Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Spodarets_Metodichka_2012.doc
Скачиваний:
25
Добавлен:
23.02.2015
Размер:
641.54 Кб
Скачать

Оксана забужко

Оксана Степанівна Забужко (народилася 1960 року) – письменниця, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії НАН України.

Автор поетичних збірок “Травневий іній” (Київ, 1985), “Диригент останньої свічки” (Київ, 1990), “Автостоп” (Київ, 1994), “Kingdom Of Fallen Statues” (Toronto, 1996), повісті “Інопланетянка” (1992), роману “Польові дослідження з українського сексу” (Київ, 1996), філософсько-літературознавчих праць “Дві культури” (Київ, 1990) і “Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період” (Київ, 1992), численних культурологічних статей і есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Стипендіат Фонду Фулбрайта (1994), лауреат літературних премій Фонду імені Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов’язання (США, 1997).

Викладала україністику в американських університетах (1992 р. в Пенн Стейт як запрошений письменник, 1994 р. в Гарвардському й Пітсбурзькому університетах як Фулбрайтівський стипендіат), провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях (”Panorama”, “Столичные новости” та ін.), вела літературні майстер-класи в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка.

В Україні О. Забужко від 1996-го року (від часу першої публікації роману-лонґселлера “Польові дослідження з українського сексу”) залишається найпопулярнішим україномовним автором – загальний наклад проданих звідтоді її книжок станом на 1 січня 2003 р. склав понад 65 тис. примірників. Твори О. Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке – в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися шістнадцятьма мовами світу і 1997 р. вдостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation. Серед інших її літературних нагород – премії Фонду ім. Щербань-Лапіка (1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м.Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м.Ґрац (2002) та ін.

Клітемнестра

Кассандра (до Клітемнестри):

Ти, правда, і не жінка.

Леся Українка

Агамемнон іде –

піднімається сходами, й сонце

світить у спину йому, і увесь він відлунює міддю,

мов налитий війною бовван, і риплять

шкіряні поворозки бляшаних його обладунків…

Приберіть, не хочу!

Не бажаю звіриного запаху з рота,

ані рук його в нігтях, лямованих чорним, –

ці руки зривають одежу

із мене, як з мертвого тіла на полі бою,

і можливо, під нігтями ще догнивають ворсинки

і лупа – із одежі й волосся забитих.

Може, я і не жінка –

я не хочу вищати й звиватись од смертної втіхи,

навиліт прохромлена лезом сліпучим, у скалках смердючого поту,

що опливає на мене липкими соками смерти:

ненавиджу

тонке скавуління суки, котре заляскоче

мимо моєї волі в ту мить у мене в гортані,

ненавиджу хвилю змори, котра огорне,

й розбухлу од вільгости пористу таранкуватість

його глевкого підгорля понад собою,

коли буду розплющувать очі; о сину Атрея,

так під тобою пручалась розпластана Троя,

стріла поціляє в пругке, і живе, і охоплене тремом –

це лань? Брісеїда? Чи – горяч жіноцької крови,

по стегнах спливаючи, робить тебе переможцем,

що кров добуває із тіл, наче праведник – воду зі скелі?

Не перелюбство, не скотолюдство, але скотоложство –

змагать Клітемнестру, і лань, і Кассандру, і Трою, й Мікени!

Може, я і не жінка.

Агамемнон надходить, і довшають тіні із запахом пітьми і поту.

А мені таки зимно.

Я стою і дрижу з осяяння: вбивати – то також робота!

Прясти, ткати

(розпускати – як та, що з Ітаки), трояндове тіло Егісфа

(ах, причім тут Егісф!) натирати пестливим олійком –

насолода для пальців, заняття для пальців, та не для цариці:

це нічим не шляхетніш, ніж, приміром, мацання віспин,

і стокрот уже ліпше було б із якимось молільником

утекти – хоч до Дельф і, можливо, пошитися в жриці,

де щосвята належати всім перехожим калікам,

віддаючись незряче тій силі, позбавленій лику,

що не прагне спиняти (удар – на бігу: вгородитись!) –

що снується повсюдно, мінлива, текуча й незрима…

Ах, як зимно.

Сходиш, освітлений сонцем зі спини, –

о богорівний!

(Що богорівніший, то ненавидніший, то притягальніш

ступа твоя сходами – кожен-бо крок в ній заважить

з рік Іліонський – ах ну ж бо, ну ближче, ну ближче…)

Завмираючи з захвату,

сліпнучи з чорно-білого – розчерку тіней,

осоння плит мармурових,–

на всю силу уяви держу собі перед зором

одним-єдиний покоїк,

де заслона – вся вибухлий пурпур: коли ти зайдеш за неї,

я, єдиним божистим жестом

руки, твердої од холоду вірного їй металу,

все перевершу, на що ти досі спромігся:

я засную нове царство –

світ без Агамемнона.

ЗАДЗЕРКАЛЛЯ: ПАНІ МЕРЖИНСЬКА

У світі, найбільш реальнім з усіх можливих, –

у такому самому Києві, тільки трохи інакшім

(всі знайомі кав’ярні – по другому боці вулиць,

рух екіпажів і авт тече в супротивну сторону), –

по хіднику, освітленім плямами листя,

Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок, –

бліда, ще дрібку знервована по пережитім уранці

(підгоріла молочна кашка: розрахувати няньку!);

дитинча чеберяє в повітрі ніжками; пані Мержинська

спиняє візочок – поправити укривальце,

нахиляється, рвучко роздутими ніздрями спрагло вбирає

теплий, хлібний, дурманливий пах немовлячої шкіри,

не втерпівши, з вибухом щасного сміху втискає обличчя

в піну мережив, в курчачий, піддатливий лоскіт,

ніжно сюркоче, прицокує язиком

(а бачиш, Лесюню, добре казав тоді лікар:

всі ті дівоцькі сухоти – то просто од нервів,

вийдеш заміж, народиш – і все минеться).

У кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)

чекає вогненний янгол, сховавши крила

під попілавий плащ; замовляє вже шосту каву.

Входить жінка у чорній сукні,

різко стягує рукавички, шпурляє на столик.

Янгол підводить на неї очі – і тут же відводить: помилка.

Тимчасом Лариса Петрівна Косач-Мержинська

котить візочок мимо:

не забути зібрати вишневий трусок на розпал самоваря –

тільки вишневий-бо вугіль дає правдиву духмяність,

так, як любить Сергій; до вечірнього чаю стіл

на терасі накрити білим обрусом (чи нова куховарка

втрапить почистити срібло?). Вертаючи з праці,

Сергій Костянтинич Мержинський іще од хвіртки

широко розводить руки з портфелем, мов хоче обняти всіх разом:

пані Ларису з дитям у садовім плетенім кріслі,

прощену няньку і куховарку на задньому плані.

Ліля з мужем і Людя Старицька будуть пізніше – знаєш,

Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Потім пані Лариса сидить із шитвом при лампі.

Смерком стають чутніші вологі надихи саду.

У сусідів грюка вікно; десь гукають додому дітей.

І коли – то, либонь, од єврейських дільниць – розтинається крик:

– Міріам!

(Міріам! Міріам! – захлинулась горбами луна), –

мов здригнувшись зі сну,

Лариса Петрівна Косач-Мержинська вколює голкою палець.

– Що тобі, серце? – Нічого (ряхтюча рубінова крапля

на підмізинній пучці – батистова хусточка – пляма

розтікається і підсихає, немов іржа).

Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати.

– Ти просто втомилась, – цілунок в долоню, – не час нам лягти?

(Руки круг шиї, глибоке зітхання і трем).

У кав’ярні на Прорізній (з протилежного боку) вогненний янгол

замовляє дванадцяту каву; ніхто не приходить; дзигар

б’є дванадцять разів – отже, північ. Щасливі жінки

сплять, наморені любосним трудом. Лариса Косач-Мержинська

непорушно лежить горілиць коло мужа, що вже заснув,

і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима –

широко розкритими – дивиться в порожнечу.

КОМЕНТАР ДО ДІЙ СВ. АПОСТОЛІВ

Що ж ти, Петре, стоїш? Вже ті стражники щезли за рогом –

Тільки натовпу гук від намісницьких лине палат…

І яка там різниця – чи богом Він був, чи не богом!

Справа, зрештою, в іншім, а в чім – то не знає й Пілат.

А ото люд прибува!.. З хрипом, вереском, сопухом пивним

На Голготу стікається, з темних сповзаючись нір!..

Провінційний актор, тричі поспіль освистаний півнем, –

Ти стоїш, затулившись плащем на простацький поганський манір.

Пальці грубі й шорсткі, шкіра, дублена ядухом рибним…

Чи ж рибалці Симону апостольське впору ім'я?!

Ти, звичайно, не той, що готовий за тридесять срібних, –

Але вже і не той, що розпнеться за люди своя.

– А за кого ж мені розпинатись, о Боже великий?

У подертому неводі мому – саме жабуриння й намул.

Ох, лишіть мене всі. Я не знаю сього чоловіка.

Я нікому не винен. І вже поготів – не Йому.

Так, я був з Ним. Крізь сльози, без продиху стиснутий черню,

Молитовно дивився, і слухав, і плакав осанну, дурний…

А спитати б – Учителю, що їм за діло до Твого учення?

Ти натли їх п'ятьма буханцями та воду в вино оберни!

Та іще – коби штук!.. Тут ми – враз: хоч підводити мертвих,

Хоч ковтати вогонь, хоч ступати по жалу ножа!

…Тільки як мені зараз піти по воді, мов по тверді,

Коли віру мою стільки років точила іржа?

Ах, цей лемент зовсюдний, і ах, ці вологі безецно

Магдалинині чорні маслини з-під вигнутих вій…

Тут і смерть – лицедійство: герой, зрозуміло ж, воскресне

І вклонитися публіці вийде во славі своїй.

Тут продумано все – до дрібниць, за сценарієм певним:

Як розмінні монети, згрібати у копи серця.

Виганяли торгующих з храму – посіли вакантні місця.

Я Твій учень, Ісусе. Я, може, останній із ревних.

Я страшніш од Голготи боявся такого кінця.

І крізь зміну учень і пророків (як тягнеться вік цей!),

Крізь примари каплиць і катівень, крізь місиво темних століть,

Тут реальний – один: той, хто вдосвіта тричі відрікся, –

А уже на полуднє звернуло, а він все стоїть і стоїть…

Що ж ти, Петре, стоїш, заступаючи півнебокраю?

Чи тебе не сягають земні велелюдні плачі?

…За плечима у нього – зачинена брама до Раю,

І грубезний п'ястук затискає іржаві ключі.

ЕЛЬ ГРЕКО (ДОМІНІКОС ТЕОТОКОПУЛОС)

ВОЗНЕСІННЯ БОГОРОДИЦІ”

Толедський янгол з попелястим ликом,

В розривах хмар не небо – пустота...

І це вже не свобода, Домініко, –

Останній крик розп’ятого Христа.

В блідім диму, поверх в’язниць і скіній,

Поверх лиця впалої золи –

Вона. Марія. Відьма і – грекиня!

(І як його за єресь не впекли?).

Такі тяжкі, набярклі ніччю очі!

Чи пара з уст на холоді, чи – німб...

Ти знав її? Вона була порочна,

Вона тебе покинула малим.

О елі, елі, лама савахтані!*

Руками в горло заштовхати плач...

В заломах бганок, ніби знак питання,

Злетів надривно-малиновий плащ.

Маріє! Мамо! – вп’явши очі, ридма

(А простір в рамі – наче бурелом!):

Мені не страшно. Я утік з Мадріда.

Об мене смерть черкалася крилом.

Оця іспанська замашна лопата

Мене іще не скоро загребе –

Я відкупивсь. Я малював їм папу.

Тепер я вільний малювать тебе.

Та ліьки хто обчислити потрафить,

І хто тобі вгадає (сам-один!),

Що легше: хрест – чи вічне автодафе

В огні ненамальованих картин?

О елі, елі, лама савахтані!

Руками в горло заштовхати плач...

В заломах бганок. Ніби знак питання.

Летить над світом малиновий плащ.

1984

–––––––––

* Боже мій, Боже, нащо мене покинув? – передсмертний вигук Ісуса Христа.

***

Я згоряю від ніжности – я обличчя твоє ліплю:

Із пітьми, із дощу, що обом нам засліплює очі,

Проступає воно – первозданне, як видих: “Люблю”, –

І, стікаючи краплями, пальці мені лоскоче.

Це уже не цілунок – політ над дахи й ліхтарі:

У нічному, як хаос, набряклому вільгістю небі

Сотвори мене з простору, знищи і знов сотвори –

Через губи прозрілі мене переймаючи в себе.

Я вернуся на крилах твоїх усезнаючих рук,

Ошаліла й чужа, у розкошланім димі волосся, –

Щоб, зачувши ходу мою, репнув од заздрощів брук,

І від погляду мого опівніч на світ зайнялося.

1984

* * *

“Коханий!” – я пишу це слово навпрошки,

Навскіс через листок, і так, немов уперше:

Уперше – на віку, і вперше – на віки

Учвал через рядки летить високий вершник!

Це слово – з задихань, з притислих-к-грудям рук,

Це слово вище слів: за ним – вже тільки стогін!..

“Коханий” – видихай, чи: тонко цвьохнув лук,

Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.

І тільки ніжний черк – і отерп по душі:

Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,

Це слово (о, замри!) – переступом межі,

Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…

АДЮЛЬТЕР

...Руки метляються, голі й безлисті,

Мокріє в міжребер’ї мох-а-чи-шерсть...

Щось негаразд у цім королівстві,

Де ми з тобою маємо честь!..

Слово сказав – і розходяться кола!

(шерех одеж, брязк опалих покрас...)

Щось негаразд із людьми довкола –

Або із нами щось негаразд...

Може, те слово уже і не слово –

Лев’ячий рик через ґрати в юрму?

Я ж не хотіла нічого злого –

Ані тобі – ні їй – ні йому...

Та, мов з одного незручного руху,

Враз одмінились край образ – і жанр...

Господи-Боже! Будь ласка, не слухай

Всіх цих людей – ані їхніх бажань!

Б’ються, мов келихи, наші родини,

Вгризаються друзки в сітківку очей:

Котра країна? Котра година?

Що мені, мамочко, в оці пече?..

Співіснування – військові маневри,

Де лиця ховає удаваний дим,

І враз – канелюрами (в вигляді нервів!)

Береться життя мармурова глядінь,

І приска навсібіч, сліпуче-аж-біло

(Наче в кіно, як вривається звук!),

Все, що ми вчора так чесно любили –

Дрожем утроби і потягом рук!..

Але: зіниці сльозою проріже,

Глянеш – і зойкнеш: од всіх тих одмін

Ми не зробились нітрошки мудріші,

Ми не зробилися більше-людьми...

Столик нічний, телефон і трійчатка,

Вільгість безсоння і гніт простирал...

Це неможливо – почати спочатку:

Знов опиняєшся там, де стояв.

1990

***

І солод слів,

І холод сліз,

І дотик чистий і шовковий…

Візьми мене у темну вись –

Я легша пасем цигаркових.

Повільні очі підніми

(Чи так розводять райські брами?) –

І душу в мене одніми,

І обніми її губами…

…Розломом – ох! – у листопад

Підлогу й стіни закрутило,

Текуче сяйво проступа

Крізь контур той, що звався тілом!

І – відхились…

І – відпусти…

Бо в чорнім космосі даремно

Гудуть натужно, як дроти,

Дві долі, строго паралельні.

А цей потріскуючий шум –

То шерех крил поза спиною…

Любов! Не прихистку прошу –

Свободи,

світлої й страшної…

***

Од такої тоски

Сопілками стають кістки,

Од такої жаги

На мокві горять шелюги,

Од такого знаття

Землетрусом іде життя,

І з-під стіп

Вогняний вибухає сніп…

День по дню, день по дню

Я в собі корчувала усе, що тобі не потрібно.

Я уже дудоню

Од найслабшого дотику, легка, блакитна і срібна.

Я уже впорожні,

Наче дута китайська фігурка – долонями вгору:

Простягни і візьми –

Я тепер акурат тобі впору.

Що було – не було:

Ми невинністю рівні: всередині – навіть намулу…

Ледь похрускує скло,

Коли я, мов Русалочка, йду босака крізь минуле:

Всюди вирви од бомб,

Брухт по пущених-в-діл поїздах…

Якщо це не любов,

То – в міжбрів’я-упала-звізда,

Що прошила поздовж,

Не зоставивши більше нічого.

Якщо це не любов –

Весь наш світ не од Бога.

Од такої тоски

Починають родити піски,

Од такої жаги

Переходять ріку береги,

І гора з горов

Ізійдуться, як пальці рук…

Якщо це – любов,

Все колишнє – порожній звук.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

  1. Що Вам відомо про феміністичний рух у сучасному суспільстві? У чому полягають його провідні ідеї?

  2. Як ці ідеї відбиваються у творчості О. Забужко?

  3. Який сюжет давньогрецької міфології покладено в основу поеми “Клітемнестра”? Яким чином їх переосмислює О. Забужко?

  4. Як Ви розумієте ідею останніх двох рядків поеми “Клітемнестра”?

  5. Який епізод біографії Лесі Українки переосмислює О. Забужко в поезії “Задзеркалля: пані Мержинська”? Хто такий Сергій Мержинський? Персонажем якого твору Лесі Українки є Міріам?

  6. Які риси постмодернізму можна виділити в поезії “Задзеркалля: пані Мержинська”?

  7. У чому полягає трагізм поезії “Задзеркалля: пані Мержинська”?

  8. Який епізод Євангелія переосмислює О. Забужко в поезії “Коментар до дій св. Апостолів”?

  9. Хто ще, з відомих Вам письменників, звертався до цього сюжету?

  10. У чому полягає своєрідність інтерпретації Оксаною Забужко простаті апостола Петра?

  11. Як розкривається проблема стосунків митця і влади в поезії “Ель Греко”?

  12. У чому полягає своєрідність інтимної лірики О. Забужко?

  13. Яким постає образ ліричної героїні інтимної лірики О. Забужко?

  14. У чому полягає поняття кохання для ліричної героїні інтимної лірики О.Забужко?

  15. У чому, на Вашу думку, полягає провідна ідея поезії “Адюльтер”? Поясніть назву твору.

  16. Якими постають чоловіки в інтимній ліриці О. Забужко?

  17. Що Ви можете сказати про своєрідність поетичної мови О. Забужко?

  18. У чому полягає філолософічність лірики О. Забужко?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. – К., 2005. – С.125–136.

Зборовська Н. Жіноче письмо на порубіжжі віків (Леся Українка, Оксана Забужко) // Слово і час. – 2004. – № 2. – С. 32–38.

Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На каранавалі мертвих поцілункіцв. – Жовква, 1999.

Лобовик І. Диригент останньої свічки // Вітчизна. – 1992. – № 2–3. – С. 149–154.

Таран Л. Про О. Забужко // Українська мова та література. – 2003. – № 10. – С. 12–14.

Ткач Л. Творчість О. Забужко у трьох контекстах // Урок української. – 2001. – № 4. – С. 10–16.

Ушкалов Л. Дзеркала Оксани Забужко // Забужко О. Друга спроба: Вибране. – К., 2005. – С. 7–16.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]