Морфологія

Морфологічні риси як високочастотні мають суттєве значення для з’ясування специфіки українських східнослобожанських говірок. Більшість із них сформувалася внаслідок дії аналогії структурного зв’язку, гіперкорекції як вияву контактності різнодіалектних структур, останні репрезентовані численними новотворами, що швидко поширюються й охоплюють усе нові й нові ареали. Увиразнення граматичної будови говірок досліджуваного мовного простору нерідко пов’язане із збереженням архаїчних форм в окремих н. п. Усе це сприяє паралелізму морфологічних форм, що може мати різні вияви: 1) кількісна перевага одного з варіантів; 2) урівноваження квантитативного вияву морфологічних форм, різних за походженням. У цьому розділі зупиняємося тільки на одному діалектному явищі – паралельному функціонуванні дієслів неозначеної форми з формальними показниками -ти та -ть.

Формальний показник інфінітива в українських східнослобожанських говірках

Інфінітив має два варіанти показника, який приєднується до суфікса основи: -ти – нормативний – і -ть – розмовний (працюва-ти – працюва-ть, жи-ти – жи-ть, володі-ти – володі-ть). Перший варіант уживається в усіх стилях літературної мови, другий – в усному розмовному й літературному мовленні та в художній літературі [ГУМ, 179].

Інфінітив утворився, імовірно, ще до періоду балто-слов’янської мовної єдності, є скам’янілою формою давального відмінка віддієслівних іменників з основою на –і (ti >ти) [Півторак 1974, 15]. У давньоруській мові він закінчувався на –ти (<псл. –ti) або на -чи (<псл. *gti,*kti). Як засвідчують пам’ятки, в інфінітиві з основою на голосний зрідка вживається й скорочений варіант суфікса -ти – -ть. За свідченням Л.Булаховського, факти закінчень -ть у найдавніших пам’ятках дають можливість зробити висновки, що “утворення із закінченнями -ть – явище порівняно глибокої старовини” [Булаховський 1951, 69]. Проте цілком слушно вчений указує на порівняно рідке поширення закінчення -ть в українських грамотах ХІV – ХV ст. З’явившись “як вияв відомої тенденції до скорочення кінцевої частини морфеми, що і за такого стану зберігає свою окресленість, закінчення -ть лише, мабуть, повільно витискувало старіше -ти та, до того ж, не в усіх говірках” [Булаховський 1951, 68]. Ця інноваційна форма інфінітива (хо^׀дит’, но^׀сит’< хо^׀дити, но^׀сити) стала однією з диференційних рис українських діалектів [Гриценко 2000, 129]. Найпослідовніше вона виявляється в лівобережнополіських та правобережнополіських говірках – во^׀дит’ (во^׀дит), ро^׀бит’ (ро^׀бит), хо^׀дит’ (хо^׀дит) [Жилко 1955, 75], хоч інфінітиви, основи яких закінчуються на приголосний, незалежно від наголосу в цьому ареалі мають безваріантні форми на -ти – рос^׀ти, вез^׀ти, ^׀мокти, ^׀бігти. Повне закінчення мають і форми з основою на голосний і наголошеним -ти: і^׀ти [Бевзенко 1980, 126-127; Назарова 1963, 63]. У говірках південно-східного наріччя дієслова з наголошеною основою на голосний репрезентовані звичайно двоякими формами інфінітива – на -ти і -ть, які нерідко виступають у паралельному вжитку, причому в лівобережних (полтавських), південнокиївських, а також у багатьох степових говірках переважають форми на -ть, у той час як правобережні нерідко надають перевагу формам на -ти [Бевзенко 1980, 126]. Ф.Жилко, щоправда, констатує, що під впливом літературної мови тут помітна тенденція до зближення з літературною нормою, тобто до заступлення в інфінітиві закінчення -ть на -ти [Жилко 1955, 162-163].

Дослідник фонетичних та морфологічних особливостей східнослобожанських говірок Б.Шарпило справедливо відзначає, що, на відміну від південно-західного і поліського діалектних типів, у системі українських східнослобожанських говірок спостерігається урівноваження паралельних форм інфінітива з показниками -ть та -ти [Шарпило 1959, 25]. В умовах діалектної неоднорідності, властивої для досліджуваного континууму, яку слід пов’язувати з історією заселення та дозаселення краю, такі прогресуючі варіанти не зосереджують на собі уваги мовців, залишаються непомітними [Шарпило 1959, 54], а тому функціонують вільно – хо^׀дити – хо^׀дит’, ро^׀бити – ро^׀бит’.

Спеціальний аналіз текстів, записаних у різних н. п. Східної Слобожанщини [Сватівщина 1998; Старобільщина 2000], переконує нас у тому, що згаданий паралелізм може мати свої варіантні вияви та деякі ознаки функціонування. По-перше, побутування інфінітива з формальним показником -ти значною мірою залежить від індивідуальної історії говірок. Скажімо, у текстах, записаних у центральному мікроареалі (середня течія річки Айдар), частота вживання закінчення -ти значно менша, ніж -ть: у текстах загальним обсягом біля 15750 слів інфінітив з -ть уживається 60 разів, а з -ти – 18, тобто приблизно в чотири рази менше. Тексти, записані в західному мікроареалі східнослобожанських говірок (басейни річок Красної й Борової), містять приблизно 11 тис. слів, у них інфінітив з формальним показником -ти використовується 47 разів, а з -ть – 63, тобто умовно можна говорити про паралельне використання обох форм інфінітива.

Такі цифрові показники пов’язуємо з історією заселення краю. Відомо, що більшість говірок західного мікроареалу належать до моногенних та малоконтактних у минулому [Глуховцева 2001, 14; Высоцкий 1999], які є немовби продовженням південнохарківського чи східнополтавського масивів [Шарпило 1959, 14]. Щодо останніх, то паралелізм закінчень інфінітива був властивий жителям згаданих територій з ХVІІ ст. Так, О.Маштабей, аналізуючи “Актові книги Полтавського городового суду”, виявила, що для актово-книжної та розмовної мови Полтавщини аналізованого періоду було властиве широке вживання обох форм інфінітива – з -ти і -ть [Маштабей 1955, 260]. Інфінітивні формальні показники не диференціювалися за стилістичними ознаками, уживалися паралельно в аналогічних контекстах як в актово-книжних стабільних формулах, так і для передачі мови свідків. Сміливе запровадження писарями паралельних написань із -ть могло підтримуватися, як вважає дослідниця, також впливом російської ділової мови ХVІІ ст., де в цей період відбувався процес витіснення архаїчних форм на -ти формами на -ть.

Не випадково, у говірках західного мікроареалу, який генетично пов’язаний з полтавськими говірками [Высоцкий 1999], до нашого часу частіше, ніж в інших н. п. регіону, зберігаються інфінітивні форми на -ти: такі ознаки має говірка с. Червонопопівка, смт. Красноріченське (Кремінський р-н, Луганська обл.), с. Преображенне, с. Гончарівка (Сватівський р-н, Луганська обл.) та ін.

Матеріали ІІІ т. АУМ переконують нас у тому, що таке ж співвідношення формальних показників інфінітива -ти та -ть було виявлене і в середині ХХ ст. [АУМ, ІІІ, к. № 56]. Переважає варіант -ть в українських говірках Воронежчини, Бєлгородщини, Ростовщини та в межиріччі Айдару й Калитви; уживаються паралельно обидва варіанти в межиріччі Осколу й Айдару, тобто в західному мікроареалі українських східнослобожанських говірок, за нашою термінологією: тут із 24 обстежених говірок у 6 зафіксований варіант –ти, у 10 – -ть, у 8 – паралельне вживання закінчень -ти та -ть.

З формуванням нової української мови на народній основі досить виразно виявилася традиція паралельного використання інфінітива на -ти, -ть і в мові українських письменників ХІХ – початку ХХ ст. [УМ, 212]. У письменників Східної України (І.Котляревського, Л.Боровиковського, Г.Квітки-Основ’яненка), за твердженням М.Пилинського, уживання інфінітива на -ти, -ть часто залежить від авторських уподобань [Пилинський 1961, 23]. Проте ця теза не є безсумнівною. На думку М.Наконечного, «саме від полтавця І.Котляревського і харків’янина Г.Квітки-Основ’яненка йде в українській літературній мові нової доби широке вживання форми інфінітива з основою на голосний на -ти: брати, ходити, читати, радіти, працювати, будувати, дивитися, змагатися і т. ін., що їх приписувано часом впливові південно-західних говорів на літературну українську мову» [Наконечний 1990, 65]. Підрахунки обох форм у Квітчиному оповіданні «От тобі й скарб» дав дослідникові такі цифри: форм інфінітива на -ти (з основою на голосний) – 145, форм на -ть – тільки 3 [Наконечний 1990, 68]. Якщо врахувати, що для Г.Квітки-Основ’яненка не чужою була орієнтація на народне мовлення, то можна стверджувати про перевагу в минулому в українських слобожанських говірках інфінітива з формальним показником -ти.

Що ж до східнослобожанських говірок центрального мікроареалу, у яких, як доведено вище, більше, ніж в інших досліджуваних, уживається інноваційна форма інфінітива на -ть, то, беручи до уваги відомі факти дозаселення говірок цієї території вихідцями з Чернігівщини [Шарпило 1959, 41; Высоцкий 1999], цей формальний показник вважаємо таким, що підтримувався переселенцями з лівобережнополіських говірок та впливом південноросійських, з якими контактують українські. Отже, і в цьому випадку традиція вживання інфінітивних форм підкріплюється свідченнями з історії виникнення говірок.

Щоб дати цілком об’єктивний опис уживання згаданих паралелізмів, треба, на нашу думку, детально проаналізувати дистрибуцію кожного варіанта, хоч вивчення й цього питання, на жаль, не дає достатньої кількості свідчень про умови вибору варіантів -ти та -ть. Відомо, що інфінітивні утворення в системі дієслова відіграють допоміжну роль: вони або використовуються як будівельний матеріал у складі часових аналітичних форм [Загнітко 1996, 262], або втягуються у сферу категорії способу, або ж виступають у функції іменника, сполучаючись з іншими дієсловами й предикативними прислівниками [Русанівський 1971, 210]. У досліджуваному континуумі інфінітив найчастіше вживається поряд з особовими чи родовими формами, а також з предикативними прислівниками.

Найчастіше в українських східнослобожанських говірках інфінітив з формальними показниками -ти та -ть уживається у складі складного присудка. За спостереженнями О.Курило, цей інфінітив можна назвати підметовим, бо він стосується підмета або особи, яка домислюється за відсутністю підмета, і разом з особовим дієсловом становить одне предикативне поняття [Курило 1960, 36]: І^׀дем з ^׀мат’ірйу ^׀рити п^׀ш·інку [Старобільщина 2000, 38], А ми ǐде^и׀мо ўйа^׀зат’ [Там же, 54], І^׀дут’ ў ^׀церкву в·ін’^׀ч’атис’ [Сватівщина 1998, 6], На ве^иче^и׀рини зби^е׀райуц’:а друж^׀ки ǐ бо^׀йари по^׀сид’іти [Там же, 49], А в·ін п^׀риǐде ^׀воду пит’[Там же, 60], Во^׀ни ǐ^׀дуть по^׀лот’ [Там же, 73], Д’ід поǐ^׀де на ^׀ц’ілу не^и׀д’іл’у се^и׀ло ст^׀ройіт’ [Там же, 38]; С^׀ватат’ у нас і^׀де хре^иш·^׀ч’ена ^׀мати [Там же, 57].

Цю комунікативну одиницю часто замінюють синонімічною – складнопідрядним реченням, у якому інфінітив ніби відмежовується від особової форми сполучником щоб (шоб), аби: Б·іжи^е׀мо ^׀рано/ шоб по^уго^у׀дуват’ би^е׀к·іў [Старобільщина 2000, 34]; Ста^׀райуц’:а/ шоб хронт де^ир^׀жат’ [Там же, 41]; ^׀Йізди^емо на ба^׀зар’/ шоб ку^׀пити ^׀ч’оботи [Сватівщина 1998, 45]. У підрядних реченнях мети зі сполучником щоб (шоб) інфінітив, здебільшого, має формальний показник -ть, а із сполучником аби – -ти. Щоправда, у названих випадках сполучник аби вживається рідко: Тут дожи^е׀дайут’/ а^׀би руш^׀ник із ^׀н’ого с’т’аг^׀нути [Там же, 57]. Це дає нам можливість стверджувати, що в цій рідковживаній у досліджуваному континуумі синтаксичній конструкції функціонує стара форма інфінітива.

Другу велику групу синтаксичних конструкцій з інфінітивом становлять речення, у яких неозначена форма вживається разом з родовою формою дієслова, цей інфінітив О.Курило також називає підметовим, суб’єктивним. Формальні показники інфінітива в цих конструкціях в українських східнослобожанських говірках урівноважені, тобто функціонують паралельно: Пок^׀лали ў ^׀жито спат’ [Старобільщина 2000, 34], ^׀Виǐшли ко^׀тац’:а на сан^׀ках [Там же, 37], Йа са^׀ма п·іш^׀ла ^׀йісти шу^׀кати [Там же, 37], Із ши^еш^׀ками хо^׀дили при^егла^׀шат’ на с^׀вад’бу [Там же, 43], Йіх при^егла^׀шали за^׀ходит’ [Там же, 43], Йак согла^׀шалис’ о^׀д:ат’ доч’^׀ку [Там же, 43], А ч’олов·і^׀ки л’у^׀били но^׀сити ву^׀си [Там же, 78], Зали^е׀шаўс’а догл’а^׀дати ^׀мати та ^׀бат’ка [Сватівщина 1998, 66]; Йакш·^׀ч’о ви на^׀думали ст^׀ройіт’/ то ст^׀роǐте [Там же, 63]; Во^׀но ме^и׀н’і спат’ не^и да^׀вало [Там же, 64], Доч’^׀ка н’і^׀кому не^и да^׀ла об^׀мит’ ^׀мат’ір [Там же, 63]. Інфінітив перехідного значення має після себе іменник у знахідному відмінку: І^׀дут’ до ху^׀доби покро^׀пити во^׀дойу ху^׀добу [Там же, 68].

В українських східнослобожанських говірках інфінітив нерідко буває складовою частиною дієслівного складеного присудка, виступає при фазових чи модальних дієсловах: почати, стати, хотіти, могти: Не^{и ׀}хоч’у ǐ ка^׀зати [Сватівщина 1998, 72], По^׀в·ірйа та^׀ке бу^׀ло/ нач’і^׀найе^іш ст^׀ройіти/ то ^׀нада на ^׀каждом уг^׀лу пос^׀тавит’ ^׀куч’ки зе^им^׀лі [Там же, 63], Йа ў кол^׀хоз с^׀тала хо^׀дити по^׀лоти [Там же, 73], Н’е^׀в·еста уста^׀йе і почи^е׀на го^׀товит’ [Там же, 57], Поч’а^׀ли пе^ире^и׀лазит’ ^׀чере^из ко^׀л’уч’у п^׀роволку [Старобільщина 2000, 37]; Йа хо^׀т’іла у^׀ч’ітис’а [Там же, 38], ^׀П·іс’л’а голо^׀доўки с^׀тало жит’ ^׀луч’:е [Там же, 43], Поч’а^׀ли мужи^е׀кіў ви^ези^е׀ват’ [Там же, 41], С^׀тали сол^׀дати ве^ир^׀тац’:а [Там же, 42], Ки^е׀лини не^{и ׀}хоч’е с^׀ватат’ [Там же, 59], У^׀же йа с^׀тала хо^׀дити ^׀коǐ-коли на ^׀вули^ец’у [Там же, 53].

Конструкція, у якій присудок виражений допоміжним дієсловом мати та інфінітивом, у досліджуваних говірках використовується рідко. В аналізованих текстах вона виявлена один раз: Ме^ирт^׀вец’ ^׀майе ле^и׀жати/ ну так/ йак ^׀сутки [Сватівщина 1998, 59]. Це власне українське утворення, що певним своїм відтінком відповідає російським безпідметовим зворотам з давальним відмінком іменника, який називає дійову особу (Не знаю, з ким жити маю (Метл.) = Не знаю, с кем мне жить) [Курило 1960, 38], в українських східнослобожанських говірках репрезентоване інфінітивом з формальним показником -ти.

У питальних та окличних інфінітивних реченнях неозначена форма дієслова виступає, переважно, із закінченням -ть, хоч можливий у цій позиції й варіант -ти: Шо ме^и׀н’і ро^׀бит’? [Сватівщина 1998, 74], Ну/ шо ж ро^׀бити ? [Сватівщина 1998, 77], Ну/ шо ро^׀бит’? [Там же, 61], Ну/ ку^׀ди ж ме^ин’і д’і^׀ватис’а ? [Там же, 74], Йак г^׀л’ане^иш/ ку^׀ди там ^׀нашим ве^ир^׀тац’:а! [Старобільщина 2000, 47]. Варіювання форм властиве також безособовим реченням, у яких уживається залежний інфінітив: ^׀Надо ^׀вигл’анут’ [Сватівщина 1998, 59], ^׀Л’уд’ім ска^׀зали/ ш·ч’о т^׀реба ско^׀пати ^׀к·іл’ка ^׀соток зе^им^׀л’і [Там же, 46]; ^׀Можна бу^׀ло б ро^׀бит’ [Там же, 38], ^׀Кажут’/ до них ^׀можна бу^׀ло наǐ^׀н’ати^ес’а [Там же, 43], Домови^е׀к·іў т^׀реба за^׀добр’увати [Там же, 60], ^׀Н’ійак бу^׀ло хо^׀дит’ [Старобільщина 2000, 41], А хо^׀дити ж ^׀н’і ў ч’ому/ ^׀боса/ н’і ўд’аг^׀нутис’а [Там же, 15], Аж ^׀легко ^׀дихат’ [Там же, 47], А жит’ т^׀реба/ д’і^׀теǐ гр’іт’/ году^׀ват’ [Там же, 42], Ст^׀рашно вам рос^׀казуват’ [Там же, 73].

Аналітична форма майбутнього часу дійсного способу твориться, переважно, з допомогою інфінітива з формальним показником -ти : ^׀П·іўни^ек·іў до ^׀хати пус^׀кали і ди^е׀вилис’/ шо ^׀буде ро^׀бити/ ч’і зе^ир^׀но кл’у^׀вати/ ч’і ^׀воду ^׀пити/ ч’і ў ^׀зеркало ди^е׀виц’:а [Сватівщина 1998, 59], Де ^׀буде про^׀ходити об^׀р’ад Водох^׀реш·ч’е^ин’:а [Там же, 65].

Довше, ніж у побуті, зберігаються давні форми інфінітива в поетичному мовленні, вербальному наповненні обрядодій тощо: Мо^׀розе, Мо^׀розе! І^׀ди до нас ве^и׀ч’ер’ати! [Там же, 68]. Отже, тональність мовлення, функціонально-стильове забарвлення висловлювання певною мірою впливає на вибір варіанта інфінітива.

За нашими спостереженнями, при загальній тенденції широкого вживання інфінітива з формальним показником -ть, усе ж вибір варіанта -ти чи -ть певною мірою залежить від родинної традиції, яка виявляється в мовленнєвій практиці діалектоносіїв. Цим можна пояснити ширше вживання одного варіанта в мовленні різних осіб однієї говірки.

Таким чином, диференційною рисою українських східнослобожанських говірок є наявність інноваційного варіанта інфінітива із закінченням -ть після голосного, функціонування якого викликане помітною тенденцією до економії мовних ресурсів, адже побутування закінчення -ть веде до скорочення кількості складів у слові.

Найістотніше функціональна активність формального показника інфінітива -ти та -ть пов’язана з традицією використання відповідних варіантів в окремих говірках, а отже, залежить від індивідуальної історії говірки, причому варіанти з –ти більш уживані в західному мікроареалі досліджуваного континууму, а варіанти з -ть – у центральному та східному.

Дистрибуція інфінітива з різними формальними показниками диференціює їх використання меншою мірою. Тенденцію до збереження закінчення -ти мають давні рідковживані власне українські синтаксичні конструкції (при особових формах дієслова мати тощо), закінчення -т’ частіше побутує в безособових реченнях, які мають у своєму складі інфінітив. Перевагу варіантові –ти діалектоносії надають при вербальному наповненні обрядодій. Диференції варіантів за іншими семантичними та стилістичними ознаками не виявлено.

Таким чином, у функціонуванні інфінітива з -ти та -ть в українських східнослобожанських говірках помітною є тенденція до скорочення кінцевого голосного морфеми, утвердження інноваційного варіанта.

Література

АУМ – Атлас української мови: В 3 т. – Т. І. Полісся, Наддніпрянщина і суміжні землі. – К., 1984; Т. ІІ. Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. – К., 1988; Т. ІІІ. Слобожанщина, Нижня Наддніпрянщина, Причорномор’я і суміжні землі. – К., 2001.

Бевзенко 1980 – Бевзенко С.П. Українська діалектологія. – К., 1980.

Булаховський 1951 – Булаховський Л.А. З історичних коментарів до української мови. Інфінітив та супін // Мовознавство. – Т. ІХ. – 1951. – С. 67-70.

Высоцкий 1999 – Высоцкий В.И. Исторические аспекты топонимов Луганщины. – Луганск, 1999.

Глуховцева 2001 – Глуховцева К. Лексичні особливості західного мікроареалу в системі українських східнослобожанських говірок/ / Вісн. Луган. держ. педагог. ун-ту ім. Тараса Шевченка: Філологічні науки. – 2001. – № 12. – С.7 – 17.

Гриценко 2000 – Гриценко П. Мова // Українці – К., 2000. – Кн. 1. – С.123-131.

ГУМ – Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія: Підручник. – К., 1993.

Загнітко 1996 – Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. – Донецьк, 1996.

Жилко 1955 – Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. – К., 1955.

Курило 1960 – Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. – Торонто, 1960.

Маштабей 1955 – Маштабей О.М. “Актові книги Полтавського городового уряду“ як джерело для історичного вивчення полтавсько-київського діалекту: Дис. ... канд. філол. наук. – К., 1955.

Назарова 1963 – Назарова Т.В. Інфінітив на -т в середньополіських говорах // Питання граматики і лексикології української мови. – К., 1963. – С. 60-62.

Наконечний 1990 – Наконечний М.Ф. Г.Квітка-Основ’яненко і розвиток національної літературної мови // Мовознавство. – 1990. – № 4. – С. 63 – 69.

Пилинський 1961 – Пилинський М.М. Значення повної і короткої форм інфінітива в мові творів художньої літератури // Укр. мова і л-ра в шк. – 1961. – № 6. – С. 21-24.

Півторак 1974 – Півторак Г.П. Морфологія інфінітива в східнослов’янських мовах. – К., 1974.

Русанівський 1971 – Русанівський В.М. Структура українського дієслова. – К., 1971.

Сватівщина 1998 – Сватівщина: Матеріали фольклорно-діалектологічних експедицій / За ред. З.С.Сікорської. – Луганськ, 1998.

Старобільщина 2000 – Старобільщина: Матеріали фольклорно-діалектологічних експедицій / За ред. З.С.Сікорської. – Луганськ, 2000.

УМ – Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М.Русанівський, О.О.Тараненко, М.П.Зяблюк. – К., 2000.

Шарпило 1959 – Шарпило Б.А. Українські говірки Луганщини в їх відношенні до діалектної системи південно-східного наріччя української мови. – Луганськ, 1959.