До мельпомени

(переклад з Горація)

Мій пам'ятник стоїть триваліший від міді.

Піднісся він чолом над царські піраміди.

Його не сточить дощ уїдливий, гризький,

Не звалить налітнúй північний буревій,

Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний;

Я не умру цілком: єства мого частина

Переживе мене, і від людських сердець

Прийматиму хвалу, поки понтифік-жрець

Ще сходить з дівою в високий Капітолій.

І де шумить Авфід в нестриманій сваволі,

І де казковий Давн ратайський люд судив, -

Скрізь говоритимуть, що, простих син батьків,

Я перший положив на італійську міру

Еллади давній спів. Так не таїсь від миру,

І лавром, що зростив святий дельфійський гай

О Мельпомено, ти чоло моє звінчай.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. До якого літературного угруповання входив М. Зеров? Як це позначилося на тематиці та стильових особливостях його творчості?

2. Які жанри превалюють в ліриці М. Зерова? Чому?

3. Що таке “олександірйський вірш”, які його формальні ознаки?

4. Що таке сонет, які його формальні ознаки?

5. Поясніть назву поезії “Lucrosa”. Де вона була написана?

6. Які історичні паралелі можна провести у сонетах “Овідій” та “Аристарх”?

7. У чому полягає важливість смислового навантаження назви сонета “Обри”?

8. Поясніть Євангельські паралелі сонетів “Чистий четвер” та “Страсна п'ятниця?

9. Які ідеї “неокласицизму” відбито в сонеті “Класики”?

10. Які Київські реалії подано в сонеті “Київ з лівого берега”?

11. Як характеризує поета особистість П. Куліша в однойменному сонеті?

12. Які паралелі між власним життям та долею російського письменника М. Чернишевського проводить М. Зеров?

13. Розкрийте історичну основу сонета “Святослав на порогах”.

14. Як ви можете пояснити останні рядки сонета “Святослав на порогах”?

15. Які постаті української історії згадуються в сонеті “Розмова на пароплаві”?

16. Які події в історії України та долі М. Зерова можна простежити в сонеті “В гостях у поета”?

17. Порівняйте переклад з Горація “До Мельпомени” із поезіями “Пам'ятник” О. Пушкіна та М. Рильського.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Брюховецький В. Микола Зеров: Літературно-критичний нарис. – К., 1988.

Ковалів Ю. Письменство “розстріляного відродження”: від літературних угруповань до Літературної дискусії. – К., 2004.

Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з української літератури ХХ ст. – Бухарест, 1980.

Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна i Польща. – К., 2001. – С. 219–258.

Наш сучасник Микола Зеров. – Луцьк, 2006.

Соловей Е. Українська філософська лірика. – К., 1999. – С. 183–203.

Шерех Ю. Леґенда про український неоклясицизм // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології: У 3 т. – Харків, 1998. – Т. 1. – С.  92–139.

Максим рильський

(1895 – 1964)

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 р. в Києві у дворянській родині. Дитинство провів переважно в с. Романівка на Житомирщині. У 1908 р. він вступив до приватної Київської гімназії В. Науменка, здобувши там глибоку гуманітарну освіту. З 1915 р. М. Рильський навчався в Київському університеті – спочатку на медичному, а потім на історико-філологічному факультеті. Революція та громадянська війна не дали змоги закінчити освіту, і М. Рильський змушений був переїхати на село, де вчителював до осені 1923 р. Після повернення до Києва він ще шість років викладав мову і літературу в середній школі та на робітфаці, доки повністю не присвятив себе літературній діяльності. У 1920-ті роки М. Рильський належав до літературної групи “неокласиків” (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен (О. Бургардт)), яких об’єднувала не лише любов до своєї батьківщини та української літератури. Ґрунтовна освіта, інтелігентність, наявність мистецького смаку, обізнаність у світовій культурі та відсутність ірраціональної віри у світле майбутнє були причиною органічного несприйняття невігластва і безкультур’я представників нового пролетарського мистецтва. “Неокласики” у своїй творчості були схильними до іронії, скептицизму та своєрідного фаталізму, що породжувалися знанням про відносність явищ життя.

З 1930 – 1932 рр. міняється доля поета: у країні розгорталися масові репресії проти національної інтелігенції, партією був проголошений курс на масову колективізацію, що призвело до голоду 1932 – 1933 рр. Не обминула доба і М. Рильського: з березня по серпень 1931 р. він пробув “під слідством” у в’язниці. По виході на свободу поет, щоб засвідчити свою лояльність радянській владі, друкує у серпні 1932 р. “Декларацію обов’язків поета й громадянина” та збірку “Знак терезів” (1932). Подальша творчість М. Рильського, який мусив відтепер обслуговувати панівну ідеологію, була позначена певним зниженням рівня художності. Нетривалий період відносної творчої свободи поет пережив у роки Вітчизняної війни. У повоєнний період М. Рильський зазнав несправедливої критики та ідеологічних гонінь. Нове духовне піднесення він відчув лише після смерті Сталіна, коли з середини 1950-х рр. був послаблений ідеологічний тиск. Цей час поет назвав періодом “третього цвітіння”. Творчість М. Рильського була відзначена Сталінськими (1943; 1950) та Ленінською (1960) літературними преміями СРСР.

У 1943 р. М. Рильський був обраний дійсним членом Академії наук УРСР, а у 1958 р. академіком АН СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, залишивши критичні та наукові праці з мовознавства, літературознавства і фольклористики. Також він багато перекладав, зокрема з англійської (Шекспір), білоруської (Я. Купала, Я. Колос та ін.), польської (А. Міцкевич, Ю. Словацький, ), російської (О. Пушкін, М. Лермонтов, В. Брюсов та ін.), французької (Ж.-Б. Мольєр, Вольтер, П. Верлен, В. Гюго) та інших мов.

Помер Максим Рильський 24 липня 1964 р., похований на Байковому кладовищі в Києві.

Перші літературні спроби М. Рильський зробив ще в дитинстві, а вже у п’ятнадцятилітньому віці видав свою першу поетичну збірку “На білих островах”, яка, попри учнівський характер віршів, була прихильно зустрінута критикою. Подальша літературна творчість засвідчила швидке зростання художньої майстерності поета. У 1918 р. вийшла наступна збірка – “Під осінніми зорями”, в якій, як і в попередній, превалювали романтика юнацької мрії, поривання у далекі незнані світи, поетизація кохання, краси і людини.

Найвищого творчого розвитку М. Рильський досяг у 1920-х рр., у так званий неокласичний період. Збірки “Синя далечінь” (1922), “Крізь бурю й сніг” (1925), “Тринадцята весна” (1926), “Де сходяться дороги” (1929), “Гомін і відгомін” (1929) – засвідчили розквіт самобутнього таланту поета, що виявився насамперед у художній довершеності вірша, філігранній обробці кожної строфи, вишуканій досконалості образів. У поезіях М. Рильського цього періоду превалюють ідеї культури, краси, мистецтва, пошуки гармонії природи і людської душі.

У роки Великої Вітчизняної війни М. Рильський створив такі твори, як “Слово про рідну матір”, поеми “Жага” і “Мандрівка в молодість” (останню поетові пізніше довелося кілька разів переробляти, аби уникнути звинувачень у націоналізмі). Тема патріотизму постала у спогадах про дитинство, зображенні митцем краси пейзажів рідної землі, героїки національної історії, найкращих рис українського народу.

Творче відродження М. Рильського припало на період “відлиги” в житті суспільства. Поетичні збірки “Троянди й виноград” (1957), “Далекі небосхили” (1959), “Голосіївська осінь” (1959) синтезували в собі здобутки попередніх етапів. Провідними для поета стали філософські роздуми про вічні цінності буття: працю, красу, добро і гуманізм.

Зі збірки “Синя далечінь” (1922)

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ

ІІІ

Старі будинки ажурові

І кожен камінь – вічний слід

Давно минулої любові,

Умерлих літ, безсмертних літ.

Кав'ярні й башти, сни з явою,

Рабле й Рембо, квітки й трава, –

І хтось усмішкою чудною

У невідоме зазива.

Фіалки, привиди Версалю

І кармін губ, і п'яний шлюб,

І терпкощі чудного балю

Крізь яд скрипок і тугу труб.

Ти випив самогону з кварти

І біля діжки в бруді спиш

А там десь – голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж!

1920

ТИША

Рондо

Немає слів! Повіяв над полями

Вечірній подих. Світиться залив

З далекими, як мрії кораблями...

Немає слів.

Хто висловить небесного порив,

Святу хвилину творчої нестями,

Коли душа виходить з берегів?

Але й чи треба вимовлять словами,

Чи, може, грішним навіть буде спів

У час, коли ні в нас, ні понад нами

Немає слів?

1919

* * *

Сладокъ свћтъ...

Солодкий свiт! Простiр блакитно-бiлий

I сонце – золотий небесний квiт.

Благословляє дух ширококрилий

Солодкий свiт.

Узори надвесняних тонких віт,

Твій погляд, ніби пролісок несмілий,

Немов трава, що зеленить граніт,

Неначе спогад нерозумно-милий...

Солодкий світ!

Чи янголи нам свічі засвітили

По довгих муках безсердечних літ,

Чи ми самі прозріли й зрозуміли

Солодкий світ?

1919

* * *

Вертоград моей сестры…

О. Пушкiн

Меди та пахощі живиці.

Цвіте прозорий вертоград

Край непорочної світлиці,

Де божий сад Марії сниться

I кедрів патріарший ряд

Минає дощ, i сніг, i град,

I темних бур зловісні птиці, –

І жертов дольних аромат,

I співів молитовний лад

У цвіті білому таїться.

Ні мiдi, ні мечів, ні криці!

Далека смерть, забутий яд!

Дзвенить відро в ясній криниці.

I в тихім куриві живиці

Цвіте прозорий вертоград.

1922

НІЦШЕ

Змію, людину, сонце та орла

Благословив він у високих горах:

Премудрість, світло, серце, міць крила –

Для бур, для щастя, для висот прозорих.

Безумієм чоло оповила

Йому гадюка; терни мислів хорих

Людина непомітно принесла;

Орел упав на землю в тлін і порох.

І він до сонця руки підійняв,

Але й воно сміялося зрадливо, –

І на уста мовчання він поклав.

Чужий любові і далекий гніву,

По сходах таємничих він зійшов,

Де мертвий гнів і нежива любов.

1922

БОДЛЕР

В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах

Ростуть, звиваються химерні квіти зла,

Подібні до очей жіночих і звіриних, –

В пекельному раю його душа жила.

Лякати буржуа, назватись людоїдом,

Що хтів би скуштувать малесеньких дітей;

Впиватися гірким, самотнім, тонким медом

Нездійснених бажань і неживих ідей, –

І бачити в вині безстидної таверни

Вино Причастя, єдину кров Христа...

Хіба таке життя, потворне і химерне,

Не зветься: красота?

1920

Зі збірки “Під осінніми зорями” (1926)

* * *

Коли усе в тумані життєвому

Загубиться і не лишить слідів,

Не хочеться ні з дому, ні додому,

Бо й там, і там огонь давно згорів, –

В тобі, мистецтво, у тобі одному

Є захист: у красі незнаних слів,

У музиці, що вроду, всім знайому,

Втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво, – у малій картині,

Що більша над увесь безмежний світ!

Тобі, мистецтво, і твоїй країні

Я шлю поклін і дружній свій привіт.

Твої діла – вони одні нетлінні,

І ти між квітів найясніший квіт.

* * *

І сніжний іней мрій моїх,

І діл моїх багно зелене,

І муки дум, і бруд, і сміх, –

Усе сплело життя шалене.

І добре так мені іти

Незрозумілими шляхами

До невідомої мети, –

І в божім храмі чистоти

Дзвонить порочними чарками!

* * *

Молюсь і вірю. Вітер грає

І п'яно віє навкруги

І голубів тремтячі зграї

Черкають неба береги.

І ти смієшся, й день ясніє,

І серце б'ється, як в огні,

І вид пречистої надії

Стоїть у синій глибині.

Клянусь тобі, веселий світе,

Клянусь тобі, моє дитя,

Що буду жити, поки жити

Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,

І грає вітер навкруги,

І голуби ясної вроди

Черкають неба береги!

БІЛЕ Й ЧЕРВОНЕ

Блідий диявол із червоним ротом

Своє лице до мене нахиляє,

І ввічливо – мов льокай за табльдотом

Мені отрути в кубок наливає.

І білий місяць у вікно загляне

На повні кубки, і зачервониться, –

І серце перестане

Биться.

МУЗИКА

Пам’яти Інокентiя Анненського

Уночі налетіли вони –

Чорний вихор у чорному світі, –

І заплакали дочки й сини.

Що батьки їх, батьки їх убитi.

Почекайте! I вас не мине,

I ясних немовлят не жаліє:

На високім хресті розіпне,

По широкому полю розвіє.

Хто це грає для смерті танець,

Головою у такт їй киває?

Як її королівський вінець

Самоцвiтною кригою сяє!

Чорний вихор, незнаного жах.

Недобиті, розбиті святині...

...Із нелюдським смичком у руках

Флорентійських ночей Паганіні.

* * *

Не показать, а заховать я хочу

В моїх словах душі моєї світ,

Моїх бажань чутливість пiвжiночу

І рідних душ надзоряний привіт.

Не сяєвом, а димом фіалковим,

У присмерковій музиці зітхань,

Я пропливу незрозумілим словом

За дальню грань

І випливу із життєвого лісу,

Де навіть Данте мудрий заблудив.

I гляну за останнюю завісу,

I заспіваю – та уже без слів.

* * *

Моїй Романівці

Білі цуцики гуляють на соломі,

Сонце гріє мордочки смішні;

Тіні віт дрижать на білім домі;

Плине чапля в синій вишині.

З дому чути тихий стук посуди,

Клаптик пісні з поля прилетів...

І здається: зараз гість прибуде

Із далеких та ясних країв.

Сніжну скатерку розстелимо в саду ми,

Одкоркуєм золоте вино, –

І під ніжні шелести і шуми

Пригадаєм, що було давно...

Зі збiрки “Крiзь бурю й снiг”

* * *

Знов той же Сфінкс і знову жде одгадок…

Повзуть залізні змії по степах.

Дедала бистроумного нащадок

Пливе, як хижий і стоокий птах.

Ти йдеш, людино. Сяють смолоскипи,

Але від них іще чорніша мла…

Невже й тобі, нових часів Едіпе,

Сліпе блукання Мойра прирекла?

1925

Зі збірки “Де сходяться дороги” (1929)

ТОПОЛЯ

М.Зерову

З-під неба теплого і вірного, як друг,

Перенесли її під наше небо змінне,

Як слово зрадника. І чорної вершини

Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг,

Ставні дуби біжать, немов табун левиний, –

Найвища ж падає. Зірветься в синь – і гине,

Як світоч, що вночі піднісся і потух

Нещасне дерево, Шевченкова любове!

Що слава хворому, що вбогому пісні

І що для мертвого покров кармазиновий!

Самотна, ти стоїш в чужій височині

І до чужинної весь вік байдужа мови,

Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

Чернігів. Літо 1926 р.

ОПІВДНІ

Мохнатий джміль із будяків червоних

Спиває мед. Як соковито й повно

Гуде і стелиться понад землею

Ясного полудня віолончель!

Спочинь! На заступ вірний обіпрись

І слухай, і дивись, і не дивуйся.

Це ж сам ти вколо зеленню розлився,

Огудинням прослався по землі,

Це ти гудеш роями бджіл брунатних,

На ясенових гілках сидячи,

Ти по житах літаєш тонким пилом,

Запліднюючи теплі колоски, –

І твориш ти з людьми і для людей

Нові міста, ти арки ажурові

Над синіми проваллями будуєш!

Заснули води і човни на водах,

Висять рої, як кетяги пахучі,

І навіть сонце, мов достиглий плід,

Здається незворушним...

Тільки ти

Не дався чарам півдня й супокою,

Бо, як сестра, схилилась над тобою

Невтомна подруга, сувора творчість.