- •Розділ III Орфографія
- •Розділ IV Морфологія і правопис
- •Розділ V Графіка
- •Розділ VI Усне ділове мовлення
- •Роль і значення мови в суспільному'житті
- •Українська мова серед інших мов світу
- •Функції мови
- •Мовна норма
- •Офіційно-діловий стиль
- •1 Євангеліє від Матвія 7. 18.
- •2 Євангеліє від Марка 14.
- •1 Див. Розділ «Особливості використання дієслівних форм у ділових паперах». 1 Див. «Російсько-український словничок типових мовних зворотів» — Додаток 3.
- •1 Дивергенція (від латин, йіьегдеге — відхилятися, розходитися) — тут утворення самостійних стилів.
- •1 Конвергенція (від латин, сопьегдепііо на грунті сагшегдо — сходжусь, наближаюсь) — тут розвиток подібних рис у різних стилях унаслідок тісних і тривалих контактів.
- •Загальні вимоги до укладання та оформлення
- •1 Реквізит (від латин, гедиізііит — необхідне, потрібне) — тут обов'язкові (вихідні) дані як елемент правильного оформлення офіційних документів.
- •2 Формуляр (нім. Рогтиіаг, від фр. (огтиіаіге, на грунті латин, (огтиіа) — форма.
- •Вимоги до укладання та оформлення документів
- •1 Документ (від латин, боситепіит) — доказ, свідоцтво, взірець, повчальний приклад.
- •Оформлення сторінки
- •Текст і його оформлення
- •1 Виняток становлять документи, текст яких складається з одного речення (напр., заява на відпустку тощо).
- •Скорочування слів і словосполучень
- •Стандартизація ділового тексту
- •Реквізити ділових паперів
- •61049, Харків-491
- •Професійна лексика
- •Організаційні документи
- •Розпорядчі документи
- •2. У наказах про переведення на іншу роботу зазначають:
- •Довідково-інформаційні документи
- •30.11.2002 (Підпис)
- •1 Кореспонденція (від латин, саггехропсіео — відправляю, повідомляю) —
- •1 Автобіографія (відгрец. Аиіоз — сам, Ьіоз — життя, дгарНо — пишу) — опис свого життя.
- •Зміни приголосних при їх збігу
- •2. Прикметникові
- •Після шиплячих, м'яких або й з наголосом на закінченні
- •Твердої групи
- •М'якої та мішаної груп
- •Суфікс -ір-(-ир-) уживається й у дієсловах
- •Складні випадки правопису слів іншомовного походження
- •Іменник
- •2„ Рахівниця — прилад для лічби (не фах).
- •13. Іменники з дієсловами відмовлятися, ухилятися слід уживати в р. Відмінку з приймеником, наприклад:
- •1 Про вживання присвійних прикметників у діловій мові див. Тему «Особливості використання прикметників у ділових паперах».
- •Числівник
- •Займенник
- •Дієслово
- •Дієприслівник
- •2. Уникати умовного способу:
- •Неправильно правильно
- •Прислівники (складні)
- •Прийменники (складні)
- •1. Разом пишуться
- •1. З уживається:
- •2. Окремо пишуться
- •Основи культури мовлення
- •Культура усного ділового мовлення
- •1 Лекція (від латин. Іесііо — читання) — публічний виступ на яку-небудь тему.
- •Ділова бесіда
- •Ділове спілкування
- •Синтаксис1 усного й писемного ділового мовлення
- •1. Сформулюйте поняття «термін» і «професіоналізм».
- •1. Які іменники чоловічого роду однини II відміни у Кл. Відмінку мають закінчення:
- •1. Що таке доручення? Які бувають доручення за походженням?
- •- Внутрішніх справ ввс
- •Уленшпіґель Тіль
Мовна норма
Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко (Іларіон), «Для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис» [33, с. 218].
Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормо-ваності може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова і його форма, словосполучення й будь-яке речення. Але слід пам'ятати, що мовна норма — категорія історична, оскільки піддається змінам разом із розвитком суспільства.
«Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними факторами, — усі вони неминуче обертаються навколо поняття норми... У якому б аспекті ми не розглядали норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характером: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови» [36, с. 9].
Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.
Мовні норми |
Регулюють правильність |
Приклади |
1 |
2 |
3 |
орфоепічні |
належної вимови звуків |
[л еу ], а не [л' е ф]; |
й акцентні |
і звукосполучень, наголо- |
[ш' і з д е" с' а т], а не |
|
шування та інтонації |
[ш с с' т' д е с' а т'] |
|
|
інцидент, а не інциндент; |
|
|
посередині, а не посередині |
графічні |
передачі звуків на письмі |
робочі, а не робочи; |
|
|
чотирма, а не чотирьма |
орфографічні |
написання слів відпо- |
гніт у бочці — гніт у лампі; |
|
відно до останнього ви- |
феєрверк, а не фейєрверк; |
|
дання «Українського |
фін, а не фінн; |
|
правопису» |
на-гора, а не нагора |
лексичні |
слововживання у власти- |
надійшло, а не прийшло |
|
вих їм значеннях за зміс- |
повідомлення; |
|
том на сучасному етапі |
настала, а не наступила |
|
|
зима |
морфологічні |
уживання морфем |
найперший, а не самий |
|
|
перший; |
|
|
протягом, а не на протязі |
|
|
року |
■~1хсичн!
■^лістичні
Іітнктуащйні
керування, узгодження, поєднання і розміщення слів, речень
відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування
уживання розділових знаків
Повідомлення, надіслані за призначенням, а не За призначенням повідомлення надіслані; кабінет завідувача кафедри, а не кабінет завідуючого кафедри
Він кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга.
Ці правила оберігають літературну мову від проникнення ї неї суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру. Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати:
фонетичні — їх порушення утруднює передумови вимови: збіг декількох приголосних, зіяння, зсув наголосу;
лексико-фразеологічні — їх порушення переформатовує значеннєве наповнення слів і нерозкладених словосполучень: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких словосполучень;
морфологічні — їх порушення чинить збурення у словозмінних парадигмах: збочення у відмінкових формах, аномальне ступенювання;
синтаксичні — їх порушення ламають нормативну забудову мовних словосполучень і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, змішування прямої та непрямої мови;
орфографічні — їх порушення суперечить вимогам сучасного правопису: відкидання великої літери, довільне її використання, відмова від дефісів;
пунктуаційні — їх порушення не відповідає чинним правилам уживання розділовцхднаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтув^н,ня засобами пунктуації.
Літературна мова має дві форми вживання: і. Писемну, пов'язану з усіма зазначеними в наведеній вище таблиці нормами, окрім орфоепічної та акцентної, які регулюють вимову та наголосу ^.
&і-Л \
17
2. Усну — розмовно-літературний стиль, що охоплює всі
норми, окрім орфографічної та графічної. Культура усного й писемного спілкування передбачає досконале знання та послідовне дотримування всіх мовних норм.
Функціональні стилі сучасної української літературної мови
Стиль' літературної мови — різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль — це власні слова на власному місці.
Кожний стиль має:
сферу поширення і вживання (коло мовців);
функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).
Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не заперечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.
Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.
Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливостей — надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.
Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить
' Стиль (від латин, зіііиз — паличка для письма)
іезЕюсередньо від основних функцій мови — спілкування, по-шемлєння і діяння, впливу.
Високорозвинута сучасна літературна українська мова має рввгмужепу систему стилів, серед яких: розмовний, художній, ■шуговий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та ■шівфесійний.
Для виділення стилів мовлення важливе значення мають фор-ш мови — усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають тау її писемну форми, хоча усна форма більш притамаїша розмовному стилю, а іншим — переважно писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі, їх називають книжними.
Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розвізного стилю характерний діалог (полілог) то для інших — Гср-еважно монолог.
Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони — різновиди однієї мови, зредставляють усе багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства — забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях [35, с. 108—109].
У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди — підстилі — для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.
Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.
Розмовний стнль. Сфера використання — усне повсякденне спілкування в побуті, у родині, на виробництві.
Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.
Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нереґламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге — обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.
Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, пе визначаються його мета і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, результатів.
У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.
Ділова ж розмова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.
Основні ознаки:
безпосередня участь у спілкуванні; -г усна форма спілкування;
неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
невимушеність спілкування;
непідготовленість до спілкування (неформальне);
використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка);
емоційні реакції;
потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.
Основні мовні засоби:
емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);
суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);
прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);
часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза-);
фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.;
заміна термінів розмовними словами {електропоїзд — електричка, бетонна дорога — бетонка).
Розмовний стиль поділяється на два підстилі:
а) розмовно-побутовий;
б) розмовно-офіційний.
Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.
Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.
Публіцистичний стиль. Сфера використання — громадсько-■мгтична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, на-
Основне призначення:
інформаційно-пропаґандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;
активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.
Основні ознаки:
доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал);
поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, висловлення наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю;
наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;
широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).
Основні мовні засоби:
синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами {електо-рат, багатопартійність, приватизація та ін.);
використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова {політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення {інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази {чорне золото — вугілля, нафта; голубі магістралі — ріки; легені планети — ліси та ін.);
уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів {орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор, правофланговий змагання й под.);
із морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси -іст (-непі), -атор, -ація та ін. {полеміст, реваншист, провокатор, ратифікація); префікси псев до-, нео-, супер-, інтер- та ін. {псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);
синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.;
ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.
Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:
а) стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листів- ки, радіо, телебачення тощо);
б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);
в) есе (короткі нариси вишуканої форми);
г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).
Художній стиль. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.
Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.
Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві — художній літературі) цей стиль покликаний крім інформаційної функції виконувати найсуттєвішу — естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.
Основні ознаки:
найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності — образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);
поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
«стетика мовлення, призначення якої — викликати в читача почуття прекрасного;
експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршова форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописання дійсності;
відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).
Основні мовні засоби:
наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);
використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);
запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів), формування індивідуального стилю митця;
уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, навіть жаргонізмів;
поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. те.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
широке використовування різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.)
За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:
а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, опо- відання, новела, художні мемуари, нарис);
б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма);
в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);
г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцисти- ка, драма-феєрія, усмішка).
Науковий стиль. Сфера використання — наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
Основне призначення — викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.
Основні ознаки:
ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
логічна послідовність і доказовість викладу;
узагальненість понять і явищ;
об'єктивний аналіз;
точність і лаконічність висловлювань;
аргументація та переконливість тверджень;
однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;
докладні висновки.
Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:
великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
оперування абстрактними, переважно іншомовними, словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
залученням цитат і посилань на першоджерела;
як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);
окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
монологічним характером текстів;
переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).
Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки "і освіти складається з таких підстилів:
а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, ре- цензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;
б) науково-популярний — застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеці- альних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;
в) науково-навчальний — наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів емоційності.
Епістолярний стиль. Сфера використання — приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики («Посланія» І. Вишенського, «Листи з хутора» П. Куліша, «Листи до сина» Ф. Честерфілда та ін.).
Основні ознаки — наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум (Р. 3. — приписка до закінченого листа після підпису).
Основні мовні засоби — поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.
Упродовж століть він, як і всі зазначені вище стилі, зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань увічливості.
Конфесійний стиль. Сфера використання — релігія та церква.
Призначення — обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється (реалізується) в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).
Основні засоби:
суто церковна термінологія і слова-символи (дар пра-ведности, гріховність тіла, усі люди — Божий храм);
непрямий порядок слів у реченні та словосполученні (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити});
значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, — і за три дні збудую інший, нерукотворний*);
наявність архаїзмів.
Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність зазначених вище виражальних засобів та поділ на такі підстилі: публіцистичний, науковий, художній. Повернення до загальнолюдських та давньонаціональ-них цінностей зобов'язує нас уважніше ставитися до конфесійного стилю як до складової частини загальнонаціональної культурно-духовної скарбниці та складової частини нашої історії.