швидке чергування ритмізованих з музикою зображень, різнокольорових блукаючих плям, що створюють гіпнотичний ефект, ефект калейдоскопу.

Ритм кадрів підкреслює і підсилює ритмічну формулумузики.Проведеннядодатковоїритмічної паралелі за рахунок візуального сприйняття, за умови, що режисер володіє музичним слухом і в змозі відрізнити такт від затакту, збагатить музичний твір. Коли ж справа стосується пісні, то існує цілком реальна небезпека, що активне чергування колірних плям «заглушить», а то й зовсім «вимкне» текст.

в класичному сенсі цього слова: наявність або відсутність в структурі кліпу зв’язно розказаної історії з початком, кульмінацією і фіналом. Це дозволяє виділити наступні типи.

вираженого сюжету. Структура танцювального кліпу часто базується на поєднанні наративного й ненаративного пластів: інакше кажучи, танець, що становить візуальну основу, «загортають» в яскраву сюжетну обкладинку.

Так, абсолютно стандартні танцювальні рухи Брітні Спірс вплетені в кліпі «Oops! I did it again» («Я знову це зробила») в сюжет, що пародіює фантастичні фільми про подорожі на Марс і зустрічах відважних астронавтів з прекрасними інопланетянками. Але нерідко зустрічається й повністю безсюжетний кліп-танець.

Крім того, до типу не-наративних належать абстрактні й асоціативні кліпи, побудовані на наборах візуальних метафор, асоціативному перебігу образів, розвитку теми в абстрактних варіаціях. Кліп іноді називають «сном наяву», і це не випадково, так як в ньому так само, як і уві сні, присутні образи, які хаотично виникають. Сфера несвідомого в нашій психіці – це частина наших минулих знань, асоціацій, переживань, емоцій, настроїв, оціночних почуттів і бажань та ін., психічних явищ, які не сформувалися в чіткі мовні форми, суворі логічні поняття.

Перша група – кліпи, орієнтовані на максимальне представлення тілесності виконавця. У цю

групу потрапляють, зазвичай, танцювальні кліпи. Протягом чотирьох хвилин глядачеві пропонується візуальне спілкуваннязтанцюючою і співаючою зіркою, представленої у відповідності зі сформованим каноном зображення тіла у відео. Тіло виконавиці вміло «розчленоване» одягом і характерними способами зйомки (живіт, руки, обличчя показуються окремо крупним планом, і значно рідше разом).

Презентація тіла як цілісності зведено до мінімуму здійснюється тільки в опозиції «танцююча на передньому плані зірка» – «танцювальна масовка». При цьому фігура зірки, нічимневідрізняючисьпринципово,зображується як унікальна, дорогоцінна й неповторна, камера знімає її під різними кутами, ретельно сканує кожен окремий шматочок шкіри (особливо виділеною частиною у відеокультурі 1990-х рр. виявився живіт), нерідко це доповнюється додатковими матеріалами – ллється вода, пісок або шовкова білизна.

її виснажливої боротьби із зайвою вагою, стаючи апофеозом нового тіла співачки – натренованого, підсмаженого і майже нелюдського у своїй глянцевій неприродності. Джеррі танцює, качає прес, бігає і потіє на тлі радісного натовпу, а уповільнена частина кліпу, гідна камери Лені Ріфеншталь, зображує нам її торс на тлі хмар, що летять.

Друга група – кліпи, орієнтовані на вираження стилю виконавця в широкому сенсі цього слова: і як музичного стилю, і як стилю життя. Стилістичний акцент виявляється дуже важливим у багатьох випадках, і особливо тоді, коли справа стосується досить стійких музичних стилів.

відображати в дешевих кліпах життя гетто таким, яким воно є, до комерційного репу з динамічними сюжетами, феєричними спецефектами, рожевими костюмами і золотими ланцюгами, де своєрідний і спосіб зйомки: розсерджені й відчайдушно жестикулюють (body language – «мова тіла») темношкірі чоловіки йдуть прямо на камеру, супроводжувані на задньому плані рухами красунь.

Проте казати про стиль можна не тільки в такому жорсткому варіанті. Візуальний стиль багатьох зірок визначається, насамперед, через заперечення: досвідчені рокери ніколи не допустять супроводу своєї пісні тим типом танцю, який асоціюється у глядачів з поп-дівами. Надзвичайно важливі для створення стилістики кліпу дрібниці, не завжди логічно зрозумілі, але запам’ятовуються деталі, які метафорично співвідносяться з іміджем виконавця: різні, але незмінно присутні темні окуляри соліста U2 Боно, чорні простирадла в кліпі «Roxette» – «I wish I could fly» («Я б хотів вміти літати») або Пінгвін в ролику «Queen» – «I’m going slightly mad» («Я злегка божеволію»).

інтелектуали, які від відео домагаються максимальної адекватності візуального ряду своїм музичним посланням. Можна стверджувати, що інтелектуальна еліта шоу-бізнесу утворює в загальному кліповому потоці окрему течію, де категорія «автор» і нерозривно пов’язані з нею категорії «сенс» (сенс відеокліпу, пісні, творчості взагалі), «індивідуальний стиль», «новаторство», «мистецтво» зберігають своє значення.

У створенні кліпу провідна роль належить його автору – режисерові. Саме він здійснює відбір засобів виразності й реалізує ідею художнього твору. На практиці режисурою кліпу займаються самі виконавці, продюсери, кліпмейкери і навіть режисери великого кіно.

не зустрічаються майже ніколи, а адекватність досягається підшукуванням метафоричних рядів за принципом узагальнюючих смислових комплексів.

Зміст пісні немов би підсумовується, стискається в один, два-три, але не дуже багато комплексів значень, які потім передаються через паралельні тому, про що співається, сукупність образів або прийомів. При цьому найбільш вдалим, що формує істотну для сприйняття цілісність кліпу, виявляється одне рішення.

відступи від якого сьогодні практично не зустрічаються і мають характер майже шокового для глядача прийому.