пальчевский

сто зустрічається в тренувальній практиці спортсменів, які готуються до змагань. Вирази на кшталт «Спочатку я повинен перемогти його у своїй

душі» давно відомі широкому загалу.

Причина невдач на шляху до самого себе найчастіше буває одна: Блукаємо, шукаючи себе.

Зриваємося над обривом міри, Мабуть, тому, що небо голубе У глибинні душі без сонця віри.

(С.Пальчевський)

Соціальному педагогу в процесі десуґестування клієнта від наплас$ тованих уявлень про межі його можливостей необхідно спиратися, на$ самперед, на ситуації успіху в попередніх референтних групах. За межа$ ми таких успіхів можна допуститися гіркого прорахунку. Ситуація заз$ найства, перестрибування через «щаблі» до успіху нерідко породжують дилетантизм, різноманітні каверзні ситуації, розчарування у власних можливостях. Не так уже й рідко в житті зустрічаються «поети», «вина$ хідники», «кінозірки», «художники», які «не відбулися». Тому, присту$ паючи до десегуґестування клієнта, соціальний педагог повинен зважа$ ти наскільки є для цього підстави. Не менш важливою уже в самому про$ цесі десуґестування є психологічна підготовка підопічного до перебо$ рення невдач, поразок, різноманітних каверзних ситуацій. Адже кожна невдача чи поразка – це багатий матеріал не тільки для аналітичної інте$

лектуальної діяльності, а й для самовдосконалення, поліпшення май$ стерності у вибраній галузі діяльності.

Головним же завданням соціального педагога у процесі десуґесту$ вання є виведення клієнта на процес самодесуґестування. Для того ж, щоб навчитися самостійно звільнятися від негативних суґестивних ком$ плексів, треба освоїти відповідну філософію власного життя. Спираю$ чись на здобуті знання, насамперед, на розглянуті раніше філософські основи соціально$педагогічної діяльності, власний житейський досвід, соціальний педагог повинен допомогти у цьому клієнту. Важливо в по$ трібний момент вчасно забезпечити його потрібною інформацією.

На основі розуміння свого місця в суспільстві, зміни уяви про межі власних можливостей, відчуття відповідальності за самого себе перед світом за реалізацію власної інтенційної неповторності слід підвести підопічного до формування власної позиції в житті, яка дала б можливість розвинути рефлекс цілі. Однак сформувати такий рефлекс без відповід$

них змін у рефлексі свободи неможливо. Цей рефлекс відкрив І.П.Павлов у тварин, яким властива психічна діяльність. Кожна тварина може задо$ вільнити певну свою потребу різноманітними варіативними видами цілеспрямованої діяльності. Однак ці потреби виступають у певній су$

бординації. Є найважливіші, є менш важливі. Згідно з цією субордина$ цією визначена наявність деяких загальних закономірностей усіх видів

цілеспрямованої діяльності. Це означає, що вибір варіативних видів дії, як правило, здійснюється відповідно з цими закономірностей. Якщо через

певні обставини тварина не може продовжити свою діяльність за згада$ ними закономірностями, то це, будучи порушенням її рефлексу свобо$

ди, завжди викликає в неї негативні емоції. Рефлекс свободи примушує її повернутися до тієї діяльності, яка відповідає йому. Це призводить до

того, що тварина кидає всі сили на те, щоб досягти цієї мети.

Такий рефлекс свободи притаманний і людям на всіх етапах їх істо$ ричного і онтогенетичного розвитку. Філософ В.С.Лутай з приводу цьо$ го вважає, що в ті історичні періоди, коли панували вищі духовні цінності,

кожна людина, як правило, підкоряла майже всі свої індивідуальні інте$

реси тим суспільним, які були обов’язковими у відповідному типі світог$ ляду і з якими індивідуальні інтереси вступали в суперечність. Це не

порушувало її рефлексу свободи, позаяк вона змалку виховувалася саме на розумінні такого співвідношення загальних та індивідуальних інте$

ресів. «Певна річ, – зауважує В.С.Лутай, – і сучасна людина підкоряє деякі свої інтереси загальним. Але оскільки зараз вона виховується на

основі суттєво іншого світоглядного підходу, в якому найважливіше зна$ чення має принцип пріоритетної ролі інтересів окремої людини, то ви$

мога підкорення останніх якимось загальним інтересам набагато часті$

ше входить у суперечність з її рефлексом свободи і тому викликає опір як окремої людини, так і будь$якої їх групи» (Лутай В.С. Філософія сучас$ ної освіти. – К.:Центр «Магістр$S», 1996. – С.187). Однією з таких при$ чин, на думку автора згаданого посібника, є відсутність, насамперед, у молоді нового сформованого типу світогляду, в якому була б подолана та властивість рефлексу свободи, яка призводить людей до поділу на «своїх» і «не своїх». Другою – поширення поглядів на таку свободу, яка звільняє

особистість від обмеження абсолютної етики – загальних і необхідних для всіх людей етичних принципів, які складають систему вищих духов$

них цінностей. Третьою – намагання значної частини людей, передусім,

задовольнити ті чуттєві потреби, які досить близькі до «інстинктивно$ емоційних потреб тварин чи первісних людей».

Зважаючи на такі принципи, можна дійти висновку, що формування рефлексу свободи, який певним чином визначає рефлекс цілі, можливе в

умовахгармонійногопоєднаннязагальносуспільнихтаіндивідуальнихінте$ ресів лише тоді, коли дотримуватися таких принципів:

1)Орієнтація на непорушність абсолютної етики;

2)Вихованнясвітогляду,заякимлюдинавчитьсявідчуватисебенетільки

вближньому,айудалекому.

3)Визнання найвищою особистою самоцінністю самовияв у певному видідіяльностісвоєївнутрішньоінтенційноїнеповторності,якареалізується на користь загальносуспільним інтересам.

Утакомувипадкувсформованомурефлексісвободинапершомумісці стоятиме,образнокажучи,особиста«справажиття»,якійбудутьпідкорені, насамперед,тіскладовіцьогорефлексу,щовипливаютьізщойновиявлених принципів.

Подібнаструктурарефлексусвободинесформуєтьсядотогочасу,поки людина не відчує органічну потребу в улюбленому виді діяльності, яка по$ чинає складати основний зміст її життя, головні його насолоди та радощі, колисампроцестакоїдіяльності нерідковводитьузонудомінанти.

У психології домінанта (від лат.dominanas – пануючий) – тимчасово пануюча рефлекторна система, яка обумовлює роботу нервових центрів у певний момент і цим самим надає поведінці відповідної спрямованості. Як пануюче вогнище збудження, домінанта накопичує імпульси, що над$ ходять у центральну нервову систему, одночасно гасячи активність інших центрів. Цим пояснюється системний характер і цілеспрямованість по$

ведінки певного індивідума, яка, будучи рефлекторною за типом, водно$ час є активною, а не реактивною. За певних умов у стані домінантного збудження нервові ресурси тканини не тільки не виснажуються, а, нав$ паки, зростають.

Коли в роботу він пірнав, То навіть їсти забував, І слово радісне «робота» Ряхтіло, наче позолота У храмі, де палання свіч З душі зганяло хвору ніч.

(С.Пальчевський)

Таким чином, у ході формування доцільного рефлексу свободи, який визначальним чином вплине на формування цілі, соціальному педагогу

необхідно виходити з позицій,які відкидають будь$яке нав’язування зовні певних коректив, натомість слід, щоб такі корективи визріли як резуль$ тат збудження дії внутрішніх механізмів самоорганізації та самоспря$ мувння клієнта. Ці ж механізми допоможуть увійти в зону індивідуаль$

ної творчості й відчути опору в розв’язанні тих нетрадиційних завдань, на які, хочемо ми того, чи ні, постійно виводить нас життя.

Соціально$педагогічну діяльність, яка спрямована на створення відповідних умов та сприяння саморозвитку особистості клієнта у за$

гальних рисах графічно можна відобразити так (див.схему1):

Таким чином, розв’язання однієї з найголовніших проблем соціал$

ізації – повноцінного розвитку особистості в умовах гармонізації індив$ ідуальних та особистісних інтересів можливе тільки на шляху до автен$

тичного життя, який пролягає через пробудження в людині потенцій$

них до певного часу дрімаючих можливостей осягання структур та еле$ ментів справжнього людського існування, усвідомлення власної непов$ торної самобутності, зосередження людиною сил та енергії для розриву

кайданів відчуження від самої себе. А це потребує мудрості та внутріш$

ньої мужності від обох: соціального педагога і його підопічного.

... Народжуємось ми біля землі.

Вершин своїх осяяних не бачим. І тільки в снах, у голубій імлі

Вони нас кличуть і за нами плачуть. Навпомацки ідем, бува, до них.

У хаос буднів клиниться дорога, І не спиня нас оклик прірв рудих,

Бо шлях до себе, то є шлях до Бога.

(С.Пальчевський)

Для соціального педагога не має якогось єдиного трафарету у співпраці з клієнтом. Кожна людина унікальна. Але, використовуючи синергетичну методологію, поєднуючи у своїй діяльності знання найза$ гальніших закономірностей розвитку людини як складно організованої

системи з емпіричним вивченням її як об’єкта прикладання власних зу$ силь, можна вивести цю людину на позиції усвідомлення свого місця та

значення в суспільстві та всесвіті.

Представлений у цьому підрозділі підхід до проблем соціалізації спря$ мований на те, щоб соціалізація чи то окремої людини, чи певної групи

людейвідбуласяувсіхвимірах–по«вертикалі»іпо«горизонталі».По«вер$ тикалі» – від «індивіда» через «особистість» до «індивідуальності». По «го$ ризонталі» – від відношення «я $ я» до відношення «я $ універсум». Оскіль$ ки лише така людина здатна розв’язати глобальні проблеми людства, які загрожують існуванню його фізичних і екзистенціальних основ.

Питання і завдання

1)Уякомунапрямінеобхідноспрямовуватипроцесисоціалізаціївнай$ ближчі два$три десятиліття?

2)Проблема вихідної точки соціалізації в сучасних науково$експе$ риментальнихдослідженнях.

3)Два протилежні напрями в соціалізації людини.

4)Роль і місце імпресингів у самореалізації людини згідно своєї внутр$ ішньоінтенційноюспрямованістю.

5)Роль та місце синергетичної методології в соціалізації клієнта з ме$ тою виведення його на шлях до автентичного способу життя.

6)Проблема десуґестування в клієнта історично і соціально напласто$ ванихуявленьпромежівласнихможливостей.

7)Проблеми формування рефлексів свободи і цілі в клієнта.

8)Роль художньо$образного мислення в соціалізації людини.

9)Загальнаструктурадіяльностісоціальногопедагогауходісоціалізації клієнтаназасадахфілософськихосновсоціально$педагогічноїдіяльності.

10)Умови розв’язання однієї з найголовніших проблем соціалізації – проблеми повноцінного розвитку особистості в умовах гармонізації індив$ ідуальних та суспільних інтересів.

Рекомендована література

1)Корсак К. Людина нового століття та її виховання// Рідна школа. – 2003. – №2. – С. 7$9.

2)Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мыш$

ления. – К., 1990.

3)Пальчевський С.С. Суґестопедагогіка. – Рівне, 2002.

4)Безпалько О.В.,Капська А.Й, Куєвда В.Т., Щербакова К.В.Молодь

ідозвілля: теорія, методика і практика роботи з підлітками та молоддю за місцем проживання. $ К., 1994.

5)Эфроимсон В.П. Гениальность. «Божий дар» или естественный фе$ номен// Народное образование. – 1991. – №3. – С. 130$135.

6)Сорокин П. Человечество. Цивилизация. Общества. – М., 1992.

7)М’ясоїд П.А. Загальна психологія. – К., 2000.

8)Дэвид Маерс. Социальная психология. – Спб.: Питер, 2002.

9)Філософський словник соціальних термінів / Заг. ред. В.П.Андру$ щенка. – К.$Х., 2002.

1.4. Суґестологічна майстерність соціального педагога

Істинне життя людини те, про яке вона навіть не здогадується.

СамюельБатлер

Суґестологія як наука. Роль та місце навіювання в соціалізації людини. Складні та елементарні засоби суґестивації. Розкриття засобами навіювання у звичайному стані свідомості інтелектуальних, фізичних і вольових резервів клієнта.

Проблема соціалізації індивіда передбачає розв’язання питань як змісту,такімеханізмівцьогопроцесу.Однимізважливихмеханізмівсоціа$ лізації є навіювання. Навіювання (або суґестія) – процес впливу на психіч$ ну сферу людини, пов’язаний із зниженням усвідомленості та критичності під час сприйняття і реалізації навіяного змісту за умови відсутності цілес$ прямованого активного його розуміння, розгорнутого логічного аналізу і оцінки у співставленні з минулим досвідом й даним станом суб’єкта (Пси$

хология: Словарь/ Под общ. Ред. А.В.Петровского, М.Г. Ярошевского. – М.: Политиздат, 1990. – С.57).

Зважаючи на це, суґестологія – галузь науки, що вивчає психологічні явищанавіюванняісамонавіювання.Ведучижмовупросуґестологічнумай$ стерністьсоціальногопедагога,миматимемонаувазінетількийоговміння користуватисярізноманітнимизасобаминавіюваннядлядосягненняпеда$ гогічно доцільних цілей соціалізації, а й уміння для потреб самовиховання цілеспрямуватипроцесисамонавіюванняклієнта.

Феномен навіювання дотеперпривертає до себе увагу філософів, пси$ хологів, усіх тих, хто тим чи іншим чином пов’язані із проблемами соціа$ лізації людини. Вчений$психотерапевт В.М.Бехтерєв на базі зібраного ним матеріалу дійшов до висновку: «Навіювання слугує важливим чинни$ ком нашого суспільного життя і повинно бути предметом вивчення не одних тільки лікарів, а й усіх тих, хто вивчає умови суспільної психіки і закони її вияву. Тут у будь$якому випадку відкривається одна із важливих сторінок суспільної психології, яка являє собою широке і мало ще розроб$

лене поле наукових досліджень» (Бехтерєв В.М. Внушение и его роль в общественной жизни. – Изд. 2$ое. – Спб., 1908. – С.16).

Л.М.Толстойнаосновівласногопедагогічногодосвідустверджував,що більшачастинавчинківлюдейіособливодітейздійснюєтьсянезгідно«роз$ судком»,навітьнезавідповіднимпочуттям,азанесвідомимнаслідуванням танавіюванням.ВідоматакожувагаА.С.Макаренкадопроблемицілеспря$ мованоговикористаннянавіюванняувиховномупроцесіорганізованоїним дитячої колонії.

Навіювання як один із важливих механізмів соціалізації підростаю$ чих поколінь нерідко протиставляли (а дехто ще й дотепер протистав$ ляє) таким механізмам соціалізації, як переконання, наслідування та конформність. Подібний підхід, наприклад, у свій час демонстрував один із дослідників соціально$психологічної сутності навіювання Б.Ф.Поршнєв, стверджуючи, що «... генеральна лінія розвитку людських психологічних відносин полягає в лімітуванні навіювання формою, яку всі справедливо вважають протилежністю навіювання $ переконанням» (Поршинев Б.Ф. Конструсуггестия и история / История и психология. – М.: Наука, 1971. – С.18). Таке тлумачення історії розвитку навіювання як явища вітчизняний дослідник В.О.Татенко правомірно вважає обме$ женим. Насправді, як стверджує він, навіювання завжди перебуває в не$ розривному зв’язку з іншими механізмами соціалізації і, розриваючи цю єдність, неможливо побудувати цілісну модель механізмів соціалі$ зації людини. У цьому випадку не слід підмінювати внутрішні зв’язки зовнішніми, що властиво висновку Б.Ф.Поршнєва. Напротивагу йому

В.О.Татенко довів, що навіювання і переконання, як єдність протилеж$ ностей, не тільки взаємовиключають, а й взаємодоповнюють, взаємоп$ роникають одне в одне. Так, при переконуванні відбувається передача від суб’єкта об’єкту якогось логічно оформленого матеріалу, яка припус$ кає використання критичного аналізу з боку того хто сприймає, але яка також припускає обов’язковість прийому інформації об’єктом впливу. Крім того, необхідною умовою переконливості виступає її істинність. Як відомо, критерієм істини є суспільна практика. Але абсолютизувати й істину і її критерій, на думку дослідника, допустимо тільки щодо пев$ них історичних рамок. Лише виділяючи суттєве й відкидаючи другоряд$

не, людина отримує можливість осягнути об’єктивну реальність із її за$ конами. Це характеризує здатність дитини критично оцінювати зовнішній вплив. Але оскільки неможливо встановити абсолютний кри$ терій для критичного підходу (другорядність властивостей теж поняття відносне), то момент суґестивності обов’язково має місце в кожному акті

сприйняття інформації. А в кожному акті впливу, в силу відносної істин$ ності його матеріалу, завжди поряд із доказовістю інформації має місце

бездоказовість (одне без іншого не існує і не має сенсу).

Таким чином, – доходитьвисновку В.О.Татенко, – між навіюванням і переконанням існує не тільки зв’язок типу: чим менше одного, тим більше другого і навпаки, а й зв’язок діалектичний. І розвиток цієї єдності протилежностей іде шляхом взаємовиключення протилежних сторін, які вступають у відношення невідповідності, передбачаючи їх приведення у відповідність на новому, вищому рівні. При цьому активною стороною зазначеної суперечності виступає переконання, яке, розвиваючись за свої$ ми внутрішніми законами, вимагає постійного приведення навіювання у відповідність із досягнутим їм рівнем розвитку. Порушення цієї відпо$ відності приниженням ролі навіювання в історії суспільства не дає мож$ ливості адекватно пояснити закономірності розвитку системи соціаль$ но$психологічних механізмів соціалізації загалом, як внутрішньо супе$ речливої за своєю суттю. Лише стосовно до конкретної ситуації можливо фіксувати домінування однієї з сторін цієї єдиної системи за рахунок іншої (В.О.Татенко Методологічний аналіз соціально$психологічної сут$ ності навіювання (суґестії) / Психологія. – К.: Радянська школа, 1976.

– Вип.15. – С.6).

Таким чином, не перебільшуючи але й не принижуючи ролі навію$ вання в процесі розвитку як окремого індивіда, так і суспільства в зага$ лом, необхідно визнати об’єктивною тенденцією закономірність його розвитку, як невід’ємного компонента єдиної системи соціально$психо$

логічних механізмів соціалізації, без якого неможливе існування і роз$ виток доказових форм передачі соціального досвіду.

Навіювання здійснюється у формі гетеросуґестії (побічного впли$ ву) і автосуґестії (самонавіювання).Об’єктом гетеросуґестії, тобто суге$ рендом може бути не тільки окрема людина, а й група людей, певний соціальний прошарок (феномен масового навіювання). Джерелом на$ віювання, тобто сеґестором, виступає індивід, або група людей, засоби масової інформації. Автосуґестія передбачає об’єднання в одній особі як суґестора, так і сугеренда. У навіюванні велику роль відіграють не тільки вербальні засоби (слова, інтонація), а й невербальні (міміка, жести, рухи

рук, постава, навколишня обстановка). За методами реалізації навіюван$ ня розрізняють пряме і побічне, а також цілеспрямоване і нецілеспря$ моване. За критерієм стану суґеренда розрізняють навіювання у звичай$ ному стані свідомості, у гіпнозі, у природному сні, постгіпнотичне (реа$ лізується після виходу з гіпнозу), у стані фізичної релаксації. Ефек$