівчата рухаються в урочистому ритмі; за процесією спостерігають боги. Постаті водночас величні і динамічні. Цей рельєф побудований за принципом ізокефалії, вражає невичерпна фантазія в передачі руху: з 365 людей та 227 тварин немає двох однакових. Подібно до Мирона та Поліклета Фідій зображує людей ідеальних, таких якими вони мають бути. Помер видатний скульптор в тюрмі в 431 р. до н.е.

Жорстка орієнтація на ідеал не панувала в скульптурі Акрополя безроздільно. В мармуровій групі “Мойри” зі східного фронтону Парфенону відчувається прагнення до більшої м’якості і гнучкості форм. Ща більше ці риси виявлені в уславлених композиціях балюстради храму Ніки Аптерос, таких як “Ніка, що зав’язує сандалію».

Останній храм Акрополя – Ерехтейон, розташований дуже живописно, це єдиний асиметричний храм Греції: східна частина на 3 метри вища за західну. Храм має три портики із знаменитими каріатидами замість колон з південної частини споруди.

Про живопис високої класики, як і раніше, ми можемо судити із свідчень сучасників та вазопису. Першим легендарним живописцем був Полігнот, що розписав з учнями портик Стоя Пойкіле сценами з легендарних та історичних битв. Полігнот та його учні використовували чотири фарби: білу, чорну, червону та жовту і славились майстерним малюнком. Слідуючий відомий живописець Аполодор був прозваний “майстром тіней”. Він застосував нову техніку, близьку до темпери, що дозволило ввести перспективу, світлотінь тощо.

Пізня класика.

Пелопонеська війна (431-404) між Афінами і Спартою за панування над торговельними шляхами і владу над містами закінчилась поразкою Афін і розпадом Союзу. На короткий час контроль над Елладою захоплює Спарта. Посилюється криза міста-держави. Використання дешевої праці рабів призводить до зубожіння селян і ремісників, що збільшує кількість жебраків, існуючих за рахунок роздач хліба. Місто розпадається на два табори. Замість колишньої загальнонародної армії – наймане військо, позбавлене патріотизму. Протягом всього 4 століття точиться боротьба між містами, яка послабила їх настільки, що зрештою вони підпадають під владу Македонії. Філіп ІІ Македонський після битви 338 року до н.е. встановлює гегемонію над країною. Водночас Македонія виступала як гарант соціального спокою в містах Греції.

Зміна зовнішніх обставин обумовлює зміну світогляду: на перший план виходить гасло “проживи непомітно”, втеча від протиріч дійсності, перевага особистих інтересів над суспільними. Нові тенденції позначаються на розвитку культури. Надалі розвиваються історіографія та ораторське мистецтво. Найвищого розквіту досягає давньогрецька фалософія, представлена двома найуславленішими мислителями: Платоном та його учнем і опонентом Арістотелем. Платон як учень Сократа не обмежився проблемами етики, а створив струнку систему філософського ідеалізму. Він був першим , хто заснував філософську школу. Платонівська Академія, що приваблювала до себе вчених всього Середземномор’я, проіснувала біля 900 років. До академії належав і Арістотель, який як тверезий емпірик згодом розчарувався в платонівській системі. До заснування власної школи Лікея він кілька років був вихователем Олександра Македонського. До його заслуг належить не лише створення власної оригінальної системи. Він був видатним систематизатором всіх накопичених до його часу наукових знань. Академія та Лікей вплинули і на точні науки, зокрема – медицину, астрономію математику.

Поети і драматурги в 4 столітті цікавляться внутрішнім світом людини. Цікаві зміни відбуваються і в театрі. Незважаючи на надзвичайну любов до вистав ставлення суспільства до театру змінилось. Трагедія, в якій сто років тому афінська демократія висловлювала свої соціальні, політичні і культурні ідеали, стала тепер чистим мистецтвом. Нових рис набирає і образотворче мистецтво.

Архітектура. Виникає потяг до підкресленої пишноти і грандіозності. Яскравим прикладом нових тенденцій стала гробниця царя Мавзола в Галікарнасі. Цей тип пам’ятника, що увінчує особу царя, прийшов із сходу і позначений рисами величної монументальності. Цю 24-хступінчасту піраміду висотою 49 м, увінчану квадригою коней греки зараховували до семи чудес світу. Театр в Епідаврі, створений архітектором Поліклетом молодши захоплює гармонією пропорцій. Світла кам’яна чаша його театрона (підковоподібно розташовані місця для глядачів), розміщена на лісистому пагорбі, чіткими круглястими лініями контрастує з положистими образами навколишніх гір. Розрахований на 25000 глядачів, театр вражає акустикою: в останньому ряду за 60 м. від сцени чути кожен звук.

Скульптура. Втративши життєву повноту і цілісність, твори цього часу глибше розкривають внутрішній світ і емоції людини. Найвищі досягнення презентують роботи Скопаса з Фароса, Праксителя з Афін та Лісіппа з Сікіона. Скопас оформлював Галікарнасський мавзолей і храм Артеміди в Ефесі. Його роботи сповнені могутньої енергії та пристрасного напруження як сповнена динаміки “Менада”. Якщо у Дискобола всі рухи точно розраховані і раціонально обумовлені, то у Менади рух стає виражальним засобом передачі внутрішнього стану. Скопас створив також новий тип посилено експресивного обличчя, наприклад в образі Геракла.

Пракситель в роботах втілював чуттєву красу людського тіла і передавав радість буття. Гнучкі, пливкі лінії його “Афродіти Кнідської” та “Гермеса з Діонісом” знаменують новий ліричний стиль. Замість мужньої суворості атлетів V століття ми бачимо в Гермесі спокійну грацію пози та одухотвореність і поетичність ідеально вродливого обличчя. до-речі, вперше в давньогрецькій скульптурі він зобразив Афродіту в чарівній і піднесеній наготі.

Лісіпп за творче життя створив біля 1500 робіт. Був придворним майстром Олександра Македонського і залишив нащадкам його бюст. Він намагався наблизити образи до реальної дійсності, дати їх в конкретній ситуації. В його творах стверджується нова система пропорцій: більш струнка і легка: у атлетів Лісіппа стрункі, дуже довгі ноги, гнучкий тонкий стан та невелика голова. Цей ідеал втілює “Апоксіомен”. Трактування вимагає кругового огляду, змінюючи враження залежно від точки зору; фігура подана в нестійкій рівновазі, з ознаками втоми.

Ліохар з Афін поряд із Скопасом приймав участь в оформленні Мавзолею. Віртуозною холодністю позначений його славнозвісний “Аполлон Бельведерський”, відомий у мармуровій копії.

Підсумовуючи сказане відзначимо, що в мистецтві IV століття вже були закладені підвалини культури доби еллінізму. Зокрема Скопас створив новий тип обличчя – посилено експресивний (образи Галікарнакського мавзолею). Пракситель подає в своїх роботах характери ліниво-спокійні, фігури довершених пропорцій. Підпора в нього використовується, як невід’ємна частка композиції. Лісіпп звертає увагу на конкретну людину.

Доба еллінізму.

Еллінізм став фінальним етапом розвитку давньогрецької культури. Грандіозні політичні зміни в Елладі пов’язані з походами Олександра Македонського в Персію. З 334 по 324 р. до н.е. були захоплені території від Малої Азії до Індії, від Чорномор’я до аравійських пустель. Після смерті Олександра Македонського імперія розпалася на монархії: Єгипет, Сірію, Македонію. Війни між ними проходять через всю історію еллінізму. Селяни цих часів нічим майже не відрізняються від рабів. Загострюється контраст між багатими і бідними. Розвиток торгівлі спричиняє виникнення міст на Сході. Центрами еллінізму стали: Олександрія, Антиохія і Пергам.

Приплив полонених-рабів дозволив розширити будівництво палаців, храмів, театрів, будинків. З’являється потяг до “східної” величі. Будують Фароський маяк в Олександрійській гавані висотою 120 м. Скульптор Харес створює 32-метрову статую Геліоса – “Колосс Родоський”. Має місце взаємовплив грецької, єгипетської і вавилонської культур. Загальногрецька мова домінує від Марселя до Середньої Азії, від Каспію до порогів Нілу. Систематизуються всі знання, накопиченні за тисячоліття: в олександрійській бібліотеці зберігалося 700000 згортків по всім галузям знань. Архімед робить відкриття в фізиці, механіці, Евклід – геометрії, Гіппарх складає каталог зірок, Ератосфен обчислює довжину екватора, Арістарх Самоський стверджує, що земля і планети крутяться навколо сонця.

Політично-економічні зміни вели до втрати громадянської самосвідомості і формування нової уяви про місце людини в світі. Бурхливе життя, війни і небезпеки породжують думки про неможливість протистояння долі і бажання замкнутись в світі особистих переживань. Це відбивається і в новому розумінні краси. На противагу спокійній цілеспрямованості класичного мистецтва образи еллінізму несуть більше емоційне напруження і пристрасну патетику.

Архітектура. Доба еллінізму позначена прогресом містобудівництва. Нові міста на території завойованого Олександром Персидського царства мали регулярне планування, широкі вулиці, каналізацію і водопостачання. Як і в класичну добу центр міста – агору оточували портиками, що надавали тінь. В кожному елліністичному місті зводились палестри, адміністративні споруди – булевтерії длі засідань міської ради, екклесіастерії для священного вогню міста. Навколо агори розташовувались також прітанеї – канцелярії, судові та торговельні базиліки, театри, стадіони тощо. В сакральній архітектурі панував іонічний ордер, в якому вирішені монументальний Дідімайон в Мілеті, храм Асклепія в Прієні. Виникає форма псевдоперіптера, коли ряд колон до половини втоплений в товщі споруди. Крім прямокутних будівель в часи еллінізму часто споруджують круглі пам’ятники

Скульптура. Елліністичну пластику відзначає небачена до тих часів патетика. Надзвичайної емоційності сповнена мармурова статуя Ніки Самофракійської з розпростертими крилами, створена в пам’ять перемоги над сирійським флотом.

Справжнього розквіту патетичний стиль досягає в скульптурних рельєфах Пергамського вівтаря. Мармурова архітектурна споруда малих форм зведена на честь Зевса після перемоги Атіли І над галатами. Високий цоколь з струнким іонічним портиком перепоясаний безперервним фризом, що випромінює пафос боротьби. Висота фриза 2,3 м., довжжина 120 м. Темою стала битва богів і гігантів. Композиція вирішена таким чином, що боги-переможці розташовані над гігантами, які подолані; подаються найскладніші ракурси і рухи. В центрі – Зевс, що готується вразити блискавкою ватажка ворогів Порфіріона. Особливим драматизмом сповнена сцена бою Афіни, яка перемагає крилатого гіганта Алкіонея: до Афіни вже летить Ніка, священний змій кусає Алкіонея, а мати-земля Гея оплакує загибель синів.

Афродіта Мілоська роботи Агессандра – це повернення до класичних традицій. Фігура випромінює спокій і ясне чуття гармонії. Портретні роботи елліністичної доби разюче відрізняються від обличь класики, котрі ніколи не знали такої невпевненості і збентеженості. Один з останніх шедеврів еллінізму – Лаокоон трьох родоських майстрів: Агессандра, Афанодора і Полідора.