Синтаксис

Щоб установити паралелі з різними говірками усіх наріч української мови при вивченні діалектного мовлення на будь-якому зрізі, необхідно дослідити весь український мовний простір за однією програмою, використовуючи одну методику опису матеріалу. Прикладом такого системного опису є темпоральні та локативні синтаксеми, досліджені на матеріалі закарпатського (В.Добош), східнополіського (М.Железняк) та східнослобожанського (Т.Сердюкова) мовних континуумів. Зіставлення синтаксем, виявлених у східнослобожанських говірках, з тими, що вживаються в пам’ятках української мови ХІV – ХVІ ст. та діалектах української мови, переконує нас у тому, що більшість досліджених синтаксем належать до пізніших утворень середньо- та новоукраїнської доби. Старі синтаксичні структури зафіксовані нами лише спорадично.

У цьому розділі подаємо відомості про особливості вияву головних та другорядних членів речення в українських східнослобожанських говірках

Синтаксис простого речення східнослобожанських говірок

В останні роки помітно зросла увага лінгвістів до спонтанного народного мовлення, оскільки говірки містять багатий фактичний матеріал для “дескриптивного відтворення діалектної мови” [ГЧЗСО, 3], що є основою повного опису загальнонародної мови в її різних формах існування, передусім у літературній і діалектній.

Дослідники української мови багато уваги приділяли вивченню синтаксису літературної мови й опису пам’яток. Однак при цьому не всі з них, навіть історики мови, послуговувалися інформацією про синтаксис говірок. Ще в 70-х рр. ХХ ст. проф. С.Бевзенко зазначав: “У напрямку вивчення синтаксису живої розмовної мови майже нічого не зроблено. Кілька праць, що присвячені опису синтаксичних явищ окремих говорів чи розгляду окремих синтаксичних явищ української народної мови, мало просунули це питання вперед” [Бевзенко 1980, 166]. Проте й до цього часу хибує системне вивчення синтаксичних особливостей українських говірок. Такі фундаментальні поняття синтаксису, як система синтаксичних одиниць, типологія синтаксичних зв’язків, семантико-синтаксичних відношень, синтаксичні форми й синтаксичні категорії, особливості семантики синтаксичних конструкцій, досі залишаються мало використовуваними в дослідженнях діалектного синтаксису. Водночас ці свідчення синтаксису виявляються важливими для розуміння історичних змін мови, а не лише її сучасного буття, формування літературного узусу.

Об’єктивними чинниками для синтаксису як науки виступають природа синтаксичних одиниць, особливості їх уживання, взаємовідношення між окремими елементами цих одиниць та їх функції. Синтаксичні одиниці українських діалектів сьогодні ще малодосліджені, оскільки упродовж тривалого часу була поширеною думка про незначну диференціацію говірок на синтаксичному рівні, невелику евристичну цінність свідчень діалектного синтаксису для встановлення одиниць діалектного членування. Актуальним на сьогодні залишається завдання вивчення діалектних синтаксичних одиниць. Для його розв’язання велике значення має інформація, зафіксована та збережена в текстографічних виданнях, зокрема в книзі “Говори української мови”. Це найповніша збірка текстів, “які відбивали не стільки тодішнє діалектне мовлення, скільки особливості мови усної” [ГУМ, 3 – 4]. Сьогодні зібрано багатий текстовий матеріал, який дає уявлення про синтаксичні особливості тієї чи іншої говірки, зокрема, про середньополіські говірки чорнобильської зони [ГЧЗТ]; українські східнослобожанські та східностепові говірки [Сватівщина; Старобільщина; СУГ]; мовний континуум південно-західного наріччя української мови [ГПЗНУМ]; випусками друкуються добірки діалектних текстів з Гуцульщини [ГГ]. Зібраний і впорядкований фактичний матеріал дає можливість з’ясувати місце діалектних явищ синтаксичного рівня в системі територіально маркованих одиниць мови, адже, на думку П.Гриценка, “у діалектному тексті як різновиді мовного простору виявляється реальне співвідношення структурних елементів говірки” [ГЧЗТ, 9].

Безпосереднім об’єктом синтаксису, на думку О.Мельничука, є лише синтаксична сторона загальної структури речення (поза лексико-фразеологічним його складом), тобто синтаксична його конструкція, взята в цілому, і різні синтаксичні прийоми, виділювані з синтаксичної структури речення [СУЛМ, 14]. Тому дослідження простого речення пов’язані з виявленням семантики й функції мовних одиниць, що сприяє встановленню поняття семантико-граматичної структури речення – центральної категорії описового синтаксису. Просте речення з потреб описової граматики необхідно розглядати, зважаючи на рівень його представлення як мовної одиниці й факту мовлення, тексту. Цьому питанню присвячені роботи С.Бевзенка [Бевзенко 1980], О.Юсікової [Юсікова 1999].

Структура простого речення в синтаксичній системі східнослобожанських говірок відповідає загальнопоширеній серед слов’янських мов. Предикативний центр речення становлять підмет і присудок.

У структурі простого речення досліджуваного регіону підмет виражений:

- спеціалізованою відмінковою формою Н. в. іменників: С’ім^|йа бу^|ла у нас ве^и|лика (Пол.); С^|вал’ба нач’і^|налас’а ^|загод’а (Прос.); На ^|першиĭ ден’ Р’ізд^|ва ^|молод’ кол’аду^|вала (Тан.);

- особовими займенниками: Ми ви^еб˙і^|гали ^|босими на ^|озе^иро ка^|тац’:а (Підг.); С^|пали ўс’і ў ^|хат’і (Сеньк.); Йа ^|пухла у воĭ^|ну (Т.);

- іншими субстантивованими частинами мови: Моло^|да с^|тойа п˙іч’ колу^|пала; Моло^|д’і си^е|д’іли за сто^|лом (Ос.); Зна^|йом˙і йі^|йі су^|с’іда обми^е|вали ^|мертвого (П.); Остал’^|н’і ĭшли ў поле (Тр.).

Найчастіше складений підмет виражений:

1. Сполученням власне кількісного чи збірного числівника з іменником у Р. в. чи Н. в. множини: Два б^|рати ĭ дв˙і се^ист^|ри ў^|мерли (Черв.); У мужи^е|ка бу^|ло три б^|рич’ки (Чм.); ^|Ч’етве^иро д’і^|теĭ ў ^|хат’і (Шовк.); Два б^|рати ĭ дв˙і се^ист^|ри жи^е|ли з бат’^|ками (Шул.); П^|йате^иро д’і^|теĭ по^|мерло ў ^|тиш˙ч’а де^ив˙ат^|сот т^|риц’ат’ т^|рет’ому ^|роц’і (Сирот.).

У мовленні носіїв старшої генерації числівники два, три, чотири поєднуються з іменниками жіночого роду у формі називного-знахідного відмінка двоїни: Мараш^|ки бу^|ли / там йіх ч’о^|тир’і ^|баб˙і жи^е|ли (Ол.); Бу^|ло ў йіх по дв˙і ^|пар’і во^|л’іў / ^|кон’і – ^|пара / і ко^|рови ж о^|то бу^|ли (Єв.). Найчастіше такі відмінності відзначаються у говірках південно-західного й поліського наріч, зрідка – у діалектах південно-східного, зокрема в полтавських говірках [Бевзенко 1980, 92 – 93]. Ці архаїзми свідчать про їх збереження упродовж тривалого часу, живучість у мові, адже вони фіксуються пам’ятками української мови ще в ХVІІ – ХVІІІ ст. [Гринчишин 2000, 82].

2. Сполученням неозначено-кількісного числівника типу ба^|гато, ^|к˙іл’ка, бол’шинст^|во, а також неозначено-кількісного прислівника ^|мало, т^|рохи: Ба^|гато л’у^|деĭ ^|йізди^ело по хл’іб у Д’н’іпропе^ит^|роўс’ку ^|облас’т’ (Смол.); ^|Мало л’у^|деĭ ^|вижи^ело у воĭ^|ну (Св.); Ба^|гато д’і^|теĭ с^|пали ^|дол’і на со^|лом˙і (Пр.); Бол’ши^енст^|во л’у^|деĭ у ^|Бога ^|в˙іруйут’ (Кр.).

3. Сполученням іменника, що має значення групи, сукупності осіб чи предметів, з іменником у Р. в.: О^|тари о^|вец’ ĭшли у ^|загород’ (К.); ^|Б˙іл’а ко^|лод’аз’а зби^е|раўс’а гурт ^|молод’і (Преобр.); Бри^е|гади стро^|іт’ел’еĭ помо^|гали нам (Кур.); Зў^|йазки кни^е|жок ле^и|жали ^|б˙іл’а ш^|коли (Л.).

4. Сполученням іменника, що має значення міри, з іменником у Р. в.: Д’і^|жа ог˙ір^|к˙іў бу^|ла ў ^|погр’іб˙і (Мус.); К^|ружка моло^|ка ўс’іг^|да сто^|йала дл’а о^|нук˙іў (НД).

5. Сполученням іменника (або особового займенника) у Н. в. з іменником (або іншим словом у значенні іменника) в О. в. з прийменником з: На с^|ватан’:а моло^|диĭ з бат’^|ками хо^|дили до моло^|доĭ (ВД); Моло^|диĭ з друж^|ком ви^еку^|пайут’ моло^|ду і д^|ружку (Мороз.); ^|Бат’ко з ^|мат’ірйу зустр’і^|ч’айут’ х^|л’ібом з ^|с’іл’:у (Об.); Моло^|да з моло^|дим обм˙і^|н’алис’ пок^|лонами (Ол.).

6. Сполученням числівника (або займенника) з іменником (або іншою частиною мови в значенні іменника) у формі Р. в. з прийменником з: Хтос’ із ^|роди^еч’іў у^|мер у воĭ^|ну / не^{и |}помн’у (НД); Коĭ хто з су^|с’ід’іў та^|ку т^|рубоч’ку з^|робит’ (Кр.).

7. Сполученням імені по батькові та прізвища: ^|Тиш˙ч’енко Га^|лина Кор^|н’ійіўна до^|йаркойу проро^|била дес’ ^|сорок го^|д’іў (Пол.); Бу^|ла у нас заўк^|лубом Ка^|лашн’ікова Л’у^|боў І^|ван’іўна (М.); Сте^и|пан Гаў^|рилович’ Ге^|йенко по^|гиб на в˙іĭ^|н’і ў ^|сорок т^|рет’ом (Лоз.).

Як засіб уточнення висловлювання розглядаємо речення з іменниково-займенниковою конструкцією підмета: Мо^|йему б^|ратов˙і при^еĭш^|ла по^|в˙істка // м˙іĭ брат / в˙ін ш˙ч’е моло^|диĭ буў / бо^|йаўс’а ц’о^|го / в˙ін зап^|лакаў // шо ж ме^и|н’і ро^|бити? (Ол.). Такий спосіб вираження підмета поширений в українських говірках Кубані: Наш йа^|зик / в˙ін та^|киĭ [Федоренко 1965, 93].

У системі двоскладних речень досліджуваного регіону зафіксовано конструкції з лексично не вираженим підметом. Синтаксична наявність такого головного члена випливає з внутрішньої будови відповідного ізольованого двоскладного речення: Ч’е^|тир’і к^|ласи ^|кон’ч’іла / прац’у^|вала ў ^|д’ец’ких ^|йас’л’ах (Ол.).

Присудок своєю семантико-синтаксичною валентністю вимагає підмета в типовій для нього формі – у Н. в. іменника, а підмет вимагає відповідної форми особи, числа та роду присудкового компонента – дієслова.

Типовим для мовців старшої генерації є вживання при іменниках батько, мати, батюшка, дідусь, бабуся дієслів у формі множини: Йа ка^|жу // не^и хо^|ди с’у^|ди / не^и хо^|ди / йа не^и п˙і^|ду за ^|тебе // а в˙ін то^|д’і на ^|мене / од:а^|ваĭ хл’еб // ну йа то^|д’і ка^|жу // забе^ире^и|те / ма^|ти спе^и|чут’ і од:а^|дут’ (Н); ^|Бат’ушка отс^|лужат’ ди^|тин’ц’і і ^|мамц’і / шоб Бог даў здо^|роўйа (Ол.); Мо^|йа ^|бабушка Йефро^|с’ін’йа Пе^ит^|роўна Куд^|лаĭ рос^|казували ме^и|н’і / шо ў ^|нейі бу^|ло ба^|гато се^ис^|тер (Ол.). Проте діалектоносії молодшого покоління в цих ситуаціях послуговуються формами однини: А ^|д’едушка ^|каже // ^|лиĭте во^|дич’ку (Ол.).

У структурі простого речення східнослобожанських говірок присудок, як і в літературній мові, має просту, складену та складну форми.

Простий дієслівний присудок може бути виражений:

1. Дієсловом у формі теперішнього часу: О^|то ў нас до ^|ц’ого ў^|рем˙а центр се^и|ла нази^е|вайец’:а слобо^|дойу (ВД); П^|лоскиĭ ста^|вок так нази^е|вайец’:а (Лоз.); Ми з^|гадуйемо ми^е|нуле жи^е|т’:а / п˙іс’^|н’і с’п˙і^|вайемо (НД).

2. Дієсловом у формі минулого або давноминулого часу: Ми хо^|дили ^|л’ітом на го^|роди (Об.); Йа ў 1991 ^|роц’і п˙іш^|ла на ^|пенс’ійу (Мор.); Ми бу^|ло пас^|ли ко^|рову ўс’і^|йейу с’ім^|йейу (Гончар.); На д^|ругиĭ ден’ ус’і по^|йіхали за н’е^|в˙естоĭ (Мус.); Мо^|го ч’оло^|в˙іка друз’^|йа при^е|йіхали за при^е|даним (Шульг.).

3. Дієсловом у формі майбутнього часу: ^|Мамка по^|ч’істит’ кар^|тошку на ^|веч’ір (Ом.); ^|Заўтра при^е|йіде ^|доч’ка з у^|нуками (Підг.).

Складений дієслівний присудок виражається сполученням допоміжного дієслова в особовій формі та інфінітива. Допоміжні дієслова означають початок, продовження або кінець дії: ^|П˙іс’л’а воĭ^|ни ўс’і ста^|ли жит’ по^|гано (К.); У ^|л’іс’і поч’а^|ли ва^|рити борш˙ч’ (Шульг.).

Допоміжні дієслова надають модального значення складеному дієслівному присудку, тобто виражають явище, яке мислиться як можливе, необхідне, бажане, або ж як явище, що його вимагають: ^|Л’уди ста^|ралис’ ра^|ботат’ хоро^|шо (Кур.); Брига^|д’ір буў не^иў^|ч’ониĭ і о^|тож бо^|йаўс’а ўс’о одкри^е|ват’ (Литв.); Доч’^|ка захо^|т’іла жит’ у ^|город’і (Кур.); ^|Мате^ирин ^|бат’ко б˙і^|жит’ пособ^|л’ати (НБ).

До складу іменного складеного присудка входять дієслова-зв’язки, що виражають лише граматичне значення присудка або зберігають його лексичне значення, а саме: значення вияву ознаки, виникнення стану, переходу одного стану в інший. Іменна частина складеного присудка виражається іменником, дієприкметником, числівником, нерозкладним словосполученням: Кол^|хоз ^|іме^ин’і Іл’:і^|ч’а буў пе^ире^иĭме^и|нованиĭ у кол^|хоз ^|іме^ин’і ^|Л’ен’іна (Куз.); Син буў голо^|войу с’ім^|йі (ВД); Се^ист^|ра бу^|ла до^|йаркойу ў се^и|л’і (Ол.); Д’іў^|ч’ата бу^|ли ^|л’отного ск^|ладу (М.); Клуб ^|б˙іл’а ^|церкви буў зак^|ритиĭ (НД); Йа бу^|ла ў с’ім^|йі ^|с’омойу (Ом.); У ^|церкв˙і ^|голови бу^|ли пок^|рит’і плат^|ками (Прос.); Ч’ас^|тини се^и|ла зда^|вен нази^е|вайуц’:а бри^е|гадами (Прос.). Іменна частина присудка може бути виражена іменником у Н. в. з порівняльними частками як, наче: Моло^|д’і бу^|ли йак голу^|бйата (Тан.). До складу іменних складених присудків можуть входити власні назви населених пунктів: ^|Наше се^и|ло нази^е|вайец’:а ^|Нижн’а Ду^|ванка (НД); Ш˙іс’т’ ч’і с’ім хат за йер^|ком нази^е|вайец’:а Гу^|зир / за ^|р’іч’койу / Забо^|ч’ан’іўка (Гончар.); Центр се^и|ла до сих пір нази^е|вайец’:а Слобо^|да (Преобр.).

Дієслово-зв’язка бути у формі теперішнього часу в українських східнослобожанських говірках вживається рідко, тоді як говірки південно-західного наріччя характеризуються великою частотою вживання цього структурного елемента присудка. Пор.: хл’іб йе ^|добриĭ / то ^|л’уде йе ^|наш˙і (буковинські говірки) [Іваненко 1965, 89]; У нас ^|хата при^е|робле^ина / де^иере^иў^|йана (Н.); Хл’іб ^|добриĭ і сам (Тан.).

У досліджуваних говірках порядок слів у реченні може бути прямим та інверсованим: У^|л’ітку д’іў^|ч’ата но^|сили в˙ін^|ки (Баг.); Мо^|йа же^и|на ў^|ч’ілас’ ў ^|т’ехн’ікум˙і (Підг.); На ^|наш˙іĭ ^|вули^ец’і жиў п˙іп (Єв.).

Дієслівний та іменний складений присудки можуть бути ускладнені. Ускладнена модель іменного присудка поєднує компоненти дієслівного складеного присудка: У^|с’у жиз’н’ хо^|т’іла ро^|бит’ поч’тал’^|йоном (М.); ^|Пос’л’і с^|мерт’і ^|сина не^и м˙іг поч’і^|нат’ ро^|бит’ (ВД).

Крім предикативного центру, до структури простого речення входять другорядні члени речення – додатки, означення, обставини.

Означення за типами синтаксичного зв’язку можуть бути узгоджені та неузгоджені. Узгоджене означення залежить від опорного іменника й узгоджується з ним у роді, числі та відмінку. Найчастіше воно виражається:

- прикметниками: Д’іў^|ч’ата бе^и|рут’ ^|г˙ілоч’ку р’ас^|нен’ку / на ^|нейі ч’іп^|л’айут’ канх^|вети (Житн.); Наĭк^|раш˙ч’у ^|д’іўч’іну од’а^|гали ў ^|б˙ілу ^|вишиту полот^|н’ану со^|роч’ку / ^|б˙ілиĭ ^|фартух (ВД); На Водох^|решч’а наби^е|райут’ ве^и|лику ^|к˙іл’к˙іс’т’ с’в˙а^|ченойі во^|ди (Зал.);

- порядковими числівниками: Ш˙ч’е ^|першим голо^|войу с’іл’^|ради ^|вибрали Гали^|ч’у І^|вана (Баб.).

З означень найчастіше вживається неузгоджене, що може бути виражене іменником у непрямому відмінку з прийменником або без нього, займенником: Ус’і ^|диўл’ац’:а на п^|ридане моло^|дойі (Каб.); Із с’т’ін на ^|мене ^|дивиц’:а фотог^|раф˙ійа ^|бат’ка ĭ ^|мами (Каб.); Л’у^|била но^|сити ^|тухл’і на каблу^|ках (Дан.); Йо^|го ^|мати ў^|мерла ^|дуже ^|рано (Гр.); У воĭ^|ну йо^|го ^|д’іўч’іна ^|виĭшла ^|зам˙іж (Єв.); Ва^|реники ро^|били з ка^|пустойу / з кар^|тошкойу / з ^|йагодами / з ^|маком (Баг.).

Прямі додатки виражаються іменниками, субстантивованими прикметниками, займенниками: Друж^|ко ĭде викуп^|л’ат’ моло^|ду (Зал.); На п^|разники с’п˙і^|вали п˙іс’^|н’і / тан’ц’у^|вали (Вес.); ^|Мати ĭ ^|бат’ко по^|йіхали ў ^|поле і ўз’а^|ли йо^|го / б^|рата (Дем.).

Непрямі додатки виражаються іменниками в непрямих відмінках: На ^|Паску с^|ходилас’а д’ітво^|ра з ^|йаĭц’ами к^|раше^иними (Безг.); Коро^|ваĭ укра^|шали ка^|линойу / ^|шишками (НД); У ^|каждойі л’у^|дини бу^|ли ко^|рова / дв˙і ^|пар’і ко^|неĭ / во^|ли (Ом.); В˙ін^|ки пле^и|ли з ц’в˙і^|тоў (Єв.); К^|реĭмашки ро^|били з к^|реĭди / з к^|рем˙ін’у / з та^|р’ілок роз^|битих (Каб.).

Типовим способом вираження обставин є означальні та обставинні прислівники: ^|Дуже ^|доўго ў ^|нашому се^и|л’і не^и бу^|ло ^|церкви (ВД); До воĭ^|ни с’ім^|йа жи^е|ла по^|гано (НД); ^|Зараз на се^и|л’і цеĭ п^|разник не^и с’в˙ат^|куйец’:а (Єв.)

Семантичне ускладнення структури простого речення створює його граматичне ускладнення однорідними та відокремленими членами речення, вставними словами. Головним показником однорідності як синтаксичного явища вважається „тотожність синтаксичної позиції, а це можливо лише при об’єднанні кількох словоформ у складну конструкцію” [ГУМ, 185].

Прості речення можуть бути ускладнені однорідними підметами, які утворюють такі синтаксичні однорідні ряди:

1) єднальні безсполучникові: ^|Кон’і / ^|в˙іўц’і / с^|вин’і / ко^|рови / ^|кури / ву^|т’ата / к^|рол’іки / п^|ч’оли бу^|ли ў кол^|хоз’і (Чм.);

2) єднальні сполучникові: Д’іў^|ч’ата і х^|лопц’і тан’^|ц’уйут’ ^|коло ^|йолки (Кур.);

3) розділові сполучникові: То доч’^|ка / то ў^|нуки при^ейіз’^|д’ат’ на су^|боту (ВД); ^|Сани ч’і л’і^|н’еĭку засти^е|лали ^|р’аднами ^|гарними (НД);

4) градаційні, приєднувальні: Не^{и |}т’іки ^|бат’ко / а ў ^|мати ў^|мерла ^|рано (Мих.).

Однорідні присудки виражаються дієсловами із семантикою послідовності дій, станів: ^|Т’іпали / моло^|тили / і куку^|рузу ру^|бали / ^|ч’істили (Мороз.); У^|с’і гур^|том і с’п˙і^|вайут’ / і тан’^|ц’уйут’ / і гу^|л’али п^|росто хоро^|шо (Н.). Парні присудки можуть передавати нерозчленовані в часі дії: Да^|йут’ ^|шишку та нали^е|вайут’ (НР); Скла^|дайут’ по^|дарки і ^|пере^ид л’уд’^|ми одч’і^|тайуц’:а (Об.); З ут^|ра с^|ходилис’ ^|гос’т’і / нар’а^|жалис’а та к^|расилис’а / ч’іп^|л’али на ^|себе ў^|с’аке на^|мисто та стано^|вилис’ на во^|рот’іх (ВД).

Ускладнення структури простого речення однорідними означеннями є багатоплановим і різноструктурним синтаксичним явищем. Об’єднуючою ознакою є ознака сурядності його компонентів. Сурядний зв’язок означень при переліку в більшості випадків супроводжується значенням пояснення, уточнення, градації: Ц’о^|го ^|року ўро^|дили ^|йаблука ^|точ’но йак зв˙ез^|да / красно^|бок˙і / ^|гарн’і (Литв.). Однорідні означення пов’язуються між собою за допомогою сполучників та інтонації. Найчастіше однорідними бувають означення, які характеризують предмет з одного боку – за кольором або за розміром, матеріалом: На мужс’^|ких со^|роч’ках бу^|ла ^|ч’орна та к^|расна ^|вишиўка (Лоз.). Однорідними можуть бути й такі означення, що за своїм лексичним значенням указують на ознаки різного порядку. Об’єднуючим у таких випадках може служити не найближче в логічному розумінні родове поняття, а якесь більш віддалене: На с^|ваĭбу над’і^|вайут’ к^|расниĭ п^|лете^иниĭ ^|пойас з ^|кити^ец’ами (НД); Сун^|дук / то ви^е|сокиĭ / квад^|ратниĭ / а ск^|рин’а ни^е|зен’ка / ши^|рока / а не^иви^|сока (Л).

Однорідні додатки є менш стилістично виразними: ^|Мати моло^|дого обси^|пайе о^|р’іхами / канх^|ветами / коп˙іĭ^|ками (Ом.); У ^|лапт’ах хо^|дили / у шта^|нах / у л’:а^|них та полот^|н’аних со^|роч’ках (Ом.); Ж˙ін^|ки но^|сили ^|йупку / со^|роч’ку / жи^|л’етку (ВД); Вир’і^|зали з ^|к˙іста ц’в˙і^|точ’ки / ли^ес^|точ’ки (Вел.).

Однорідні обставини творять синтаксично однорідні ряди на позначення різних ознак: ^|Д’іти с^|пали п˙ід ^|лаўкойу на до^|л’іўц’і / на ле^и|жан’ц’і (Гончар.); ^|Пере^ид воĭ^|ноĭ с^|тали хл’іб да^|ват’ по т^|риста г^|рам˙іў / по к˙і^|лу на трудо^|ден’ (Баг.); Су^|с’ідку отп^|рави^ели у Старо^|б˙ел’с’к / а в˙іт’:і^|л’а ў Ге^ир^|ман’ійу (Ом.); На го^|род’і / на ни^е|зах / у сад^|ку / у ^|вербах куку^|вали зо^|зул’і (Ом.); У О^|мел’ков˙і йе ^|пам˙атник по^|гиблому м˙іж ш^|колойу / ^|церквойу і к^|лубом (Ом.).

У реченнях перед однорідними членами можуть стояти узагальнюючі слова: П^|разни^еки п^|разнували осноў^|н’і / ^|Перве ^|майа / ўто^|ре ^|майа / ^|Паску / Р’ізд^|во / Т^|роĭц’у / по^|том Ок^|т’абр’с’ку / ^|женс’киĭ п^|разни^ек (ВД); ^|Од’аг посто^|йан:иĭ буў / с^|витка / полот^|н’ан’і шта^|ни / со^|роч’ка / к^|расили бузи^е|ноĭ / кух^|ваĭки / капе^и|л’ухи ^|ватн’і (М.).

Вставлення в східнослобожанських говірках вживається як функціональний прийом ускладнення структури простого речення з виразною текстовою мотивацією: супровід, коментар, пояснення, уточнення основного змісту розгорнутої оповіді. У ролі вставних найчастіше виступають:

1) слова, що виражають достовірність (ко^|н’ешно, о^|тож): Голо^|дали / ко^|н’ешно / посто^|йан:о (НД); О^|тож / і проз^|вали йі^|йі На^|ташка ма^|тер’ійа (Підг.); Ото і розпи^|салис’ / приĭш^|ли до^|дому / пог^|р’ілис’а хоро^|шо / ко^|н’ешно (Пол.);

2) слова, що виражають невпевненість (^|мабут’, на^|в˙ерно): Те^и|пер кі^|на не^и|майе і / на^|в˙ерно / ўже і клуб зак^|ритиĭ (Баг.);

3) слова, які мають значення посилання на щось звичайне (бувало): Бу^|вало / на^|сил’но вида^|вали д’іў^|ч’ат за ч’олов˙і^|к˙іў (Ом.); ^|Виĭде^имо / бу^|вало / над^|в˙ір і г^|райемо ў к^|расних і ^|син’іх (Шульг.);

4) слова, що вказують на джерело повідомлення (^|кажут’, йак го^|вор’ат’): О^|то / ^|кажут’ / ма^|лен’ку ^|д’іўч’інку во^|д’ани^ек за ^|ногу схва^|тиў і пот’аг^|нуў (Єв.); О^|це ж / йак го^|вор’ат’ / ў ^|нашому се^и|л’і йе ^|сорок ^|в˙ід’ом (Вел.);

5) слова, які вказують, що далі наводиться роз’яснення чи приклад (нап^|риклад, напр’і^|м˙ер): На йа^|йіч’ко на^|л’іпл’уйут’ ли^ес^|точ’ки ў^|с’ак˙і / нап^|риклад / з к^|лена (Арап.); О^|так / напр’і^|м˙ер / ^|вули^ец’а нази^е|вайец’:а Капус’^|т’ан’іўка / Га^|лушки / Кулач’^|к˙іўс’ка / Пар^|ф˙ін’іўс’ка / Ке^ире^и|зор’іўка / Жабйа^|к˙іўка (Антон.).

Таким чином, дослідження текстового матеріалу східнослобожанських говірок дає можливість виявити структурні компоненти та особливості побудови простого речення регіону, які зберігають деякі архаїчні риси, властиві говіркам південно-західного наріччя, є ознакою східнополтавських говірок, уживані в досліджуваному ареалі в мовленні діалектоносіїв старшої генерації. Виявлені діалектні явища синтаксичного рівня характерні для спонтанного народного мовлення широкої території, часто охоплюють і територію споріднених мов, зокрема російської, але в системі українських східнослобожанських говірок мають різне функціональне навантаження. Загальновизнані синтаксичні засоби мають ширшу сферу вживання, вузьколокальні – менш навантажені.

Умовні скорочення назв населених пунктів Луганської області

Арап. – Арапівка Старобільського р-ну; Антон. – Антонівка Старобільського р-ну; Баб. – Бабичеве Старобільського р-ну; Баг. – Багачка Старобільського р-ну; Безг. – Безгинове Новоайдарського р-ну; ВД – Верхня Дуванка Сватівського р-ну; Варв. – Варварівка Кремінського р-ну; Вел. – Великоцьк Міловського р-ну; Вес. – Веселе Біловодського р-ну; Гончар. – Гончарівка Сватівського р-ну; Гр. – Грицаївка Білокуракинського р-ну; Дан. – Данилівка Біловодського р-ну; Дем. – Дем’янівка Білокуракинського р-ну; Єв. – Євсуг Біловодського р-ну; Житн. – Житнівка Кремінського р-ну; Зал. – Залиман Кремінського р-ну; Каб. – Кабичівка Марківського р-ну; К. – Калмиківка Міловського р-ну; Кр. – Кризьке Марківського р-ну; Куз. – Куземівка Сватівського р-ну; Кур. – Курячівка Марківського р-ну; Л. – Лантратівка Старобільського р-ну; Литв. – Литвинівка Біловодського р-ну; Лоз. – Лозовівка Старобільського р-ну; Мих. – Михайлюки Новоайдарського р-ну; М. – Містки Сватівського р-ну; Мороз. – Морозівка Міловського р-ну; Мус. – Мусіївка Міловського р-ну; Н. – Нещеретове Білокуракинського р-ну; НД – Нижня Дуванка Сватівського р-ну; НБ – Новоборове Старобільського р-ну; НР – Новорозсош Новопсковського р-ну; Об. – Оборотнівка Сватівського р-ну; Ол. – Олексіївка Білокуракинського р-ну; Ом. – Омелькове Старобільського р-ну; Ос. – Осинове Новопсковського р-ну; П. – Паньківка Білокуракинського р-ну; Підг. – Підгорівка Старобільського р-ну; Пол. – Половинкине Старобільського р-ну; Преобр. – Преображенне Сватівського р-ну; Пр. – Привілля Старобільського р-ну; Прос. – Просяне Марківського р-ну; Св. – Свистунівка Сватівського р-ну; Сеньк. – Сенькове Старобільського р-ну; Сирот. – Сиротине Старобільського р-ну; Смол. – Смолянинове Новоайдарського р-ну; Тан. – Танюшівка Новопсковського р-ну; Т. – Тецьке Старобільського р-ну; Тр. – Третяківка Біловодського р-ну; Черв. – Червоноармійське Білокуракинського р-ну; Чм. – Чмирівка Старобільського р-ну; Шовк. – Шовкунівка Білокуракинського р-ну; Шул. – Шуліківка Біловодського р-ну; Шульг. – Шульгинка Старобільського р-ну.

Література

Бевзенко 1980 – Бевзенко С.П. Українська діалектологія. – К.: Вища шк., 1980. – 245 с.

ГУМ – Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К., 1982.

ГПЗН – Говірки південно-західного наріччя української мови: Збірник текстів. – Л.: Вид. Центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2000.

ГЧЗСО – Говірки Чорнобильської зони: Системний опис / П.Ю.Гриценко, Г.В.Воронич, Л.І.Дорошенко та ін. – К.: Довіра, 1999. – 271 с.

ГЧЗТ – Говірки Чорнобильської зони: Тексти / Упоряд.: П.Ю.Гриценко та ін. – К.: Довіра, 1996. – 358 с.

ГУМ – Говори української мови. – К.: Наук. думка, 1997. – 590 с.

Гринчишин 2000 – Гринчишин Д. Фіксація діалектних рис у документах з Гуцульщини // Гуцульські говірки: Лінгвістичне та етнолінгвістичне дослідження. – К., 2000. – С. 76 – 85.

ГГ – Гуцульські говірки: Лінгвістичні та етнолінгвістичні дослідження. – Л., 2000. – 364 с.

Іваненко 1965 – Іваненко З.І. Просте речення в буковинських говірках // ХІІ Республіканська діалектологічна нарада: Тези доп. – К., 1965. – С. 89 – 90.

Сватівщина – Сватівщина: Матеріали фольклорно-діалектологічних експедицій / За ред. Сікорської З.С. – Луганськ: Осіріс, 1998. – 136 с.

Старобільщина – Старобільщина: Матеріали фольклорно-діалектологічних експедицій / Упор.: К.Д.Глуховцева, В.С.Курило, В.В.Лєснова, О.А.Міхно, І.О.Ніколаєнко, З.С.Сікорська, В.О.Шевцова; за ред. З.С.Сікорської. – Луганськ: Шлях, 2000. – 128 с.

СУЛМ – Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К., 1972.

ССУГ – Східностепові українські говірки: Науково-навчальний посібник. – Донецьк: ДонДУ, 1998. – 114 с.

Федоренко 1965 – Федоренко Н.П. Синтаксис украинских говоров Кубани // ХІІ Республіканська діалектологічна нарада: Тези доп. – К., 1965. – С. 93 – 94.

Юсікова 1999 – Юсікова О.В. Із спостереження над синтаксисом // Говірки Чорнобильської зони: Системний опис / П.Ю.Гриценко, Г.В.Воронич, Л.І.Дорошенко та ін. – К.: Довіра, 1999. – С. 66 – 108.