Л1. Предмет, завдання логодидактики.

Мета: забезпечити орієнтувальну основу діяльності студентів з сформувати знань предмету, завдань, теоретико-методичної та прикладної проблематики логодидактики як галузі спеціальної педагогіки.

План

1. Предмет, мета і завдання логодидактики.

2. Термінологічно-понятійний апарат логодидактики.

3. Нейропсихологічні основи спеціальної освіти осіб з обмеженими мовленнєвими можливостями:

– визначення домінантних синтетичних (сукцесивних або симультанних структур);

• визначення стану складових основних підсистем емоційно-особистісної сфери.

Ключові слова: логодидактика, діти з порушеннями мовленнєвого розвитку, спеціальна освіта, вищі психічні функції, сукцесивні та симультанні синтези, емоційно-особистісна сфера.

Література:

1. Выготский Л.С. Проблемы обучения и умственного развития в школьном возрасте. – М., 1956.

2. Пиаже Ж., Инельдер Б. Генезис элементарных психических структур. – М.,1963.

3. Симерницкая Э. Г. Мозг человека и психические процессы в онтогенезе / Э. Г. Симерницкая. – М., 1985.

4. Синьов В. Нова стратегія розвитку корекційної педагогіки в Україні / В. Синьов, А. Шевцов // Дефектологія. – 2004. – № 2. – С. 6–10.

5. Тарасун В. В. Логодидактика : навч. посіб. / В. В. Тарасун. – 2-е вид. – К. : Слово, 2011. – 392 с.

6. Тарасун В.В. Превентивне навчання дошкільників з порушеннями мовленнєвого розвитку. – К., 1998.

Проблематика порушень мовлення, що поєднуються в дітей з недорозвитком пізнавальних функцій потребують проведення наукових досліджень цих вад та їхнього психолого-педагогічного і нейропсихологічного аналізу. Дана обставина змушує науковців і практиків розробляти корекційні та корекційно-розвивальні програми, без яких ці діти обмежені життєвою перспективою. Досвід, одержаний в роботі з такими дітьми, не тільки забезпечив корекційно-логопедичну спрямованість роботи з цією категорією дітей, але й став основою для серйозного теоретичного внеску в спеціальну педагогіку і спеціальну психологію.

З розвитком системи диференційного навчання дітей з порушеннями мовленнєвого розвитку (ПМР) в логопедії почала формуватися окрема її підсистема – логодидактика.

Основним завданням логодидактики є:

1) вирішення проблеми підвищення рівня розвитку навчально-пізнавальних здібностей дітей з ПМР;

2) і знаходження шляхів запобігання виникнення можливих труднощів у їхньому дошкільному і шкільному навчанні.

Між логодидактикою і загальною дидактикою існує тісний взаємозв'язок, що полягає у спільному предметі вивчення, а саме:

у дослідженні закономірностей розвитку і навчання особистості. Логодидактика, розробляючи питання навчання дітей з ПМР, оперує тими ж положеннями загальної дидактики і педагогічної психології про мету завдання, зміст, дидактичні принципи, форми і методи навчання, що стосуються і нормально розвиненої дитини. Водночас вона враховує специфічність конкретного застосування цих теоретичних положень відповідно до характеру порушень пізнавальної діяльності цієї категорії дітей.

Отже, логодидактика теоретично обґрунтовує особливості процесу навчання дітей з ПМР, сприяючи, таким чином, підготовці фахівців-практиків. Оскільки знання з окремих спеціальних методик на сьогодні ще не сформувалися в цілісні узагальнюючі теоретичні системи, то об'єктом уваги логодидактики є:

• розробка дидактичних положень з окремих навчальних предметів;

• визначення причин труднощів у засвоєнні програмового матеріалу;

• розробка методики оцінювання їх навчальних досягнень та ін.

Значне місце в логодидактиці займають:

– висвітлення проблеми застосування в навчальній діяльності дітей з ПМР новітніх діагностичних і розвивальних методик,

– сучасні підходи до оцінювання рівнів засвоєння знань та їх елементів,

• нетрадиційних методів навчання писемному мовленню, тощо.

У загальному вигляді завдання логодидактики – збагачення студентів теоретичними досягненнями в галузі філософії, соціології, нейропсихолінгвістики, права; теоретичними і практичними здобутками в галузі загальної, спеціальної, вікової і медичної психології, загальної і спеціальної педагогіки.

Спеціальна педагогіка (дефектологія, корекційна педагогіка) є складовою частиною педагогіки. Спеціальна педагогіка розробляє проблеми теорії і практики спеціальної (особливої) освіти осіб з відхиленнями у фізичному і психічному розвитку, для яких освіта в звичайних педагогічних умовах, що визначаються існуючою в нашій країні культурою (тобто за допомогою загальнопедагогічних методів і засобів), утруднена або неможлива.

У міжнародній педагогічній теорії і практиці загальноприйнятими є поняття "спеціальна педагогіка" і "спеціальна освіта":

Назва "спеціальна педагогіка" використовується як загальноприйнятий міжнародний педагогічний термін, оскільки узгоджується із сучасними гуманістичними орієнтирами світової системи освіти, а саме: коректність і відсутність принизливого для людини ярлика (дефективний).

На відміну від європейських країн в США поняття спеціальна освіта охоплює проблеми освіти всіх дітей, що відрізняються від загальноприйнятої норми, в тому числі й обдарованих. Проте більшість спеціалістів Західної і Східної Європи під спеціальною педагогікою, спеціальної освітою розуміють тільки сферу освіти осіб з тим чи іншим порушенням психофізичного розвитку.

Оскільки спеціальна педагогіка є складовою частиною педагогіки, то вона користується більшістю загально педагогічних термінів. Водночас спеціальна педагогіка має і власний понятійний апарат, і свою термінологію, які відображають її специфіку як наукової дисципліни.

Коло понять і відповідно термінів спеціальної педагогіки широке. Існує група понять, що позначає тих, кому адресована спеціальна педагогіка; розроблено понятійний апарат її цілей завдань, методів, засобів та організації процесу освіти, системи спеціальних освітніх технологій.

На початку становлення спеціальної освіти, за відсутності власної педагогічної термінології, використовувалася загальноприйнята медична, яка позначала патологічні анатомо-фізіологічні відмінності осіб з відхиленнями в розвитку від решти людей. Відповідно відправною точкою у побудові понятійного апарату спеціальної педагогіки і педагогічних підходів до дітей з обмеженими можливостями життєдіяльності стали етіологія і симптоматика. Поступово накопичені знання закріплювалися в специфічних мовленнєвих формах відображення – наукових поняттях, запозичених у медицині, а саме: діагностика, корекція, аномалія, дефект, розумово відсталий, глухий, сліпий, слабозорий та інші.

З розвитком психології у спеціальну педагогіку приходять психологічні поняття і терміни, які також за своєю сутністю є діагностичними (наприклад, "діти із затримкою психічного розвитку"). За відсутності власне педагогічних назв того чи іншого педагогічного феномену медичні і психологічні терміни приживалися у понятійному полі спеціальної педагогіки, а для педагогів втрачався їхній діагностичний, негативний у соціокультурному контексті, смисл.

На сьогодні спеціалісти проводять науковий аналіз тієї понятійно-термінологічної спадщини, яку має спеціальна педагогіка. Вони визначають відповідність понятійно-термінологічного апарата спеціальної педагогіки сучасним концептуальним (теоретичним) основам, на яких ця галузь педагогічних знань розвиватиметься у XXI столітті; шукають шляхи подолання суттєвого бар'єру між вітчизняною понятійною мовою і понятійною мовою світової педагогічної спільноти з урахуванням факту включення України в міжнародні інтеграційні процеси в галузі освіти; проводять роботу по впровадженню понятійно-термінологічного словника спеціальної педагогіки. При цьому визначено, що задачею спеціальної педагогіки є знаходження власних педагогічних термінів, які б відображали специфічну освітню сутність.

Поява і закріплення терміну "дефектологія" в СРСР зумовлені розвитком (в системі загальної педагогіки) – педології. Заслуга педології полягає в тому, що вона збагатила педагогіку системним вивченням особистості дитини, тобто вивченням зростаючої людини в різних аспектах (фізіологічному, психологічному і соціальному), а також врахуванням виявлених особливостей у педагогічному процесі. У Радянському Союзі після постанови "Про педологічні викривлення в системі наркомосвіти" (1936) педологія і все, що було з нею пов'язане (педологічна спеціальність, підручники, наукові роботи), було знищено, видатні вчені в галузі педології - репресовані; праці ж Л.С.Виготського були заборонені майже впродовж 30 років.

У дефектології знайшли свій розвиток спеціальна психологія і психодіагностика, які раніше поглиблено розроблялися педологією. Таким чином, з науки про дефекти дефектологія на межі 80-90 рр. XX ст. перетворилася у самостійну галузь педагогічних знань, яка спиралася на ряд суміжних галузей, і, в першу чергу, на медицину і спеціальну психологію.

Суспільство зобов'язане запропонувати людині з особливостями психофізичного розвитку допомогу (медичну, соціальну, педагогічну, психологічну), але ніяк не корекцію. Термін "корекція", маючи право на існування, може відноситися або до окремих технологічних компонентів такої соціальної педагогічної допомоги, або до середовища, що оточує людину з обмеженими можливостями.

З початку 90-х років XX ст. термін "корекційна педагогіка" паралельно використовується і загальною педагогікою з метою позначення сфери педагогічної допомоги звичайним дітям і підліткам, які відчувають адаптаційні труднощі в освітніх закладах загального призначення (масові дитсадки і школи). У даному разі поняття "корекція" відноситься не до дитини, а до того соціального чи освітнього середовища, яке є дискомфортним для цих дітей.

Тобто мова йде про "корекцію середовища" для зняття синдрому шкільної дезадаптації в учнів і забезпечення для них можливості засвоєння освітнього стандарту загального призначення.

З 80-х років XX ст. в галузі логопедії розробляється її принципово новий напрям – логопедагогіка, тобто галузь, яка охоплює процес навчання і виховання осіб з обмеженими мовленнєвими можливостями. Усі проблеми, що стосуються навчання такої категорії дітей, складають зміст логодидактики.

Основним завданням логодидактики є вирішення проблеми підвищення рівня розвитку навчально-пізнавальних здібностей дітей з ПМР і знаходження шляхів запобігання виникнення можливих труднощів у їхньому дошкільному і шкільному навчанні.

Отже, логопедія розв'язує проблеми, пов'язані з виявленням характерних вад мовлення, аналізом структури і природи цих порушень, вивченням особливостей психічного розвитку цієї категорії дітей і знаходженням шляхів забезпечення формування їхнього мовлення. Логодидактика ж дає відповіді на питання про особливості засвоєння дітьми з ПМР програмового матеріалу, про характер, причини і механізми труднощів у навчанні та шляхи їхнього раннього запобігання і подолання.

Таким чином, об'єктом логодидактики є спеціальна освіта осіб з особливими освітніми потребами, що виникають внаслідок порушень мовленнєвого розвитку.

Суб'єктом вивчення і педагогічної допомоги, що здійснюється в системі спеціальної освіти, є людина з обмеженими мовленнєвими можливостями, яка має (внаслідок цього) особливі освітні потреби.

Предметом логодидактики є теорія і практика спеціальної освіти, що включає в себе вивчення особливостей освіти і розвитку людини з обмеженими мовленнєвими можливостями з метою її соціальної адаптації та інклюзії (включення) у суспільство, а також забезпечення їй можливості максимально незалежного способу життя.

Логодидактика має також систему цілей, без досягнення яких неможлива ні соціалізація, ні самореалізація людини з обмеженими мовленнєвими можливостями.

В число цілей більш загального рівня входять:

– подолання мовленнєвого недоліку або його компенсація педагогічними засобами,

– абілітація (стосовно молодшого і раннього віку),

– реабілітація (в першу чергу, соціальна).

До конкретних цілей логодидактики відносяться компоненти особистісної реабілітації та абілітації, а саме: виховання почуття власної гідності, переборення почуття неповноцінності або завищеної самооцінки, формування адекватних форм соціальної поведінки та ін.