пальчевский

аспектні: падіння моральних устоїв у середовищі молоді, соціальне розша$ рування,швидкевизріваннякриміногеннихситуацій,комерціалізаціяста$

тевих стосунків, ранній початок статевого життя. Такий стан справ учені кваліфікуютьякантропологічнукатастрофу,щовідбуваєтьсязаумовинизь$ кого рівня мотивації на здоровий спосіб життя та культуру здоров’я.

Здоров’яждляукраїнськогонародузглибокоїдавнини–найвагоміша первинажиття,томувосновікупальнихпісень,колядок,щедрівокзаклада$ лося пошанування здоров’я. Бадьорість, життєрадісність, як обов’язкові атрибутиздоров’ядемонструвалисяуходівиконаннянароднихтанців.Здо$ ров’я бажали під час вітання і прощання. Характерно, що під час застілля не стільки пили, скільки примовляли з піднятим келихом у руці, бажаючи винуватцямторжестваздоров’я.Цимсамиммолодьпідводилидовисновку, що радість свята – це радість спілкування, а не радість пияцтва. Енергети$ кою світлого світосприйняття наповнені різдв’яні, великодні та купальські свята.Ужиттіукраїнців,якзвертаєнацеувагуП.П.Кононенко,поєднують$ ся буяння, славлення життя, здоров’я у побуті, в календарно$обрядовому колі та християнські міркуваннях про життя, про відкриття вищої реаль$ ності, божественної сутності.

Народ виявляв схильність до загартування дітей. Оскільки взуття цінувалося та береглося, то дітям дозволялося вибігати на двір «босяком» відразу ж після того, як починали весною сохнути стежки. Як правило, до сльотливих осінніх дощів не тільки діти, а й дорослі користувалися мож$ ливістю контактувати з цілющою енергетикою землі посередництвом босих ніг.

Купання в природних водоймах розпочиналося в травні й закінчува$ лося в основному до свята Іллі, оскільки стосовно цього існувало повір’я, відповіднодоякогопродовжуватикупанняпісляцьогосвятабулогігієнічно недоцільно.

Дорослі намагалися не перешкоджати рухливим дитячим іграм, оск$ ільки у народі побутувала думка, що «... як дитина бігає та грається, так їй здоров’я усміхається».

Вершиною українських оздоровчих систем, як згадує в «Концепції інтегративної українознавчої валеологічної освіти» П.П.Кононенко, став культ фізичної досконалості запорізьких козаків. Це твердження вчений

ґрунтує на підставі таких положень: запорізькі козаки ніколи не обирали старшинами фізично недосконалих людей, вільний час присвячували ви$ конанню фізичних вправ.

До висновку про те, що в здоровому тілі здоровий дух підводили ще прадавнісвятакалендарно$обрядовогокола.Вонибулиспрямованінафіло$

софсько$естетичнеосмисленняпервинжиття,щодозволялосприйматийого воптимістичнійперспективісамоорганізації.Змістіформипроведеннясвят

завдякицікавомулицедійствувикликаличудовийнастрій,жадобудожиттяу всіхйогопроявах.Дійстваславилидоброту,могутнісилиприроди,бадьорість, людськусилу,спритність,майстерність,щирість,веселість,чесність,сприя$ лигармоніїдуховнихтафізичнихсиллюдини.

Народні свята, традиції, звичаї поряд із святами церковного кален$ даря, сприяючи формуванню змістовно багатої і формально барвистої екопсихологічної системи селянина, допомагали йому відчувати влас$ но$особистісне гармонійне поєднання із світом природи. Чи не тому в народній творчості людина розглядається як частинка цілісного світу природи? У казках, повір’ях, обрядах усі частини її тіла є символічними. Природні явища в народній творчості тісно пов’язані із життям люди$ ни, наприклад:

Ранок, весна – дитинство. Опівдні, літо – юність. Передзахід, осінь – зрілість. Вечір, зима – старість.

Таким чином, у дитину з давніх$давен закладалися як вроджені (ге$ нетичні), так і набуті задатки та гарантії довголіття. Виховання було спря$ моване на створення діяльнісного простору для самовираження сильної здорової особистості, яка була б здатною чітко розрізняти поняття добра і зла, правди і неправди, любові та ненависті, праведних та грішних по$

мислів. У молоду людину з наймолодшого віку закладався високий по$ тенціал життя з його відповідними кількісними і якісними показниками та властивостями. Це безпосередньо пов’язувалося з морально$етичною сферою людської діяльності.

Ноосферні основи розуміння світу і людини в ньому традиційно були властиві для українського народу. За гріх вважалося протистояти життю, в якій би формі воно не виступало. Приїхавши в зимовий ліс, щоб зрубати для дров деревину (навіть якщо вона була суха) селянин, перед тим, як взятиврукисокиру, знімавзголовишапку, «хрестивлоба»ічитавмолитву, начебтовибачаючисьпереддеревом.Увесьнавколишнійсвітдляньогови$

ступавєдиним«творіннямБожим»,декожначасточкайогодоцільнаірівно$ правна з іншими у своєму праві на існування. Тому в його мові чулося «со$ нечко Боже», «травичка господня», «тваринка Божа» і т.д.

- Такий добрий чоловік, що навіть мухи не вб’є, – прийнятобулоговорити продобрулюдину.

Під час глинцювання земельної долівки у хаті, біління стін вважалося за гріх душити павуків, тарганів та інших хатніх «жителів». Їх обережно ви$

кидали за вікно або виносили за двері.

Коли буря ламала на дереві гілку і та звисала долі, не будучи зовсім зчахнутою, в народі говорили: «Треба відрізати, щоб не боліло дереву».

Чи то собаку, чи кота вважалося за гріх ударити по голові.

У минулому столітті, коли на уроках біології та географії звичними стали терміни «тваринна маса», «рослинна маса», а повсюдно на кожному кроці йшлося про «виробництво м’яса», найсвітліші уми планети виму$ шені були розробити систему космічної етики, а ЮНЕСКО – прийняти рішення, яке зобов’язує людину гуманно ставитися до наших «менших братів» і до мінімуму зводити їхні страждання у ході «конвеєрного» про$ цесу «виробництва м’яса».

На жаль, як пише дослідниця цих проблем Н.Околітенко, ці кон$ цепції в нашій країні непопулярні. Варто лише згадати про порядки, які панують на фермах і бойнях.

«Колисьжебулотак!,–констатуєН.Околітенко.–Господарлюбивсвоїх корову,курей,овець,любивусе,щойогооточувало:правонаїхнєжиттябуло більш$меншсправедливоюплатоюзакомфортнеіснуваннятварин,зате,що людина звільнила їх від труднощів життя в дикій природі. Жорстокість до живностімализагріх,жорстокихгосподарівсуворозасуджували.Донаших днів дійшла історія про сучку, яку чорнобильці повісили на дзвіниці кілька столітьтому–зате,щовкралагрудкумасла.Кількастолітьтому–анародна пам’ять не могла забути цю «нікчемну» з позиції масової етики наших днів

історію, не змогла простити, погрожуючи далеким нащадкам за чийсь гріх покарою.Спрацювавзаконпричинно$наслідковогозв’язкунарівнілюдсь$ кихдуш,неминулосядаремнозверхнєставленнядонавколишньогосвіту,до всього сущого на планеті, яке на рівні з людиною вершить свій шлях і свою роботупередлицемПрироди.Незумілилюдизахиститисвоювсеплодющу землю від гри честолюбств, від сліпого прагматизму, хоч мудрість далеких предків їх до цього закликала. І втратили її. Це стосується не лише чорно$ бильців–усіхнас.Атим,хтоневизнаєподібних«сентиментів»,доведеться сказати,щостражданнязалежних віднастваринрикошетомб’ютьпонашо$ муздоров’ю–черезотруєніуламкистресорнихгормонівм‘ясатаяйцяб’ють

понервовійсистемі,пробуджуючивнасагресивність.Визнаємомите,чині, асльози «братів наших менших» нам відливаютьсянеминуче»(Околітенко Н. Про те, чого не може бути // Радянська жінка. – 1989. – № 9. – С. 29).

Зважаючи на цей приклад, можна дійти висновку, що в процесі соціа$ лізації підростаючих поколінь народ широко використовував знання, здо$

буті на основі інтуїтивного відчуття істини, яка, очевидно, все ж таки базу$ валася на тривалих спостереженнях, що передавалися із покоління в поко$ ління. Це дозволяло, використовуючи такі спостереження, формувати у вигляді прислів’їв та приказок довгу низку психологічних установок до

відповідних дій та вчинків:

-Не копай другому яму, бо й сам упадеш.

-Шануй сам себе, шануватимуть і люди тебе.

-Робиш добро – не кайся, робиш зло – зла й сподівайся.

-Хто іншим добра бажає, той і собі має.

-Все добре переймай, а зла уникай.

Ународі з давніх$давен почуття гумору вважалося однією з найприк$

метніших рис духовно і фізично здорової особистості, яка уміє дивитися і

на дрібне, і на велике певним чином згори вниз.

- Як молодим був, то сорок вареників з’їдав, а тепер хамелю – хамелю і насилу п’ятдесят умелю.

- Оці ще з’їм, та після сім, та ще полежу, та ще стільки змережу, подивлюся на сволок, та ще сорок, а як не полегшає – значить, пороблено.

Уході господарської діяльності молодь учили розуміти мову природи, використовувати її не тільки для різноманітних передбачень, а й для пол$

іпшеннярезультатівгосподарювання:

- Місяць лютий спитає, чи взутий. - Зима без снігу – літо без хліба.

- До Миколи не сій гречки й не стрижи овечки. - Добре ґрунт угноїш – урожай потроїш.

Численні прислів’я та приказки вчили пошановувати розум, навчан$ ня, вчителів:

-Вчення світ, а невчення – тьма.

-Мудрий ніхто не вродився, а навчився.

-Голова без розуму, як ліхтар без свічки.

-Шануй учителя, як родителя!

У центр возвеличення та слави з давніх$давен ставили працю та люди$

ну – майстра:

-Слова – полова, а праця – диво.

-В умілого і долото рибу ловить.

Прислів’ямитаприказкамивнародіумілизніматинегативнісуґестивні

комплексиірозкриватирезервніможливостіособистості.Уцьомувипадку такіприслів’ятаприказкиставалисвоєріднимисуґестивнимиустановками:

-Не святі горшки ліплять.

-Взявся за гуж, не кажи, що не дуже.

-Коли став робить, то байдики не бить.

-Не такий то страшний чорт, як його малюють.

-Смілому море по коліно.

У молоді виховувалися рішучість і відвага, які необхідні були у доле$

носні хвилини життя:

-Чи пан, чи пропав – двічі не вмирати.

-Або полковник, або покойник.

-Орел не ловить мух.

Важливим вважалося бачити не стільки зовнішню красу людини,

скільки її внутрішнє багатство:

-Краса, як майова роса.

-Траву дивись удень, як обсохне роса, а дівку – в будень, як невбрана та боса.

-Краса до вінця, а розум до кінця.

-Личко біленьке, а розуму маленько.

Незважаючи на всю силу народних звичаїв і традицій, український

селянин у потрібний момент готовий був погодитися з автентичною спря$

мованістю своєї дитини. Про це засвідчують як прислів’я, так і реальні випадки життя.

- Син мій, а розум у нього свій.

Іван Сошенко, який зіграв відому роль у долі Т.Г.Шевченка, у свій час сам пройшов типовий шлях маленького бідаря, якого батько за будь$ що вирішив «вивести в люди». І це певним чином йому вдалося. Перед молодим художником$«богомазом» поволі поставало майбутнє із ситими буднями та добрячими заробітками. Але, коли за покликом душі молодий Сошенко вирішив їхати в Петербург для навчання в Академії мистецтв, за$ бираючи з хати останні гроші, батько, щойно втішений скромним госпо$ дарством, нажитим на кошти сина, сказав: «Що ж, сину, коли так треба...

дивися сам».

Однак вікова забитість і затурканість народу не могли не вплинути на його світогляд, що відобразився у народній творчості. Тому не так уже

й рідко зустрічаються намагання примирити людину із ситуаціями безви$ ході, неправди, біди, горя:

-Не тратьте, куме, сили, спускайтесь на дно.

-Живи не як хочеться, а як можеться.

-Моя хата з краю.

-Моє діло теляче: наївся і в хлів.

-Мовчи, глуха, менше гріха.

-Не наше діло – попове, не нашого попа – чужого.

-Моє діло півняче: проспівав, а там хоч і не розвидняйся.

-Не моє просо, не мої горобці, не буду відганяти.

Зрозуміло, що й такі сентенції знаходили своє місце в ментальній основі українського народу. Однак не вони визначали багатовіковий досвід численних людських поколінь, який дозволяв відсіювати, неначе добірне зерно на току, все те, сповнене глибинної істинності та внутріш$ ньої краси, що дорогоцінним розсипом наповнювало скарбницю вічних людських цінностей – незмінної основи для виховання сучасних та прий$ дешніх поколінь. Відриватися від цієї основи, значить, свідомо піддавати суспільство ризику лишатися тих цілющих соків, благотворний вплив яких на цілісний народний організм доведений упродовж багатовікового експерименту, назва якого – життя народу.

Запитання та завдання

1.Проблема використання досвіду української народної педагогіки у соціалізації особистості.

2.Як виховували дітей східні слов’яни – предки українців?

3.Особливості родинного виховання українців.

4.Які основні методичні напрями виховного впливу в народній пе$ дагогіці?

5.У чому полягають основні функції соціальної психіки або суспіль$ ної психології?

6.Традиції дошлюбного спілкування української молоді.

7.Народна педагогіка про здоров’я.

8.Учомуполягаютьноосферніосновиукраїнськоїнародноїпедагогіки?

9.Прояви затурканості народу у практиці його виховання.

Рекомендована література

1.Будник О. Особливості української етнопедагогіки // Дайджест школа$парк. – 2002. – № 2. – С. 116$119.

2.Вичев В. Мораль и социальная психика. –М.: Прогресс, 1978. – С. 82$87.

3.Йовенко Л.Прислів’я та приказки як джерело вивчення родинного досвіду українців // Рідна школа. – 2003. – № 6. – С. 36$38.

4.Коба Л.А. Як виховували дітей східні слов’яни – предки українців // Початкова школа. – 1994. – № 4. – С. 45$47.

5.Костів В.І., Головач Л.Я. Традиції дошлюбного спілкування ук$ раїнців // Традиції виховання у світовій народній педагогіці / За ред. П.Р.Ігнатенка. У. 2$х ч. Ч. ІІ. – Рівне, 1995. – С. 175$177.

6.Стельмахович М. Методологічні засади української етнопедагогі$ ки // Початкова школа. – 1998. – № 2. – С. 41$43.

7.Струманський В. Структурний зміст виховного середовища украї$ нської етнопедагогіки // Рідна школа. – 2000. – № 4. – С. 13$15.

1.11 З історії масової практики соціалізації народів світу

Лише все людство разом є істинною людиною, й індивід може тільки тоді по-справжньому радіти та насолоджуватися, якщо він володіє мужністю відчувати себе заодно з усіма.

Іоган Вольфганг Гете

Національне самоусвідомлення дитини. Народження та вибір імені дитини – перший крок до її соціалізації. Досвід

народів світу у вихованні в дітей поваги до батьків, родини, предків. Виховання дітей працею, формування у них почуття майбутнього господаря. Одруження і підготовка

до нього – школа сімейного виховання. Проблеми соціального статусу жінки та статевого виховання молоді у світовій народній практиці соціалізації. Використання общинних звичаїв та традицій у сучасній практиці соціалізації підростаючих поколінь в Японії та Індії. Десуґестування негативних суґестивних комплексів, які шкідливо

впливають на здоров’я людини, у практиці масового виховання. Роль та місце світового досвіду масового виховання у соціалізації сучасного підростаючого покоління.

Людина прекрасна і велична у всій розмаїтості своїх проявів у різних куточках земної кулі, хоч, з’явившись на світ, соціалізувалася на основі системи, яка сформувалася серед людей тієї землі, де вона народилася. Така система відзначається найвірогіднішою оптимальністю, випробува$ ною упродовж століть і тисячоліть, оскільки вона формувалася на основі природних та суспільно$історичних особливостей певного кутка плане$ ти. Зважаючи на це, кожний із нас несе відповідальність перед самим со$ бою і світом за той шматочок світобудови, який дарував йому життя.

Десь радісно магнолії квітують. Десь гори, наче горді королі.

Нам краєвиди погляди милують Нерідко бідної, пустельної, землі,

Куди подінешся, свій край – як рідна мати. Його не будеш на базарі вибирати.

(С.Пальчевський)

Відомий російський філософ і літературний критик В.Г.Белінський стверджував,щобудь$якаблагороднаособистістьглибокоусвідомлюєсвою кровну спорідненість, свої кровні зв’язки з вітчизною. В такої людини лю$ бов до неї випливає з любові до людства, як часткове із загального. Любити свою вітчизну, на думку мислителя, означає –полум’яно бажати бачити в ній здійснення ідеалів людства і в міру сил своїх сприяти цьому.

У народній педагогіці багатьох країн світу побутує думка про те, що кожна людина повинна володіти почуттям національної гідності, аби на$ лежнимчиномпредставлятисвійнародуколісвітовогоспівтовариства,влас$ ною самобутністю та неповторністю збагачуючи його.

Більшість учених виявляють перші «паростки» національного само$ усвідомлення в дітей 3$4$річного віку. Ж.Піаже стверджує, що перші фраг$ ментарні й несистематичні знання про свою етнічну приналежність ди$ тина отримує в 6$7 років, а у 8$9 уже ідентифікує себе зі своєю етнічною групою на основі національності батьків, рідної мови, культури, місця

проживання. Десь у цей час пробуджуються й національні почуття, а в 10$11 років національна самосвідомість формується вже в повному об$ сязі. Серед особливостей різних етносів дитина виділяє унікальність історії, мови, традицій побутової культури тощо.

На думку одного з російських дослідників Г.С.Виноградова (1926), народна педагогіка, опираючись на народну філософію та світобачення, починається з народження дитини. Особливості її підходів до виховання відчуваються уже в підборі імені новонародженому.

За іменем часто можна визначити вік, стать, національність люди$ ни. А інколи воно вказувало і на соціальне становище. Наприклад, в

Древній Русі імена із закінченням на «слав» (Ярослав, В’ячеслав, Ізяс$ лав) належали тільки князям. В імен є смисл. Наприклад, у тих із них, які були запозичені із семітських мов (древньоєврейської, арабської), смисл «благочестивий»: Михайло (точніше, Мі$ха$ель) означає «Хто як Бог?», Абдуррахман (Абд$ур$рахман) – «Раб милостивого», тобто Бога.

Латинські та грецькі імена ближчі до реального життя: Віктор – «пере$ можець», Василь – «царственний». Слов’янські зрозумілі без пояснень:

Любомир, Віра, Надія, Любов.

Вибір імені у багатьох племен, народностей та народів вважався доле$ носним. Наприклад, в австралійському племені арунта поряд із звичай$ ним, усім відомим іменем у кожного чоловіка було ще і таємне, «святе» ім’я. Його могли знати тільки найстаріші та найпочесніші одноплемінни$ ки. Вимовляти його дозволялося лише пошепки тільки в їхній присут$ ності. Жінки могли дізнатися про це ім’я, тільки досягнувши похилого віку.Такщодружиналишенастарості–ітонезавжди,– могладізнатисяяк зветьсяїїчоловікпо$справжньому.

У багатьох племен та народностей вибір імені тісно пов’язаний з пошануванням старших родичів, нерідко тих, які вже пішли з життя. Цим самим у характер з найранішого віку закладається глибока повага до них.

Так, у папуасів є звичай вибирати ім’я померлого родича, яке, однак, вголос вимовляти небажано, оскільки існує низка заборонних повір’їв. У зв’язку з цим матір вимушена називати дитину, яка, наприклад, отримала ім’я покійного дідуся, спеціально придуманим прізвиськом. Вихована папуаська дитина на запитання «Як тебе звуть?» промовчить; за неї да$ дуть відповідь приятелі чи родичі, які знаходяться поруч. Якщо ж люди, іменем яких дитина названа, живі, то вони можуть уперше до неї доторк$ нутися лише тоді, коли їй піде одинадцятий рік.

На островах Фіджі першого сина за звичай називають на честь дідуся

з боку батька, другого – в честь дідуся з боку матері. Подібний, але дещо складніший звичай на Каролінських островах, де першого, третього, п’я$ того і т.д. синів називають іменем батька, а другого, четвертого та інших – іменами дідуся по матері.

Трапляються випадки, коли ім’я дають людині кілька раз упродовж її життя. Причому ритуал вибору його пов’язується з навіюванням пев$ них якостей глибинної натури. Це стосується маорі – корінних жителів Нової Зеландії. Перше ім’я вони дають після народження, друге – після ініціації, третє – після смерті батька. Під час вибору першого імені до дитини підносять статуетку божка і перераховують ті внутрішні якості,

які хотіли б у ній бачити. У цей час батько співає: Сиди тихо, я оголошую твоє ім’я. Яке ж у тебе ім’я ?

Слухай же ж своє ім’я. Ось твоє ім’я ...