Фразеологія

Фразеологія – окраса народної мови. Фразеологізми як іскрометні скарби мовної образності передають найтонші відтінки духовних порухів, обарвлюють висловлене в національний колорит. Складові частини фразеологізму, за висловом В.Виноградова, ніби розчиняються в усій фразеологічній сполуці, формуючи хімічне поєднання лексичних частин.

Регіональна фраземіка є неоціненною скарбницею досвіду багатьох поколінь, взірцем народної мудрості й моралі, свідчить про гострий розум народу, його етичні й естетичні почуття, багатий духовний світ. У цьому посібнику вміщений матеріал про джерела вивчення фразеологізмів українських східнослобожанських говірок та моделі фразеологічних одиниць з компонентами-зоонімами.

Ареальні витоки ідіоматики (до еволюції східнослобожанської фразеології)

Внутрішнє життя малоросіян, писав усередині позаминулого століття К.Сементовський, становить собою найбагатший предмет для різноманітних досліджень. Проте казки, прислів’я, загадки і притчі, демонологія, знахарство й народна медицина, весільні та інші обряди…або зовсім не досліджуються, або ж якщо частково й ставали предметом вивчення, то найзагальнішого, поверхового [1843, 2]. Кожний тип культури виробляє свою символічну мову і свій “образ світу”, у якому й отримують свої значення елементи цієї мови.­ Слова та інші одиниці природної мови, зокрема фразеологічні оди­ниці (ФО), як і ареальні фразеологічні одиниці (АФО), на­бу­ва­ють у ній додаткової культурної семантики [Толстой, Толстая 1993, 163]. Цікаво простежити над хронологічним зрізом певного куль­турно-фразеологічного фрагмента, динамікою нашарувань йо­го­­ національно-культурних цінностей, ідіоматичними витоками й ево­люцією АФО протягом тривалого часу.

Понад 100 років тому опубліковане найбільше дослідження на­родної культури Східної Слобожанщини – “Жизнь и творчество крес­тьян Харьковской губернии: Очерки по этнографии края / За ред. В.В.Іванова (Харків, 1898), див.: [Иванов 1898] – справжня енци­клопедія матеріального, особливо духовного життя колишнього іс­то­ричного Старобільського повіту (Північна Луганщина). Одночасно це­ ­важлива й загальнокультурна пам’ятка народної східно­сло­бо­жан­ської фразеології. Ми вже мали нагоду певним чином висвітлювати окремі актуальні питанні фразеології та її еволюційні процеси на терені Східної України, відбиті в дослідженні В.Іванова, див.: [Ужченко 1994; Ужченко 2001; Ужченко 2002]. Дана розвідка продовжує список досліджень названої національно-культурної пам’ятки, яка відображає “мовно-фразеологічну картину світу” Східної Слобожанщини II пол. XIX ст.

Дослідження поділяється на дві нерівні частини: 1) сво­є­рідний вступ до нього, озаглавлений В.Івановим “Сучасне село Хар­ківської губернії”, і 2) окремі нариси місцевих авторів, подані за сло­бодами. І хоча автор вступної частини, В.Іванов, озаглавлює основний підроз­діл вступу “Погляд селян на своє життя”, відчувається міцна режи­серська рука пильного вченого-етнографа, політика й правознавця.

Соціально-правова вступна розповідь автора, як і основна частина дослідження, насичена народними сентенціями, влучними порівняннями, народною ідіоматикою. У своїй манері вводити АФО до контексту, припасовувати до певної ситуації В.Іванов намагається використати “погляд селян”. Подамо ряд прикладів, які не потрапили до відомих пареміологічних та фразеологічних зібрань і значною мірою характеризують саме початковий етап фразеологічного зрізу Східної Слобожанщини столітньої давності. Серед них 1) зіставлення різних соціальних станів, висловлені самими мовцями: “І ти, бісів син, чортів голяк, рівняєшся до мене! Я тебе куплю и продáмъ. У тебе однá душá при тúли, кúшки немá въ хáти, а я хазяїн”. – Та чорти твого батька бери!.. Воно [багатство] тобі выпадкомъ выпаде коли-небудь. Пропадеш ти і все твоє багатство згине, або пожáром пиднúмецьця…” (с. V) [курсив наш; орфографія цитованих у контексті фрагментів збережена. – В.У.]; 2) правила етикету: “Мова їх чиста.., діти підходять до ручки батьків, і цей звичай “бить рýчку” переходить в інші верстви” (VI); “А у “голі” одна втіха: “заробиш кревно, проп’єш певно, – нікому ни в нижку” (X); 3) характеристика окремих верств населення: “разом з ремісниками сміються над баришниками, називаючи їх “крутихвостами”, “курощупами”, “бúлыми цыгáнамы” (VIII); «зустрічаються і багаті, котрі „химéры навóдять” (VII). Примітні й такі контексти: “Заняття “дукачів” одно – “кóло хлúба”; “каша хазяйська, а не прикажчицька: така крута, що зернó зернá догоня” (VI); “хлібороби” підсміюються над ремісниками: …кравець – до пóдушки кóмиръ прышúвъ (VIII). 4) Лінивих і невмілих називають „мишкомъ прыбытыми”; почуємо також „прышелéпа недотéпный, винъ до вóза и килóчка не затéше”; „о, той швець як пошиє, так якраз будуть на собáку велыки, а на кúшку малú” , „ни швець ни жнець, – ни чорт зна шо” (XV).

Друга частина за характером подачі нерідко становить собою вільний етнографічний переказ структурно й синтаксично однорідних фрагментів з побіжним поясненням семантики фразеологічного прототипу: Дитина рóдыцьця у сорóцьци (зъ мúстом), означа, що буде вона багата, а з зубами – зла... (с. 470). Іноді автор сам виділяє (лапками) прототип стійкого вислову або його частину: Хто з молодих при вінчанні раніше стане на „рушныкъ” або платокъ, той буде старшинствувати в домі; Одержавши благословення, „пиддружый” веде «молоду» в хату і сажаетъ на посадъ (219).

Етнографічна робота містить велику кількість стійких мовних відшарувань. Більшість із них функціонує активно й зараз, включена до загальномовних фразеологічних словників, збірників паремій. Наприклад, у Микільському активно вживали такі ФО: Хто долі не знайде, „той б’ється як риба об лід” (295). „Виросте як кобила” (308). Забилось серце, як телячий хвіст (312). Відзначимо інші вислови, уживані на терені історичного Старобільського повіту: горыть, якъ мéртвый дúвицьця (368); мотáєцьця, як шéйма на бичóвци; оры, мелы й йúжъ; надýвся, якъ мыша на крупý; скривився, як середá на пьятныцю; воны обóйи рябóйи (369); ны кóжи, ни рóжи – як пúпъ въ рогóжи; выля, якъ лисúчий хвúстъ; булó дúло, – поминáй, якъ звáли; примостúвся, якъ сорóка на терныни (370); хоч вовк траву їж; завьязáвъ свúтъ собú и людямъ; пышáецьця, якъ попúвна на крестынахъ; ну, що мáбудь, схвативъ печéного гарбузá?; ні тé, ні сé і ні кá-знá щó; на свий аршúнъ не мúряй; живéтъ, – ни слáвы, ни пáмъяты (372); катюзи по заслýзи (373); це на ёго рýку ковúнька (373); ни втик, ни догнáвъ; ни въ тынъ, ни въ ворóта; булó дúло, за рúжого Бóга, за пирúстихъ людей; ...за царя Панькá, якъ булá земля тонкá, що шúльцем ткнéшъ, тай води достáнешъ; за царя горóха булó людéй трóхи; выминявъ котá у мишкý; пропáв ни за понюху табакý; ганяють, як солóного зáйця; вонó такé нýжне, якъ слипóму дзéркало; билолыця, як мазныця; чорнобрóва, як сметáна; молодá, як у спáсивку яглыця (ягода); гáрний, якъ свиня^ въ дощъ; позелені^в, як жа^ба в петрі^вку (374).

Вони можуть бути вписані як до розряду фразеології в широкому розумінні: хрестъ хрестом та ше зашморгомъ (так деякі божаться) (175), на лáсый кусóкъ нáйдецьця кутóкъ (371), так і вузькому: выртытця як швайка (175), на посыдéнькы (206), чвáнецьця, якъ сýчка въ човнú, пивторá нещáсьтя, якъ лытóвський цúпъ (375); до фразеологічних виразів, які можна скласифікувати як літературні: заживе як на собаці (196), товчéцьця, якъ Мáрко въ пéкли (373), кывá головóю, якъ кобыла въ спáсивку (375); до ареальних, з різними місцевими мовно-структурними поєднаннями, каламбурними зіставленнями: душа християнська, та совість циганська (199); це було літом, не зимою, як упали ящики з неба з водою; так зуміє і чередникова Химка; договорывсь, якъ домолотывсь; запив все рівно, якъ ворóта забывъ; одинáдьцята зáповидь: – не зивáй; бирé на gлýзы, мовъ, въ ти ретýзы; якъ вóзьме й въ шóры, – кинéць вóли (370); на бúдного Макáра все лыхо обрýшилось; хибá якъ, хибá що, хибá грúхъ, чи щó? (373); зъ яру, та въ крýчу (374); у гýбы цилýе, а въ пáзуси каминюку дéрже (375). Червоні ріжки гадюки називаються „царúця голúця” (308). Широко вживані й зараз ФО: у його на неділі сім п’ятниць (208), п’яний, як сапожник (209), злий дух і всяка лыха лычына (179), пор. і раритетні, одиничні ФО: набравсь малий, як май груш (кажуть про п’яного або про того, хто багато несе), пор. реалізацію структурно-семантичної моделі нерівноцінної заміни – поúхавъ сто цилкóвыхъ на полтыну миняты (375) – як міняти шило на мило. Названа фразеологія може служити точкою відліку для спостережень над еволюційними процесами східноукраїнської фразеології протягом останнього століття. Так, записане 100 років тому в Білокуракиному выляе, якъ куцый быкъ по зáгороди (375) відбиває складну динаміку еволюційних процесів: воно утрималося одним з іменних компонентів у Лисичанську – бігати як бик по зáгороді, проте кореспондує і з окремими усталеними в сучасному вживанні варіантами з деякими іншими структурними новаціями, ілюструючи тезу про діалектичну єдність цілісної номінації при компонентній роздільнооформленості, як-от: бігає як куций бик по череді “непосидливий” (БокП, Луган, Ма, Руд), бігати як [дикий] бик по череді “дуже, надто (бігати)” (Білов, Марк, Ол, Плуг, Сіверс), носитися як куций бик по череді “безперервно (носитися)”, пор. – Що ти, куме, носишся, як куций бик по череді (Обор).

Не можна переоцінити етнокультурне тло ФО. Оскільки мова певним чином „приховує думку” (Л.Вітгенштейн), фразеоаналіз нерідко перетворюється в „тему з варіаціями”: кожна фразеотема-денотат (прототипна ситуація) становить собою жорстко детермінований стрижневий контекст-лейтмотив, представлений у прототипічних фразеоконтекстах пучком етноконтекстів-“розгалужень”, які можуть локально варіюватися. Звідси особливо значущим є етап пропозиціонування, урахування пресупозиції, зіставлення вербальних прототипічних відрізків, у яких утілюється – поряд з денотатами загальномовних фразеологічних реалізацій – почуттєва ірраціональна природа культурних уявлень мовців того чи того регіону [Ужченко 2002, 84]. Так, вислів підкова на щастя міцно базується в аналізованому ареалі на таких контекстах: „Торгівці прибивають на порозі знайдену підкову, щоб більше „привабити покупців” (179); У стайні на порозі “прибивають подкову або гвіздок, щоб злодії не змогли украсти коня” (300); Знайдену підкову варять і цю воду дають свиням, щоб скоріше жиріли; Ведучи з ярмарки куплених волів, деякі господарі кладуть у своїх воротах сокиру, загостреним угору, а на неї пояс і через них переводять волів, а після цього під воротами закопують підкову (с.287)”.

Названі контексти можуть бути вписані в загальноукраїнський і ширше – у загальноєвропейський мовний континуум. За свідченням тонкого етнографа, зокрема, дослідника й східноукраїнської етнокультури, М.Сумцова, кінська підкова як талісман зустрічається переважно в домах міщан або в торгових лавках. Підкову прибивають на порозі, щоб було багато покупців. Джерело цього повір’я ховається “в релігійному вшануванні коней” кельтами, германцями, вендами. Для охорони своїх гуртів від морової язви венди настромлювали голови коней і корів на заборах круг стаєнь і хлівів, а для відганяння злих духів клали в ясла кінську голову. У Голландії вішали кінську голову у хлівах для свиней; у Макленбурзі клали її над подушкою хворого. Германці для відвернення грози ставили на верху хати кінські голови з розкритими пащами, зверненими в той бік, звідки чекали на біду. Потім у германців і слов’ян на хатах стали будувати дерев’яні коньки. Поряд з уживанням підкови для “розвитку” багатства в Україні зустрічається декілька інших подібних обрядів. У Наддністров’ї настромляють кобилячу голову на кіл тину в городі, щоб “все родило”. Українські знахурі ставляться з особливою повагою до тієї трави, котра проростає крізь очні ямки кинутого кінського черепа. На користь припущення про запозичування українцями звичаю прибивати на порозі підкову свідчить та обставина, що звичай цей поширений у Німеччині, причому підкова тут оберігає дім від усякого зла… [Сумцов 1888, 504 – 505].

Численні контексти ФО різного походження і структури „фонують” у дещо призабутих чи активно вживаних висловах. Не мотивований зараз вислів підкова на щастя в мовленні східних українців служить просто оберегом від усякого зла й не розшифровується як спосіб розбагатіти на конкретні види багатства – коней, худобу, поголів’я свиней. Власне, редукувалася конкретна культурологічна підоснова вірування, яку могли ще тлумачити мешканці слободи Микільської на Луганщині і яка вже втратилася для їх нащадків, зберігши семантику як мовно-фразеологічне втілення щасливого оберегу.

Опис, зокрема, вирізняє: 1) джерело запозичування АФО, 2) семантичний обсяг вислову, 3) точну тодішню семантику, 4) конотативно-стилістичну оцінку АФО, 5) матеріали для етимологізування, 6) символічне усвідомлення місцевими мовцями обрядодії чи вірування, 7) послідовність обрядодій чи їх деталізацію, 8) етнографічно-семантичну амплітуду прототипу АФО, 8) тематичні сфери континууму, які покриваються АФО, та ін. Окремі вислови разом з етнографічним фоном можна представити певними тематичними групами. Найбільшу з них становлять ОБРЯДИ, ПРИКМЕТИ, ЗВИЧАЇ, ВІРУВАННЯ. Численні контексти стали підосновою ФО або фразеологізувалися: розплести косу, заплететься розум (71), перев’язувати рушниками (87), розкладати вогонь, переїжджати через вогонь (229), купати свекруху, бити горшки (230), збиратися в рай, збиратися на зливки (78), глечики полоскати (114), в’язати колодки (111, 254), класти на лавку, класти на лаві, класти на столі, підтикати хустку, складати руки кому (79, 233), продзвонити по вмерлому (234), сміття з хати не виносить (110, 138), оставити Петрові на бороду (245, 272), водити козла (116, 254), підвіє вітром або вихром, од закрутóк (193), кров замовити (192), замовляти зуби (191), заговорювати зуби – мовні репрезентації причини хвороб і способів їх лікування. Заговорювати зуби “лікувати хворобу зубів замовлянням”. Знахурів, які лікують травами, у Містках немає; є тільки такі знахурі, котрі “заговариваютъ” хворобу зубів, від укушення гадюки та ін. (72). При зубних хворобах заговорюють зуби, читають молитву Господню на молодиці, паряться над кип’яченим дурманом, кладуть на хворий зуб долоню… (Микільське, 191).

Закрити очі кому; кішка (вовк, заєць) дорогу перебіжить; щоб тобі було ні дна ні покришки. Як хто вмре й „дывыцьця однымъ óкомъ”, то в тій сім’ї ще хтось вмре (468) (пор. у зв’язку з цим вислів закрити очі кому). За контекстами „Стосовно неврожайних і голодних років є повір’я, що Господь посилає такі людям за те, що вони ховають на кладовищі самовбивць” (286) і „Як кішка перебіжить кому дорогу, так тому буде невдача або кінь здохне” (302); „Якщо вовк перебіжить дорогу, то „це к щастю” (303); „Якщо заєць перебіжить дорогу, так буде йому біда або невдача в тім ділі, за яким їде”, стоять звичаї та прикмети ховати самовбивць за межами кладовища „без дна і покришки”, тобто без труни, а також віщування невдачі, оскільки кішка – то посланець відьми чи й сама відьма, а вовк і заєць для мисливців уособлювали відповідно сміливість і полохливість.

З поли в полу; з-під поли; бити по руках, бити полою та ін. – список символьно-обрядових висловів із сакральним пола був явно більший, ніж зараз. Символом купівлі-продажу, „торгового договору” була пола, пор. [Сумцов 1885, 135; Милорадович 1897, 123; Иванов, Панькин, Фи­лип­пов 1978, 69], звідки й деривати з поли в полу „від одного господаря до іншого”, з-під поли „у приватному порядку”, „бити по руках” (під час договору). В аналізованому дослідженні (сл. Нікольська): „Купивши велику худобу, волів або коней, покупець приймає їх від продавця „съ полы” і затим бере рукою землю, розтирає її на спині купленої тварини й каже: „Будь ситий, як земля водою, і здоровий, як вода землею” (287). Пор. ще російську пісню, коли молода просить своїх батьків: Не бейте вы полу о полу, Не хлопайте вы пирог о пирог, Не давайте вы меня горькую На чужую, дальню сторонушку, цит. за: [Сумцов 1885, 135]. При обрядовій купівлі-продажу жінок у Подільській і Полтавській губерніях, як повідомляє В.Милорадович, під час домовин має місце і “рукобитіе полой”, як при купівлі-продажу [1897, 129]. Молодого і поїжджан на весіллі обсипали “изъ полы” шуби сумішшю вівса, пряників, горіхів та ін. (Словник Б.Грінченка).

Як осиковий лист, тремтіти як осика. Названі біблійно-фразеологічні вислови усвідомлюються на фоні таких-от контекстів дослідження В.Іванова: „Як Спаситель ховався, так тоді він пішов та й сів під осикою, а вона як зашелестить, та й злякала Спасителя. За це він прокляв її і сказав: „Бодай же ти шелестіла і з вітром, і без вітру”. Тому листя осики і без вітру тріпочуть і шелестять (314).

Тематично найбільш щедро представлені в дослідженні весільні обряди й відповідно – більш виразно чи завуальовано – весільні фразеологізми: перев’язувати рушниками (87), давати рушники (платки) (215), колупати глину в стіні комина (214 – 215), різати хліб (215, 322), пити могорич (215), покривати молоду (227) , гризти піч (215), обсипати поїжджан (15, 502, 606), обсипати поїзд (220), переїжджати через вогонь (229), проїжджати через розкладений вогонь (15), прóсим покóрно поглáдить нáшому сúну дорóгу (607), заводити за стіл (219, 222), саджати на посад (219, 222), купати свекруху (230), бити горшки (230).

У структурі весільної обрядовості знайшли відображення народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, різноманітні часові нашарування. Так, збір молодих учасників “весільного поїзда”, імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) – усі ці весільні дійства в окремих випадках трапляються й сьогодні, – свідчення давньої форми умиканням. Взаємний обмін подарунками сватів, викуп коси, виплата грошового штрафу “за безчестя” – своєрідний відгомін давнього звичаю укладати шлюб на основі купівлі-продажу [Пономарьов 1993, 194 – 195]. Примітно, що більшість обрядів у кінці позаминулого століття зосереджувалася навколо молодої або молодих, а не молодого зокрема. Ось деякі з них із Танюшівки: Піддружий подає молодій кінець носовика і три хліби, а другий кінець платка тримає в своїй руці і веде молоду за стіл – (заводити на посад, на посаді сісти). У сл. Кам’янці: на сватанні ріжуть хліб молодого (103); після вінчання молоду везуть додому, „де вона з дружками іде ховаться” (105); „на останній трійці везуть сундук” (106).

Та ж фразеологічно-обрядова тенденція ставити в центрі весільної обрядодії молоду збереглася на сході України й до сьогодні. При варіативності деталей обряду виразно вирізняються інваріанти етнографічних ФО. Ось деякі значення ряду висловів і буквальні їх контексти в повідомленнях інформаторів: 1) пропивати молоду (наречену, дівчину), 2) купити (викупати) молоду, 3) вести молоду умиватись, 4) ховати молоду, 5) покривати молоду, 6) красти (викрадати) молоду, 7) скривати молоду, 8) будити молоду, 9) заводити молодих за стіл, 10) обсипати молодих, 11) умивати молодих. Подаємо їх ареальні контексти й символічні значення, як вони усвідомлюються слобожанами.

1. Пропивати молоду (наречену, дівчину) “домовлятися про умови весілля (про батьків молодих), випивати” [УВДС, 161]: “У жовтні пропили молоду, а в листопаді буде весілля, бо в грудні не прийнято” (Луган, Мак); “Сторона жениха дає гроші, а молодої – якусь річ” (Стах). Узагалі пиття, за О.Потебнею, – весільний пир, тобто переважно пир: серб. пир – весілля, пирник – весільний гість, пировати се – одружуватися і виходити заміж, пировати – пирувати саме на весіллі, а потім – узагалі; у лужичан сербському пир відповідає kwas, весілля, власне пиття (пор. серб. киша, дощ: поняття пиття і проливання суміщаються в одних і тих же коренях); у різних влр. губерніях пропити дівчину значить просватать, а в Білорусії запоїни – змовини [Потебня 1989, 293].

2. Викупати (купувати) молоду: ”Заплатити молодшому брату або сестрі молодої” (Усп); “Коли вкрали молоду, то дружок чи дружка повинні її купити (виконати все, що скажуть)” (Усп); “Наречений і дружок дають викуп молодшій сестрі або братові за наречену” (Вовк, Сад, Захід, Оле, Новл, Солон, ДарЄ, Поп, Тан) [УВДС, 161].

3. Вести молоду умиватись “Умиватися ранком після шлюбної ночі” (Дуб, Трет, СтЛ, Сте); “На другий день свадьби умивають молодих” (ВесТ); “Після ночі молоду умивають, щоб чистою була життєва дорога” (Сте); “Частувати в домі молодої ранком після першої шлюбної ночі” (Ар, Донец, Дуб, КрЛ, Марк, Микіл, Мороз, Мус, Трет, Сте, СтЛ) [УВДС, 161].

4. Ховати молоду : “Перед приїздом молодого молоду ховають у сусідів або дома, потім дружок викупляє, дає грошей” (Сте); “У перший день свята присутні гості ховають молоду, щоб дружок її викупив. Отримані гроші повинні принести викрадачам здоров’я та щастя” (Перв); “Молодий приїжджає за молодою, а її ховають. Молодий шукає її, виконуючи бажання родичів” (Верг); “Молоду ховають, поки молодий знайде” (Кр); “Перед приїздом молодого дівчину ховають, а виводять молодому інших молодих дівчат. Він від них відмовляється й починає шукати наречену” (Бу).

5. Покривати молоду : “На весіллі увечері з молодої знімають фату й покривають її голову хустиною” (Ров); “На другий день знімають фату і віддають міряти дружці, щоб швидше заміж вийшла, а потім – її подругам. Саму ж молоду покривають хусткою: знак того, що вона стала жінкою” (Перв); “Дія відбувається у кінці першого дня весілля. При цьому говориться: покривалка плаче, покриваться хоче. Не так покриваться, як нам цілуваться” (тут же міняються головними уборами – картузом із квіткою і фатою молодої). Виконують це три рази. Потім додають: “Ми з дівиці зробили молодицю (зав’язують її платком). За цю б вість чарок по шість. А з шести – хоч би на одну звести” (Ман).

6. Красти (викрадати) молоду: “Молоду крадуть після того, як подарують подарки і всі встануть з-за столу танцювати” (Шульг); “Молоду крадуть, ховають; розраховуються за викуп дружок з дружкою, що не догляділи за молодою” (Кр).

7. Скривати молоду: “Викрадачі не кажуть молодому, де схована молода, щоб він дав з дружком їм більше грошей” (Перв).

8. Будити молоду: “Підіймати молоду після першої шлюбної ночі” (Трет); “Підіймати молоду після першої шлюбної ночі (після комори)” (Ров) [УВДС, 161].

9. Заводити молодих за стіл: “Коли молоді приїжджають із загсу чи до молодого, чи до молодої, їх урочисто заводять за стіл. Але тільки в нареченого їм зв’язують при цьому руки (ліву нареченої з правою рукою нареченого) хусточкою” (Шульг).

10. Обсипати молодих: “Перед тим, як сісти в машину при виході з дому, мати обсипає свою доньку і молодого дрібними грошима, зерном і цукерками (щоб життя було солодким, стіл ситним і щоб жити в достатку). Приблизно так розумів цей обряд і О.Потебня. Обсипання тут, на думку вченого, має подвійне значення: щоб хліб родився колосистий і щоб зберігались краса (і здоров’я) молодих [1989, 345]. Якщо хтось із жінок уловить зернятко пшениці, то буде в неї дитинка” (Перв); “Обсипають молодих після того, як вони розписалися, – хмелем, грішми” (Лен, Павлів); “Обсипають молодих перед загсом грішми, цукерками, хмелем” (Сте); “Обсипають молодих, коли вони вийшли з загсу на порозі (обсипають матері наречених), а потім молоді вклоняються людям за те, що вони прийшли” (Шульг); “Обсипають молодих цукерками, грошима, хмелем, пшеницею, коли молодий виводить молоду з її хати. Обсипає теща” (Верг). Зерно, доходять висновку М.Толстой і С.Толстая, у багатьох обрядах використовується як символ множинності, достатку, а обсипання зерном – як символ наділення численними благами, багатством [1993, 165].

11. Умивати молодих: “святкувати другий день весілля (на цей день і припадає названий обряд)” (ВесТ) [УВДС, 161]: “Після першої шлюбної ночі свашка і старший сват умивають молодих” (Слсрб, Сте). Див. вище умивати молоду.

12. Серебрити молодих “вносити гроші і продукти для продовження гуляння після власне весілля” (Алч, Бар, Вес, Лисич, Луг, Мик, УрК) [УВДС, 161].

З молодим пов’язані такі ФО (resp. обряди): обсипати молодого “коли молодий виходить з дому, його обсипають цукерками, хмелем, горіхами, грішми, а потім він їде за нареченою” (Шульг); „мати жениха ходить кругом поїзда й обсипає хмелем, оріхами і цукерками” (106). Коли напередодні весілля, зазначає О.Потебня, мати молодої обсипає майбутнього свого зятя зерном, перед тим як він увійде до хати, то дружки співають: “Ой сип, матінко овесець, Щоб наш овесець ясен був, Щоб наш Юрасько красен був!” [1989, 345]; Тут овесець – молодий (пшениця – молода), а смисл обсипання в тому, щоб молодий зберіг свою красу; пудрити молодого – “викупати ворота двору молодої” (Алч, Жовт, КрК).

Ось іще деякі колективні символічні дії, здійснювані з нагоди найважливіших подій у житті людини, сім’ї, колективу (обряди), усталені способи людської діяльності, які передаються від покоління до покоління (звичаї). Виходить теща лякати жениха, виносить хмелю в чарці, і він „бере не голою рукою, а “с платочком” (106) (чи не асоціація до поли?!); 11-го Февраля: „у понеділок на цій неділі звичайно ходять по хатах і прив’язують колодки батькам і матерям, які не женили синів або не видали заміж дочок” (111); на Семен-день (1-го вересня) розпочинали засиджувати вечори „починати працювати вечорами при вогні” (115); старі нічого не їдять “до звезды” (116); “до смерку” (117).

Менше подані поховальні обрядодії, хоч і вони займають помітне місце в дослідженні В.Іванова. Серед них: класти на лавку кого, класти на лаві кого, класти на столі кого, підтикати хустку кому, складати руки кому (79, 233), закривати лице, закривати очі, продзвонити по вмерлому (234), які практично збереглися й до сьогодні.

Їсти пироги (пиріжки), лапшу, борщ, узвар, горох “поминати”. Повернувшись із кладовища, починають поминати новопреставленого раба Божого…Їдять пироги, лапшу, борщ, узвар, горох. Перед пирогами підносять по чарці горілки, а в заможних домах і дві [Ужченко 2002, 89].

У сучасних говірках добре зберігся вираз їсти пиріжки з певною начинкою, що урізноманітнює варіантність і свідчить про активні фразеологічні процеси і про стійкість ядерної частини – їсти пиріжки (пирожки) ”поминати”: – Вішайся, якщо хочеш, будем пиріжки їсти (= поминати) (Лоз); Не лазь по драбині, впадеш – будемо пиріжки їсти (Анд). За УВДСом, названий вислів зафіксований у 23 н.п. Луганської та Донецької областей (Алч, Андр, ВерхД, Горл, ДарЄ, Зим, Кр, КрЛ, Крем, Лисич, Луган, Ма, Ми, Мир, Мороз, Новл, Новом, Осин, Підг, Прост, Рубіж, Сіверс, Старб, Стах, Хар, Чуг). Так само досить активно вживається й варіант пиріжки з яблуками їсти: Скоро вже пиріжки з яблуками будемо їсти, поминати Петренка (Кір). Див. ще: Скоро дев’ять днів, будемо пиріжки з луком їсти (Комсом). Наводимо також ядерну частину з нарощеннями – як свідчення еволюційних процесів на ділянці етнографічних АФО:

їсти пиріжки з м’ясом (Прив);

їсти пиріжки з печінкою (Солон, Тор);

їсти пиріжки з повидлом (Зим, Старб);

їсти пиріжки з рисом і яйцями (Кр);

пекти (їсти) пиріжки з капустою (Лисич);

їсти пиріжки з яблуками (з луком) (Білк, Брян, Вал).

Відзначимо густоту вживань останніх варіантів, зафіксованих ареальним словником. Крім названих, вони вживаються ще в 16 н.п. (Велик, Зим, Єнак, Кір, Комсом, Кррч, Новб, Обор, Осин, Сіверс, Старб, Стах, Тр, Усп, Шахт); – Скоро вже сорок днів – пиріжки з яблуками будемо їсти (Луган) [УВДС, 182].

Спостерігається також і регулярна співвідносність понять “поминати” (“померти”) і “близький до смерті” з ядерною частиною пиріжки (їсти). УВДС, а також власна картотека автора містять такі різновиди ФО: скоро пиріжки (пирожки) в кого “хто-небудь близький до смерті” (Кр, Луган, Лут); скоро пиріжків (пирожки) поїмо в кого “тс” (Біл, Білс, Гов, Луган, Усп, Сніж, Стах); скоро підемо на пиріжки (на пирожки) до кого (Луган); скоро приходить на пиріжки (на пирожки) до кого. Пор. також: пиріжки будемо їсти (БірЛ, Луган, Ров); скоро пиріжків наїмось (Алч, Луган, Слсрб).

Гладити покоси. У першій половині цього місяця [червня] починають косити траву. Випровадивши перший раз у степ косарів, літні жінки, які залишилися дома, збираються в кого-небудь у домі й починають “гладить покоси”, тобто влаштовують пирушку, під час якої п’ють горілку, співають пісні, їдять яєчню, узвар і под. (Микільське, с.244). Можливо, вислів гладить покоси деякою мірою можна зіставити з уживаним і зараз гладити дорогу, який О.Потебня тлумачить у роботі “Про деякі символи в слов’янській народній поезії” таким чином: “веселити себе і тим полегшити розлуку тому, хто поїхав” [1989, 301]. Зараз у говірці вислів гладить покоси не фіксується.

Латку пришити; лоскут пришити; латку пришити кому «висміяти кого-небудь». Академічний двотомний Фразеологічний словник (1993) ФО пришивати латку подає в ряду пришивати (пришпилювати) / пришити (пришпилювати) квітку (гаплик, латку) кому «давати клички кому-небудь, ображати когось в’їдливими репліками, дошкульними словами», а приставити (приліпити) латку кому тлумачить таким чином: “сказати що-небудь дошкульне чи дотепне” – з ілюстраціями з творів Панаса Мирного, І.Франка, Г.Квітки-Основ’яненка [ФСУМ II, 698, 702]. У сучасній мові внутрішня форма названих ФО не мотивована і в етимологічних студіях недостатньо розроблена. Певний етнографічний матеріал може дати саме аналізоване дослідження Слобожанщини, пор.: Якщо якийсь парубок, котрий не має дівчини, яка йому симпатизує, самовільно залишиться ночувати на вечорницях, то “дівчата” для сміху нашивають йому на спині різних клаптів, з якими він і додому йде, або насиплять в шапку його сажі, товченої крейди і т. ін. (Микільське, с.213).

У символічній мові культури знаки різних субстанцій мають різний семіотичний статус. “Первинне” символічне значення за речами, діями, властивостями реального світу. Слово або фразеологізм одержують цю семантику “як відбиток”, вторинно, від позначуваної ними реалії. Багатошаровість, багаторівневість знакових структур – невіддільна властивість мови культури, яка “забезпечує смислову глибину культурних текстів” [Толстой, Толстая 1993, 165]. Етнографічні обрядові фразеологізми, таким чином, становлячи собою вербалізовані реалізації певного ланцюга обрядодії, а) відзначаються синкретичністю, багатошаровістю, багаторівневістю щодо об’єкта називання; б) жорстко детерміновані вільним прототипом; в) рідко виходять за межі етнографічного поля; г) зберігають структурно-семантичні параметри протягом тривалого часу; ґ) у семантичній структурі містять значну долю конотатем-символів.

Таким чином, АФО, функціонуючи як своєрідні інваріанти, синте­зу­ють­ семантико-культурологічну інформацію варіантних контекстів-денотатів. Збір­ та зіставлення локалізованих контекстів-фразеопрототипів надзвичайно важ­ливі: з них розвиваються образні вислови, вони дають у руки дослідника задо­кументований матеріал, що може підтвердити генезу та динаміку куль­тур­но-національної конотації як загальномовних (на вечірньому упрузі, в’язати ко­лодки, народитися в сорочці, сміття з хати не виносять), так і локально об­межених (на закоски, збиратися в рай, засиджувати вечори, возить попа, піти в­ землянську станицю) ФО [Ужченко 2002, 91]. Вищеподаний екстралінгвістичний матеріал об’­єднаний експліцитно або імпліцитно представленою в контекстах дослідження іді­омою – загальномовною чи локальною, уживаною чи застарілою. Різна культурно-семантична глибина їх прочитання значною мірою залежить від наявності варіантних кон­тек­стів-джерел. У сукупності ареальні та загальномовні вислови становлять фразе­о­ло­гічний фрагмент мовної кар­тини світу Східної Слобожанщини України сто­літньої давності й певним чи­ном­ наближають нас до ареальних ідіоматичних витоків.

Умовні скорочення назв населених пунктів Донецької (Д) та Лу­ган­ської областей:

Алч – Алчевськ, Анд – Андріївка м. Сніжного, Андр – Андріївка Слов’яносербського р-ну Д, Ар – Артемівка Костянтинівського р-ну Д, Бар – Ба­ра­ни­ківка Біловодського р-ну, Біл – Біле Лутугинського р-ну, Білк – Білокуракине Білокуракинського р-ну, Білс – Білоскелювате Краснодонського р-ну, БокП – Бокове-Платове м. Антрацита, Брян – Брянка, Бу – Булавинське м. Єнакієва, Вал – Валуйське Станично-Лу­ганського р-ну, Велик – Великоцьк Міловського р-ну, Верг – Вергулівка м. Брянки, ВерхД – Верхня Дуванка Сватівського р-ну, Вес – Веселе Ста­ро­більського р-ну, ВесТ – Весела Тарасівка Лутугинського р-ну, Вовк – Вовкодаєве Новоайдарського р-ну, Гов – Говоруха Слов’яносербського р-ну, Горл – Горлівка Д, ДарЄ – Дар’їно-Єрмаківка Свердловського р-ну, Донец – Донецьк Д, Дуб – Дубівський Антрацитівського р-ну, Єнак – Єнакієве Д, Жовт – Жов­тне­ве Сватівського р-ну, Захід – Західне Старобільського р-ну, Зим – Зимогір’я Сло­в’яносербського р-ну, Кір – Кіровськ, Комсом – Комсомольське Ста­ро­бешівського р-ну, Кр – Краснодон, Крем – Кремінна, КрК – Красний Кут­ Антрацитівського р-ну, КрЛ – Красний Луч, Кррч – Красноріченське Кре­мінського р-ну, Лен – Ленінське м. Свердловська, Лисич – Ли­си­чанськ, Лоз – Лозівський Слов’яносербського р-ну, Луган – Луганськ, Лут – Лутугине Лутугинського р-ну, Ман – Маньківка Сватівського р-ну, Марк – Марківка Марківського р-ну, Ми – Михайлюки Новоайдарського р-ну, Мик – Ми­кільське Міловського р-ну, Микіл – Микільське Волноваського р-ну Д, Мир – Миронівський м. Дебальцева, Мороз – Морозівка Міловського р-ну, Мус – Мусіївка Міловського р-ну, Новл – Новолимарівка Біловодського р-ну, Новом – Новоомелькове Старобільського р-ну, Обор – Оборотнівка Сватівського р-ну, Ол – Олексіївка Новоайдарського р-ну, Оле – Олександропіль Білокуракинського р-ну, Осин – Осинове Но­во­псковського р-ну, Перв – Первомайськ, Підг – Підгорівка Старобільського р-ну, Плуг – Плугатар Біловодського р-ну, Поп – Попасне, Прив – Привілля м.Лисичанська, Прост – Просторе Бі­локуракинського р-ну, Ров – Ровеньки, Сад – Садки Старобільського р-ну, Сі­верс – Сіверськодонецьк, Рубіж – Рубіжне, Руд – Рудівка Сватівського р-ну, Сніж – Сніжне Д, Солон – Солонці Троїцького р-ну, Старб – Старобільськ, Стах – Стаханов, Сте – Степанівка Шахтарського р-ну Д, СтЛ – Станично-Луганське, Тан – Та­нюшівка Новопсковського р-ну, Тр – Троїцьке Троїцького р-ну, Трет – Третяківка Біловодського р-ну, УрК – Урало-Кавказ м. Краснодона, Усп – Ус­пен­ка Лутугинського р-ну, Хар – Харцизьк Д, Чуг – Чугинка Станично-Лу­ганського р-ну, Шахт – Шахтарськ Д, Шульг – Шульгинка Старобільського р-ну.

Література

Иванов, Панькин, Филиппов 1978 – Иванов В.В., Панькин В.М., Филиппов А.В., Шанский Н.М. Еще раз о традиционной поэтической символике // Рус. яз. в шк. – 1978. – №3. – С. 63 – 75.

Милорадович 1897 – Милорадович В.П. Народные обряды и пес­ни Лубенского уезда Полтавской губернии. – Х., 1897. – 223 с.

Пономарьов 1993 – Пономарьов А.П. Сім’я і родинна обрядовість // Культура і побут населення України.– К.: Либідь, 1993. – С. 175 – 202.

Потебня 1989 – Потебня А.А. О некоторых символах в славянской народной поэзии // Потебня А.А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989. – С. 285 – 378.

Сементовский 1843 – Сементовский К.М. Замечания о праздниках у малороссиян. – СПб., 1843. – С. 1 – 74.

Сумцов 1885 – Сумцов Н.Ф. Хлеб в обрядах и песнях. – Х., 1885. – 140 с.

Сумцов 1888 – Сумцов Н.Ф. Культурные переживания // Киев­ская старина. – К., 1889. – Т. 25. – С. 485 – 506.

Толстой, Толстая 1993 – Толстой Н.И., Толстая С.М. Слово в обря­довом тексте (культурная семантика слав. *vesel-) // Славянское язы­кознание. XI Международный съезд славистов. Доклады рос­сийской делегации.: Сб. докладов / Отв. ред. Н.И.Толстой. – М.: Наука, 1993. – С. 162 – 187.

УВДС – Ужченко В., Ужченко Д. Фразеологічний словник східнослобожанських і степових говірок Донбасу. – Луганськ, 2002. – 263 с.

Ужченко 1994 – Ужченко В.Д. Історико-лінгвістичний аспект фор­мування української фразеології: Дис. … д-ра філол. наук: 10.02.01 – українська мова. – Луганськ, 1994. – 453 с.

Ужченко 2001 – Ужченко В. Стан і перспективи вивчення фра­зеології східнослобожанських говірок // Глуховцева К.Д., Лєснова В.В., Ніколаєнко І.О., Сердюкова Т.І., Ужченко В.Д. Східнослобожанські українські говірки: Науково-навчальний посібник / За ред. П.Ю.Гриценка. – Вип. I. – Луганськ, 2001. – С. 79 – 89

Ужченко 2002 – Ужченко В. До фразеологічних джерел // Вісн. Лу­ган.­ держ. пед. ун-ту імені Тараса Шевченка: Філол. науки. – Луганськ, 2002. – №10. – С.84 – 92.

ФСУМ I – II – Фразеологічний словник української мови: У 2 кн. / Укладачі: Білоноженко В.М. та ін. – К.: Наук. думка, 1993. – Кн. I – II.