Список скорочень англ.  англійська

біл.  білоруська

болг.  болгарська

гал.  галицький

дон.  донський

житом.  житомирський

запоріз.  запорізький

ів.-фр.  івано-франківський

ісп.  іспанська

кашуб.  кашубський

лат.  латинська

лемк.  лемківський

літ. – літературний

львів.  львівський

нім.  німецька

новг.  новгородський

п.-к.  південно-карпатський

поділ. – подільський

пол.  польська

поліс. – поліський

пск.  псковський

рос.  російська

смол.  смоленський

сум.  сумський

фр.  французька

харк.  харківський

херс.  херсонський

черкас.  черкаський

чернів.  чернівецький

чес.  чеська

Лексикографія

Регіональні словники диференційного типу містять традиційну діалектну лексику, яка не увійшла до основного словникового складу сучасної української літературної мови. Але вони являють собою теоретично сконструйовану абстракцію, котра повністю ніколи не реалізується на практиці. Щоб відтворити реальну лексичну систему, слід укласти словник однієї говірки. Про серію словників моноговірки йдеться в поданих матеріалах цього розділу.

Лексикографічний опис однієї говірки

Словникова справа в Україні має чотирьохсотлітній період розвитку [Горецький 1963, 11-14], однак великої практики укладання словника однієї говірки вітчизняна діалектологія не має. Порівняйте: словник трьох малопольських говірок М.Куцали [Kucala 1957], серію “Словарный состав Вармии и Мазур”, порівняльний тематичний словник трьох болгарських сіл Молдови [Зеленына 1981], п’ятитомний словник села Акчин (томсько-омський ареал), “Словарь современного русского народного говора” (с. Деуліно, Рязанська обл.) [ССРНГ], словники говірок болгарської мови Т.Бояджиєва [Бояджиев 1970; Бояджиев 1971]. Щоправда, уже в перших українських діалектологічних працях, позначених прагненням її авторів зафіксувати все специфічне, говіркове, знаходимо невеликі словникові матеріали специфічної лексики окремих говірок. Передусім привертають увагу додатки до концептуальної Михальчукової праці, у котрих, крім відповіді на питання програми, за якою збирався матеріал у 59 населених пунктах, уміщені невеликі словники – “Употребительные слова”. Зокрема, у записах діалектного матеріалу в с. Липці колишнього Харківського повіту нараховуємо більше 70 специфічних слів, частина з яких сьогодні вже не вживається [Михальчук 1972, 571-577]. Це назви людей за особливостями їх характеру, зовнішніми ознаками (бреус `неповоротка людина високого зросту`), лексеми чи сполуки слів із сфери традиційної культури, народних промислів (прислатися ‘прислати сватів’, лють ‘довгий цвях, який стягує “урвани”’); найменування дій та процесів, пов’язаних із побутом людей, та ін. Значний інтерес становлять прізвиська жителів села, які записувачі співвідносять з офіційними назвами особи: Остеня – Устенко та ін. На жаль, ця, за словами О.Шахматова, “чудова для свого часу праця” [Бернштейн 1994, 21] і нині залишається бібліографічною рідкістю, що ускладнює порівняльно-історичне вивчення конкретних говірок.

Структура словникової статті названих матеріалів проста, як і в роботі О.Вєтухова “Говор слободы Алексеевки Старобельского уезда Харьковской губернии”. Кожна вокабула тут розтлумачується російською мовою, міститься в екземпліфікації: Балясы (Перехидъ поганый, безъ балясив) – перила [Ветухов, 305].

В українській діалектології є традиція відповідального ставлення науковців до мовлення своїх односельців. Це спонукає вчених до укладання словників рідної говірки. У такому випадку добре знаний матеріал “освітлюється” досвідом і мовним чуттям лінгвіста, тому йому можна довіряти.

Стали класичними словники мусіївської говірки (тепер Ружинський район, Житомирська область), рідної говірки Леоніда Паламарчука [Паламарчук 1957]; писарівської (Кодимський район, Одеська область), рідної говірки Олександра Мельничука [Мельничук 1952]. Автори цих лексикографічних праць розуміли, що в межах будь-якого окремого ареалу “виявляється неможливим створення задовільного щодо повноти й точності словника специфічної лексики цілого якогось діалекту без попередньої систематизації відповідних лексичних матеріалів говірок окремих населених пунктів” [Мельничук 1952, 68]. Цінність таких словників полягає також у тому, що вони стали відправною точкою для лексичної характеристики всієї відповідної смуги говірок, подають достовірний матеріал для вивчення процесів взаємовпливу діалектів і мов, використовуються для спеціальних, переважно історико-лінгвістичних досліджень, у них були реалізовані загальні принципи укладання діалектних словників.

Основна настанова, якою керувалися упорядники, – уводити тільки ті власне лексичні діалектні явища говірки, якими вони відрізняються від української літературної мови, незалежно від того, чи відомі ці лексеми в інших діалектах, чи ні [Мельничук 1952, 68-69]; подавати лексико-семантичні, лексико-фонетичні, лексико-словотвірні діалектні відмінності.

При фіксації кожного реєстрового слова автори прагнули подати граматичні ремарки, розтлумачити лексему шляхом перекладу відповідником літературної мови, але у зв’язку з об’єктивними труднощами порівняно часто вдавалися до розширеної дефініції. У цей час були закладені принципи графічної передачі діалектної вимови вокабули та екземпліфікації на письмі (спрощеною фонетичною транскрипцією).

Використовуючи досвід своїх попередників, В.Мойсієнко уклав словник рідної говірки, у якому поставив завдання максимально точно відтворити фонетичні риси, подати ґрунтовні граматичні характеристики до кожного реєстрового слова, зафіксувати слова-архаїзми та новотвори. Словник ученого, хоч і невеликий за обсягом, але дає уявлення про ендемічні діалектні явища говірки села та ті, що характерні для всього регіону [Мойсієнко 2000].

Ідею створення на основі словника рідної говірки [Аркушин 1999] великої лексикографічної праці реалізував Григорій Аркушин у “Словнику західнополіських говірок” [Аркушин 2000], у вступній статті до якого автор указує, що за повнотою записів говірки в аналізованій роботі “представлені по-різному: з деяких населених пунктів – до десяти лексем, а з інших – понад сотню діалектизмів” [Аркушин 2000, ІХ], до останніх він відносить і с. Сильно Ківернівського району Волинської області, рідну говірку автора.

Олекса Горбач здійснив опис на різних структурних рівнях більше десяти українських говірок, які належать до наддністрянського, гуцульського, лемківського, західнополіського і степового говорів, додавши в багатьох випадках до загальної характеристики говірки словник. Лексикографічному описові піддані: с. Бродина (східна говірка гуцульського говору) [Горбач VІІ 1997, 123-275]; с. Остромичі колишнього повіту Кобринь (західнополіський говір) [Горбач ІІІ 1993, 269-330]; с. Муругинь (переселенська гетерогенна говірка степового й волинсько-подільського говорів) [Горбач ІІ 1993, 337-361]; с. Верхній Дунавець (переселенська гетерогенна говірка) [Горбач І 1993, 362-403]; с. Поляни, що над р. Русковою (Румунія) [Горбач VІІІ 1997, 227-323]; говірка бачвансько-срімських українців [Горбач ІV 1993, 246-284], с. Милешовець (Румунія) [Горбач ІХ 1997, 276-323] та ін.

Чільне місце в цьому переліку посідає словник родинного села Романів, яке належить до північно-східного гнізда наддністрянського говору [Горбач VІ 1993, 56-158]. Відомий діалектолог подав нам зразки системного опису діалектних особливостей однієї говірки.

Передусім автор указує на роки обстеження говірок, кількома словами обмовляється про особливості записів, подає загальну характеристику населення аналізованої говірки та сусідніх сіл, перераховує пам’ятки, які зберігають ознаки говірок, називає стародруки (якщо вони є), у яких відображені особливості говірок. У полі зору Олекси Горбача знаходяться питання про те, чим у мовному відношенні говірка села відрізняється від сусідніх, хто з учених вивчав особливості аналізованої говірки. Нерідко вчений вдається до опису побуту, житла, одягу, рослинного світу з називанням діалектних лексем. Дослідник перераховує мікротопоніми, звертається до старокнижної літератури й характеризує варіативність онімів, детально аналізує прізвища та визначає їх походження. Автор визначає диференціальні риси говірки на різних структурних рівнях: фонематичному, акцентуаційному, морфологічному, синтаксичному, словотвірному. Здебільшого подаються зразки вимови слів та вживання словоформ у різних кутках села. Усе це передує власне словникові, бо потім подана сама лексикографічна праця.

Словники згаданих населених пунктів диференційні, охоплюють ті говіркові вирази, що від літературної мови відрізняються із семантичного, словотвірного та лексичного погляду. У ряді випадків репрезентоване зіставне вивчення кількох говірок, як-от: “В основу покладено лексику с. Романів як ту, що нами зібрана найповніше; з інших названих сіл подано лише відмінності від романівських виразів. Ми зрезиґнівали позначувати при виразах, записаних нами з Романова, наскільки вони повторюються й по інших названих селах, щоб неповні дані щодо лексики тих дальших сіл не викликали враження, мовляв, інші “романівські” вирази – без таких позначок – по тих селах уже не трапляються” [Горбач VІ 1993, 75].

Говорячи про перспективи створення словника однієї говірки, виходимо передусім із положення І.Оссовецького, редактора деулінського словника, про те, що діалектна мова, яка об’єднує конкретні моносистеми, являє собою якісно нове утворення порівняно з окремою говіркою, зокрема теоретично конструйовану абстракцію, котра повністю ніколи не реалізується, адже реально діалектну мову в повному обсязі як єдину систему з комунікативною функцією не використовує ніхто [Оссовецкий 1982, 5]. Тому словник однієї говірки має не лише відтворювати реальну моносистему, а й передбачати варіативність семантико-стилістичного розрізнення статусу лексичних одиниць. “Створення “повного” діалектного словника окремого населеного пункту – ідеальне розв’язання питання, однак дуже неекономне”, – підкреслює М.Толстой [Толстой 1965, 38]. Та все ж, на думку цього дослідника, доцільно будувати діалектні словники за принципом повного лексикографічного опису одного діалекту (або двох-трьох) з поданням матеріалів з інших діалектів диференційно у відношенню до нього [Толстой 1965, 39]. Деякі діалектологи пропонують варіативність діалектного мовлення інтерпретувати як реалізацію співіснуючих систем у межах однієї говірки [Калнинь 1958, 43]. І.Оссовецький розглядає словник однієї говірки не як показ лексики говору саме цього населеного пункту, а як реалізацію потенційних можливостей, коли на мовленнєвому матеріалі одного говору можна показати діалектну лексику, типову для даної діалектної зони [ССРЯ, 11].

Словник однієї говірки може складатися з кількох частин. На нашу думку, він має включати: 1) діалектний словник диференційного типу, в укладанні якого українські лексикографи мають великий досвід; 2) ідеографічний словник, у якому слово вміщується в систему родовидових, синонімічних, антонімічних та інших відношень [Герман 1991, 9], при цьому має бути витриманий інвертарно-дистрибутивний опис семантичних мікрополів [Толстой 1965, 39]. Досвід укладання тематичного словника, але на матеріалі літературної мови, у слов’янській лексикографії накопичується. У такий словник можна було б включити не весь словниковий запас у цілому, а всі основні предметно-тематичні групи й ряди, характерні для діалектного мовлення: людина, тіло й органи людини, життя людини, фізичний стан, зовнішній вигляд, внутрішній світ, емоційний світ людини, моральні якості, побут, житло, домашнє господарство, двір, одяг та ін. [Саяхова 2000].

Обов’язковим, на нашу думку, є словник явищ матеріальної та духовної архаїчної культури, який у семантичних описах повинен відображати картину об’єктивного світу речей і явищ, що характеризують життя народу; тлумачення лексем у цьому випадку переходить від витлумачення значення до розкриття, опису ідей, понять, предметів і реалій зовнішнього світу; проходить тісне переплетіння принципів філологічних і енциклопедичних словників, причому це зближення теоретично виправдане й практично доцільне [Кузнецова 1987, 7].

Такий словник ми намагалися укласти, аналізуючи етнографічні свідчення кінця ХІХ століття двох говірок Східної Слобожанщини та розповіді старожилів про минуле сіл Олексіївки та Нещеретове Білокуракинського району. Уважне вивчення цього матеріалу в контексті вербального й невербального вияву допоможе визначити, наскільки говірки піддавалися впливам, що питомого збереглося в них. Словник охоплює: 1) відомості про первинну назву н. п., його частини, найуживаніші прізвища, їх народнорозмовні варіанти; 2) відомості про церкву та віросповідання селян; 3) одяг (архаїчні назви); 4) назви їжі; 5) назви предметів, яким надається магічного значення.

Словник демонструє нам, що описи житла селян кінця ХІХ ст. сіл Нещеретове та Олексіївка мають багато спільних ознак: 1) через брак дерева житла почали будувати з крейди; 2) покуть – святий куток у хаті – обставляють іконами, які займають 1/2 стіни; 3) ікони і в будень, і в свято прикрашають, “квічають”, паперовими різнокольоровими квітами, крокосом, волошками, а весь куток оббивають ситцем або шпалерами [Харк. зб., 844, 121]. Лексема кв·і^׀чати, наявна в записах ХІХ ст. із 7 н. п. Східної Слобожанщини, може мати два значення: 1) ‘робити настінний розпис на покуті’ (Нова, М, Брус); 2) ‘прикрашати головний кут квітами, рушниками’ (Нещ). У сучасних говірках лексема кв·і^׀чати означає ‘прибирати кімнату’ [СУСГ, 94].

На Східній Слобожанщині звичай розмальовувати покуття кольоровою глиною в кінці ХІХ ст. етнографи фіксують в 11 н. п. У селах Нещеретове та Олексіївка покуття прикрашали різнокольоровим папером – шпалерами.

У розміщенні надвірних будівель спостерігаємо деяку відмінність: у селі Нещеретове господарські будівлі не мали якого-небудь плану, їх будували там, де було місце [Харк. зб., 121]. У селі Олексіївка загороди, хліви для овець, свиней і домашньої птиці ставили позаду хати, а всі чисті будівлі – спереду. Амбар поміщали або у дворі напроти хати, або через вулицю навпроти хати [Харк. зб., 946].

Описи одягу селян у кінці ХІХ ст. також підтверджують, що йде взаємодія та вирівнювання двох первісно багато в чому відмінних культур. Так, скажімо, в обох записах відзначено, що літній верхній одяг чоловіків – чинарки «черкасиновые съ передомъ, расшитымъ строчкой цвhтными нитками, причом молодые подпоясываютъ ее краснымъ или зеленымъ поясомъ» [Харк. зб., 946]. Шиють «изъ бумажной материи, сукна, плиса; кроме стариков, все подпоясываютъ стан красного или зеленого цвета поясами» [Харк. зб., 121]. Чинарка (чимарка, чемарка, чумарка) [Грінченко, ІV, 462, 447, 477] як різновид чоловічого одягу була в кінці ХІХ ст. поширена на Східному Поліссі, Південній Київщині, Південній Полтавщині, Слобожанщині, Півдні України [Косміна 1989], тобто повсюдно на Лівобережжі.

Етимологія лексеми чи^е׀нарка достатньо не вивчена. Існують різні думки щодо шляхів запозичення слова слов’янськими мовами. Одні вчені вважають це слово запозиченням із східних мов [ІУМ, 392], імовірно, усним шляхом, тому фонетичні варіанти лексеми різноманітні. М.Фасмер вважає, що лексема чамар – це арабське sammur ‘соболь’, яке через італійську мову – cimarra ‘довгий каптан’ – прийшло в українську [Фасмер, ІV, 331]. Можливе також перенесення названого арабського найменування через іспанську мову, де існує лексема camarra із значенням ‘овечий кожух’. Назва довгополого чоловічого та жіночого одягу, переважно підшитого хутром, чамара, фіксується пам’ятками ХVІІ ст. [Війтів 1987, 250]. На півстоліття раніше від чамара зафіксоване слово чамарокъ. Карти АУМ переконують у тому, що різноманітні фонетичні варіанти лексеми мають певні особливості просторової поведінки: чи^׀мерка – найчастіше вживається на правобережній Наддніпрянщині, чи^׀марка – у нижньонаддніпрянських говірках (нинішня Кіровоградщина), чи^׀морка – у лівобережних наддніпрянських говірках, че^׀мерка, че^׀морка – у середньополіських, чу^׀мерка – у середньонаддніпрянських, чу^׀марка – у полтавських, чи^׀нарка – у слобожанських [АУМ, т. І, к. 160].

Лексеми ча^׀мара і че^׀марка, як указано вище, відрізняються відтінками значень, останню можна розглядати, виходячи із різниці в значенні, як зменшено-пестливу назву до першої. Тоді заміна [а] на [е] після шиплячого пояснюється як особливість говірок південно-західного типу, для яких природною є вимова: ^׀ж’ети, ^׀ж’еба, ^׀ш’епка [Гриценко 2000, 125]. Однак, зважаючи на нечітке розрізнення в регіоні ненаголошених [е] та [и], у назві традиційного народного одягу міг закріпитися [и] – чинарка. Зміна [м] на [н], на нашу думку, пов’язана з існуванням в українській мові схожої за фонетичнм оформленням лексеми че^׀мерка (чеме^׀риц’а) – назви трави verat rum. Крім того, А.Преображенський указує на існування в українському діалектному мовленні лексеми че^׀мер ‘хвороба коней’ [Преображенский, ІІ, 1202], яка, до речі, активно вживається в південно-російських говірках. Таким чином, [м] і [н] диференціювали подібні за звучанням лексеми, і тому в слобожанських говірках закріпився варіант чи^׀нарка ‘чоловічий верхній легкий одяг’.

Жіночий одяг складався із спідниці – шара^׀фана, здебільшого, яскравого кольору, і кофти – ^׀йупки, чорного або темного кольору. Однак помічені відмінності в особливостях святкового головного убору молодої дівчини. У селі Нещеретове «въ косу вплетаютъ несколько разноцветныхъ «кисныков», т. е. лентъ, а на голову надеваютъ венокъ изъ красныхъ купленныхъ цветовъ. Иногда девушки накрываются платочками шерстяными, или бhлыми ситцевыми; это у нихъ называется – «запаняцьця», т. е. накрываются, как панянки, барышни» [Харк. зб., 121]. В Олексіївці був поширений своєрідний головний убір дівчини: «Праздничный же головной уборъ девушки слhдующий: шелковый или шерстяной платокъ онh сварачиваютъ на подобіе того, какъ подвязываютъ шею мужчины, и повязываютъ вокругъ головы; сверху платка накалываютъ много блестящихъ булавокъ разноцветныхъ; поверхъ же платка накалываютъ цветы, павлиные перья, а на вискахъ, на подобіе еврейскихъ пейсовъ, спускаются въ нихъ перья изъ селезня» [Харк. зб., 94]. Цей головний убір уважався дуже престижним, його демонструють Т.Косміна і З.Васіна як узвичаєний весільний убір молодої на Слобожанщині [Косміна 1989]. Ко^׀зиц’і `пір’я з гусака` як спеціальна прикраса головного убору молодої дівчини до сьогодні пам’ятають старожили.

Із старого одягу на кінець ХІХ ст. у селі Нещеретове фіксується де^ир^׀га, а селі Олексіївка – за^׀паска.

В етнографічних матеріалах досить докладно описаний весільний обряд села Нещеретове, при цьому витримана послідовність обрядодій, зафіксовано пісні, якими супроводжувалися певні етапи весілля; запис у селі Олексіївка здійснений менш докладно, однак деякі прикмети, звичайні для жителів цього н. п., не фіксуються записувачами матеріалу с. Нещеретове. Так, під час весілля обов’язковим для олексіївців був переїзд молодих через вогонь, розкладений на воротах; раніше, за свідченням респондентів, обов’язковим було цілування замка церковних дверей, скакання весільного поїзда три рази навколо церкви [Харк. зб., 947]. У селі Нещеретове існували свої прикмети, яких треба було дотримуватися: висипати склянку хмелю під праву ногу жениха перед тим, як він сяде за стіл поряд з молодою; змочити косу молодої горілкою перед тим, як надіти очіпок та ін. [Харк. зб., 129-130]. У цілому ж, ураховуючи віднесеність східнослобожанського весільного ритуалу до центрального типу українського традиційного весілля, констатуємо чотириразову обов’язкову зустріч родичів наречених з приводу домовлення про укладання шлюбу, характерну також для весільного обряду центрального історико-етнографічного українського ареалу [Магрицька 2002, 31].

Таким чином, навіть попередній аналіз етнографічних особливостей традиційних народних звичаїв, обрядів, матеріальної й духовної культури свідчить про значну їх схожість в основних елементах, незважаючи на різнорегіональну материнську основу. Усе це підтверджує те, що основні етнографічні особливості слобожан на кінець ХІХ ст. уже склалися. Окремі відмінності, що однак наявні, є або залишками давніх традицій, або новішими нашаруваннями. Ці ж висновки певною мірою стосуються мовлення: кінець ХІХ ст. – це час, коли основні особливості діалектного мовлення регіону вже склалися.

Крім усього сказаного, однією з частин діалектного словника моноговірки міг би бути також словник народнорозмовних варіантів онімів, відтопонімних прикметників, іменників-катойконімів, оскільки власні назви та утворення від них є складовою частиною будь-якої говірки; за частотою вживання вони аж ніяк не поступаються іншим лексемам, нерідко містяь законсервовані фонетичні чи словотвірні особливості. Серія словників такого типу була б надійним джерелом для зіставного дослідження українських говірок, з’ясування шляхів їх становлення.

Література

АУМ – Атлас української мови: В 3 т. – Т. І. Полісся, Наддніпрянщина і суміжні землі. – К., 1984; Т. ІІ. Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. – К., 1988; Т. ІІІ. Слобожанщина, Нижня Наддніпрянщина, Причорномор’я і суміжні землі. – К., 2001.

Аркушин 1999 – Аркушин Г.Л. Сельнинська гуторка. – Луцьк, 1999.

Аркушин 2000 – Аркушин Г.Л. Словник західнополіських говірок: У 2 т. – Луцьк, 2000. – Т. 1-2.

Берштейн 1994 – Берштейн С. Кость Михальчук – учений, особистість // Проблеми сучасної ареалогії. – К., 1994. – С. 20-24.

Бояджиев 1970 – Бояджиев Т. Из лексиката на с. Дервент, Демагачко // Българска диалектология: Проучвания и материали. – София: БАН, 1970. – Т. 5. – С. 223-244.

Бояджиев 1971 – Бояжджиев Т. Речник на говора на с. Съчанли Гюмюрджинско // Българска диалектология: Проучвания и материали. – София: БАН, 1971. – Т. 6. – С.5-135.

Ветухов 1894 – Ветухов А. Говор слободы Алексеевки Старобельского уезда Харьковской губернии // РФВ. – Т. 34, 1894. – С. 305-315.

Війтів 1987 – Війтів Г. Українські назви одягу ХІV-ХVІІ століть // Записки наукового товариства імені Тараса Шевченка. – Т. CCХХХІV: Праці філологічної секції. –Л., 1987. – С. 210-159.

Герман 1991 – Герман И.М. Тезаурус как инструмент современного языкознания (на материале русистики): Автореф. дис. … д-ра филол. наук. – К., 1991. – 34 с.

Горбач І 1993 – Горбач О. Діялектний словник північно-добруджанської говірки с. Верхній Дунавець біля Тульчі // Горбач О. Зібрані статті. – Т.V. – Діялектологія. – Мюнхен, 1993. – С. 362-403.

Горбач ІІ 1993 – Горбач О. Діялектичний словник північно-добруджанської говірки с. Муругиль над Дунаєм // Горбач О. Зібрані статті. – Т. V. – Діялектологія. – Мюнхен, 1993. – С. 337-361.

Горбач ІІІ 1993 – Горбач О. Західно-поліська говірка с. Остромичі кол. повіту Кобринь // Горбач О. Зібрані статті. – Т. V. – Діялектологія. – Мюнхен, 1993. – С. 269-330.

Горбач ІV 1993 – Горбач О. Лексика говірки бачвансько-срімських українців // Горбач О. Зібрані статті. – Т. VІ. – Лексикографія й лексикологія. – Мюнхен, 1993. – С. 246-284.

Горбач V 1993 – Горбач О. Південнолемківська говірка й діалектний словник с. Красний Брід Бл. Меджилаборець (Пряшівщина) //Горбач О. Зібрані статті. – Т. V. – Діялектологія. – Мюнхен, 1993. – С. 524-669.

Горбач VІ 1993 – Горбач О. Північно-наддністрянська говірка й діалектний словник с. Романів Львівської області // Горбач О. Зібрані статті. – Т. V. – Діялектологія. – Мюнхен, 1993. – С. 56-156.

Горбач VІІ 1997 – Горбач О. Південнобуковинська гуцульська говірка й діалектний словник с. Бродина, повіту Радів ці (Румунія) // Горбач О. Зібрані статті. – Т. VІІІ. – Історія мови. Діялектологія. Лексикологія. – Мюнхен, 1997. – С. 123-275.

Горбач VІІІ 1997 – Горбач О. Мармароська говірка й діялектний словник с. Поляни над р. Русковою (Румунія) // Горбач О. Зібрані статті. – Т. VІІІ. – Історія мови. Діялектологія. Лексикологія. – Мюнхен, 1997. – С. 276-323.

Горбач ІХ 1997– Горбач О. Південнобуковинська говірка с. Милешовець бл. Радовець (Румунія) // Горбач О. Зібрані статті. – Т.VІІІ. – Історія мови. Діялектологія. Лексикологія. – Мюнхен, 1997. – С. 324-376.

Горецький 1963 – Горецький П.Я. Історія української лексикографії.– К., 1963.

Гриценко 2000 – Гриценко П. Мова // Українці – К., 2000. – Кн. 1. – С. 123-131.

Грінченко – Словарь української мови / За ред. Б.Д.Грінченка. – К., 1907-1908. – Т. 1- 4.

Зеленына 1981 – Зеленына Э.И. Сравнительный тематический словарь трёх болгарских сёл Молдавии // Българска диалектология: Проучвания и материали. – София: БАН, 1981. – Т. 10. – 178 с.

ІУМ - Історія української мови: Лексика і фразеологія / В.В.Винник, В.Й. Горобець та ін. – К., 1983. – 742 с.

Калнынь 1958 – Калнынь Л.Э. Организация фонемного состава иноязычных заимствований в диалектном языке // Советское славяноведение. – 1968. – № 2. – С. 43-45.

Китипов 1970 – Китипов П. Речник на говора на с. Енина, Казанлишко // Българска диалектология: Проучвания и материали. – София: БАН, 1970. – Т. 5. – С. 107-156.

Косміна 1989 – Косміна В.І., Расіна З.О. Українське весільне вбрання: Етнографічні реконструкції – К., 1989. – 18 листівок.

Кузнецова 1987 – Кузнєцова О.Д., Сорокалетов Ф.П. Диалектные словари как памятники крестьянской культуры // Диалектная лексика. – 1987. – СПб.: Наука, 1991. – С. 3-12.

Kucala 1957 – Kucala M.Porownawcezy slownik trzech wsi malopolskich. – Wroslaw: PAN, 1957. – 408 c.

Мойсієнко 2000 – Мойсієнко В. Особливості говірки с. Мелені // Грищенко С. В.Мойсієнко. Мелені: Історико-лінгвістичний нарис. – Житомир, 1998. – С. 33-56.

Магрицька 2002 – Магрицька І.В., Козаков Ю.М. Весільний обряд на Східній Слобожанщині (етнографічний опис) // Освіта Донбасу. – 2002. – № 1(91). – С. 27-31.

Мельничук 1952 – Мельничук О.С. Словник специфічної лексики говірки села Писарівки (Кодимського району, Одеської області) // Лексикографічний бюлетень. – Вип. ІІ. – К., 1952. – С. 67-98.

Михальчук 1872 – Михальчук К.П. Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины // Труды Этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край: Материалы и исследования. – Т.7. – Спб., 1872.

Оссовецкий 1982 – Оссовецкий И.А. Лексика современных русских народных говоров. – М.: Наука, 1982.

Паламарчук 1957 – Паламарчук Л.С. Словник специфічної лексики говірки с. Мусіївки Вчорайшенського району Житомирської області // Лексикографічний бюлетень. – Вип. VІ. – К., 1958. – С. 22-36.

Преображенский – Преображенский А.Г. Этимологический словарь русского языка. – М.: Изд-во ин. и нац. слов., 1959. – Т. 1-2.

Саяхова 2000 – СаяховаЛ.Г., ХасановаД.М., Морковкин В.В. Тематический словарь русского языка / Под. ред. проф. В.В.Морковкина. – М.: Русс. яз., 2000. – 550 с.

ССРНГ – Словарь современного русского народного говора (д. Деулино Рязанского р-на, Рязанской обл.) / Под ред. И.А.Оссовецкого. – М., 1969.

СУСГ – Словник українських східнослобожанських говірок / К.Глуховцева, В.Лєснова, І.Ніколаєнко, Т.Терновська, В.Ужченко. – Луганськ, 2002.

Толстой 1965 – Толстой Н.Т. Какой тип диалектного словаря нам нужен? // ХІІ Республіканська діалектологічна нарада: Тези доп. – К., 1965. – С. 37-39.

Усачева 1966 – Усачева В.В. Некоторые данные о лексическом составе двух говоров Архангельской области // Славянская лексикография и лексикология. – М.: Наука, 1966. – С. 106-124.

Харк. зб. – Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Очерки по этнографии края / Сост. В.В.Иванов. – Х., 1898.

Фасмер – Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. Пер. с нем. и доп. О.Н.Трубачова. – М.: Прогресс, 1964-1972. – Т. 1-4.