56 Український живопис в хх ст.

В першій половині ХХ ст., особливо на етапі національного відродження в 20-ті роки, значно пожвавився новаторський рух у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Академії, видатний художнік-графік Г. Нарбут (1886 – 1920 рр.), залишив помітний слід в історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п’ятнадцять своєрідних композицій до «Української абетки» (1917 р.), де особливо відчутні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

У витоків українського авангарду стояли художники О. Богомазов (1880 – 1930 рр.), О. Екстер (1882 – 1949 рр.), В. Єрмилов (1894 – 1967 рр.) та інші.

Тенденції модернізму відбилися у творчості П. Холодного (1876 – 1930 рр.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш (1869 – 1930 рр.). Йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898 р.), «Товариства прихильників української літератури, науки і штуки» (1905 р.), першого у Львові українського мистецького журналу «Артистичний вісник» (1905 р.).

Для творчості художника О. Новаківського (1872 – 1935 рр.) характерні мотиви експресіонізму (картини «Молох війни», 1910 р.; «Революціонерка», 1924 р.). Він заснував у Львові художню школу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука (1882 – 1937 рр.), який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука винонано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 р.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру у Харкові (1933 – 1935 рр.). Він виховав плеяду послідовників (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.), тим самим заснувавши оригінальну художню школу. Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 року і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття «школа Бойчука», «бойчукізм».

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники «Об’єднання Сучасних Митців» (ОСМ), заснованого А. Петрицьким (1895 – 1964 рр.). Він працював у галузі театральної декорації (зокрема, оформляв вистави «Молодого театру»). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня та ін.

Культурною подією було створення Асоціації художників Червоної України, членами якої були видатні українські митці С. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський та ін.

Відомі своїми новаторськими пошуками художники М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Мурашко, К. Костанді, О. Шовкуненко, О. Курилас, В. Монастирський, О. Сорохтей.