пальчевский

на втрачає можливість стати мірою всіх речей. Засобом ліквідації такого становищаК.Марксвважавкомунізм,розглядаючийогонеяксамоцінність,

аякінструментарійдлярозбудовисуспільствагуманізму–вільноїасоціації вільних індивідів. У цьому випадку історія виступає як процес самотворен$ ня людини, з комунізмом вона тільки починається, продовжуючись у суспільствігуманізму,депануютьневиробничі,асутолюдськівідносинита ідеали вільної людини.

Нині у розвинутих країнах значно пом’якшилися умови викори$ стання найманої праці. Нерідко робітники стають акціонерами, співвлас$ никами майна, користуються державними механізмами соціального за$ хисту, володіють певним правовим статусом, що помітно послаблює то$ тальність відчуження. Однак глобальні проблеми сучасності засвідчу$ ють, що навіть сучасному розвинутому суспільству ще далеко до гармонії у системі «людина – суспільство – природа».

Гуманістична спрямованість марксистської концепції відчуження людинипродовжуєзберігатисядотапер,оскільки,яквважаєфілософВ.М.Са$ гатовський,виробництвоінакопиченняперетворюютьсянасамоціль,збе$ рігається система потрійної фетишизації товару – грошей – капіталу, а та$ кож редукція людини до рівня «часткової людини», хоч ця людина у розви$ нутих країнах сито нагодована і добре одягнена. Однак питання щодо ска$ сування тотального відчуження людини від самої себе продовжує залиша$ тисявідкритим.Такевідчуження,безумовно,впливаєнахарактерсамореа$ лізації людини в суспільстві, яка нерідко вимушена, відмовляючись від «самої себе», займатися чужою їй «справою життя» заради шматка хліба. У

цьомувідчуженнічастогинутьнародженіталантитагенії.ГенетикВ.П.Еф$ роїмсонстосовно цьогостверджує беззаперечнийфакт: частота народжен$ ня потенційних геніїв і талантів практично однакова у всі часи у всіх народ$ ностей і народів. Зважаючи на реальну кількість відомих геніїв ця частота визначаєтьсяцифрою1:2–10000,тобтоодингенійнадві$три,аможливо,й десять тисяч людей. Але це – частота народження потенційних геніїв. А тих, які реалізували себе настільки, щоб отримати хоча би високу оцінку, – значно менше. Очевидно, робить висновок учений, «...лише один із десяти народжених геніїв зумів певним чином проявити себе» (Ефроимсон В.П. «Божийдар»илиестественныйфеномен?//Народноеобразование.–1991. $ №2. – С.140).

Однак причин самореалізації цього «одного із десяти», подолання ним системи «відчуження» марксизм не пояснює. У таку ситуацію він потрапляє через недооцінку духовного життя індивіда, невміння різно$ бічніше оцінити індивідуальність людини, перенесення основної уваги у

концепції людини на діяльне начало, за умови відсутності уваги до екзи$ стенції.

Проблеми останньої, розуміння якої має надзвичайно важливе зна$ ченнядлясоціально$педагогічноїдіяльності,найповнішерозкриваютьсяв

антрополого екзистенціональній лінії сучасної філософії, зокрема в екзис$ тенціоналізмі – найвпливовішому напрямі філософії XX$го століття і по$ чатку нинішнього століття.

Екзистенціоналізм (від лат. еxistentia $ існування) виник у 20$і роки XX століття. Його найвпливовіші представники М.Хайдеггер, К.Ясперс (Німеччина), Г.Марсель, Ж.$П.Сартр, А.Камю (Франція) проблему відчу$ ження людини від самої себе вирішують на якісно новій основі, оскільки екзистенційнадіалектикаобертаєдіалектичніструктуринавнутрішнєбуття

– екзистенцію, в якій концентрується особистість на відміну від буття зовнішнього. Це дає можливість підійти до розв’язання проблеми з про$ тилежного для марксизму боку.

Для екзистенціоналізму важливим стало відкриття інтенційності, згідно з якою безпосередня життєдіяльність будь$якої людини визна$ чається, насамперед, не її знаннями про закономірності цієї діяльності в усвідомлено$логічній формі, а її так званою «живою інтенцією», тобто, як зауважує філософ В.С.Лутай: «...деякою неусвідомленою цілеспрямо$ ваною направленістю мислення, наміром цієї діяльності» (Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. – К.: Центр «Магістр $ S», 1996. – С.91). Інтен$ ція залишається первинною щодо мови, її суть не можна розкрити за допомогою логічних форм пізнання. Вона інтуїтивно дієва, унікальна

для кожної людини. Будь$які логічно оформленні знання про неї розг$ лядаються як дуже спрощені моделі. З неповторністю людської інтенції безпосередньо пов’язані екзистенціали – потенційні, до певного часу дрімаючі в людині можливості осягання структур та елементів справж$ нього, суто людського існування, яке, образно кажучи, виводить на шлях до самого себе, відповідного до власної інтенційної унікальності. В ек$ зистенціоналізмі, як і в теорії відносності, час якісний, наповнений, головна увага приділяється майбутньому і таким екзистенціалам, як: «вибір», «план», «проект», «надія».

Ключовими для екзистенціоналістів є такі категорії, як : екзистенція

(існування), «буття», «ніщо», «сутність», «погранична ситуація» тощо. Ек$ зистенція, позначаючи унікальність і суб’єктивність існування окремої людини «тут$зараз» на противагу її загальній сутності, розглядається не як недоступна раціональному пізнанню, а як така, що дана лише безпосеред$ ньомупереживанню.

Для екзистенціоналізму важливим є не відоме запитання Канта «Що таке людина?», а запитання іншого порядку: «Чи можливо стати людиною

у вік абсурду? Якщо так, то як стати людиною?» За умови певної специфіч$ ності в тлумаченні філософських категорій різними представниками екзи$ стенціоналізмуголовнимифілософськимипитаннямидлянихзалишаються питанняпрокритеріїрозрізненнясправжньогоінесправжньогоіснування, буття людини, а також про межі, можливості та способи досягнення його. На цій основі з’являються спроби вирішити проблему гуманізму, свободи, відповідальності. Справжнє ж існування або буття пов’язується з автен тичним розумінням самої людини та її життя. У психології близьким до цього поняттям є аутизм (від гр. аuto – сам), що означає крайню форму психологічноговідчуження,якавиявляєтьсяувідходііндивідавідконтактів з навколишньою дійсністю і зануренні у світ власних переживань. У нормі цим терміном користуються під час опису індивідуальних особливостей, пов’язанихізпереважноюорієнтацієюлюдининасвоювнутрішнюкартину світу і свої внутрішні критерії в оцінці подій. На думку представників філо$ софії життя, автентичне розуміння життя досягається лише в акті інтуїції, зокрема,завдякиіндивідуальномупереживаннюцього.Одинзнайвпливо$ віших представників екзистенціоналізму в Німеччині М.Хайдеггер (1889 $ 1976) стверджує, що шлях до справжньої автентичної людини пролягає че$ резпробудженнявнійможливостей,осягненняструктуртаелементівсправ$ жнього, суто людського існування. Такими структурами та елементами є уже відомі нам екзистенціали «вибір», «надія», «проект», «план». У гумані$ стичній психології, на яку екзистенціоналізм має великий вплив, це розу$

міннярозширивамериканськийпсихологА.Маслоу,дляякогоособистість виступає не повсякденним буттям, а «єдністю реального і потенційного». До того ж становлення особистості визначається становленням ціннісним

–рухом до вищого ідеалу, яким виступає сама ж особистість, яка повніше, всебічніше реалізувала себе. Такий рух стає необхідністю в силу того, що «...людській істоті, щоб жити ... потрібна своя система координат, філосо$ фія життя, релігія (чи замінник її), до того ж вони потрібні їй так само, як і сонячне світло, кальцій чи любов» (Маслоу А. Психология бытия. – М.: Рефл.$бук, 1997. – С.250).

М.Хайдеггернадаєлюдськомуіснуваннюпріоритетногозначення.Воно

–вихідна основа для всіх його положень. У зв’язку з цим філософ оригі$ нально тлумачить категорію «онтологія». Як відомо, тривіальне її розумін$ ня полягало в тому (грец. ontos – те, що існує і logоs – вчення, слово), що її розглядали як учення про буття взагалі, буття як таке, незалежно від його часткових видів. Ця категорія, означаючи так звану «першу філософію»,

упродовж історії людства отримала свій певний розвиток. Однак у марк$ систськійфілософіїїїумовновикористовували неінакшеяксинонімучен$

ня про найзагальніші закони буття.

У М.Хайдеггера онтологія – «феноменологія людського буття». Як відомо, центральним поняттям феноменології виступає «інтенційність» свідомості, тобто її спрямованість на об’єкт за принципом: «немає об’$ єкта без суб’єкта». Основні вимоги феноменологічного методу такі: 1) феноменологічна редукція – застереження від будь$яких суджень, що стосуються об’єктивної реальності і виходять за межі «чистого» (тобто суб$ ’єктивного) досвіду; 2) трансцендентальна редукція – розгляд самого суб$ ’єкта пізнання не як реальної, емпіричної, психофізіологічної істоти, а як «чистої» трансцендентальної свідомості.

Таким чином, людське буття, на думку вченого, – це сплав тієї частки об’єктивного буття, яке стосується людської діяльності. Те, що традицій$ но називають об’єктом, органічно «вмонтоване» в буття людини. Через це у нього, образно кажучи, немає двох облич: об’єкта і суб’єкта. Воно є неподільною конкретністю, яка, насамперед, переживається людиною. На відміну від позбавлених особистості об’єктів природи це «злитне» бут$ тя, турбуючись саме про себе, виключає власне «омертвіння» теоретич$ ним розшаруванням на об’єкт і суб’єкт.

Оригінальність позиції М.Хайдеггера, навіть за умови нарочито без$ підставного відлучення раціонально$філософських форм пізнання від участі в осягненні буття людини, полягає в обґрунтованому вирішенні реальної проблеми визнання законності таких форм самоосягнення лю$

дини, які виходять за рамки компетенції раціонального знання і стосують$ ся,насамперед,інтуїції,формпідсвідомо$вольовихтаемоційних.Цяпози$ ція філософа зближена із позиціями таких різнопланових учених XX$го століття,котріпредставляютьрізнігалузінауки:В.І.Вернадського,Дж.Вай$ ценбаума,Б.М.Неменського,Ю.В.Кононова,З.М.Кононовоїтаін.Усівони дійшли до висновку, що наука не самодостатня в пізнанні цілісності світу і людини в ньому. Поряд із її шляхами пізнання існують інші рівноправні шляхи: інтуїція, філософія, релігія, мистецтво.

Отже, осягнення світу в М.Хайдеггера обґрунтовується не згідно з моделлю раціонально$гносеологічного пізнання, а з герменевтичною мо$

деллю, з головним для неї способом духовного освоєння світу – розумін$ ням. Як відомо, герменевтика (грец. нermeneuo $ пояснення) – мистецтво і теорія пояснення, які ставлять за мету виявити смисл певного тексту, спираючись на його об’єктивні (граматичні значення слів та їхні історич$ нообумовленіваріації)ісуб’єктивні(наміриавторів)основи.Герменевтика

перетвориласяводнузосновнихметодологічнихпроцедурекзистенціаліз$ му,пізнішевласнефілософіїгерменевтики.Упсихологіївоназнайшласвій

виявутеоріїособистіснихтаоб’єктивнихсмислівпонятьО.М.Леонтьєва.У соціальнійфілософіїгерменевтиканабуваєфункційонтології,оскількиро$ зумінняєформоюздійсненнясуспільногожиттяі«критикиідеології».Гер$ меневтичні процедури нерідко використовуються в історичних, юридич$ них та інших науках, які мають справу з аналізом об’єктивних результатів свідомої людської діяльності.

Розуміння, за М.Хайдеггером, не зводячись до раціонально$гносео$ логічного, однак, не протиставляється йому. Це, передусім, розуміння справжньої структури буття як єдності його часових характеристик (мину$ лого, теперішнього і майбутнього часів). Це дає можливість відрізнити

справжнє буття від несправжнього і спрямувати людину на дорогу до самої себе справжньої, до автентичного життя. Несправжній спосіб буття ото$ тожнюється з теперішнім часом. Для кожної конкретної особистості – це акцентуація у структурі її буття моментів конюнктурного сьогодення, які, на думку російського поета О.Блока, є тими «випадковими рисами», після «стирання» яких «життя прекрасне». У масштабах суспільства несправжнє буття ототожнюється із сучасною йому епохою, – це також своєрідний пе$ рекіс у бік переважання у структурі історичного буття людства моментів нинішнього часу, що певним чином здатне гальмувати розвиток суспіль$ ства.Цеположеннявідбиваєтьсяувисловахбагатьохпредставниківсвітової культури,конкретизуючисьіуточнюючись.Нерідкотакідумкипередували філософіїекзистенціалізму.Наприклад,талановитийфранцузькийскульп$

торОгюстРоден(1840$1917рр.)вважав,щосвітбудещасливимтількитоді, коли у кожної людини буде «душа художника», який уміє в кожній речі відкритихарактер,тобто«тувнутрішнюправду,щопросвічуєтьсякрізьзов$ нішнюформу»іє«самоюкрасою».Усвоючергу,головноюсправоюхудож$ ника,вважавОлександрБлок,єуміння«розчищатигоризонтивідтогохао$ тичногонагромадженняфактів,що,якбурелом,захаращуютьусіісторичні перспективи».

Несправжній спосіб життя відчужує людину від самої себе як особи$ стості, оскільки вводить її у світ речей, усереднених стереотипів, де знео$ соблення особи формує погляд на неї, як на річ. Це призводить до того,

що у «масовому суспільстві» формується психологія «бути таким, як інші», закріплюються негативні суґестивні комплекси про історично обумовлені норми людських можливостей. Знеособлена людина, втрачаючи бажання бути «самою собою», знімає з себе відповідальність за власні вчинки. Справжнєжбуття,заМ.Хайдеггером,завдячує,насамперед,осягненнюлю$

диноюсвоєїісторичності,конечностітасвободи.Частоїхосягають,якствер$ джує М.Хайдеггер, лише «перед обличчям смерті». Смерть, на думку

Ф.Ніцше, який започаткував німецьку течію філософії життя, що мала ве$ ликийвпливнаформуванняфілософіїекзистенціалізму,є,своєріднимвип$ робуванням людини, оскільки в ній теж подібно до «вечірньої зорі над зем$ лею», повинні «палати» людські дух і доброчесність, інакше вона «погано вдасться».

Для того, щоб знайти шлях до справжності людини, треба пережити «довгу жалюгідну епоху світової ночі», кожному пройти через власну «пус$ тиню життя» у несправжньому світі.

У екзистенціальній категорії «ніщо» втілено факт несумісних існую$ чих суспільних відносин з вільною людською особистістю, межу людсько$ го існування, за якою людина здатна зрозуміти своє призначення, задуш$ ливість скафандру «стандартизованої» людини, яка віддана за Г.А.Заїчен$ ком на заклання чужим їй «усередненими» стереотипами поведінки.

Шлях до справжнього, автентичного життя – це шлях усвідомлення людиноювласноїунікальностіінаційоснові–пробудженнявособіпотен$ ційних, дрімаючих можливостей осягання структур та елементів («екзис$ тенціалів»)справжнього,сутолюдськогоіснування.Цейшляхпотребуєве$ ликоївіривсамогосебе,силиволі,енергії,наполегливості.Некожниййого проходить,алекожнийможепройти.Тількидляцього,надумкуМ.Хайдег$ гера, необхідні надійні «філософські ключі» для правильного застосування згаданихякостей.Усамовідчуженнілюдинивідсамоїсебенезавждивинне оточення. Упродовж історії людина сконструювала чимало самостійних

форм самовідчуження. Тому на шляху до себе справжньої вона не повинна боятися труднощів, натомість знайти силу волі та бажання власними рука$ ми розірвати кайдани внутрішнього поневолення, пам’ятаючи, що зали$ шаєтьсясамадлясебеповодиремізхаосувідчуженнядосправжньогоавтен$ тичногоіснування.

Зважаючи на це, ядром екзистенційної діалектики є вихід, прорив («пролом») екзистенції як конечного існування в безконечне, до транс$ ценденції.Цейпрориввідбуваєтьсязавдякивідчуттюіусвідомленнюмеже$ вих ситуацій: боротьба, смерть, випадок, вина.

Надумкунімецькогопредставникарелігійноїформиекзистенціалізму

К.Ясперса (1883 $ 1869), у цих межевих ситуаціях закладені основи анти$ номії, які, будучи не теоретичними, як у Канта, а емоційно напруженими і навантаженими, виштовхують свідомість у трансцендентне, сприяючи здійсненню сходження від суперечності до «екзистенціальної істини». Ан$ тиномії екзистенційної діалектики не розв’язуються, оскільки б припи$

нення суперечності означало смерть екзистенції. У цьому випадку зняття суперечності знаменує стрибок у новий план буття. Ця безконечна діалек$

тика, на думку К.Ясперса, не полягає ні в примиренні, ні в пригніченні суперечностей,алепритягуєвсеце,перебуваючиврусінеспокійноюусвоє$ му спокої.

Антиномії – чинники потрясіння внутрішнього світу, які спонукають довиходузамежіповсякденного.Зважаючинате,щотакийвихідздійснює сама особа, вона є вільною і свободною. Таким чином, екзистенціалісти інакше розуміють свободу, ніж класичні філософи, які визначають її як пізнану необхідність. Свобода в екзистенціалізмі визначається характе$ ром трансценденції. Представники релігійної форми екзистенціалізму К.Ясперс і Г.Марсель (1889 – 1973) вважають, що її можна досягнути в Богові. Для Ж.П.Сартра (1905$1980) і А.Камю (1913$1960), які ототож$ нюють свободу з «ніщо», вона виступає негативністю щодо емпіричного буття. У всіх випадках свобода – це вибір між альтернативами. Вона ґрун$ тується не на необхідності, яка панує у сфері повсякденності, в якій особа втрачаєсебе,анаможливості,якуможнавикористати,можнайневикори$ стати, оскільки таке використання нерідко потребує рішучості, відваги та самовідданості.Шляхдовикористаннятакоїможливостідоситьповнороз$ крито у відомому афоризмі Ф.Ніцше: «Ухиляюсь я тепер від щастя мого і віддаюсь усім нещастям – щоб випробувати і пізнати себе востаннє». Що в ційдумцікеруваловеликимнімецькимфілософоміпоетом,попередником екзистенціалізму? Чи не страх прожити життя, так і не пізнавши самого себевньому?

На шляху до «справжнього життя» людина вимушена вступати в кон$ тактізсобіподібними.Восновісправжньоїекзистенціальноїкомунікації– любов і дружба, чуйність. Такі взаємини виключають заздрість, ненависть, хитрість,підступність,егоїзм,неправду.Однак,надумкуА.Камю,влюдині завжди є щось, що заперечує любов. Це якраз та частина її сутності, яка «хоче померти». Їй$то і потрібне прощення. Рано чи пізно, стверджує філо$ соф,наступаємомент,колилюдиперестаютьборотисяімучитиоднеодно$ го, змирюються нарешті з тим, що треба любити іншого таким, який він є. І це – «царство небесне».

Таким чином, екзистенційні основи, напротивагу філософії марксиз$

му,вумовахбудь$якоїсуспільно$економічноїформаціївсистемікоординат соціалізаціїлюдининетількинеперекриваютьшлях«повертикалі»дорівня «індивідуальність», а й відкривають усі напрями людських відносин «по горизонталі»: від діалогу відношення «я $ я» до діалогу відношення «я $ універсум».

Екзистенційні філософські підходи до розуміння світу, місця та ролі людини в ньому з давніх часів близькі вітчизняній філософській думці.

Так, один із найвідоміших діячів Острозького науково$освітнього осе$ редку Клірик Острозький (1576$1636), який ставив за мету боротьбу про$ ти католицької експансії на українських землях, розглядаючи людину, як вінець усього творення, розум, думка і тіло якої перебувають у постійній боротьбі між добром і злом, протилежними прагненнями та бажаннями, обґрунтував ідею щодо обов’язку кожної людини. В його основілежаланеобхідністьпосвятилюдськогожиттяподоланнюперешкод на шляху до здійснення свого покликання. На думку вітчизняного філо$ софа, кожного Бог обдарував певним талантом, здібностями і тому, відчу$ ваючи себе боржником Бога, кожна людина зобов’язана виправдати Бо$ жий дарунок службою Богові та своєму народу.

Екзистенційні філософські основи широко використовує у своїх зна$ менитих притчах талановитий американський мислитель Олександр Еве$ ретт,лекціїякогокористуютьсявеличезнимінтересомучисленнихаудито$ ріях багатьох країн світу, зумовлюючи успіхи слухачів у найрізноманітні$ ших галузях людської діяльності.

Екзистенціалізм, закладений сьогодні у філософський фундамент соціалізації багатьох розвинутих країн світу, поступово входить у вітчиз$ няний простір соціалізації.

Однакекзистенціалісти,відповідаючиназапитання:«Чиможливоста$ ти людиною у вік абсурду, а якщо так, то Як?», нездатні відповісти на на$ ступне:«Якдопомогтилюдськомустановленнюкожного,унікальногоіне$

повторного у своїй внутрішньоінтенційній сутності?».

Нацезапитанняроблятьспробувідповістипредставникиіншогоціка$ вого напряму філософії – філософії нестабільності.

Цей напрям посідає одне з найважливіших місць серед вчень, в яких розробляєтьсяновадіалектичнаметодологіяпоєднаннядвохпротилежних сторінбуття–логосу(порядку)іхаосу,загальногоіодинично$унікального, цілого і його елементів. Автор його – лауреат Нобелівської премії (1977), професорВільногоБрюсельськогоуніверситетуІлляПригожин.

Філософія нестабільності започаткувала свій розвиток на основі нової науки – синергетики (теорії хаосу). Спочатку синергетика, як природни$

ча наука, вивчала фізико$хімічні процеси у відомих фахівцям нестаціо$ нарнихстанах(такзванінестабільнісистеми).Насьогодніїїзакономірності починають застосовувати не тільки стосовно живої природи, а й суспіль$ ства, процесу становлення та формування людської особистості. Цьому сприяє розроблена синергетична методологія і відповідна їй філософія не$

стабільності. Щоб глибше зрозуміти їх, необхідно детальніше зупинитися на вихідних основах.

І.Пригожин ілюструє феномен нестабільності, яку нерідко сприйма$ ють як щось вороже класичній науці, на прикладі звичайного маятника. Якщо вивести його із стану спокою, то зрештою він зупиниться у першо$ початковомунайнижчомуположенні.Якщожрозташуватимаятникупро$ тилежній нижньому положенні точці, то рано чи пізно він впаде або впра$ во, або вліво, і для цього достатньо буде найменшої вібрації, щоб спряму$ вати його падіння в той, чи інший бік. Ця верхня точка нестабільності, стверджує вчений, тривалий час залишалася поза увагою дослідників, ос$ кільки феномен нестабільності підводить до нетривіальних проблем, найсерйознішою з яких є проблема передбачення. Ідеологія класичної на$ уки зберігала об’єктом наукового інтересу лише стійкий «маятник». «Не$ стійкий» у її контексті поставав як неприроднє утворення, яке згадувалося лише як цікавим казус. Тривалий час наука вивчала закономірності до$ сить простих макроскопічних систем, у яких кінцевий результат взаємодії часто обмеженого числа мікроскопічних флюктуацій, що діють на зміну руху, який визначає функціонування і розвиток цих систем, є в основному однозначним. Через це отримала назву детерміністичної. Детермінізм же або виключення нестабільності з універсаму в концепції вічності Лейбні$ ца призвели до того, що в останньої не залишилося місця для унікальних подій. Матерія, за цією концепцією, являла собою вічно рухливу масу, позбавлену будь$яких подій і самої історії. Історія, таким чином, залиша$ лася поза матерією.

Нове філософське розуміння нестабільності стало результатом низки власненауковихекспериментальнихітеоретичнихвідкриттів.Насамперед, цьому сприяли відкриття нерівновагомих структур, які виникають як ре$ зультат незворотніх процесів і в яких системні зв’язки самовстановлюють$ ся; по$друге, обґрунтування ідеї конструктивної ролі часу, що випливає із відкриття нерівновагових структур; по$третє, поява нових ідей щодо дина$ мічних,нестабільнихсистем,якіповністюзмінювалиуявупродетермінізм. А особливо велике значення мало відкриття в галузі елементарних частин, якіпродемонструвалифундаментальнунестабільністьматерії.Цедаломож$ ливість у світлі теорії нестабільності вивчити розвиток складніших систем,

до яких можна віднести не тільки природні об’єкти, а й окремо взяту люди$ ну, певний тип культури, чи суспільства. Розвиток цих систем не підко$ ряєтьсятимзакономірностям,щостосуютьсяпростихмакроскопічнихсис$ тем. Під час зміни своєї якості чи структури (в точці біфуркації) в умовах максимальної нестабільності системи, виникає можливість подальшого її

розвиткуврізнихнапрямах.Уцьомувипадку,заобразнимвисловомВ.С.Лу$ тая, «... якась окрема мікрофлюктуація може відіграти роль тієї «останньої

краплини», що направляє цей розвиток в одну з двох можливих протилеж$ нихсторінівизначаєодинпевнийрезультаттакогорозвиткузнескінченної можливості цих результатів» (В.С.Лутай Філософія сучасної освіти. – К.: Центр «Магістр$S», 1996. – С.78). Оскільки такі флюктуації є хаотичними, нам важко врахувати їхню «поведінку», щоб точно передбачити, якою буде конкретна якість того явища, що стане результатом проходження певною складноюсистемоюїїнестаціонарногостану.

Зважаючи на це, на думку І.Пригожина, наше сприйняття природи стає дуалістичним, і стержневим моментом у цьому сприйнятті є уява про неврівноваженість,якапризводитьнетількидопорядкуіхаосу,айвідкриває можливість для виникнення унікальних подій. У віддаленій від нерівно$ важності позиції диференціальні рівняння, що моделюють певний про$ цес, стають нелінійними, а нелінійне рівняння завжди має більше ніж одне рішення. Отже, у будь$який момент може виникнути новий тип рішення, а в точках зміни таких типів (точках біфуркації) може відбувати$ ся зміна просторово$часових орієнтацій об’єкта. Прикладом її виникнен$ ня І.Пригожин вважає так званий хімічний процес, під час якого розчин періодично змінює своє забарвлення з голубого на червоне. Створюється враження, начебто молекули, що знаходяться в різних місцях розчину, «спілкуються» одна з одною. «У рівновазі – констатує вчений, – молекула «бачить» тільки своїх безпосередніх сусідів і «спілкується» тільки з ними. У віддалені ж від рівноваги кожна частина системи «бачить» усю систему в

цілості. Можна сказати, що в рівновазі матерія сліпа, а поза рівновагою прозріває. Відповідно, лише в нерівноважній системі можуть мати місце унікальні події і флюктуації, які сприяють цим подіям, а також відбу$ вається розширення масштабів системи, підвищення її чутливості до зов$ нішнього світу і , зрештою, виникає історична перспектива, тобто мож$ ливість появи інших, можливо досконаліших, форм організації. І, окрім цього, виникає нова категорія феноменів, яких називають аттракторами» (Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. – 1991.– №6. – С.50).

Аттрактори – це своєрідні точки стабілізації системи. Їх поділяють на

точкові,періодичнітадивні.Прикладточкового–нижняточкаположення маятника, в яку він повертається після зрушення з місця. Приклад періо$ дичного – відомий нам «хімічний годинник». Дивні аттрактори відпові$ дають численним точкам. У цих аттракторах система рухається від однієї точки до другої детермінованим чином, але траєкторія руху зрештою на$