1.3. Мистецтво Стародавнього Сходу.

Мистецтво Передньої Азії ІУ – ІІІ тисячоліть до н. е.

Історія цілеспрямованого наукового вивчення культури Передньої Азії розпочинається фактично з середини минулого століття. Про могутнє Вавилонське царство та величну Асірійську державу людство нових часів знало з Біблії та описів Геродота. Ніякими пам’ятками крім глиняних табличок з загадковими знаками нащадки не володіли. Між тим, в Месопотамії, на території нинішнього Іраку в стародавні часи виникла і ствердилась висока культура, що відіграла велику роль в історії цивілізації. Сьогодні вже добре відомо, що жителі Межиріччя були дуже талановитими, але ряд обставин сприяв руйнуванню більшості творів мистецтва. Передусім, Месопотамія була дуже бідна на камінь і практично всі споруди зводились з нестійкої сирцевої цегли. По-друге, в долині Тигру та Єфрату протягом тисячоліть виникали одне за одним нетривалі державні утворення, різні народи постійно воювали поміж собою, руйнуючи міста і села переможених. Нарешті, Межиріччя зовсім незахищене іззовні, постійно піддавалось ворожим іноземним нападам. Така соціально-економічна нестабільність обумовила матеріальне нищення більшості пам’яток культури.

Фактично на території Месопотамії проживали різні народи, що створили кілька культур, позначених, проте, спільними рисами. Іноді все мистецтво регіону називають вавилонським , розповсюджуючи цю назву і на більш давні часи. Але вавилонська культура є спадкоємицею стародавньої шумеро-аккадської культури, що виникла наприкінці неоліту – в ІУ – ІІІ тисячоліттях до нашої ери – в зв’язку з раціоналізацією землеробства. Поступово на цій території первісний лад змінюється на рабовласницький. Але в Межиріччі майже ніколи не існувало в зазначений період єдиної держави з централізованою владою. Натомість співіснували окремі міста – держави, що суперничали між собою за поливні поля, рабів, скот, пасовиська тощо. Влада зосереджувалась переважно в руках жреців. Рабовласницька верхівка була нестійкою, оскільки верховенство постійно переходило від одного міста до іншого.

Нестабільність життя пояснює той факт, що в шумеро-аккадській культурі так і не сформувався розвинений заупокійний культ з його прагненням продовжити і поліпшити блага цього земного існування. Стародавні шумери вважали, що смерть жахлива і уникнути її неможливо. Недаремно в Біблії говориться про те, що живому псу краще, ніж мертвому левові. Потойбічне царство уявлялось дуже непривабливим. Герой найдавнішого епосу Гільгамеш викликає дух найкращого друга з суворого царства мертвих, де “… їх їжа – прах, їжа їх – глина. Убрані, як птахи одежею крил, світла не бачать, в пітьмі проживають. Стелиться порох на дверях й засувах.". Тому в шумеро-аккадському та вавилонському мистецтві зовсім не зустрічається погребних сцен. Всі думки зосереджені на тій дійсності, яку дарує життя. Щоправда, життя було тривожним, грунтувалось на боротьбі і залежало, за переконаннями шумерів від добрих та злих духів.

Провідну роль у віруваннях давніх жителів Межиріччя відігравав культ води та культ небесних світил. Шумерські жреці знали про навколишній світ досить багато. Про це свідчать їх успіхи в математиці /шестидесятична система числення часу/, астрономії. Але наукові знання підпорядковувались гаданням та магічним обрядам. Все політичне, економічне і культурне життя шумерських міст – держав зосереджувалось у храмах. Кожне з міст мало свого бога-покровителя. Так, Ур був присвячений богові місяця Нанні, покровителькою Урука була богиня родючості Інанна /Венера/. Патроном Лагаша вважався бог війни Нінгірсу, а матір всіх богів богиня Нінхурсаг була заступницею Убайда. Серед пантеону шумерських богів значну роль відігравали також бог Небосхилу, батько Інанни Ана та її брат Сонце Уту, бог Повітря, батько Нанни Енліль. Весь побут стародавніх міст був обумовлений складним переплетенням марновірства, чаклунства і покори з тверезою думкою, винахідливістю, навичками точних розрахунків, породжених важкою працею по обводненню земель. Все це накладає відбиток і на мистецтво народів Месопотамії.

Архітектура. Культура Шумеру сформувалась наприкінці ІУ тисячоліття і досягла розквіту в ІІІ тисячолітті до нашої ери. Провідним видом мистецтва була архітектура – передусім, храмова. Вже на початку зазначеного періоду були відпрацьовані типові для будівництва Межиріччя риси. Всі споруди зводились на штучній насипній платформі, приміщення розташовувались навколо відкритого двору. Зовні стіни будівель членувались по вертикалі нішами та лопатками, а по горизонталі – кольоровими смугами-поверхами. Найдавнішими архітектурними пам’ятниками вважаються залишки Білого та Червоного храмів в Уруці.

В середині ІІІ тисячоліття до н.е. серед багатьох міст-держав виділяються як культурні центри Урук, Аль-Убайд, Ур, Лагаш. В цей час в архітектурі використовується переважно цегла-сирець, зберігаються вже сформовані основні принципи архітектурного планування та декорування. В житлових спорудах стіни на вулицю робились глухими. Джерелом світла були двері та вузькі вікна-щілини під стелею. Цікавим пам’ятником є храм богині Нінхурсаг в Аль-Убайді. По горизонталі стіни храму членувались навпіл – білий верх та чорний низ, а по вертикалі – нішами та лопатками. Храм був зведений на глиняному насипу-платформі. Карниз прикрашався гвіздками з глиняними голівками. Над карнизом розташовано фриз із крокуючими мідними бичками. Вище, вже на білій стіні фасаду розміщено один над одним три фризи: мідний горельєф з бичками, що лежать; тематичний фриз-інкрустація- по чорному шиферу білим перламутром – з життя жерців, що доять корів, збивають масло тощо; найвищий фриз зображує білих голубів та корів. Біля входу до храму стояло дві статуї левів з дерева та бітуму, обкладеного міддю. Над порталом – знаменитий мідний горельєф: левиноголовий орел Імдугуд, що утримує кігтями оленів. Навісу перед храмом підтримували інкрустовані колони, до храму вели вапнякові сходи.

Особливою формою культової споруди, що виникла і розповсюдилась в Межиріччі, був зіккурат. Фактично ця баштоподібна будівля була не храмом, а “сходами в небо”, фантастичними сходами, якими боги могли сходити на землю або в моторошний підземний світ. Ніяких внутрішніх приміщень в колосальних спорудах не було, ці штучні гори служили монументальним увінчанням як архітектурного ансамблю, так і всього пейзажу. Кожен з уступів-сходинок мав інший колір: чорний, цегляний, білий, блакитний. Верхнє приміщення-святилище вважалось житлом бога. Вчені припускають, що тераси на кожному уступі мали озеленення. Найвеличнішим комплексом в шумеро-аккадській архітектурі вважається ансамбль з палацу, двох храмів та зіккурату в Урі, споруджений в ХХІІ столітті до н.е. в Урі. До сьогодні збереглись руїни зіккурату, що мав висоту 21 м і складався з трьох уступів: чорного, білого та червоного. Уступи з’єднувались між собою сходами.

Скульптура. В пам’ятках шумеро-аккадськоі пластики привертає увагу рано сформований принцип послідовного розподілу рельєфів на площині, що став панівним у всій Передній Азії. Водночас складаються і правила зображення людини в рельєфі. які також будуть типовими для мистецтва всього Стародавнього сходу. В скульптурі переважають малі форми та посвятительні рельєфи. Чудовим зразком ранньої шумерської пластики є мармурова голова богині з Урука, що приваблює як виразністю образу так і багатством обробки матеріалу. Однією з перших багатофігурних композицій може вважатись алебастровий глек з Урука, де зображено процесію з дарами до статуї богині. Обидва твори виконані на початку третього тисячоліття до нашої ери. Цікавими зразками дрібної пластики цього періоду є печатки-циліндри з сценами епосу, побуту, обрядів.

В середині тисячоліття великого розповсюдження набули невеликі за розміром культові посвятительні статуї – людина в молитовній позі. Всі твори мають досить умовні пропорції, ледве позначені деталі. Водночас, статуетки приваблюють точно відтвореними етнічними рисами. Характерною особливістю їх є підкреслено великі інкрустовані очі, що ніби прозріли божество.

Велика кількість творів прикладного мистецтва та дрібної пластики була знайдена в царських гробницях в Урі /26 століття до н.е./ . Точністю передачі деталей позначені такі роботи як голова бика з золота та лазуриту, що, як припускають, служила резонатором арфи. Багато ювелірних виробів з золота та срібла з інкрустацією захоплюють майстерною декоративністю. Найвідомішим із знайдених тут творів є так званий штандарт, виконаний в техніці інкрустації перламутром та лазуритом по асфальту. З обох боків на штандарті відтворено сцени битви, учти переможців тощо. Зображення побудовані построчно, за оповідним принципом. Цікавим пам’ятником цього періоду є також стела Коршунів, створена на честь перемоги правителя міста Лагаша Еннатуми над містами Уммою та Кішем. На ній зображений бог Нінгірсу, що тримає в руках сіть з полоненими ворогами та сцени бою.

В другій половині тисячоліття на перший план в історії Дворіччя виходять міста Аккаду, що пов’язане з ім’ям царя Саргона. Він об’єднав на певний час всю територію Месопотамії в єдину державу і цю політику підтримував його наступник Нарамсін. Від тих часів до нас дійшов високого рівня майстерності портрет Саргона, позначений поєднанням рис індивідуальності та значним узагальненням. Зачіска та борода трактовані з орнаментальною декоративністю, а обличчя має індивідуальну виразність. В цей період створена також стела Нарамсіна. Твір сприймається як епічна поема , де оспівується сповнене переможного ритму сходження царських воїнів на скелю з фортецею. Цікаво, що композиція тут не построчна.

Доба завершального розквіту шумеро-аккадської культури припадає на останні століття третього тисячоліття до н.е. В цей час знову виділяються південні міста Ур та Лагаш. Правитель Лагаша жрець Гудеа активно розбудовує місто, але до наших часів дійшла лише скульптура. Зокрема, відомо біля двадцяти статуй самого Гудеа. Вони відзначаються великими розмірами – до 1,5 м висотою – та високим рівнем виконавської майстерності, знанням анатомії та портретною схожістю.

Мистецтво Передньої Азії ІІ – І тисячоліть до н.е.

На початку вказаного періоду всі регіони Межиріччя об’єднуються навколо Вавилону за часів правління царя Хаммурапі /1792 – 1750/. Старовавилонське царство продовжує і розвиває традиції попередньої шумеро-аккадської культури. Широко розповсюджується шумерський клинопис, зберігаються давні принципи архітектури та скульптури. Найвідомішим пам’ятником доби став рельєф стели законів царя Хаммурапі. Цар у благоговійній позі предстоїть перед богом Шамашем, що передає йому жезл та кільце як символи могутності, влади і мудрості. Постаті, позначені монументальністю, урочисто статичні і виконані в техніці горельєфу. Фігуративні зображення займають приблизно верхню третину висоти стели, а нижче – клинописні тексти законів Хаммурапі.

В цей час досягає слави велике місто Марі, де розкопано залишки царського палацу правителя Зимриліма. На розвалинах залишились фрагменти розписів з масштабними культовими сценами. Композиції симетричні, розписи виконані чорною, блакитною, теракотовою барвами. Надзвичайною виразністю, поєднанням життєвого практицизму і молитовної урочистості позначена статуетка Ебіх-іля.

Взагалі передньоазіатська культура в середині тисячоліття формувалась цілим конгломератом народів і характеризується складним переплетенням традицій. Фінікійці та палестинці, що були уславленими мореплавцями та купцями, створили алфавітне письмо, винайшли пурпур і удосконалили техніку виготовлення скла. Вони були відомі своїми декоративними торевтичними виробами із золота і срібла та різьбою по слоновій кістці. Натомість, хетти та мітанні уславились своєю оборонною архітектурою. Розкопки в Анатолії відкрили світу міста з могутніми стінами та баштами укріплень, де використовувалось циклопічне мурування та фальшива арка. Будівлі були прямокутними в плані, з відкритою колонадою на фасаді. Характерним прикладом оформлення фасаду в спорудах мітанні може бути портик храму в Тель-Халафі. Перекриття тримається на головах трьох божеств, що стоять на спинах чудовиськ. Серед художньої спадщини народів Закавказзя вирізняються ювелірні вироби. Чудові пам’ятники з курганів Триалетті – переважно зброя – вражають довершеністю та різноманітністю технік обробки металу.

На початку першого тисячоліття до н.е. особливого розквіту і небувалої могутності досягає в цьому регіоні Ассирія, що підкоряє собі всю Передню Азію. Для суспільного устрою стала характерною централізована влада царів. На відміну від попередніх епох мистецтво в Ассірії було покликане прославляти діяння царів та могутність держави. Воно мало більш цивільний характер, ніж в багатьох сусідніх країнах.

Архітектура. Чільне місце в архітектурній спадщині займають палацові та оборонні споруди, а не храми. До наших часів дійшли залишки палаців трьох наймогутніших асірійських царів: Ашурнасірпала ІІ / 844 –859 до н.е./, Саргона ІІ /722 – 705 до н.е./ та Ашурбаніпала /668 - 633/. Найкраще зберігся комплекс Саргона ІІ в Дур-Шаррукіні.Він зведений на насипній терасі і характерно, що частина палацу знаходиться за міськими стінами, захищена власними укріпленнями До комплексу включено семиступінчату башту-зіккурат. Вхідні портали перекриті арками. Обабіч центрального входу – монументальні постаті шеду або ламасу, тобто скульптурні грандіозні зображення крилатих биків в з людськими обличчями в царських тіарах. Ці ідеалізовані зображення царя не мали прямої портретної схожості; загадковий погляд мигдалевоподібних очей був скерований до обрію, а стиснені вуста ніби приховували таємницю. Подібно до вавилонян асірійці прагнули зобразити не те, що бачать, а те, що знають. Тому у фронтальному ракурсі у шеду видно дві ноги, а при проході крізь ворота у бічному ракурсі – чотири, тобто, фактично шаду мають п’ять могутніх, з величезними копитими ніг. Завдяки такому прийому постаті охоронців-шеду справляють враження могутнього покою та грізного руху водночас. Дерев’яні колони мали кам’яні бази. Стіни прикрашалиси багатобарвними полив’яними плитками. Біля дверей стояли “дерева життя”, окуті металом, з пальмовим листям позолоченої бронзи. Широко використовувалось озеленення терас. Палац був прикрашений також розписами, що наносились на білу вапняну обмазку. Контури сюжетних композицій з життя царів виконувались чорною фарбою, а найуживанішими кольорами були брунатно-червоний, ультрамарин, чорний, білий, рожевий та блакитний.

Скульптура. Живопис. В скульптурі Ассирії відчутно переважають рельєфи. Однією з небагатьох круглих композицій, що збереглися, є алебастрова статуя Ашурнасірпала ІІ з типовими для всього Межиріччя рисами фронтальності, статичності, ієрархічності. Рельєфні композиціі активно прикрашали інтерьєри царських палаців. В них переважають битви та сцени полювання. У виконаних в техніці дуже низького рельєфу зображеннях привертає увагу поєднання вірної анатомії, детально проробленої мускулатури з загальною скутістю.

Останній розквіт ассирійської держави припадає на час царювання Ашурбаніпала. Це був освітчений деспот, що володів великою бібліотекою в кілька десятків тисяч клинописних текстів. Сам він в розповідях про особисті діяння особливий наголос робив саме на обізнаність в різних галузях тогочасних наук. Серед руїн його палацу знайдено велику кількість вражаючих майстерністю виконання рельєфів з військовими сценами, учтами та полюваннями. На них є залишки умовного розфарбування. Захоплює вправність виконавців в передачі руху фігур людей та тварин. Особливе враження справляють епізоди з полювань на левів.

В 626 році до н.е. від Ассирії відділилось Ново-Вавилонське царство і розпочало активне завоювання сусідніх територій. На той час столиця держави мала більш ніж тисячолітню історію. В 612 році цар Вавілонії Набопаласар захопив столицю Ассирії Ніневію і Вавилон став наймогутнішим політичним та торгово-ремісничим центром Передньої Азії. Особливо розбудовується та оздоблюється місто за часів правління Навуходоносора /604 – 562 до н.е./. Розвивається іригаційне, палацове, храмове будівницво.

Архітектура. Скульптура та живопис. Єфрат перерізав величезний квадрат міських укріплень з півночі на південь. Зовнішня стіна Вавилону довжиною 16 кілометрів та заввишки в п’ятиповерховий будинок була такою масивною, що на ній розминались дві колісниці. Внутрішня стіна міста була вдвічі вищою і коротщою, але тоншою. На відстані польоту стріли відстояли одна від одної могутні башти. Четверо брам прорізали по сторонах світу міські укріплення. Північна брама була присвячена богині Іштар і відзначалась особливою величною розкішшю. Брама уявляла собою чотири квадратових башти, з’єднаних арковим переходом. Арка брами Іштар – одна з найдавніших в світовій архітектурі. Стіни та вежі брами викладені з випаленої цегли, а облицьована брама кольоровою полив’яною плиткою – переважно блакитною з золотавим орнаментом. Особливо цікавими є рельєфні штамповані постаті левів биків та драконів.

Від брами Іштар розпочиналась широка пряма Дорога процесій, що вела повз численні вавілонські храми до головного святилища Вавилону – храму Мардука /Есагілу/ - “володаря богів” і покровителя Вавилону. Вся Дорога процесій була вимурована плитами білого та червоного каменю і доходила впритул до гігантського зіккурату Етеменанка – знаменитої “Вавілонської башти”. Ця споруда панувала над містом і мала сім ярусів різного забарвлення. Загальні розміри споруди – 90 м висоти та площа 90 х 90 м . Сім ярусів Етеменанки були присвячені семи головним богам, рух яких по небосхилу керує, як вірили вавілоняни, радощами та нещастями людей. Крім того кожна “сходинка” відповідала дню тижня. Верхній ярус був золотим, а всередині знаходилось блакитне святилище Мардука та його дружини Серпаніт. Стіни Етеменанки полегшені системою ніш та лопаток. Монументальні сходи доходять до тераси другого ярусу.

Однією з центральних споруд міста був південний палац Навуходоносора загальною площею /190 х 300м/. Він зведений на монументальній платформі, що підносила палац над містом. Комплекс мав розвинену систему приміщень, що розташовувались навколо п’яти відкритих дворів. Особливою розкішшю оздоблення відзначалась Тронна зала, облицьована бірюзовою полив’яною плиткою з жовтими колонами та лотосами і фризом з ромбів та пальмет. Панель була оздоблена постатями левів як символом царської влади, що ніби рухались навколо залу. Тронна зала сполучалась з головним двором, де шикувались охоронці, в інші двори виходили казарми та арсенали. Заслуженої слави палацовому комплексу надавали знамениті висячі сади – одне з семи чудес світу. Вони розташовувались на терасах, опорою для яких була складна система цегляних склепінь з устоями. Вражало поєднання вибагливої форми різноманітних дерев на терасах із масивними опорними стінами та стрімкими сходами, що з’єднували тераси.

В цілому Вавілон був величним регулярним містом, де храми переважали над житловими кварталами. В місті нараховувалось два великих бульвари, 24 проспекти, 24 храми та 600 каплиць. В храмових коморах зберігались врожаї землеробів, товари купців, зброя воїнів. І багатий і бідний отримували те, що їм належить, з рук жреців. Саме жреці вели облік запасів, земельних ділянок та рабів, тому що все належало богам. Але з часом почались свари між воїнами та жрецями, бунти рабів. Вавілон, як і раніше, на боявся облоги. Але, коли в 538 році до н.е. під час правління Валтасара місто оточили війська персів, охоронці царя самі відкрили брами ворогам. Кір ІІ приєднав Вавилон до Ахеменідського Ірану.

Мистецтво Ахеменідського Ірану або ж Персії сформувалось під впливом культур багатьох народів, що ввійшли до складу цієї могутньої держави Стародавнього Сходу. Подібно до асірійського воно має яскраво окреслений придвірний характер.

Архітектура. Характерною особливістю персидської архітектури була практична відсутність культових споруд. Життя уявлялось персам боротьбою світла і темряви. Ахурамазда, бог світла, був для них уособленням добра та істини, бог темряви Аріман – зла та омани. Поклонятись світлу можна було де завгодно, тому перси не мали потреби в храмах. Цікаво, що персидські жреці обіцяли безсмертя кожному, хто був праведним, тобто, служив добру, світлу, незалежно від того чи був він вільним персом, а чи рабом-ефіопом. Крім того, вони не мали літочислення і не писали своєї історії.

Вся увага персидських царів і, відповідно, - майстрів була зосереджена на спорудженні та оздобленні грандіозних палацових комплексів передусім в свіщенній столиці держави – Персеполі. Руїни цього унікального міста-палацу вражають своєю грандіозністю. Власне, все місто складалось з де-кількох будівель, відкритих на всі боки. Персеполь був зведений на колосальній, вирівненій людьми платформі і служив місцем відправи маловідомих театралізованих ритуалів. Учасники цих дійств – “цар царів”,сатрапи провінцій, жреці, охоронці та вожді підкорених народів – жили тут наїздами, короткий час. Місто заклав біля 520 року до н.е. Дарій ІІ, а завершив будівництво його син Ксеркс. Наймаштабнішою спорудою Персеполя є палац з грандіозною приймальною залою – ападаною. Тридцятишестиколонна ападана площею 10000 кв.м мала з трьох сторін подвійні дванадцятиколонні портики.Колосальні колони понад 18,5 м висотою неначе гігантські рослини спрямовувались до світла і були дуже стрункими. Характерною особливістю архітектурного декору споруд в персеполі було те, що кедрові балки перекриття спирались на протоми – своєрідні кам’яні капітелі у вигляді спарених напівфігур тварин: биків, грифонів, левів. Протоми були позолоченими.

На платформу ападани вели пандус та похилі сходи, прикрашені рельєфами. Парадними вхідними воротами і, водночас, ритуальним приміщенням була “Брама всіх країн”. Тут розташовувалась варта та виконувались певні обряди. З заходу та сходу споруду охороняють постаті крилатих биків.

Ще більшою грандіозністю відзначається споруджена за тією ж схемою ападана в столиці предків персидських царів Сузах площею 10400 кв. м з двадцятиметровими заввишки колонами. Серед інших пам’яток архітектури слід назвати гробницю царя Кіра в Пасагардах та скельні гробниці в Накш-і-Рустемі.

Скульптура. Скульптурні рельєфи та кругла скульптура були невід’ємною частиною персепольського комплексу. Сходи ападани прикрашені рельєфним грандіозним фризом з постатями воїнів. Перси та мідяни, що складали почт царя та ядро війська, йдуть безперервною низкою. Персів можна пізнати по просторим тунікам, а мідян – по обтислим каптанам. Тло рельєфів оброблене зубчастим інструментом і зберігає сліди фарбування. Окремі частини одягу були теж розфарбовані та позолочені. Шеренги воїнів стоять в урочистих позах, всі вони на одне обличчя. Це означало, що гвардія персидських царів, що нараховувала 10000 чоловік, ніколи не зменшувалась: на зміну загиблому завжди ставав такий же вправний та відданий воїн, тому загін називався “безсмертним”. Поряд із стрункими рядами гвардійців зображені процесії мідян – воінів-вершників, що ведуть коней, лідійців з кубками та вазами, еламітян з ручною левицею, єгиптян, вавилонян та інших прідкорених народів. Постаті – в різних ракурсах.

Велична “Брама всіх країн” охороняється гопатшахами – крилатими биками з обличчям царя, що походять від асірійських шеду. Тулуби фантастичних створінь видаються вперед на тлі масивних плит. За асірійською традицією вони мають п’ять ніг. Скульптурні зображення випромінюють майже космічну силу.

Цікавим зразком персидськоі скульптури є протоми Персеполя. Одна з них має форму двоголової істоти, схожоі на орла, але з вухами та гривою дикого віслюка – кулана. Між головами протом клались поперечні кедрові балки Інша протома має форму двоголового бика. Пластична мова зображення дуже лаконічна, узагальнена, але виразна. Чіткість форм пояснюється серед іншого і тим, що протоми знаходились високо під стелею ападани. Та ж стилістика притаманна протомі з палацу в Сузах. Вона чудово збереглась включно до позолоти на рогах та копитах биків.

Одним з небагатьох пам’ятників ювелірної справи є чудова бронзова ручка від вази у вигляді крилатого козла. Тварина зображена під час граційного стрибка. Крила, борода та копита позолочені. Задніми ногами козел спирається на пальметку з головою давньогрецького бога Силена.

В 331 році до н.е. Олександр Македонський залишив завойований ним Єгипет, переміг війська Дарія і власноручно почав руйнувати Персеполь.

Мистецтво Стародавнього Єгипту.

Серед рабовласницьких держав, що виникли в долинах великих річок після розпаду родового ладу Єгипет був першою країною, яка досягла дійсної могутності. Велична держава панувала над навколишнім світом і була першою імперією, що претендувала на світову гегемонію в межах відомих єгиптянам земель. Відносна ізольованість Єгипту дала країні можливість існувати та розвиватися у всій своєрідності її культури і без значних зовнішніх потрясінь, характерних для сусідньої Месопотамії.

Давньогрецький історик Геродот назвав Єгипет “даром Нілу” і це визначення підкреслює величезну роль грандіозної ріки в житті країни – ріки, що простяглась на 1000 кілометрів від Асуану до Середземного моря. Слідом за розливом Нілу наставала майже піврічна посуха і єгиптяни змушені були навчитись затримувати воду для землеробства, що було основою господарства. Крім землеробства було розвинене скотарство, мисливство та рибальство. Єгипет дуже багатий на камінь і в будівельній справі камінь рано замінив дорожче від нього дерево. Щодо кольорових та дорогоцінних металів, то золото ввозили в країну з Нубії, мідь видобували на Синайському півострові, а найдорожче з металів – срібло йшло через Фінікію з Малої Азії. Залізо з’являється в Єгипті лише з другої половини Нового царства. .

Уповільнений характер розвитку давньоєгипетського суспільства породив певну консервативність вірувань та культури, канонізацію художніх образів. Єгипетське мистецтво протягом тисячоліть продовжувало зберігати характерні особливості, сформовані в найдавніший період. Водночас, воно розвивалось, набуваючи в різні періоди різних форм. Відносно періодизації розвитку Давньоєгипетської держави слід виділити такі основні етапи:

- Додинастичний період – 4 тисячоліття до н.е.

- Давнє царство – 32 – 24 століття до н.е.

- Середнє царство - 21 – 19 чстоліття до н.е.

- Нове царство – 16 – 12 століття до н.е.

- Пізній час – 11 століття – 332 рік до н.е.

Аналіз специфічних рис давньоєгипетського мистецтва неможливо починати без усвідомлення вірувань та прагнень давнього єгиптянина.

Верховна влада в державі опиралась на принципи непохитності та незбагненності. Це позначилось і на обожненні володарів. В очах єгиптян фараон – розпорядник гігантської ірригаційної системи, від якої залежало життя країни не лише мав необмежену владу, а був богом, що відбилось в титулах “Благий бог”, “Золотий Гор”, “Син, обранець Ра” тощо. Священослужителі вчили: “Бійся согрішити проти бога та не питай про його образ”. Забезпечення царю безтурботного існування за гробом вважалось метою життя всього народу, а мистецтво вважалось засобом забезпечення вічності. Саме у славу царів, в славу непохитних та незбагненних ідей створювалось мистецтво Стародавнього Єгипту.

Безмежна влада фараонів в країні та панування Єгипту над сусідніми племенами та народами ставали все міцнішими. Це ніяк не співставлялось з ідеєю смерті, тимчасовості, зникнення. І виникає віроучення про те, що померлого чекає воскресіння, а могила – лише тимчасовий притулок. Щоб забезпечитити небіжчику вічне життя, необхідно зберегти його тіло та наділити його всім необхідним для життя, щоб дух міг повернутись в тіло, як Ніл щорічно повертається в береги. Тому виникає звичай бальзамування померлих. Але на випадок невдалої муміфікації в гробниці вміщували його двійника – кам’яну подобу померлого, його портретну статую. і скульптор в Давньому Єгипті називався “санх” – той, що дарує життя. Так творчість, що змінює, перетворює видимий світ, набуває в уяві людей магічної влади.

Пристрасне бажання побороти смерть породило дуже розвинений заупокійний культ, що наклав відбиток на все мистецтво Стародавнього Єгипту. Засоби боротьби зі смертю, зокрема надійні погребіння, склепи, споряджені всім необхідним небіжчику скарбом, були привілеєм найзнатніших людей і в першу чергу – фараонів. Таким чином заупокійний культ переплітався з культом обожнення фараона. Це переплетення обумовило основні завдання єгипетського мистецтва. Знайшовши їх вирішення, воно порівняно мало видозмінювалось. Надзвичайно стримане і досконале по завершеній неповторності стилю та могутності, воно вражас величною силою та одухотвореністю.

Додинастичний період.

Мистецтво зведення споруд було провідним у давньоєгипетській художній системі, всі інші види підпорядковувались архітектурі, надаючи образотворчим мистецтвам комплексного характеру. Проте, від найдавнішого – додинастичного періоду пам’яток дійшло дуже мало і все будівництво знаходилось на стадії становлення художніх форм. Ще в четвертому тисячолітті до нашої ери складається віра в загробне існування і формується традиція захоронень. За часів так званої “Другої культури” з’являються прямокутні могили, викладені цеглою та перекриті псевдосклепінням. Наприкінці періоду почали зводити наземні споруди – насипи, зміцнені цеглою з похилим профілем стін / мастаба, тобто, лава/. В мастабах почали влаштовувати культові приміщення з жертовником перед фальшивими дверима.

В мастабах знаходять багато прикрас та глиняних статуеток переважно тварин іноді біля трьох сантиметрів розміром. Цікавими зразками гончарного мистецтва є розписні глеки та тарелі, прикрашені спочатку білим орнаментом по червоному тлу, потім – коричневим по жовтуватому. Зображення відбивають давні землеробські та заупокійні обряди. Велику групу творів складають палетки – тонкі шиферні пластинки для ритуального змішування та розтирання фарб в культових обрядах. Вони мають форму овалів, ромбів чи прямокутників, а іноді – тварин. Як приклад можна навести “Мисливську палетку” або “Палетку Шулік”.

На межі четвертого та третього тисячоліть до нашої ери умови ведення господарства вимагають об’єднання, але воно ще не міцне. Унікальним свідоцтвом подій тих часів може вважатись знаменита шиферна “Плита фараона Нармера”. Темою рельєфів, що прикрашають обидва боки палетки стала перемога правителя Верхнього Єгипта Нармера над Нижнім Єгиптом та створення єдиної держави. Ревним чином плита Нармера може вважатись підсумком попереднього розвитку художньої творчості та першим прикладом сформованого єгипетського стилю. Одна й та ж сама тема повторюється чотири рази. З обного боку Нармер в центрі трощить булавою голову ворожому вождю. Вище царський сокіл тримає на вірьовці голову ворога, що виростає з болота з лотосами – символа Нижнього Єгипта. На звороті вгорі Нармер вже в короні Нижнього Єгипта крокує до місця, де лежать зв’язані полонені. Внизу цар у вигляді бика руйнує ворожу фортецю.Центр плити займає власне утилітарний елемент – круглий отвір для розтирання фарби. Він неперевершено оформлений: фантастичні гепарди, стримувані поводирями, переплелись шиями, символізуючи об’єднання країни. Зображення на палетці характеризують: построчність композиції, підпорядкованість малюнку принципам письма, різномасштабність /фараон в три -чотири рази більший від інших людей/. Та найважливіша риса рельєфів – це вже відпрацьована манера зображення об’єму людського тіла на площині. Художник-писець змушений відмовитись від зображення обличчя анфас та постатей у різних ракурсах, тому що це розірвало б нитку оповідання. Відтепер в живописі та рельєфах Давнього Єгипта обличчя зображують лише у профіль при очах “у фас”; плечі розгортаються анфас, а нижня половина тіла – знову у профіль. Таким чином постать людини повністю розпластується на площині. Ці особливості зберігатимуться в давньоєгипетському мистецтві протягом всього періоду існування, але вперше яскраво виявляються в Давньому царстві. І як анахронізм попередніх часів сприймається зображення в горішній частині палетки голова богині Хатор в повний фас.

Давнє царство.

Цей період був часом формування всіх основних форм єгипетської культури. Найвищого розквіту держава досягає під час панування У – УІ династій. Деспотична влада фараонів, що грунтувалась на земельних володіннях та праці полонених і рабів, підтримувалась обожненням володаря. Все населення нещадно експлуатувалось, особливо у зв’язку з будівництвом храмів та гробниць.

Архітектура. Розвитку будівельної техніки та архітектурних форм , як зазначалось, особливо сприяло зведення царських усипальниць. Бажання ствердити безмежну владу фараона відбилось, передусім, у великих розмірах. Але традиційна горизонталь мастаби перестала задовольняти і гробниці починають зростати по вертикалі. Характерна для єгипетських гробниць форма знаходиться не одразу. Цікавим прикладом усипальниць перехідного періоду є ступінчаста піраміда фараона Джоссера, споруджена у ХХХ столітті до н.е. Вона має сім уступів на зразок зіккуратів Месопотамії і здіймається вгору на 60 метрів. Автором піраміди і навколишніх споруд, що зводились за єдиним планом, був лікар, астроном та мудрець Імхотеп. Цікаво, що тут ми зустрічаєм відтворення в камені системи цегляного та дерев’яного будівництва. Крім того, в заупокійному храмі комплексу вперше з’являється форма колон з папірусоподібою капітеллю, але вони ща на відіграють конструктивної ролі і просто приставлені до стіни. Крім оздоблення колонами та пілястрами храм удекорований полив’яною плиткою та алебастровою облицьовкою. Ще один зразок усипальниць пошукового періоду – піраміда фараона Снофру в Дашурі висотою 100 м.

Період пошуків завершується випрацюванням найдосконалішої форми усипальниць у вигляді геометрично бездоганної піраміди. Для єгиптян піраміда була не лише гробницею, а й мірилом могутності фараона. Сама її форма означала вічність, а співвідношення граней уособлювало красу і гармонію Всесвіту. Тому правила вімірів, креслення планів, розрахунки пропорцій та кутів нахилу складали священні таємниці жреців. Найповніше досягнення єгиптян в цій галузі архітектури втілились в комплексі пірамід в Гізе /ХХІХ – ХХУІІІ століття до н.е./. Це – славнозвісні гробниці Хеопса, Хефрена та Мікеріна, або, як називали їх єгиптяни – Хуфу, Хафра та Менкаура.

Комплекс в Гізе наочно відтворює ідею всепереможої сили, бажання ствердитись у вічності та безконечності. Вони стали свідоцтвом опанування страху смерті і – величі людського генія водночас. Найвищою з пірамід є гробниця Хеопса, що має 146,6 м висоту, довжину сторони основи 233 м площу біля 55 тис. кв.м. За рядом припущень піраміду складено з 2300000 кам’яних блоків вапняку вагою по 2,5 – з тони кожний. За іншими теоріями частину піраміди складає природня скеля. Піраміда була облицьована полірованими вапняковими плитами. Ще стародавні греки віднесли піраміди в Гізе до семи чудес світу, а давнє прислів’я говорить: “Все на світі боїться часу, але час боїться пірамід”. Кожна з пірамід мала невеликий заупокійний храм, куди від неїх вів довгий критий коридор. В храмі Хеопса блоки гранітного перекриття підтримуються квадратними гранітними стовпами. Всередині храму Хефрена – рожеві гранітні стіни, біла вапнякова підлога та чорно – зелені діорітові статуї фараона.

Піраміди наступної – п’ятої династії, що створювались в 27 столітті до н.е., були не більше 70 м заввишки. Зате в цей час будують більше храмів з типовим архітектурним декором: пальиовидними колонами або колонами у вигляді бутонів лотосу чи снопів папірусу. Характерним прикладом є піраміда фараона Снофру в Абусирі. В комплексі від заупокійного храму коридор веде до гіпостильного залу з рослиноподібними колонами, що вже відіграють конструктивну роль.

Скульптура. Невід’ємною частиною комплексу пірамід в Гізе є славнозвісний 57-метровий сфінкс фараона Хефрена. За віруваннями єгиптян особливу сутність фараона втілював сфінкс – кам’яний лев з головою людини, а саме – конкретного володаря, для якого споруджувалась піраміда. Фактично голови сфінксів уявляли собою максимально узагальнені портрети фараонів з царським платком-клафтом та змієм-уреєм на голові. Сфінкс був покликаний охороняти піраміду, викликаючи своїм виглядом священний жах у всіх людей. Сфінкс Хефрена витесаний із скелі висотою 25 та довжиною біля 50 метрів і його величезні, широко розплющені очі були спрямовані в таємничу безмежність поверх земного світу, охороняючи вічний спокій володарів життя і смерті.

Заупокійний культ давньоєгипетського суспільства визначив появу портретної скульптури як провідного жанру. Одноманітність спокійних, нерухомих поз статуй, що сиділи або стояли, характерні для них одні й ті ж самі атрибути, умовне розфарбування тіл /жіночих жовтою, а чоловічих цеглястою фарбами, волосся чорним, а одяг білим кольорами/ та інкрустовані очі - все це диктувалось вимогами культу, оскільки статуї були призначені для вічного життя душі померлого. Єгипетський портрет завжди гранично узагальнений, не має в собі нічого випадкового, скороминущого. Статуї не розраховані на обхід, вони притулені спиною до фону, цілком фронтальні. Суворо дотримується абсолютна симетрія і урівноваженість лівої та правої частин.

Характерною рисою єгипетської скульптури є її геометризм: відчуваються грані блоку, з якого статуя висікається Різноманітність композиційного рішення постатей невелика. У чоловічих статуй, що стоять, ліва нога висунута вперед, руки опущені вздовж тіла, або одна спирається на посох. В жіночих постатях обидві ноги – разом, права рука – вздовж тіла, ліва зігнута на талії. Шия майже відсутня, а проміжки між руками та тілом і ногами не висверлені, а зафарбовані в умовний сірий колір “порожнечі”. Немає ні випадкових поз ні настроїв, всі деталі відкидаються. Проте, в цих вузьких рамках узагальнених, велично монументальних форм створюються віразні та цікаві портретні образи. До першої половини та середини третього тисячоліття до н.е. відносяться такі пам’ятники як статуя фараона Хефрена з Каїрського музею, статуя царевича Каапера. Останній твір, вирізьблений з дерева, має ще одну назву – “Сільський староста”. Так назвали скульптуру селяни, що приймали участь в розкопках в минулому столітті. Стверджуючи, що статуя дуже схожа на їхнього сільського старосту, вони тим самим виявили максимальну типовість образу, що зберігся протягом тисячоліть.

Надзвичайно характерним прикладом круглої скульптури Давнього царства є парна композиція царевича Рахотепа та його дружини Нофрет. Подружжя сидить в урочистих позах, постаті зігнуті на стільяцх-тронах під прямими кутами. Яскрава поліхромія посилює виразність образів та надає їм певного динамізму. Особливим різновидом нормативної портретної композиції сидячої постаті є статуя писця Каї. Це єдиний варіант єгипетського портрету, де людина зображена, так би мовити, за роботою. Але і тут ми маємо справу з трактовкою , виразом обличчя, що уособлює непорушний спокій вічності. Дещо конкретніший, але також сповнений величі образ зодчого Хесіри відтворено в дерев’яному рельєфі. Вирішений в класичному варіанті композиційної “розпластаності” постаті на площині, портрет молодого чоловіка з царської родини – лише представники сім’ї фараони мали право стати архітектором – вражає мужньою красою і справжньою невимушеністю.

Окремий розділ давньоєгипетської скульптури – так звані ушебті: дуже невеличкі статуетки, що зображують простих людей за роботою. Вони призначались для захоронень і мали відігравати роль прислуги небіжчика в потойбічному житті. Ці пам’ятки дрібної пластики відзначаються набагато більшою різноманітністю та невимушеністю композицій, реалістичністю деталей

Живопис. Рельєфи та розписи Давнього царства мають оповідний характер, зображення відтворюють різні моменти дійсності в часі – “кадри діафільму.” Це підкреслює зв’язок рельєфів та живописних композицій з письмом. В цих пам’ятках немає лінейної та повітряної перспективи, все чітке і графічне. Фігури різномасштабні і підпорядковані канону. Щодо барвного діапазону стінописів, то фарби умовні, в палітрі переважають тертий малахіт та лазурит, червона та жовта охри.

Середнє царство.

Фактично, ця доба тривала лише двісті років і правили країною протягом 21 – 19 століть фараони ХІ та ХІІ династій. Перед тим – між Давнім та Середнім царством – тривав довгий період смут і розбрату. Велична держава розпалась на окремі території – номи. В результаті фараони втрачають частину земель і багатств, а вельможі-номархи набувають значної самостійності. Це супроводжується повстаннями селян та рабів. Боротьба між номами в 21 століття завершуються перемогою Фів і жреці засновують нову, ХІ династію.Нове об’єднання було обумовлено необхідністю державного управління зрошувальною систмою для успішного розвитку землеробства. Нові правителі, бажаючи поповнити казну, розпочинають загарбницькі війни в Нубії, Сирії та Палестині. Набагато зростає роль середніх класів.

Значні зміни спостерігаються в ідеології Середнього царства. З’являється невіра, що відбито в знаменитому папірусі “Розмова розчарованого із своєю душею”. Для зміцнення віри в заупокійний культ вводиться моральний момент – суд Осиріса, а сам культ розповсюджується на середні прошарки населення. Значні досягнення мають місце в наукових знаннях. В математиці підраховують поверхню кулі, в медицині – встановлюють провідну роль мозку в організмі людини. В мистецтві зміцнюється реалістична тенденція. Фараони, як і раніше, обожнюються, але гробниці вже роблять мншими, іноді висікаючи їх в скелях, або ж юудуючи з цегли. Зате особи царів звеличуються встановленням їх статуй в храмах та під відкритим небом.

Архітектура . Як зазначено, гробниці Середнього царства уявляють собою невеликі піраміди з заупокійним храмом, коридором та входом у долині. В свій час вони облицьовувались вапняковими плитами, але всі захоронення з часом зруйнувались. Найзначнішою спорудою доби був заупокійний храм Ментухотепів ІІ та ІІІ. Від долини до храму вела мурована дорога із стінами. Центр гіпостильного залу займала піраміда, що “виростала” з даху. Сам дах підтримували три ряди восьмигранних стовпів. Зовні зал оточувала з трьох боків відкрита галерея на прямокутних стовпах. Позаду гіпостилю – відкритий двір, частково вирублений в скелі. Безпосередньо усипальниця знаходилась у таємноиу сховищі, а не в піраміді. Храм і дорогу прикрашали монументальні зображення та рельєфи царів. Особливим пам’ятником тієї доби є місто Кахун поблизу Фаюма. Залишки споруд дозволяють визначити, що місто чітко розподілялось на райони за соціальними ознаками: знаті, середніх класів, рабів. Нововведенням в архітектурні ансамблі доби стало оформлення входу до храму пілонами, а також - свт–новлення перед ними обелісків, “кам’яних голок”, що символізували сонячний промінь.

Скульптура. Живопис. Портретні композиції Середнього царства стають загалом більш конкретними. Зберігаючи велич образу, зображення фараонів відтворюють реальніший характер. Як і раніше, спостерігається диференціація трактовки в залежності від призначення статуї. Так, певну м’якість характеру, навіть ліризм, можна бачити в статуї Аменемхета ІІІ в Ермітажі. Навпаки, образ владної, цілеспрямованої людини, дійсного воєначальника постає перед нами в голові Сенусерта ІІІ. Типовим зразком скульптурного рельєфу того періоду може бути стела вельможі Хунена, де він зображений з дружиною. Ще виразнішими стають численні ушебті.

Особливою сторінкою мистецької спадщини Середнього царства можуть вважатись стінописи гробниць знаті. Специфікою давньоєгипетських стінописів є їх підкреслена інформаційність. Змальовуючи ту чи іншу подію, явище, враження навколишньої дійсності, митці швидше фіксують те, що вони про це знають, ніж те, що бачать. Це, зокрема, відчутно в розписах знаменитих гробниць в Бені-Хасані. З одного боку, перед нами повстають чудові сцени природи, полювання тварин тощо. Але кожна композиція характеризується значним рівнем стилізаціі – в деревах зображується окремо кожен листочок, виписується кожне пір’ячко птаха або волосинка в хутрі кішки, набуваючи певних рис орнаменталізації.

Перша половина Нового царства./ХУІІІ династія, 16–15с.до н.е./.

Наприкінці доби Середнього царства знову спостерігається різке послаблення централізованої влади. Ситуація ускладнюється тим, що територію країни захоплюють в 1700 р. до н.е. племена гіксосів, що знаходились в Єгипті біля ста років. Вигнав гіксосів та об’єднав всі землі в єдину державу Яхмес І – перший фараон нової ХУІІІ династії. Фараони цієї фівфанської династії знову розглядають всю територію Єгипту як свою власність. Влада їх стає все міцнішою і вони титулуються як “сини бога Амона по плоті їх”. Водночас, значно зростає роль жреців, що поступово призводить до протистояння цих гілок влади. Для цієї доби характерні і суспільні зміни. Так, в добу Нового царства вже запрягали коней в бойові колісниці, мали постійне військо і приводили в Єгипет полонених з далеких азіатських країн. Світ вже не був обмежений долиною Нілу. Активно зростає каста чиновництва і фараони прагнуть спиратись на широкі верстви рабовласників.

Активний торговий і культурний обмін з Сирією, Критом, Межиріччям обумовлює проникнення нових рис в єгипетське мистецтво. Крім того, значне збагачення суспільства в результаті загарбницьких війн формує нові смаки, потяг до розкоші, що відбивається в зростанні пишності, величності увсіх видах мистецтва, особливо – ужитковому.

Архітектура. Гробниці фараонів Нового царства відділяються від заупокійних храмів. Гробниця перетворюється на тайник, що складається з коридору, комори, приміщення для саркофагу та кімнати для каноп. Невід’ємним елементом цих поховань є розписи, пов’язані з заупокійним культом. Поховання розташовувались переважно в штучних печерах таємничої Долини царів, а запорукою вічного блаженства фараонів тепер вважаються їх грандіозні заупокійні храми.

Однією із найзнаменитіших споруд серед заупокійних комплексів є Храм цариці Хатшепсут в долині Дейр ель Бахрі поряд із порівняно скромним храмом Ментухотепів доби Середнього царства. Цей ансамбль спорудив в кінці ХУІ століття до н.е. архітектор Сенмут для видатної постаті історіі Стародавнього світу – жінки-фараона. За часів правління Хатшепсут країна ще більше зміцніла, що позначилось на масштабах храму. В основі комплексу три тераси одна над одною, з’єднані між собою пандусами. Фасади висічених в скелі залів оформлені прямокутними та багатогранними стовпами. тераси прикрашені були ставками та садами. Замість піраміди, як це має місце в храмі Ментухотепів – відкритий двір. Рельєфи, що прикрашають храм Хатшепсут, присвячені переважно подорожі в країну Пунт /узбережжя Червоного моря/. Приміщення оздоблені також 200 статуями цариці. Підлоги храму були викладені золотими та срібними плитками, двері інкрустовані бронзою. Вздовж дороги, що вела до храму, розміщена алея сфіексів з обличчям Хатшепсут.

Заупокійні храми тепер присвячуються не лише фараонам, а й богам. Особливою пошаною користуються храми бога Амона і спорудження та оздоблення цих комплексів триває протягом століть. В часи нового царства храми складались з розлогих дворів, що вміщували великі натовпи простих людей та залів, призначених для знаті. Для храмів характерним є розподіл на три частини, що розташовані по горизонтальній осі: відкритий двір, оточений колонадою, колонний зал та святилище. Гігантські колони та могутні архітрави підтримували перекриття гіпостилю, що мав більш високий середній прохід – для освітлення. Колони рослиноподібні – переважно у вигляді снопів папірусу. Стіни прикрашались релєфами з сценами царських полювань та битв. Фасади храмів були звернені до Нілу і від берега вела спеціальна дорога процесій. Будівництво гігантських храмів, головною частиною яких були багатоколонні зали, обумовлює удосконалення конструктивної та художньої тектоніки стоєчно-балкової системи споруд і формуванню египетського архітектурного ордеру. Основні елементи ордеру – опори та перекриття з кам’яних блоків – доповнюються членуваннями та деталями. Об’єктом особливо ретельної художньої обробки чстає колона як найвиразніший елемент ордеру.

Найвизначнішими храмовими комплексами Нового царства стали споруди в Карнаці та Луксорі. Характерно, що ці комплекси розбудовувались в кілька етапів. Так, Луксор будувався найактивніше за часів панування Аменхотепа ІІІ та Рамзеса ІІ. Обидва ансамблі зведені на правому березі Нілу поблизу Фів і уславились своїми розмірами та декором. Головна вісь карнакського храму розташована перпендикулярно Нілу, а храму в Луксорі – паралельно. Комплекси з’єднані між собою алеєю бараноголових сфінксів. В Карнаці колони мають висоту 20,4 метрів, а діаметр кожної колони – 3,57 метри. В центральному гіпостильному залі налічується 134 колони, скомпонованих в 16 рядах. Не менш величним є і Луксорський комплекс. В ньому – молельні із статуями богів в глибині споруди і два двори з портиками. В першому парадному дворі 14 центральних рослиноподібних колон мають висоту понад двадцять метрів.

Наприкінці 15 століття до н.е. на околиці Фів зводиться заупокійний храм фараона Аменхотепа ІІІ. Як і всі храми він був оточений стіною і звернений вбік Нілу порталом, фланкованим двома баштоподібними пілонами. Перед пілонами - дві колосальних двадцятиметрових статуї фараона на троні, витесані з цільних блоків червонуватого піщаника. Греки пізніше назвали їх колоссами Мемнона. Обидва колосси в однакових суворих позах мали видовжені обличчя та мигдалевидні очі Аменхотепа ІІІ. До-речі, очі статуй знаходились на висоті сучасного п’ятиповерхового будинку, а по руці могла гуляти людина. З трьох боків храм оточений ровом з водою, а з четвертої – західної сторони - широка дорога, обрамлена двома рядами сфінксів фараона, вела до причалу.

Скульптура. Значна кількість пам’яток належить храму Хатшепсут. Можна виділити два типи портретних статуй цариці. Великі / 5 – 8-метрові/ композиції мають більш узагальнений характер, а статуї з центральної молельні дуже тонко і м’яко передають зовнішність Хатшепсут. В цих роботах знову відсутня певна безпосередність, яка мала місце в портретах Середнього царства. Натомість. посилюються вишуканість та деоративність. Постаті постають перед нами вже не у вигляді гладеньких полірованих об’ємів, а вкриваються тонкими складками одягу, кучерями перук тощо. тими ж рисами позначені гранітні сфінкси з владним обличчям Аменхотепа ІІІ. З одного боку ми бачимо ідеального бога-царя, позбавленого вікових прикмет. З іншого боку йому надано неповторну зовнішність Аменхотепа – видовжене обличчя, вузькі очі під прямими бровами, опукле підборіддя. Круглясті форми сповнені певної доброзичливості, відповідаючи популярному титулу “благий бог”, проте очі дивляться перед собою досить пронизливо. Пластичний образ доповнюється ієрогліфічними написами, яким надавали магічного смислу. На сфінксах Аменхотепа ІІІ смуги письмен з різноманітною пишною титулатурою охоплюють всі чотири боки скульптури. Надзвичайно цікавим пам’ятником скульптури цієї доби є кубістична портретна статуя вельможі Сенмута.

Особливої вибагливості та витонченої декоративності досягає в період першої половини Нового царства декоративно-ужиткове мистецтво. Художні ремесла вражають технічною довершеністю та складною тощо, - трактовані як постаті танцюристок, оголених пловчинь з образністю. Достатньо згадати знамениті твори –туалетні ложечки, ручки люстерок лотосами, птахами, граційних служниць. Ці ж риси розкішної оздобності притаманні розписам доби. Найчастіше зображуються сцени бенкетів, учт, де численні служниц, танцюристки та музикантки зображуються вже в різних ракурсах, в той час як головні персонажі ще трактуються згідно канону. Як приклад можна згадати розписи гробниці вельможі Рехміра.

В цілому мистецтво часів правління фараонів Тутмоса ІУ та Аменхотепа ІІІ можна розглядати як певний підготовчий етап, де загальне слідування канонам поєднується з певними реалістичними моментами. Але небачений в давньоєгипетській художній спадщині розквіт реалізму спостерігається в епоху панування уславленого сина Аменхотепа ІІІ – Аменхотепа ІУ, відомого як Ехнатон. Цей період називають амарнським.

Мистецтво Тель-Амарни.

Ще наприкінці ХУ століття до н.е. концентрація величезних багатств в руках фіванських жреців храмів Амона призводить до їх зміцнення і протиставлення царській владі. Ехнатон вступив у боротьбу із жрецями і виявив себе як сміливий релігійний реформатор. Зокрема, він анулював численний пантеон давніх богів і замінив їх єдиним новим богом Атоном – сонячним диском. Фараон-реформатор закрив всі старі храми, зрікся свого імені, пов’язаного з ненависним Атоном і залишив традиційну столицю Єгипту – Фіви. За його наказом будується нова столиця – Ахетатон, тобто, “Небосхил Атона”.

Різкі історичні зміни позначились на культурному житті, що відзначалось в цей період /перша чверть ХІУ століття до н.е./ розривом із тисячолітніми традиціями. Так, замість уживаної в офіційних випадках класичної давньої мови і в документах і в літературі використовується жива розмовна мова. Змінюється і оточення фараона. Тепер царя оточують представники середніх верств єгипетського суспільства, що мають свій світогляд і, зокрема, значну увагу приділяють питанням моралі. Моральний аспект відіграє велику роль і в релігійно-філософській концепції розробленого Єхнатоном культу одного бога. Прихильники Атонівського культу поклонялись не таємничим незнаним богам, а реальному сонцю, що сприймалось як життєдайна творча сила. Єхнатон запровадив легкосприйнятний символізм для вираження своїх релігійних принципів. Промені сонця-Атона зображувались у вигляді рук, що тримають ієрогліфи життя. В яскраво-виразних гімнах оспівувалась благодатна діяльність сонячного диску. Значні зміни торкнулись і образотворчого мистецтва.

Архітектура. Нові принципи містобудівництва характерні для Ахетатона. Для свого експерименту Ехнатон вибрав територію в 15-му номі Верхнього Єгипту. Всього за кілька років на пустому місці на східному березі Нілу виросло чудове місто. Чотирнадцять величних стел, висічених на стрімчастих скелях, визначили кордони нової столиці включно з земельними угіддями, які повинні були годувати населення. Руками досвідчених архітекторів та будівельників зводились храми нового бога, палаци царя і його дружини, будинки знаті, ремісничі квартали. Місто потопало в пишній зелені. В горах, що оточували місто, висікались гробниці для сім’ї фараона та знаті і стіни цих усипальниць прикрашались чудовими розписними рельєфами із панорамою міста, сценами з життя двору, релігійними службами тощо.

Єхнатон зводить в новій столиці, яку поклявся ніколи не залишати, п’ять святилищ Атона. Новий культ обумовив зміни в храмовій архітектурі. Поскільки поклонялись сонцю, то служби проходили під відкритим небом і храми вже не потребували грандіозних напівтемних колонних залів з таємничими сутінками та святилищ для статуй божеств, як і самих статуй. Проте, певною мірою в цих храмах використовуються і тисячолітні засади традиційної культової архітектури. На жаль, після смерті Єхнатона та поразки його прагнення утвердити монотеїстичну релігію, суперниками_нащадками цього фараона було знищено місто і всі його споруди

Скульптура. Головною ознакою нових художніх смаків і вимог стало прагнення відобразити навколишній світ в якомога правдивіших образах. Для рельєфних композицій і розписів стають характерними побутові сцени, пейзажі, зображення повсякденного життя царської сім’ї. Особливо показовим було абсолютно незвичне для традиційної офіційної портретної скульптури зображення самого фараона. Ці зміни виявляються при порівнянні ранньої портретної статуї Ехнатона ще як Аменхотепа ІУ з його зображеннями амарнського періоду. В раннній роботі безумовна портретна схожість поєднується з узагальнено-канонічною трактовкою образу. Пізніше Ехнатон постає без ідеалізації – хворобливо-кволим, із малопривабливими рисами обличчя, але сповненим внутрішньої сили і одухотвореності.

Спочатку певною мірою раптова відмова від канонів призвела до дещо гротескового підкреслення портретних рис в скульптурі Амарни. Проте, дуже швидко цей вид мистецтва досягає небаченого розквіту. Про досягнення цих часів свідчать численні пам’ятники, знайдені при розкопках Ахетатона /Амарни/. Багато творів було знайдено в скульптурних майстернях, зокрема – майстерні прославленого Тутмеса. Саме тут були відкриті всесвітньо відомі портрети самого Ехнатона та членів його сім’ї. Всім пам’яткам цієї групи притаманна спільна риса – уміння створювати повні життя образи. Надзвичайно цікавими знахідками скульптурних майстерень Амарни е незавершені роботи з чорними позначками, що намічають подальший шлях обробки та гіпсові відливки із портретних масок.

Найуславленішими творами амарнського періоду є, безумовно, портрети дружини Ехнатона – цариці Нефертіті. Один із знайдених портретів виконаний в натуральну величину із розфарбованого піщаника і захоплює як завершеністю форми так і збереженістю. Та особливо вражаючою є невелика - 19 см заввишки – голівка Нефертіті, що призначалась для її статуї. Обличчя молодої жінки сяє чудовою вродою і ніби випромінює життя. Бездоганний обрис обличчя, ледь усміхнені чарівні вуста, гнучка довга шия, м’яка лінія щік – вражають тонким моделюванням і виразом легкої, мінливої задумливості. Голова цариці незакінчена: не завершені вуха, не вставлені очі, які за традицією повинні були інкрустуватись. Тому майстер не обробив очі, а лише обвів їх чорною фарбою. На голову молодої жінки повинна була бути вдягнена висока царська тіара, для чого зверху голови залишено виступ. Проте, можливо саме завдяки такій незавершеності портрет справляє незабутнє враження і цілком слушно вважається неперевершеним шедевром єгипетського мистецтва.

Крім названих творів в майстернях знайдено унікальну для єгипетського мистецтва невелику статуетку вже немолодої оголеної Нефертіті на повний зріст, численні портрети і статуетки дочок Ехнатона та Нефертіті, самого фараона та інші чудові, хоч часом незавершені пам’ятники.

На жаль, реформи Ехнатона, як зазначалось, не мали успіху. Після смерті фараона його нащадки – передусім родич і чоловік старшої дочки принцеси Анхесетпаатон юний фараон Тутанхамон – повинні були повернутись до попередніх порядків. Столиця фараона-єретика була вщент зруйнована. Проте, в недовгий період правління Тутанхамона культи Атона і Амона ще співіснували: Амон був офіційно об’явлений верховним богом Египту, а Атон був ним фактично. Та вже після раптової смерті вісімнадцятирічного Тутанхамона його наступник Хоренхеб заборонив навіть згадувати своїх попередників. Але в історії мистецтва ім’я Тутанхамона уславилось завдяки знайденій в 1922 році Г.Картером його гробниці – єдиному в історії країни непограбованому царському похованню. Знахідка гробниці була сенсаційною: величезна кількість матеріально і художньо безцінних творів скульптури та ужиткового мистецтва побачила світ.Серед них- знаменита золота погребна маска фараона, трон , вкритий листовим золотом і сріблом з чудовими розписами та інкрустацією, статуетки священних тварин, світильники тощо. Всі твори скарбниці Тутанхамона позначені рисами амарнсього мистецтва.

Мистецтво другої половини Нового царства.

В ХІУ – ХІІ століттях до н.е. Египтом правлять фараони ХІХ династії. Цей час позначений політичною та економічною стабільністю, зміцненням влади фараонів. Країна збагачується в результаті завойовницьких походів Сеті І та Рамзеса ІІ в Передню Азію та Нубію. Боротьба із кастою жреців продовжується. Особливо послідовно прагнув послабити їх Рамзес ІІ. Номінально під час його правління столицею краіни залишались Фіви з їх численним духовенством та храмовими комплексами, але фактично центром було рідне місто фараона – Таніс.

Архітектура. В другій половині Нового царства досягає досконалості класичний тип єгипетського храму, яскравим прикладом якого може бути храм Хонсу, збудований в Карнаці в ХІІ століття до н.е. Відносно планування він поділяється на чотири частини: вхідну групу з алеєю сфінксіфїв та монументальними, розкішно оздобленими пілонами, двір, оточений колонадами /перистиль/, гіпостильний зал та святилище з вівтарем, що завершує вісьову композицію храму.Фактично, храм розрахований не на сприйняття з відстані, як піраміди, а на впив на людину з усіх боків. Продумана просторова організація має на меті поступово та активно впливати на психіку в процесі руху відвідувача по осі храму з чередуванням світла і темряви, важких кам’яних мас та легких контурів рельєфів, поступовим зниженням висоти тощо.

Водночас, продовжується спорудження скельних усипальниць. Храм Рамзеса ІІ в Абу-Сімбелі висічений в Нубійських скелях на березі Нілу. Храм відкривається могутньою пілоноподібною поверхнею-фасадом, перед яким сидять чотири висічених в моноліті скелі 20-метрові скульптури фараона та богів. В центрі цього пілону – вхід, що веде до храму з класичною схемою наземної композиції: зал з двома рядами осирічних стовпів; від нього в товщу скелі відходить кілька тонелеподібних погребних камер та гіпостильний зал із святилищем, яке відстоїть від входу на 55 м. Храм орієнтований на схід таким чином, що лише раз на рік сонце, що сходить, освітлює на одну мить вівтар в глибині підземелля. Оскільки храм попав в зону затоплення Асуанського моря, то за рішенням ЮНЕСКО він був розпилений на блоки і перенесений в інше місце, де втратив певні якості.

Скульптура. Живопис. Для творів цієї доби характерна ідеалізація образів та пишна оздобність. Проте, відчутний і відгомін амарнської епохи. Про це свідчить чудова статуя Рамзеса з Туринського музею. Ознакою цих часів стала велика кількість рельєфів світського змісту на зовнішніх стінах та пілонах храмів. Як приклад можна навести рельєф із Мемфіса. Чудовими творами дрібної пластики можна вважати статуетки жреця Аменхотепа та жриці Раннаї. Поступово – в скульптурі танісського періоду – з’являється архаїчна позбавленість життєвості, відродження стилю Давнього царства.

Надзвичайною декоративністю відзначаються і розписи цих часів. Так, справжньою урочистістю приваблюють чудові композиції з гробниці цариці Нофрет.

Пізній час.

З 11 століття до н.е. Египет остаточно розпадається – спочатку на дві частини із центрами в північному Танісі та південних Фівах, а потім - на окремі на окремі номи, лише іноді об’єднуючись на короткий час. Це – період поступового і все більшого занепаду і ослаблення колись могутньої імперії. Все це не сприяло створенню нових художніх напрямків і високоякісних творів в мистецтві. Тісний зв’язок з релігійними культами завжди забезпечує майстрів замовленнями і створюються технічно досконалі, але підкреслено звернені до минулого речі. Останнім досягненням мистецтва Пізнього часу слід вважати споруди в новій столиці – Саїсі, що розташувалась ближче до Середземномор’я. Серед кращих культових пам’ятників доби виділяється храм бога Гора в Еффу. Тут при загальній традиційній схемі по новому вирішена композиція перистильного двору. В елліністичну епоху мистецтво Египту зазнає кардинальних змін, пов’язаних із впливом нової культури.