Микола зеров

(1890 – 1937)

Микола Костьович Зеров народився 26 квітня 1890 р. у Зінькові на Полтавщині в родині вчителя. Навчався в Охтирській гімназії, а згодом – коли батьки переїхали до Переяслава – у Київській гімназії. 1908 р. він вступив історико-філологічний факультет Київського університету. З 1912 р. М.Зеров друкується в українській періодиці, зокрема в газеті “Рада”. На похороні Б. Гринченка 9 травня 1910 р. він виступив з промовою від студентства. 1914 р. М. Зеров закінчив Київський університет і поїхав працювати вчителем до Златопільської гімназії. Повернувшись до Києва в 1917 р., він очолює секретаріат педради 2-ї Київської гімназії ім. Кирило-мефодіївського братства, активно друкується з рецензіями в журналі “Книгар” та видає понад десяток саморобних поетичних збірок, які, імовірно, зникли.

У 1920 р. М. Зеров одружується з Софією Лободою і, рятуючись від голоду в зруйнованому громадянською війною Києві, приймає запрошення викладати в соціально-економічній школі села Баришівка, яке іронічно називав “Болотяною Лукрозою”. Саме в цей період починається дружба та активна поетична діяльність групи поетів, яких пізніше назвали “неокласиками”. У 1923 р. М. Зеров, діставши посаду професора української літератури Київського інституту народної освіти, повертається до Києва та одночасно викладає українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. У цей час він активно пише вірші, літературно-критичні статті та наукові праці: у 1924 виходить поетична збірка “Камена”, монографії “Нове українське письменство” та “Леся Українка”, у 1929 р. збірка наукових статей “Від Куліша до Винниченка”.

1 вересня 1934 р. М. Зерова було усунено від викладання у Київському університеті, але залишено на науковій роботі, а 1 листопада – зовсім звільнено. У цей час помирає його єдиний син Костянтин. М. Зеров їде до Москви, сподіваючись врятуватись від репресій та знайти собі роботу, але 28 квітня 1935 року його заарештовують та засуджують на 10 років ув'язнення в Соловецькому таборі. 3 листопада 1937 р. М. Зеров був розстріляний на честь ХХ-ї річниці Жовтневої революції в урочищі Сандормох у Карелії.

Олександрійські вірші

LUCROSA

О. Бургардтові

Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,

Де розум і чуття – все спить в анабіозі,

Живем ми, кинувши не Київ – Баальбек,

Оподаль від розмов, людей, бібліотек

Ми сіємо пашню на неродюче лоно,

Часами служимо владиці Аполлону,

І тліє ладан наш на вбогім олтарі.

Так в давній Ольвії захожі різьбярі

Серед буденних справ і шкурної громади

В душі плекали сон далекої Еллади

І для окружних орд, для скитів-дикунів

Різьбили з мармуру невиданих богів.

1921

В степу

Високий, рівний степ. Зелений ряд могил

І мрійна далечінь, що млою синіх крил

Чарує і зове до еллінських колоній.

Ген-ген на обрії сильвети диких коней,.

Намети, і вози, і скити-орачі.

Із вирію летять, курличучи, ключі,

А з моря вітер дме, гарячий, нетерпливий

Але пощо мені ці вітрові пориви,

І жайворонків спів, і проростання трав?

З якою б радістю я все те проміняв

На гомін пристані, лиманів сині плеса,

На брук і вулиці старого Херсонеса

ОВІДІЙ

Братерство давніх днів, розкішне любе гроно!

Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона,

Старого, кволого, забутого всіма

В краю, де цілий рік негода, та зима,

Та моря тужний рев, та варвари довкола...

Убогий, дикий край! Весною бруд і холод,

Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,

Ні виноградників, ні золочених нив.

А там морози знов і небо в сивій ризі.

І от риплять вози, копита б'ють по кризі,

Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,

І бранців лавами вигонить за Дунай.

3.08. 1922