18. Значення і наслідки прийняття Київською Руссю ортодоксального християнства візантійського зразка. Основні етапи християнізації Русі.

Після утвердження на київському столі князь Володимир прагнув узяти під свій контроль і духовне життя. Він спробував реформувати тодішню віру і дати своїм підданим спільних богів. Проте успіху це не дало, ідею тоталітарної імперії легше легалізувати в рамках християнства візантійського зразка. У цьому й полягав знаменитий вибір віри! Князь-самодержець вибрав ту релігію, в якій вищий духовний ієрарх підкорявся світському володареві. А от незалежність римського первосвященика, вочевидь, мало імпонувала київському князеві.

Звісно, в таких умовах у нас аж ніяк не міг виникнути власний потужний духовний потік, який формує відповідну атмосферу в суспільстві і змінює її, коли Історія кидає свій новий Виклик. Немає незалежного від світської влади подвижництва — немає повноцінного духовн Василь Стус писав: «Гадаю, що перша помилка — візантійський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу. Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися із цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства. Дух православ’я тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу народу — призвів до жіночності духу як атрибута нашої духовності. ого життя.

Проте необхідно застерегти, що криза православного суспільства — це просто неминучий наслідок придушення духовного життя державною владою; вона аж ніяк не пов’язана із браком творчих сил у православно-християнській системі. Православ’я має ту ж християнську основу, що й західний католицизм або протестантизм, у ньому так само закладено великий духовний потенціал. Коли репресії влади послаблюються, спостерігається сплеск духовного розвитку.

Варто зауважити ще одну визначальну тезу православ’я, яка сягає корінням до Візантії: єдина віра — єдина держава. Цією ідеєю, неприйнятною на Заході, неминуче заражалися і новохрещені варвари: спершу болгарський князь Симеон, який мріяв про об’єднання Болгарії і Візантії (звісно, бачачи єдину Православну Ойкумену під власною рукою); а відтак уже російські царі уподобали ідею «Третього Риму» — звичайно, православного.

Таким чином, прийняття християнства у формі православ’я фактично означало, що духовне начало підпало під чобіт світської влади. Образно кажучи, брамін підкорився кшатрієві, і останній став диктувати своє бачення духовного життя. Цим було підготовлено, чи, точніше, зміцнено, добрий грунт для тоталітарного суспільства.

19. Тисячоліття Софії Київської: новітні гіпотези та старі переконання

Н. Нікітенко та В. Корнієнко епатували наукову громадськість «відкриттям», згідно з яким Софію Київську спорудив не Ярослав Мудрий, а Володимир Святославич, і не у 1017-1037 рр., а у 1011-1018 рр. П.П.Толочко не погоджується.

Треба сказати, що за всю історію вивчення цього питання настільки шокуючого абсурдного висновку ніхто не робив. І не міг зробити, оскільки історики спиралися на свідчення літописних джерел, а також – свідчення «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона, які не лишають місця й для найменших сумнівів у тому, що будівничим Софії Київської, як і усього нового міста, був Ярослав Мудрий.

Дослідники сперечалися лише щодо того, коли саме за Ярослава відбулася ця подія. У 1017 чи у 1037 р.? І розділилися в тому, якій з двох дат надати перевагу. Ранню дату обстоювали митрополит Євгеній (Болховітінов), Д. Айналов, М. Брунов, М. Воронін, М. Ільїн; пізню – М. Максимович, П. Лебединцев, М. Каргер. Пізніше лави прихильників ранньої дати поповнилися вашим покірним слугою, С. Висоцьким, Г. Логвиним, пізньої – Ю. Асєєвим, А. Поппе.

На жаль, сьогодні ми змушені обговорювати ще одну дату – «ультраранню» (1011 рік), якої немає в жодному із джерел. Ця безвідповідальна пропозиція належить Н. Нікітенко. Надто буквально сприйнявши слова митрополита Іларіона – «Иже недоконьчанная твоя доконьча, акы Соломонъ Давыдова» – вона висловилася на користь того, що Софію Київську побудував Володимир Святославич, а на долю його сина випав лише ремонт собору після пожежі 1017 р. та благоустрій садиби. При цьому їй довелося звинуватити літописців у фальсифікаті: вони, начебто, на догоду Ярославу приписали йому те, що звершив ще його батько.

Силуючись бодай чимось підкріпити настільки епатажне твердження, Н. Нікітенко звернулася до «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона, при цьому, безпідставно подревнивши його вік й спотворивши істинний смисл сказаного сучасником і сподвижником Ярослава. Надійним аргументом на користь свого припущення Н. Нікітенко вважає свідчення «Еймундової саги», згідно з яким перед битвою із печенігами Еймунд наказав поставити на стінах міста зрубані дерева, а також викопати глибокий рів та заповнити його водою. На цій підставі авторка дійшла ще одного «відкриття»: ще до 1017 р. вал довкола майбутнього «міста Ярослава» уже було споруджено. Підтримавши напівказкове повідомлення саги ще більш сумнівним свідченням польського хроніста початку ХІІ ст. Галла Аноніма, який переніс подробиці походу на Київ Болеслава Сміливого (1069) на Болеслава Хороброго (1018 р.), вона остаточно повірила в істинність свого вимислу.

Це означає, що Н. Нікітенко цілковито не уявляє, чим були скандинавські саги. Повз неї пройшла вся спеціальна література останніх півстоліття, і вона наївно-буквалістично тлумачить повідомлення саг, так, як це робили, скажімо, у ХІХ ст. Сьогодні наука досягла консенсусу в тому, що саги – не історичне джерело, принаймні не в традиційному значенні.

Твердження Н. Нікітенко про те, що закладення Софії відбулося 4 листопада й зовсім не піддається раціональному поясненню. Історія храмового будівництва в Давній Русі не знає прикладів, коли б церкви закладалися на зиму. В літописах точні дати закладань відсутні, але їх орієнтації вказують на те, що відбувалося це, як правило, у весняно-літній час.

Не більшою обгрунтованістю відзначається й ще одна повна дата – 11 травня 1018 р., коли, нібито, відбулося освячення собору Ярославом. Жодних джерел для цього немає. Та й не може бути. Адже більш невдалого часу для урочистостей з приводу освячення Софії годі й уявити. По суті, увесь 1018 р. був зайнятий у Ярослава іншими турботами. Спершу він збирав сили, щоб відбити похід Святополка й Болеслава, потім програв битву на Бузі, змушений був полишити Київ та тікати до Новгорода. Повернувся він лише 1019 р.