З книжки “Ротації”

(1938)

Ротації

Біжать алеї звуків, саджених у гами.

Мов на акорд, упав поверх на поверх.

Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір

від берега по берег, тінь вінків дубових.

Мусує день, мов склянка золотого чаю,

прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.

Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,

хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.

Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин

крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.

Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.

Але за муром джаз і танці лампіонів,

балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,

і жовті груди велетенських стадіонів

зітхають глухо під бурхливою юрбою.

І стеляться до ніг дими – покірні птахи,

а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку

антен червоне павутиння розіп'явши,

мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.

Мистці рослин – тюльпани, дбаючи за форму,

припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,

а за законами нам невідомих формул

вирують дні й міста й вирують бормашини.

Дроти тремтять мов нерви. Теплий білий листик,

зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.

Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток

над вирвами нудних мелодій бормашини.

11 червня 1936

Балада про блакитну смерть

Примарні камениці і коші подвір'їв,

мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,

провалля ночі, що його ніхто не зміряв,

і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.

Зім'ятий і заляпаний паперу клаптик,

коротка, проста записка: «Ніхто не винен,

злочинця не шукати!» Йде у тихих лаптях,

мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.

З розкритих проводів букетом синя пара,

із мідних, спухлих жил блакитна кров

струмує.

З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку

марить,

примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?

Палає струм блакитний, мов душа в

натхненні,

і шепіт божевілля два серця колише

з-під дна свідомості.

І ніч у вир шалений!

І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,

сідає миша місячна – цинічна й куца,

і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,

в неситих скорчах болю й насолоди в'ються.

Похилений над ними синій янгол газу

вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,

і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,

аж спаляться, немов останні краплі спирту.

24 грудня 1935

Кінець світу

Мов бура плахта, хмара круків

сідає на дахах бриластих,

і місяць, звівши сині руки,

немов пророк, став місто клясти.

За всі гріхи і всі провини,

за малість, зрадність і підлоту,

за злочини, що повне ними

кубло презирства і голоти.

Тоді розпутники і гарпагони

покутних псалмів заспівали,

і калібани били в дзвони,

й гетери, мов кобили, ржали.

Мерзенні, сороміцькі, мертві

люїзи з ліжок виходили,

й сарданапалів гордих жертви

червоні язики гострили.

Мов стріл дванадцять з неба пращі,

вітрів дванадцять шле додолу,

й Земля розкрила зворів пащі,

й розбите в кусні Сонця коло.

Гримить підземний лоскіт здаля,

вдаряє в мури буря дзвонів,

і місто котиться в провалля

під лопіт крил і мегафонів.

4 січня 1936

Мертві авта

Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях

машин завмерлі авта,

червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь

роки й хвилини,

і лиш незнане сонячне ядро колишеться,

як вічна правда,

що теж незнана й теж для нас невловна,

наче синій дух бензини.

Буває, що мерців з металу люди, мов шакали,

в сні тривожать

і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на

базарі, розкладають,

і мертві тулуби у синяві ночей стають

за грішні ложа

бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі

зла в них чад вливають.

Як ми копаєм кості ящурів під скелями

віків забутих,

колись копатимуть на цвинтарях міст наших

кості металеві.

Дівчата з квіттям без наймення, пальми

родять хліб, зелена рута

й нові міста із площами з блакиті,

де качаються жар-леви.

Та тіні неспокійні, привиди невтишні

з-під землі стають,

з-під площ, з-під трав.

Метрополю,

долонями червоних мурів упокій крилаті

душі авт!

5 листопада 1935