Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
1-50.doc
Скачиваний:
99
Добавлен:
23.02.2015
Размер:
360.96 Кб
Скачать

28. Змагання руських князівств за політичне лідерство у хіі-хііі ст.: причини і наслідки.

Ярославові Мудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами, однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи (1054), він розділив заповітом гради між своїми п’ятьма синами. Проте братерство і любов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдність території як спільного об’єкту владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. можемо відзначити нове сприйняття князями підвладних територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності. Наростаюче множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе окремим родом, ввело у міжкнязівські відносини поняття отчини – землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження роду. Тож зібравшись у 1097 р. на свій перший з’їзд (снем),Ярославлі онуки прийняли власний ряд [угоду], за яким спільна доти отчинарозпадалася на три відокремлених отчини старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: Кождо да держить отчину свою.

Рішення Любецького з’їзду 1097 р. утверджувалися в багатьох сум’яттях і переміщеннях. Проте загалом з середини – другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволі усталеними.

Процес “приватизації” колективної спадщини Рюриковичів після смертіЯрослава Мудрого протікав вельми інтенсивно: до середини ХІІ ст. на територіїРусі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинствовеликого київського князя. Однак парадоксом було те, що, чим далі відходили один від одного родові уділи фактично, тим гучніше пропагувалася ідея “загальнородового володіння”, єдності і братерства усіх князів. Завдяки цьому так звана “феодальна роздробленість” (як звично називають період ХІІ-ХІІІ ст. в історіографії) не сприймалася людьми тих часів за остаточний розпад Київської держави Володимира і Ярослава.

У перипетіях боротьби за київське княжіння стара ідея колективного владарювання Рюриковичів над Руссю звужується до території великокняжого уділу, що обіймав історичне ядро Русі, тобто Руську землю в стислому значенні (Київщину та Переяславщину). Оскільки ж на причастя (частку) в ній претендували всі сильніші князі, то реально це досягалося шляхом захоплення Києва певною коаліцією, лідер якої, оволодівши київським престолом, роздавав у Руській земліволості* своїм прибічникам.

29. Загибель Галицько-Волинського князівства: смерть української незалежної державності чи трансформація середньовічних політичних об'єднань?

Після смерті Юрія Галицько-Волинським князівством правили його сини -- Лев II у Галичині, а Андрій -- на Волині (1315--1323 pp.). Обидва проводили незалежну міжнародну політику. Спираючись на підтримку Тевтонського ордену, вони протистояли натискові Золотої Орди. Спільно боронили свої землі й від експансії Литви. Обидва вони загинули в боротьбі проти загарбників, чим було покладено кінець династії Романовичів.

У 1323 р. галицьке боярство обрало на стіл польського кузена Романовичів -- Болеслава Мазовецького (1323-- 1340 pp.). На вимогу бояр він прийняв православну віру, змінивши ім'я на Юрія II. Новий князь продовжував політику попередників, відвойовував землі, захоплені поляками, відновив союз із тевтонцями проти литовців. У 1340 р. його отруїли галицькі бояри за симпатії до чужинців. Так власна знать позбавила Галичину і Волинь останнього князя. Ситуацією скористалися польські феодали. Заручившись підтримкою Папи Римського, польський король Казимир напав на Галичину в 1344 р. і заволодів Сяноцькою землею. Новий похід на Галицько-Волинську Русь польські феодали здійснили в 1349 р., в результаті якого Галичину було приєднано до Польського королівства, а Волинь опинилася під владою литовського князя Любарта Гедиминовича, родича Романовичів. З того часу західноукраїнські землі потрапили під правління чужоземців, а Галицько-Волинська держава занепала остаточно.

Проте роль і значення Галицько-Волинської держави були й надалі дуже великі. Вона оберігала Україну від передчасного поневолення та асиміляції з боку Польщі і в той час зупинила процес творення нової слов'яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинська держава виконала свою високу місію -- бути містком єднання між Україною і Європою. Вона відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи кращі традиції української культури.

Ця держава гідно презентувала себе в західноєвропейському світі як справжня пряма спадкоємиця Київської Русі й на сто років продовжила її традиції, щоб передати їх козацькому національно-визвольному рухові, вершиною якого стало творення держави Богдана Хмельницького.

Отже, зі смертю князя між Польщею, Угорщиною та Литвою розгорілася запекла боротьба за галицько-волинську спадщину. Зрештою Галичину загарбала Польща, а Волинь — Литва. Однак території його і далі розвивалися у європейському напрямку, у західному векторі, входячи до складу цих двох держав. З цієї т. зору розпад можна вважати трансформація середньовічного політичного об'єднання.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]